Головна Головна -> Підручники -> Підручник Сімейне право України (Л.М. Баранова) скачати онлайн-> Глава 9. Особисті немайнові правовідносини батьків та дітей

Глава 9. Особисті немайнові правовідносини батьків та дітей


СК України містить спеціальну гл. 13 “Особисті немайнові права і обов’язки батьків і дітей”, яка зібрала норми, що регулюють особисті відносини батьків і дітей і сприяють формуванню дитини як особистості. Закріплені в СК особисті немайнові права мають свою специфіку. По-перше, ці права позбавлені економічного змісту і не мають грошової оцінки. По-друге, вони належать усім без винятку батькам та дітям у рівному обсязі. По-третє, основна частина цих прав виникає з моменту народження людини, тобто вони є її природними правами. По-четверте, вони нерозривно пов’язані з особою їх носія.Права малолітніх і неповнолітніх дітей закріплюються Конституцією України, Конвенцією ООН про права дитини, Законом України “Про охорону дитинства”, Сімейним кодексом та іншими нормативно-правовими актами, що регулюють суспільні відносини в цій сфері. Конвенція ООН “Про права дитини” розглядає дитину як самостійну особистість, наділену правом і здатну тією чи іншою мірою до самостійного його здійснення та захисту. Визначення поняття дитини дається в ст. 1 Конвенції та в п. 1 ст. 6 СК, згідно з якими дитиною є особа, яка не досягла 18 років. Згідно з п. 2 ст. 6 СК малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років, а неповнолітньою — вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Слід також нагадати, що визнання дитини повністю дієздатною (наприклад, надання повної цивільної дієздатності згідно зі ст. 35 ЦК) не впливає на можливість розглядати її як дитину.
Стаття 141 СК встановлює рівність прав та обов’язків батьків стосовно дитини. Мати і батько не мають ніяких переваг щодо здійснення виховання. Вони виступають при вирішенні розбіжностей з приводу виховання дітей як рівні суб’єкти права.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 СК батько і мати мають рівні права й обов’язки щодо своїх дітей, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Сімейне законодавство визначає цілу низку особистих немай-нових прав, які належать дитині: право жити та виховуватись у сім’ї, право на ім’я, по батькові та прізвище, право висловлювати свою думку, право на спілкування з батьками та іншими родичами, право на свободу переміщення та вибору місця проживання, право на свій захист.
Одним із найважливіших природних прав людини є право на сім’ю. Сім’я є первинним та основним осередком суспільства (ч. 1 ст. 3 СК). Право на сім’ю включає право особи створити сім’ю та жити у ній (ч. 3 ст. 4 СК). Особливе значення сім’я має для розвитку дитини, у зв’язку з чим держава забезпечує пріоритет сімейного виховання.
Згідно зі ст. 8 Конвенції про права дитини, кожна дитина має право на збереження своєї індивідуальності. Індивідуальними ознаками особи, в першу чергу, є ім’я та прізвище. Законодавство встановлює порядок визначення та закріплення імені, прізвища та по батькові дитини (статті 145—148 СК). Право на ім’я — це непорушне і невідчужуване особисте немайнове право, а також природне право. Право на власне ім’я надає особі юридично забезпечену можливість мати певне ім’я, вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. Порядок визначення імені дитини передбачено у ст. 146 СК. Ім’я дитини визначається за згодою батьків. Ім’я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства визначається матір’ю дитини. Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає зі звичаю національної меншини, до якої належать мати та (або) батько. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Прізвище дитини визначається за прізвищем її батьків. На відміну від власного імені прізвище, по батькові не визначається довільно. Прізвище дитини визначається прізвищем її батьків.
Діти отримують прізвище батьків, які перебувають у шлюбі. Якщо прізвище батьків спільне, таким воно буде і у дитини. Якщо батьки мають різні прізвища, дитині присвоюється прізвище батька або матері за згодою батьків. За відсутності згоди — за рішенням органів опіки та піклування. Батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з’єднання їхніх прізвищ, або коли воно включає прізвище одного із батьків. Припинення шлюбу або визнання його недійсним не має наслідком зміну прізвища дитини.
