Головна Головна -> Підручники -> Підручник Сімейне право України (Л.М. Баранова) скачати онлайн-> § 2. Метод сімейного права

§ 2. Метод сімейного права


Метод сімейного права — це сукупність засобів, прийомів, способів, за допомогою яких здійснюється юридичний вплив на вольову поведінку учасників сімейних відносин. Характер юридичного інструментарію, який застосовується в процесі регулювання, в першу чергу визначається характером самих відносин, що регулюються. Саме предмет правового регулювання обумовлює ступінь інтенсивності дії права, тобто широту охоплення правовим регулюванням, ступінь обов’язковості правових приписів, форми і засоби правового примусу, ступінь деталізації правових норм та напруженість правового впливу на суспільні відносини. Тому особливості сімейних відносин визначають сутність правових засобів, які застосовуються в процесі їх регулювання, особливості юридичного інструментарію, який “стягується” в єдиний регулюючий комплекс.
За сучасних умов метод регулювання сімейних відносин може бути визначений як метод диспозитивний, бо він являє собою сукупність засобів, прийомів, способів, за допомогою яких здійснюється юридичний вплив на відносини рівноправних суб’єктів, положення яких характеризується взаємною координацією цілей та інтересів і які в процесі взаємодії задовольняють свої власні інтереси.
Зміст диспозитивного та імперативного методів у першу чергу утворюється з тих елементів правової матерії, які виражають способи правового регулювання. До них, зокрема, належать: дозвіл, заборона та позитивне зобов’язування. Вказані способи правового регулювання пов’язані з суб’єктивними правами та здійснюються через них. Певне поєднання цих способів визначає загальну лінію правового регулювання сімейних відносин. Дозвіл, заборона та позитивне зобов’язування знаходять свій безпосередній вираз у відповідних регулятивних нормах об’єктивного права — уповноважувальних, заборонних та зобов’язальних. Внаслідок їх дії в процесі правового регулювання учасники сімейних відносин набувають суб’єктивних прав та обов’язків.
У сімейному праві існує увесь спектр способів правового ре-гулювання. В першу чергу треба зазначити ті з них, які визначають сферу дозволеної поведінки учасників сімейних відносин. Дозволи в сімейному праві можуть виражатися у різні способи — прямо чи опосередковано. Подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них, у якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів (ст. 78 СК); батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини (ч. 1 ст. 151 СК); батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина (ч. 1 ст. 154 СК) тощо. Це зразки прямого дозволу, який наділяє учасників сімейних правовідносин певними правами без будь-яких застережень. Наряду з цим існують норми, що закріплюють адресовані членам сім’ї дозволи, але ці дозволи не мають прямого характеру бо зумовлюються певними застереженнями. Так, один з подружжя може набути право на майно, яке раніше належало другому з подружжя, але за умови, що це майно за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових витрат або витрат другого з подружжя (ст. 62 СК); батьки мають право управляти майном малолітньої дитини, але при цьому вони зобов’язані вислухати думку дитини щодо способів управління майном (ч. 1 ст. 177 СК) тощо.
Порівняно з дозволами, які мають широкий, загальний характер, заборони в сімейному праві, як правило, формулюються більш конкретно. Нерідко вони висловлені досить категорично. Наприклад, у шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії споріднення, рідні брат і сестра, двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця (ч. 1, 2, 3 ст. 26 СК); примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається (ч. 1 ст. 24 СК). Заборони можуть бути і більш опосередкованими, у зв’язку з чим вони нерідко пов’язуються з санкціями. Наприклад, мати або батько можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вони ухиляються від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини, жорстоко поводяться з нею тощо (ст. 164 СК). Така поведінка батьків стосовно дитини є забороненою, хоча вказана норма і не моделюється за принципом “не вправі”, “не допускається” або “заборонено”. Незважаючи на відсутність прямої вказівки, прихована в цій нормі заборона є очевидною.
