Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія історії ( Бойченко І.В.) скачати онлайн-> АРІСТОТЕЛЬ СТАГІРИТ (384—322)

АРІСТОТЕЛЬ СТАГІРИТ (384—322)


— давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист, засновник періпатетичної школи, відомої також під назвою Лікей. Народився у Стагірі, грецькій колонії на Фракійському узбережжі Халкіди, у сім’ї придворного лікаря македонського царя Амінти II. З 367—347 — в Академії Платона, спершу як слухач, пізніше — як викладач. Літа мандрів (347—334) — м. Асса в Троаді (Мала Азія), Мітілена на о. Лесбос; з 343 й до, ймовірно, 340 — вихователь Олександра Македонського. З 334 до 323 — другий афіиський період: заснування, керівництво й викладання у Лікеї. Помер у Халкіді, на Евбеї, куди змушений був утекти від утисків антимакедонської партії та звинувачень у злочинах проти релігії.

Першим з мислителів античності спробував дати наукове обгрунтування філософії та філософське обгрунтування наук. З трьох основних груп праць А. — а) екзотеричних, літературно опрацьованих і опублікованих за життя (переважно діалоги); б) різноманітного зібрання матеріалів та виписок, що становлять емпіричну основу його трактатів; в) езотеричних, тобто теоретичних трактатів (прагматій), виконаних найчастіше у вигляді конспектів лекцій, що не лише не опубліковані за життя А., а й взагалі маловідомі до І ст. до н.е., — ті, що збереглися у візантійських рукописах і утворюють т.зв. Арісто-телівський корпус (до якого, крім автентичних, входить і 15 несправжніх творів А.), належать лише до третьої групи, твори ж двох перших, та й частина третьої, до нас не дійшли.

Філософію А. поділяв на теоретичну (умоглядну), мета якої — знання заради знання, практичну — знання для діяльності та поетичну, творчу — знання заради творчості. Теоретичну поділяв на фізичну, математичну і першу (“теологічну”) філософію. Фізична, за А., вивчає те, що існує “окремо” і рухається; математична — те, що не існує “окремо” (абстракції) і нерухоме; перша, або власне філософія (“софія”), — те, що існує “окремо” й нерухоме. До практичної філософії А. відносив етику й політику, а до поетичної — риторику та поетику. Теоретичну філософію за своїм значенням А. вважав ціннішою, ніж практична та поетична, а софійну — щодо інших галузей теоретичної. На відміну від Платона, А. протиставляє діалектиці, яку він тлумачить лише як допоміжну евристичну галузь логіки, в якості строго наукового методу, аналітику — теорію аподиктичного (доказового) силогізму, що заснований на вірогідних і необхідних посилках і дає справді наукове знання — епістеме. Діалектичний же силогізм (епіхейрема) грунтується на правдоподібних, імовірних посилках і має своїм висновком гадку — докса. Взірцем аподиктики А. як дедуктивно-аксіоматичного методу є доведення в геометрії, з якої він запозичує низку термінів — “начала”, “аксіоми”, “елементи”, “доведення” тощо. Першоначала, вищі принципи (архе), за А., не можуть бути обгрунтованими дедуктивно-логічно; вони пізнаються завдяки (чи безпосередньо) інтелектуальній інтуїції (нус), або ж завдяки індукції (епагоге). Визначальними є дистинкції: загальне — одиничне та первинне — вторинне. Одиничне, як і все, наближене до чуттєво даного, є “первинним для нас” і “вторинним за природою”; загальне ж (передусім начала й причини) — навпаки. Знати означає “знати перші причини, чи елементи”, речі. Будь-яке справжнє знання є, за А., знанням про загальне, епістеме про одиничне неможливе, оскільки чуттєво дана реальність стає пізнаваною лише в міру того, як вона розкладається на “елементи” у ході структурування універсаліями хаотичного й неперервного потоку чуттєвих вражень. Але, на противагу Платону, знання універсалій А. вважав не природженим, а таким, що закладене у процесі і онтогенезу, і філогенезу, зокрема в історії філософії, через відчуття — пам’ять — досвід — науку як послідовні щаблі пізнання.