По батькові дитини визначається у порядку, встановленому ст. 147 СК. За загальним правилом, по батькові дитини визначається за іменем її батька. Якщо дитина народжена жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнане, по батькові визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком. Закон України “Про національні меншини в Україні” дозволяє громадянам, які слідують національним традиціям і не мають звичаю фіксувати “по батькові”, у свідоцтві про народження дитини вказувати лише її прізвище та ім’я.
Одним зі складових елементів права на ім’я є право на зміну або переміну імені, прізвища, по батькові. Цивільне та сімейне законодавство України передбачають різні підстави і порядок зміни та переміни прізвища, імені, по батькові. Право на зміну імені, прізвища реалізується громадянами під час настання певних юридичних фактів сімейно-правового характеру. Наприклад, дозволяється зміна прізвища неповнолітніх дітей у зв’язку з розірванням шлюбу між батьками, внаслідок усиновлення або зміни прізвища батьків (ст. 148 СК).
Дитина має право на належне батьківське виховання. Законодавство закріплює обов’язок батьків щодо виховання та розвитку дитини (статті 150, 151, 152 СК, ст. 12 Закону України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. № 24002-ІІІ). Батьки мають право і зобов’язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. На кожного з батьків покладається однакова  відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Виховання включає комплекс дій батьків, які спрямовані на духовний розвиток дітей, формування їх особистості, розвиток здібностей тощо. Крім того, батьки зобов’язані здійснювати дії щодо лікування дітей у разі хвороби, організації літнього відпочинку, придбання для них одягу, влаштування їх до дитячих закладів. Здійснюючи батьківські права, виховуючи дитину, батьки тим самим виконують обов’язки щодо її виховання. Маючи рівні права щодо вибору форми та методів виховання дітей, батьки повинні діяти за взаємною згодою, разом.
Одна з основних особливостей права на виховання полягає в тому, що його реалізація пов’язана з безпосереднім впливом вихователя на особистість. У СК міститься чимало норм, які слугують забезпеченню особистого контакту вихователя з тим, кого він виховує. До них належать: ст. 160 СК, яка визнає місцем проживання неповнолітніх, що не досягли 14-річного віку, місце проживання їхніх батьків; ст. 163 СК закріплює право батьків на відібрання малолітньої дитини від іншої особи, яка утримує її у себе не на підставі закону або рішення суду; ст. 168 СК України сприяє збереженню особистого контакту дітей і батьків і після позбавлення їх батьківських прав; ст. 247 СК зобов’язує опікуна або піклувальника проживати разом із дитиною, над якою встановлено опіку чи піклування. Цим самим підкреслюється необхідність постійного контакту з дитиною, причому права та обов’язки опікуна (піклувальника) співпадають з правами та обов’язками батьків або усиновителів.
Батько або матір зобов’язані виховувати дитину і у тому разі, якщо вони з нею разом не проживають. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею (ч. 2 ст. 157 СК). СК уперше закріплює можливість договірного визначення батьками цього питання. Згідно із ч. 4 ст. 157 СК батьки мають право укладати договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим із них, хто проживає окремо від дитини. Закон не передбачає спеціальної форми такого договору. Можна припустити, що вона може бути письмовою. Крім того, такий договір за бажанням сторін може бути нотаріально посвідченим.
За відсутності згоди між батьками щодо участі у вихованні дитини того з них, хто проживає окремо, і виникненні спору один із батьків може звернутися до органу опіки і піклування для вирішення питання. Орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкування з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї (ч. 1 ст. 158 СК). Якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема, якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий з батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод (ч. 1 ст. 159 СК). Як випливає з ч. 1 ст. 159 СК, один з батьків може звернутися для вирішення спору щодо виховання дитини до органу опіки та піклування або безпосередньо до суду.
Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні. При цьому він може залишити або змінити той порядок, який було встановлено органом опіки і піклування. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування з урахуванням віку, стану здоров’я дитини, стосунків батьків, а також інших обставин, що мають істотне значення. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи. Іноді той з батьків, з ким проживає дитина, перешкоджає другому з батьків зустрічатися та спілкуватися із дитиною навіть після винесення судом відповідного рішення. У разі ухилення від виконання рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дитину для проживання з ним (ч. 4 ст. 159 СК). Особа, яка ухиляється від виконання рішення суду, зобов’язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини (ч. 5 ст. 159 СК).
Правом, що забезпечує соціальне буття людини, є право на місце проживання. Місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків (ч. 1 ст. 160 СК). За відсутності згоди щодо того, з ким із батьків буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися судом (ч. 1 ст. 161 СК). Суд при вирішенні спору щодо місця проживання дитини з одним із батьків бере до уваги: ставлення батьків довиконання своїх обов’язків; додержання інтересів дитини; особисту прихильність дитини до кожного з батьків; вік дитини; стан її здоров’я; самостійний дохід того з батьків, з ким буде проживати дитина; наявність упорядженого жилого приміщення; можливість створення умов належного виховання та розвитку; стосунки батьків; матеріальне становище кожного з них; сімейний стан тощо. Якщо суд визнав, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання, на вимогу баби, діда або інших родичів дитина може бути передана комусь із них. Якщо дитина не може бути передана жодній з цих осіб, суд може постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона проживає (п. 3 ст. 161 СК), і передати її для опікування органів опіки та піклування. Якщо дитина досягла 14 років, вона сама обирає місце свого проживання у разі окремого проживання її батьків (ч. 3 ст. 160 СК). У зв’язку з цим спір між батьками про місце проживання дітей, які досягли 14-річного віку, не підлягає судовому розгляду.
Право батьків на відібрання малолітньої дитини від інших осіб закріплене ст. 163 СК. Наявність у батьків абсолютного суб’єктивного права на визначення місця проживання дітей, які не досягли 14 років, забезпечує їм можливість вимагати повернення малолітньої дитини від будь-якої іншої особи, яка утримує її в собі не на підставі закону або рішення суду. Разом із тим, при вирішенні конкретного спору, суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам. Таким чином, суд при вирішенні спору виходить із необхідності найбільш повного забезпечення інтересів дитини, а не формального задоволення права батьків на її виховання.
Право дитини на сімейне виховання містить у собі також право на спілкування з іншими членами сім’ї та родичами: дідусем, бабусею, братами, сестрами тощо. Це право дитини зберігається і у випадку розірвання шлюбу між його батьками чи визнання їхнього шлюбу недійсним. Дитина, що знаходиться в екстремальній ситуації, має право на спілкування з батьками та іншими родичами. Екстремальна ситуація може виникнути у випадку її арешту, затримки, ув’язнення, нещасливого випадку, тяжкої хвороби (ст. 153 СК України). Дитина, яка опинилась у такому становищі, особливо потребує підтримки своїх близьких. Тому відмовити їй в контакті з батьками чи родичами можливо тільки за наявності серйозних причин.
Обов’язок батьків виховувати неповнолітніх дітей нерозривно пов’язаний з обов’язком щодо захисту їх прав та інтересів. Згідно з ч. 1 ст. 242 ЦК батьки є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Представництво батьків припиняється після досягнення дітьми повноліття, набуття неповнолітньою особою повної дієздатності (статті 34, 35 ЦК), а також у зв’язку з позбавленням батьківських прав.Позбавлення батьківських прав — один із найскладніших і важливих за своїми правовими наслідками видів сімейно-правових спорів. Позбавлення батьківських прав — не просто спосіб їхньої втрати, а й міра сімейно-правової відповідальності за порушення одним із батьків прав своєї дитини, попрання її інтересів. Про винятковість позбавлення батьківських прав говорить вичерпний перелік його підстав (ст. 164 СК).
