Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія історії ( Бойченко І.В.) скачати онлайн-> Ш, ШЛЕГЕЛЬ Фрідріх (1772—1829)

Ш, ШЛЕГЕЛЬ Фрідріх (1772—1829)


— представник і теоретик німецького романтизму, філософ, критик, філолог. Незадовго до смерті так підсумував свій життєвий шлях: 1788—1798 — нечіткі погляди й пошуки; 1798—1808 — прагнення до оформлення філософських і естетичних поглядів, котре привело до філософії всеохоплюючого “Я”; 1808—1818 — перехід до католицизму, покора і підпорядкування розуму церковним істинам; 1818—1828 — містичне особисте життя, послух церкві. Формувався під впливом Вінкельмана, подібно до нього у статтях 90-х років розглядав давньогрецьку поезію як прообраз справжнього мистецтва, втілення “об’єктивно-прекрасного”, на відміну від мистецтва нового часу, у якому панує манірність, переплутання жанрів, постійне прагнення до нового, пікантного й вражаючого. В кінці 90-х років, формулюючи основні проблеми, ідеї й поняття йєнського кола романтиків, навпаки, вже “сучасне” романтичне мистецтво протиставляє “класичному”, античному, зараховуючи до вершин першого Данте і Шекспіра, Сервантеса та Гете. Висунув ідеал нової, універсальної системи знань, принципово незавершеної, відкритої назустріч безконечній повноті універсуму; синтезуючої мистецтво, філософію, релігію й науку як своєрідну нову міфологію, прообраз якої вбачав у міфології стародавній; постійно рефлексуючої до себе й власних витворів. Розробив одне з наріжних понять романтизму — іронії, яке є у Ш. водночас онтологічним і суб’єктним принципом. Як онтологія іронія постає породженням й водночас подоланням окремих, конечних сутностей, речей, ідей і смислів, що спонукає творця до самопіднесення над обмеженістю свого “Я”, з одного боку, свого предмета і засобів його осягнення (у вченого) і зображення (у митця) — з іншого; тобто як вираження безупинної й незамкнутої процесуальності людини, світу та їх взаємодії. Іронія як принцип життєдіяльності суб’єкта вторинна щодо “іронічної природи світу, є ЇЇ різновидом і являє себе у кількох іпостасях: як пізнавальний, етичний і естетичний принцип, як принцип поведінки і, нарешті, іронія як сваволя. При цьому, за Ш., лише той суб’єкт здатен на іронію, який вже “містить у собі множину інших свідомостей, цілу систему людських індивідуальностей, всередині якої виросла й визріла світобудова”. Як принцип пізнання іронія , за Ш., є нескінченною низкою взаємодій “Я” і “не-Я” у процесі асимптотичного наближення до істини. Автентичне пізнання, як вважає Ш., є своєрідним вбиранням пізнаваної речі в себе, постаючи як любов. Розглядаючи її як сутність життя, Ш. розумів весь універсум у вигляді гри визначеного й невизначеного, їх еротичного злиття у ході магнетичного одухотвореного устремління речей до взаємопізнання. При цьому людина, на відміну від, скажімо, тварини з її “певною спрямованістю”, є “невизначеною визначеністю”, яка має сама визначити себе; тобто людина має, гадав Ш., здійснити свідомо іронічне подолання відчуженості себе від себе самої ж. У своєму першому систематичному викладі ідей — кельнських лекціях з філософії (1804— 1806) — мислитель вже тлумачив світ як множину конечних “Я”, вторинних щодо вихідного “пра-Я”, “до якого прямують усі промені філософії”, що взаємодіють з ним та поміж собою, “не-Я” розглядається тут лише якимось “супроти-Я”, або “ти”. У лекціях міститься також загальний критичний огляд основних, за ПІ., філософських типів світогляду — матеріалізм, скептицизм, пантеїзм, дуалізм та ідеалізм, — трактованих як послідовні ланки розвитку світової філософії.

Після переходу до католицької віри Ш. у деяких своїх працях обґрунтовує ідеї універсальної християнської філософії, яка, на відміну від попередніх філософських систем, є не формою розщепленої свідомості, а заснована на внутрішній цілісності людської свідомості в єдності її душевних і духовних здатностей (розсудку, розуму, волі, фантазії тощо). Вплив ідей Ш. виявився у найрізноманітніших галузях гуманітарного знання: філософській антропології й філософії історії, естетиці, мистецтвознавстві, літературознавстві, класичній філософії, поетиці, мовознавстві й санскритології. Його погляди стали своєрідним збудником творчості А.В. Шлегеля, Ф. Шлейермахера, Ф.В.Й. Шеллінга та Г.В.Ф. Гегеля. В XX ст. його ідеї теж виявилися затребуваними, передусім у філософії життя і герменевтиці.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія історії ( Бойченко І.В.)