Першу філософію А., сукупність праць А., названих пізніше “Метафізикою”, можна поділити на загальну метафізику, яка, на відміну від окремих наук, вивчає не певний зріз буття, а суще і його атрибути як такі, та часткову метафізику (“теологічна філософія”), предмет якої — “нерухома субстанція”, чи ” нерухомий вічний перший двигун”. Основа онтології А. складається з: категоріального аналізу сущого; каузального — субстанції; модального — співвідношення можливості й реальності. Вчення про категорії в А. засноване на групуванні предикатів (категорія — грецькою означає предикат) сущого, які водночас виступають і термінами в судженні; тому це вчення має двоїстий онтологічний характер. З 10 семантичних класів предикатів, виокремлених А. у “Категоріях” (сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання) лише перша категорія характеризує сферу субстанційно сущого; інші ж — сферу акциден-тально сущого. У “Категоріях” (гл. 5) А. розрізняє сутність — підмет (“певна людина” — індивід), або “першу сутність”,і предикативність — “другу сутність” (“людина” — вид, “тварина” — рід)- У “Метафізиці” ж термін “перша сутність” стосується саме ейдосу як такого. Відмінність між конкретною (“складеною”) сутністю і сутністю-ейдосом можна передати ще через поняття “субстанція” і “сутність” (або ж, за введеним А. терміном для позначення чистої сутності (есенції), — “щосність”). Субстанція — “ось це дещо”, чиста ж сутність (ейдос) означає не відокремлений предмет, а якісну визначеність речі. На відміну від категоріального, каузальний аналіз спрямований у А. вже не на суще загалом, а лише на субстанційне суще, на з’ясування “начал” чи “причин субстанції”: 1) матеріальної причини — матерії, “те, з чого, або субстрат”; 2) формальної причини — морфе, форма, ейдос, або “щосність”, сутність; 8) джерела руху, створюючого начала; 4) мети, (“те, заради чого”).

Базовою в А. є кореляція матерії й форми, матеріальної та формальної причин за провідної ролі останньої; рушійна ж і цільова причини можуть збігатися (особливо у живій природі) з формальною. А. всупереч Платону вважав, що форма (ейдос) існує не як щось відокремлене з відповідної множини утворень, а в самій множині, зафіксованій, як певний спільний предикат цих утворень, у слові. Матерія постає тут як чиста можливість, потенція речі, форма — як реалізація такої можливості, а рух — як процес переходу від потенції до дійсності, актуалізації матерії через її втілення у конкретних речах. Так А. намагався подолати протиставлення потенційно та актуально сущого, пом’якшити жорстко зафіксовану Платоном опозицію буття і становлення. З сущого в потенції завжди виникає актуально суще через актуально суще. У масштабах космосу в цілому таким вічним і загальним актуально сущим (формальною, рушійною і цільовою причиною водночас) є бог, першодвигун як чиста, універсальна, ще не обтяжена ніякою матеріальністю (потенційністю) енергія, вселенський ум, що мислить сам себе і водночас здійснює як об’єкт еротичного потягу, до якого все прагне як до вищої мети, до космічної потенції.

Чільне місце у філософській системі А. посідає за обсягом і докладністю викладу “фізична філософія”, розроблена в діапазоні: від з’ясування начал природи і руху (“Фізика”) через космологію, теорію елементів (“Про виникнення і знищення”, “Про небо”) до біологічних трактатів (“Про виникнення тварин”, “Про частини тварин”) і праці, засновної для психології (“Про душу”). Наріжними характеристиками “фізики” А. є: а) фінітизм — визнання неможливості актуально існуючої безконечної величини, а отже, — визнання конечності Всесвіту; переконання у нереальності нескінченних причин-но-наслідкових ланцюгів, а звідси — ідея першодвигуна; б) телео-логізм (“бог і природа нічого не роблять даремно”) як ракурс фінітиз-му (телос — не тільки мета, а й кінець); в) квалітативізм, що зумовлює наскрізний характер полеміки з Платоном і піфагорійцями, котрі прагнули квантифікувати “фізику”, та атомістами — з їх інтенцією до редукції чуттєвих якостей; г) дуалізм, поділ дійсності на фізичний світ чотирьох елементів і метафізичний світ квінтесенції, що робить неможливою всезагальність фізичних законів; д) визнання ієрархічної багатоступінчастості природи, де кожний об’єктивно досконаліший щабель характеризується й ціннісною зверхністю щодо нижчих і водночас — естетичним обгрунтуванням досконалості циклічного руху світил, сферичності космосу, колообороту в історії тощо; е) переорієнтований з генетичного розгляду на структурний і протиставлений космогонізму космологізм.