1. Підставою для позбавлення батьківських прав може бути відмова без поважних причин забрати свою дитину з пологового будинку (відділення) або з іншої лікувальної, виховної установи, установи соціального захисту чи населення з інших аналогічних установ. Про відмову свідчать дії батьків, які ухиляються від того, щоб забрати свою дитину додому. Коли самотня мати без поважних причин відмовляється взяти дитину з пологового будинку, лікарні, кидає її, не виявляючи інтересу до її подальшої долі, то виникає одна з передбачених ст. 164 СК підстав для позбавлення її батьківських прав. Якщо ж самотня мати висловлює своє бажання влаштувати дитину назавжди (чи на час) до однієї з дитячих установ, немає підстав для позбавлення її батьківських прав. Не буде визнаватися відмовою від дитини і згода матері/батька на усиновлення дитини без указівки конкретної особи — майбутнього усиновителя (ст. 217 СК).
2. Підставою для позбавлення батьківських прав є також ухилення від виконання батьками своїх обов’язків щодо виховання дитини. Для винесення рішення суду недостатньо переконатися у факті об’єктивного невиконання батьками своїх обов’язків. Необхідно також встановити, що батьки систематично, незважаючи на попередження, не виконують свої батьківські обов’язки хоча і мають для цього можливості.
3. Підставою для позбавлення батьківських прав може слугувати жорстоке поводження з дітьми. Поняття “жорстоке поводження” включає наступні відмінні ознаки: фізичне насильство над дитиною, інакше кажучи, побої, побиття неповнолітнього, заподіяння йому фізичних страждань, болю у будь-який спосіб; психічне насильство над дитиною через подавлення її волі, погрози, вселяння почуття страху; замах на статеву недоторканість дітей, що становить особливу небезпеку для несформованої ні духовно, ні фізично особистості. Жорстоке поводження з дитиною може виявлятися у фізичному чи психічному насильстві, застосуванні неприпустимих прийомів виховання, приниження людської гідності дитини.
4. Особливе місце серед підстав позбавлення батьківських прав займає алкоголізм або наркоманія батьків. Найбільшу небезпеку для дітей становить та форма алкоголізму, яку визнають хворобою, поєднаною з повним паралічем волі, коли тяга до спиртного перемагає всі інші почуття, у тому числі батьківські. Що ж стосується наркоманії, то вважається, що вона сама по собі має хронічний характер і теж зв’язана з повним ураженням вольової сфери поводження батьків. Про токсикоманію батьків у СК мова не йде. Для позбавлення батьківських прав тільки через алкоголізм або наркоманію потрібен відповідний медичний висновок. Однак потреби в ньому, як правило, не виникає, оскільки в діях батька-алкоголіка зазвичай наявні також інші ознаки неправомірного поводження, що дозволяють удатися до позбавлення батьківських прав. Як на думку фахівців, батько — хронічний алкоголік або наркоман не в змозі усвідомлювати що відбувається, його не можна позбавити батьківських прав. Для захисту інтересів дітей у таких випадках може бути застосований іншій засіб — відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК).
5. Наступна підстава для позбавлення батьківських прав — зловживання своїми батьківськими правами, що виражається в різних формах. Іноді вона заключається в діях і вчинках, що мають на меті перешкодити дитині учитися, одержати освіту. Привчати своїх дітей до вживання спиртних напоїв, алкоголю — теж різновид зловживання батьківським правом. Те ж саме можна сказати про випадки, коли батьки використовують неповнолітнього для здійсненні злочину. Зловживають батьківськими правами і ті, хто змушує своїх дітей займатися жебракуванням та бродяжництвом. Небезпека зловживання батьківськими правами — у використанні безпомічного стану дитини, застосування до неї психічного (а іноді і фізичного) тиску, прямо пов’язаного з грубим порушенням його прав. Причому таке порушення, як правило, має систематичний характер.