Для сімейного права характерним є те, що до випадків невиконання заборон, які встановлені сімейно-правовими нормами, застосовуються санкції, закріплені в цивільному законодавстві. Наприклад, якщо один з подружжя уклав договір, який потребує нотаріального посвідчення, без згоди другого з подружжя, яка також мала бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (ч. 3 ст. 65 СК), то такий договір є нікчемним за правилами ст. 220 ЦК України. Такий правочин не створює юридичних наслідків для сторін і кожна з них зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього пра-вочину, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (ч. 1 ст. 216 ЦК України).
Для сімейного права характерною є наявність багатьох норм, які містять позитивні зобов’язування. В першу чергу вони адресуються повнолітнім членам сім’ї та родичам — батькам, усинов-лювачам, опікунам та піклувальникам. Позитивні зобов’язування ніби спонукають учасників сімейних відносин до позитивних дій, стимулюють їхню правомірну поведінку. Так, батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); опікун, піклувальник зобов’язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти (ч. 1 ст. 249 СК); особи, у сім’ях яких виховувалася дитина, зобов’язані надавати їй матеріальну допомогу, якщо у неї немає батьків, баби, діда, повнолітніх братів та сестер, за умови, що ці особи можуть надавати матеріальну допомогу (ст. 269 СК) тощо.Метод сімейного права, як і будь-який інший метод правового регулювання, в першу чергу залежить від того, що саме — дозволи чи заборони та зобов’язування — переважають у ньому, яке співвідношення, яка питома вага кожного з цих способів правового регулювання. Мабуть, одним із головних аргументів на користь концепції “сімейне право — самостійна галузь права” було те, що в сімейному праві міститься чимало заборон та позитивних зобов’язувань, натомість дозволи мають обмежений характер. Останнім часом у цьому питанні помітні кардинальні зрушення. Визнання приватної власності, відміна багатьох заборон щодо об’єктів права власності, розширення сфери приватного права в цілому знайшли свій відбиток і в сфері регулювання сімейних відносин. Новий Сімейний кодекс України закріпив цю тенденцію. В сімейному праві значно розширилася сфера дозволу, сфера вільного визначення мети та власного вибору учасниками сімейних відносин своєї поведінки. Диспозитивні засади починають домінувати в сімейному праві, а можливість регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками визначена як одна із загальних засад сімейного права (ч. 2 ст. 7 СК). Все це зближує основні засади регулювання сімейних відносин з іншими цивільними відносинами.
Процес правового регулювання сімейних відносин починається з норм об’єктивного права, які закріплюють дозволи, заборони та позитивні зобов’язування, однак ними, як відомо, не вичерпується. Право як нормативний регулятор діє через суб’єктивні права та обов’язки учасників сімейних правовідносин. Належне учаснику сімейних відносин суб’єктивне право може розглядатися як сукупність двох факторів: а) спроможності реалізації свого права власними діями (наприклад, подружжя здійснює права щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном); б) спроможності вимагати відповідної поведінки від іншої особи (батьки, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, мають право вимагати від повнолітніх дітей відповідного утримання). Крім того, кожен з учасників сімейних відносин має суб’єктивне право на захист свого права або інтересу у разі їх порушення.
У літературі визначалися особливості суб’єктивних прав та обов’язків учасників сімейних правовідносин. По-перше, вони є невідчужуваними, бо тісно пов’язані з особистістю їх носіїв. Так, батько або мати дитини не вправі передати свої обов’язки щодо утримання дитини іншій особі. По-друге, вони, як правило, є відносними, бо виникають між конкретними особами — подружжям, батьками та дітьми, усиновителями і усиновлювачами тощо. По-третє, деякі відносні за своєю природою суб’єктивні права мають абсолютний характер захисту. Так, право батьків виховувати дитину має відносний характер, бо виникає між чітко визначеними особами — батьком, матір’ю та дитиною. Разом із тим, ці права мають абсолютний характер захисту, бо будуть захищатися проти будь-якого порушника. По-четверте, певні права членів сім’ї можуть здійснюватися не їх носіями безпосередньо, а за допомогою інших осіб, які діють в його інтересах. Таким чином здійснюється більшість майнових прав неповнолітніх та недієздатних осіб.