Як і в Платона, етика й політика у системі А. утворюють цілісну “філософію про людське”, предметом якої є практична діяльність і поведінка. Етика, за А., має справу з “правильною нормою” поведінки, що зумовлена соціально і, на відміну від положень теоретичної науки, є недедукованою й не всезагальною. В основній своїй етичній праці — “Нікомаховій етиці” — А. теоретично обґрунтовує позицію аретичного евдемонізму. Він визначає вище людське благо як щастя (евдемонію), але не будь-яке, а тільки доброчинне, добре (арете — доброчинність, надійність, міцність). Визначаючи щастя як діяльність душі за втілення свого арете, від ступеня цінності якого залежить повнота щастя, А. обстоює думку про те, що евдемонічного піку можна досягти за споглядального життя, тобто в заняттях філософією. Водночас А., на відміну від стоїків, вважав доброчинність не самодостатньою, а певною мірою зумовленою й зовнішніми благами — здоров’ям, становищем, багатством тощо. Самі ж чесноти він поділяв на етичні — середину між крайностями (лагідність — між незворушністю й гнівливістю, мужність — між боягузтвом і відчайдушністю, самовладання

— між розпущеністю і байдужістю) та діаноетичні, інтелектуальні — правильна діяльність теоретичного розуму за реалізації теоретичної (пошук істини заради неї самої) чи практичної (визначення гідної лінії й норми поведінки) мети.

Вчення А. про політичне мистецтво (політіке техне) охоплює ще й сферу економічних, соціальних і правових установ і, зрештою, етику — у розширеному її тлумаченні. Поліс А. розглядає як природне утворення, людину ж відповідно — як тварину, політичну від природи. Тому потрібно не конструювати чи кардинально перебудовувати державу, як це пропонував, зокрема, Платон, а вдосконалювати її згідно з природою і природою людини, а не всупереч їм. А. виходив з того, що за своєю значущістю поліс глибинніший, важливіший і загальнішій спосіб організації людських взаємин, первинний щодо індивідів, сімей та общин, хоча історично вони передують йому. Роль держави А. вбачав передусім у вихованні (пайдейя) гідних громадян, духовний світ і практична життєдіяльність яких визначала б доброчинність (арете), забезпечуючи їм “щасливе і прекрасне життя”. Аналізуючи форми державної влади, він виокремлює як основні три позитивні форми правління, які, вироджуючись, відповідно трансформуються у три негативні форми. До позитивних відносяться монархія, аристократія та політія — та форма, яку А., виходячи з своєї концепції “середини”, вважав, по суті, зразковою, уявляючи, що вона здатна позбутися крайностей олігархії й демократії, забезпечити переважання заможних громадян середнього прошарку і таким чином подолати контраст злиденності й багатства. З початком корисливого використання влади остання перестає підпорядковуватися інтересам всього суспільства, будь-яка з означених форм державної влади неминуче вироджується відповідно — в тиранію, олігархію та крайню демократію. Якщо Платон відстоював становий характер розподілу соціальних ролей, то А. — віковий та становий: виконання військових функцій пов’язується з молодістю, тоді як з людьми похилого віку

— функція дорадча, політична; фізична праця (землеробство та ремесло) і торгівля проголошуються долею рабів, а наповнене навчанням і самовихованням, творчою, духовною діяльністю, спрямованою на досягнення й здійснення аретичної евдемонії дозвілля — є єдино гідним заняттям вільного громадянина.

Вчення А. — один із величних етапів і неминущих зразків не лише античної, а й світової філософії. Чимало його ідей і понять й донині продовжують справляти помітний вплив на світогляд і творчість мислителів найрізноманітніших регіонів планети, певною мірою ви-вначають не лише сучасний філософський лексикон, а й стилістику наукового мислення.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія історії ( Бойченко І.В.)