Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія історії ( Бойченко І.В.) скачати онлайн-> ПСЕВДО-ДІОНІСІЙ АРЕОПАГІТ

ПСЕВДО-ДІОНІСІЙ АРЕОПАГІТ


— тобто член Ареопага, судової колегії у стародавніх Афінах, представник пізньої патристики, християнський мислитель V — поч. VI ст. Вірогідних біографічних даних вкрай мало. Письмові твори, що збереглися: “Про містичне богослов’я”, “Про божественні імена”, “Про церковну ієрархію”, “Про небесну ієрархію” та 10 послань, написані від імені згаданого у “Діяннях апостолів” П.-Д.А. — освіченого афінянина І ст., оберненого в християнство проповіддю апостола Павла в афінському Ареопазі, що був, за свідоцтвом (у Євсевія) Діонісія Корінфського, першим єпископом в Афінах, де й помер смертю страдника. Втім уже перша згадка про Ареопагітики (праці П.-Д.А.), датована 532, висловлена як сумнів глави православних, ефеського єпископа Іпатія, в їх автентичності — в ході суперечки з монофізитами на Константинопольському частковому соборі. Пізніше безпідставність віднесення Ареопагітик до апостольських часів як написаних вищеозначеним П.-Д.А. обстоювалась мислителями Відродження (Теодор Газа, Лоренцо Вала, Еразм Роттердамський), Реформації (передусім — Мартін Лютер); у XIX ст. — Г. Кохом і Й. Штиглмайром. Сьогодні вважається доведеною (дослідженням стилістики й фразеології П.-Д.А., використовуваних ним у символічних тлумаченнях культових реалій, виявленням фактів використання П.-Д.А. текстів Прокла) неможливість датування “Ареопагітичного корпусу” часом, більш раннім, ніж Друга половина V ст. Існує кілька версій ідентифікації П.-Д.А. — з Петром Івером, Севером Антіохійським; мислителем кола Іоанна Скіфопольського тощо, жодна з яких, втім, не стала загальновизнаною. Вчення, викладене в “Ареопагітиках”, є однією з вдалих спроб синтезу ідей християнства й неоплатонізму. Саме у ракурсі цього синтезу засновані на неоплатонізмі апофатичні твердження про неможливість визначення і тим більше описань бога (“Про містичне богослов’я”), дещо пом’якшуються, якщо не переосмислюються через з’ясування можливостей і меж богопізнання шляхом сходження ієрархічними щаблями відповідних аналогій (“Про божественні імена”), символічно ж “навантажена” неоплатонічна онтологія набуває соціального змісту при визнанні підпорядкування церковної ієрархії небесній. Тому церква постає у П.-Д.А. як досконала, позбавлена суперечностей, а отже, і динаміки, спільнота людей, що існує у повній відповідності з найзагальнішими законами всього сущого; як ієрархія людей, що є безпосереднім продовженням ієрархії ангелів, відображенням божественного, небесного світла у душах гідних людей, завдяки чому це світло не гасне, а передається далі й далі. Ідеї П.-Д.А. зберегли свою значущість у контексті середньовічної духовної культури (скажімо, вчення П.-Д.А. про зло як позбавленість блага, щось несамостійне, — привернуло увагу Аквіната, запитаними для цієї культури виявилися символізм П.-Д.А. в тлумаченні всього сущого, картина світу як ієрархія світла тощо). У візантійському православ’ї спадщина П.-Д. А. дістала завдяки інтерпретації Іоанна Скіфопольського та Максима Сповідника офіційне визнання, асимілюючись поступово і як важлива складова культури західноєвропейського Середньовіччя пізніше — Відродження. Впливу П.-Д.А. зазнали Іоанн Дамаскін, Іоанн Скот Еріугена, Григорій Палама й Варлаам Калабрійський, Альберт Великий, Микола Кузанський, Марсіліо Фічіно, Іоган Рейхлін та Григорій Сковорода.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія історії ( Бойченко І.В.)