Треба зазначити, що вказані особливості суб’єктивних прав та обов’язків не є притаманними виключно сімейним правовідносинам. Вони характерні і для інших цивільно-правових правовідносин. По-перше, невідчужуваний характер мають особисті немай-нові права, які закріплені в Конституції та Цивільному кодексі України (право на життя, здоров’я, особисту недоторканність тощо), значна кількість прав, що виникають у відносинах інтелектуальної власності, права та обов’язки, які виникають у відносинах щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю та деякі інші цивільні права. По-друге, в цивільному праві також виникають відносини, учасники яких — носії відповідних прав та обов’язків — є чітко визначеними. Наприклад, це відносини, які виникають внаслідок скоєння цивільного правопорушення (порушення права власності, завдання шкоди однією особою іншій тощо). По-третє, стосовно відносних прав, які мають абсолютний характер захисту. В цивільному праві чимало прав такого роду. Усі відносини спільної власності (як часткової, так і сумісної) мають загальну ознаку: вони, з одного боку, є відносними, бо виникають між конкретними суб’єктами-співвласниками, а з іншого — абсолютними, бо мають абсолютний характер захисту проти будь-якої особи, яка порушує або може порушити право спільної власності. Слід, до речі, зазначити, що коло відносин спільної сумісної власності останнім часом значно розширилося. Сталося це завдяки тому, що відповідно до ч. 2 ст. 368 ЦК України суб’єктами спільної сумісної власності можуть бути не тільки подружжя та члени сім’ї, як це було раніше, а будь-які особи, в тому числі держава та територіальні громади. По-четверте, в цивільному праві виникає чимало відносин, учасники яких не мають повного обсягу цивільної дієздатності й тому здійснюють свої права через представників (відносини з опіки та піклування, деякі види представництва). Все це дає підстави стверджувати, що суб’єктивні сімейні права та обов’язки, хоча й мають у своїй сукупності певні особливості, все ж таки суттєво нічим від інших цивільних прав та обов’язків не відрізняються і не мають таких особистих ознак, які б беззастережно давали змогу відокремити їх у окрему групу прав та обов’язків суб’єктів права.
Правове регулювання сімейних відносин здійснюється не тільки шляхом надання особам суб’єктивних сімейних прав та обов’язків. Значною мірою воно забезпечується застосуванням засобів примусу, а також самої можливості застосування правового примусу (превентивна дія норм). Указані способи правового впливу на сімейні відносини мають додатковий характер, бо вони спрямовані на забезпечення наданих суб’єктам прав, виконання їх обов’язків та дотримання заборон, тобто несуть правоохоронну функцію. Незважаючи на це, засоби примусу відіграють у процесі правового регулювання сімейних відносин важливу роль.
Примусові заходи стосовно учасників сімейних відносин у першу чергу розглядаються як міри захисту порушених сімейних прав, хоча допускається застосування і мір відповідальності. Наприклад, у процесі поділу майна подружжя частка одного з них може бути зменшена в зв’язку з його несумлінним поводженням у шлюбі (самовільне відчуження спільного майна подружжя, не-обґрунтоване відхилення від поповнення сімейного бюджету тощо); батьки несуть майнову відповідальність за заподіяння неповнолітньому майнової шкоди тощо. Однією з основних ознак сімейного права, яка слугувала підставою для його відокремлення від права цивільного, вважалася відсутність у сімейному праві таких санкцій, як сплата неустойки за невиконання зобов’язання, відшкодування матеріальної або моральної шкоди. Вважалося, що такі засоби впливу на поведінку суб’єктів притаманні тільки цивільному праву. За радянських часів це дійсно було так, бо логічно вписувалося в концепцію самостійності сімейного права і неможливості поширення на сімейні відносини тих принципів, які притаманні цивільному праву. Останнім часом ситуація змінилася. Новий СК застосовує такі міри відповідальності за порушення сімейних прав, як відшкодування матеріальної або моральної шкоди (статті 49, 50, 157, 158, 159, 162 СК). Вперше в сімейному законодавстві передбачене і стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів (ч. 1 ст. 196 СК). Це пояснюється тим, що без дієвих заходів правового примусу правові дозволи та заборони, що адресовані учасникам сімейних відносин, не були б забезпеченими повною мірою, а їхнє дотримання та виконання залежали б тільки від волі цих осіб.