6. Наступною підставою для позбавлення батьківських прав, передбаченою ст. 164 СК, є умисний злочин проти життя, здоров’я своїх дітей. Як самостійна підстава позбавлення батьківських прав раніше подібного роду злочин не фігурував. Тут маються на увазі усвідомлені, цілеспрямовані дії, вчинені батьками щодо своїх неповнолітніх дітей. Це можуть бути: замах на вбивство дитини, прагнення довести її до самогубства, тяжкі тілесні ушкодження, побої, катування, зараження венеричною хворобою, ВІЛ-інфекцією, залишення малолітньої дитини в небезпечному, загрозливому для її життя стані тощо. Кожен із перерахованих злочинів, вчинений одним із батьків, належить до числа тяжких, суспільно небезпечних, та таких, що суперечать людській природі. Тому особа, яка вчинила злочин проти дитини, заслуговує і застосування сімейно-правової відповідальності у вигляді позбавлення батьківських прав.
Приведений перелік підстав позбавлення батьківських прав, зафіксованих у ст. 164 СК, є вичерпним, тому розширювальному тлумаченню він не підлягає.
Зрозуміло, що провина одного з батьків може бути більшою чи меншою, навмисною і необережною. Тим більше, йдеться про складні, триваючі до повноліття відносини, що складаються з найрізноманітніших, часом суперечливих фактів, дій. Тому судом оцінка поводження одного з батьків з погляду його провини як вихователя дозволяє щоразу знайти найбільш придатну до конкретної ситуації міру відповідальності. При незмірно великому ступені провини, свідомому заподіянні шкоди неповнолітньому можлива кримінальна відповідальність особи. Коли має місце завзяте небажання виконувати батьківські права й обов’язки, злісне зловживання ними — застосовують позбавлення батьківських прав.
Позбавлення батьківських прав терміном не обмежене. Це не означає, що воно має необоротний характер. Сімейний кодекс України допускає відновлення в батьківських правах, якщо цього вимагають інтереси дітей і якщо діти не усиновлені. Це можливо, коли батьки змінили свою поведінку і довели, що піклуються про дитину, мають бажання здійснювати її виховання.
Особа, позбавлена батьківських прав, залишається матір’ю чи батьком дитини, але правові наслідки після набрання чинності рішенням суду все ж наступають. Згідно зі ст. 166 CК особа, позбавлена батьківських прав: втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання; перестає бути законним представником дитини; втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям із дітьми; не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.
У випадку відсутності всякої провини одного з батьків у створенні несприятливих умов, якщо він, за висновком фахівців, не в змозі займатися вихованням, ні про яку відповідальність не йдеться. Інтереси дитини у таких випадках захищаються за допомогою відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав (ст. 170 СК). Оскільки відібрання за рішенням суду дитини теж пов’язане з позбавленням права на виховання, воно безсумнівно здатне зіграти попереджувальну роль. Саме тому нерідко відібрання за рішенням суду розглядають як захід впливу, що передує позбавленню батьківських прав. Але такою мірою відібрання буде лише тоді, коли поведінка одного з батьків, у якого відбирається дитина, буде контролюватися органами опіки і піклування. Якщо до моменту розгляду позову про відібрання дитини небезпека зникає, немає рації здійснювати відібрання. Але, відмовляючи у позові, суд повинен повідомити орган опіки і піклування про необхідність подальшого нагляду за родиною.
При задоволенні позову діти передаються другому з батьків, або дідові, бабі, або органу опіки та піклування, про що робиться відповідне застереження в рішенні суду. Тільки ці органи й обирають найпридатнішу з усіх точок зору форму влаштування неповнолітнього. Рішення про повернення дитини батькам може бути прийняте судом, якщо відпадуть причини, що слугували підставою до відібрання дитини.
Законодавством встановлений вичерпний перелік спорів, пов’язаних із вихованням дітей, що розглядаються судом і в яких обов’язкову участь беруть органи опіки і піклування. До них, зокрема, належать спори: про місце проживання дитини при роздільному проживанні батьків (ст. 161 СК); про здійснення батьківських прав батьком або матір’ю, який/яка проживає окремо від дитини (статті 158, 159 СК); про відібрання батьками малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її не на підставі закону або рішення суду (ст. 163 СК); про позбавлення та відновлення батьківських прав (статті 164—169 СК); про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК).



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Сімейне право України (Л.М. Баранова)