Основними чинниками, які обумовлюють сутність методу сімейного права, є:
1) юридична рівність учасників сімейних відносин;
2) самостійний майновий статус їх учасників;
3) диспозитивний характер сімейно-правових норм;
4) специфіка розгляду конфліктів у сімейній сфері.
1. Першою і визначальною ознакою методу сімейного права є рівність учасників сімейних відносин. Ці відносини моделюються як такі, що виникають між юридично рівними сторонами, між якими не виникає стосунків влади та підкори. Юридична рівність характерна для всіх учасників, у тому числі недієздатних та неповнолітніх осіб. Батьки і діти, незалежно від їх віку, в юридичному сенсі знаходяться у рівному становищі. З урахуванням тієї обставини, що дитина потребує підвищеного захисту, батьки зобов’язані діяти в її інтересах. У разі порушення інтересів дитини з боку батьків, зловживання ними своїми батьківськими правами, застосовуються механізми державного захисту прав дитини. Будь-якого владного, а тим більше адміністративного підпорядкування дитини батькам не існує. Так само моделюються і стосунки між іншими учасниками сімейних відносин — усиновителями та усиновлювачами, опікунами, піклувальниками, та особами, які знаходяться під опікою та піклуванням, повнолітніми дітьми та непрацездатними батьками тощо.
2. Сімейні стосунки передбачають спільність майнових інтересів їх учасників. Разом з тим, у праві кожен учасник сімейних правовідносин розглядається як самостійна особа, з власними майновими правами та обов’язками. Ніхто з членів сім’ї і, перш за все, малолітні та непрацездатні її члени, не “поглинаються” іншою особою — батьками або повнолітніми та дієздатними членами сім’ї. Сучасна концепція правовідносин у сімейній сфері базується на визнанні самостійності особистого та майнового статусу кожного з їх учасників.
3. У сімейному праві переважають диспозитивні норми, які надають учасникам сімейних відносин можливість самостійно визначати свої інтереси, вільно здійснювати свої права. Останнім часом на тлі загальних соціально-економічних зрушень в Україні, в праві здійснюється “перехід від одного типу регулювання до іншого”, який, за словами П. М. Рабиновича, здатний “відобразити реальні тенденції в розвитку свободи різних суб’єктів, у зміні меж їхнього убачання, можливості врахування їх інтересів, перерозподілу, централізації і децентралізації”. Розширення диспозитивності в процесі регулювання сімейних відносин — найбільш важлива ознака розвитку сімейного права останніх років. Разом із тим, у цій сфері існує і завжди залишиться певна кількість імперативних приписів. Це пов’язано з тим, що учасниками сімейних відносин є неповнолітні та непрацездатні особи, права та інтереси котрих потребують підвищеного захисту та забезпечення.
4. З урахуванням того, що учасники сімейних відносин є юридично рівними між собою, розгляд конфліктів, які виникають між ними, здійснюється незалежним органом — судом. З урахуванням особливостей сімейних відносин, участі в них широкого кола осіб, які не мають повної дієздатності, для розгляду конфліктів у сімейній сфері широко залучаються спеціальні незалежні органи — органи опіки та піклування. Захист сімейних прав здійснюють також інші юрисдикційні органи (прокурор, нотаріус).


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Сімейне право України (Л.М. Баранова)