Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.) скачати онлайн-> ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ ДО КУРСУ Лекція 1

ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ ДО КУРСУ Лекція 1


Україна має свою багату історію, впродовж якої витворювалися високі зразки матеріальної та духовної культури, а в загальній скарбниці філософської думки вагомий доробок належить українським мислителям. Були в цій історії свої злети і падіння. Як зазначав С. Єфремов, усе “розгубив український народ на довгому й важкому шляху своєму до теперішнього становища: політичну самостійність і економічний достаток, своє право й освіту, свої закони й суд, свою школу й інтелігенцію… Ім’я навіть своє втратив у безупинній боротьбі за національну індивідуальність, зробився народом без прізвища” (Єфремов Сергій. Історія українського письменства (від початків до М. Костомарова). — Мюнхен, 1989. — Т. 1. — С. 10).

За пошуками причин пояснення викладеного С. Єфремовим як докору минулим і перестороги майбутнім поколінням далеко ходити не доводиться. Вигідне географічне положення України, її багаті природні ресурси завжди викликали зазіхання на неї більш сильних і мілітарно організованих сусідів, які заярмлювали, колонізували її, використовуючи як розмінну монету у своїх політичних комбінаціях, намагалися стерти в пам’яті народній усе українське, позбавити української мови, культури, перетворити український народ на манкуртів. На наш погляд, “троянським конем”, який сприяв перетворенню українців в народ “Іванів, що роду не пам’ятають”, стали різноманітні концепції етногенези східних слов’ян, які склали етнічну основу української нації.

У свій час М. Погодін висунув хитромудру і наскрізь шовіністичну казку-гіпотезу про те, що до навали татаро-монголів українців у Києві не було, а були тільки росіяни, які під тиском завойовників відійшли на північ, а потім не захотіли повертатися з обжитих місць. Вакуум, який утворився у Києві, був заповнений українцями, які прийшли на Дніпро з Карпат. Майже дослівно, однак з посиланнями на В. Ключевського, цю угодівську казку-гіпотезу відтворив у 1920 р. онук брата останнього віце-губернатора України князь О. Волконський у книзі “Історична правда і українофільська пропаганда” (Турін, 1920), окремі розділи якої під назвою “Про три гілки руського дерева і … сепаратизм” опублікував “Русский рубеж”, спеціальний випуск газети “Литературная Россия” (1991. — № 7).

Волконський стверджував, що шукати в історії Росії або малоросійській її частині підстав для українських територіальних бажань або для створення з України самостійної держави — справа даремна. Росіяни, білоруси, українці жили в єдиній російській державі, а українське питання було розроблене німецькими лібералами, які виробили план відколоти від Росії її південну частину. Стосовно українського народу, то його не існує, а є лише малоросійське плем’я. Воно витворилося на гілках російського народу в xvi ст. шляхом зворотного руху до Дніпра російського населення, вигнаного звідси на Захід, до Карпат і Вісли в XII—XIII ст. Від початку свого зародження і до політичного об’єднання з Московською державою Малоросія ніколи не була самостійною, не мала своєї мови, культури. Поняття “Україна”, “українське” з’явилися і почали широко використовуватися тільки в період революції 1917 р.

Українська мова — це псевдомова, малоросійське “наречіє”, яке існує не більше чотирьох-п’яти століть. І хоча в 1905 р. Російська академія визнала це “наречіє” самостійною мовою (що стало своєрідною реакцією демократичної академії перед революційними подіями 1905 р. на некоректне ставлення уряду до малих народів), ця мова залишилась типовим “наречієм”, яким розмовляють тільки простолюдини. Не знайшла свого використання ця мова ні в культурі, ні в літературі. Цією мовою писали лише побутові драми, комедії, народні казки, поеми на місцеві простонародні теми. З поетів малоросійським “наречієм” писав тільки Т. Шевченко, якого, за міжнародними критеріями, можна вважати третьосортним поетом. Культури самостійної в Малоросії ніколи не було. її культура була нероздільно злита сто років з польською і 250 років із загальноросійською культурою, з якої культура України черпала і в неї вкладала свої кращі дари. Природно, малоросійське “наречіє” поступалося першості російській мові, оскільки будь-який провінціалізм приречений стушуватися перед інтересами всієї держави і цілого народу. При цьому Волконський ні словом не згадує про русифікаторську політику, заборону української мови і культури, умов, за яких вони змушені були “стушуватися” перед інтересами всієї держави і цілого народу, довільно поводячись з витлумаченням самих понять “Малоросія”, “Україна”, “українці” щодо часових масштабів їх виникнення.

Залишимо твердження Волконського на його сумлінні, хоча погляди такого характеру настільки ввійшли у свідомість росіян, що вони незалежність України сприймають як руйнацію єдиної держави, єдиного суспільства, від якого відокремилась клітина організму Росії. Характерно, що погляди, сформовані впродовж століть буденною свідомістю й ідеологічними впливами, притаманні не тільки обивателю, а й відомим представникам російської культури — О. Солженіцину, М. Ростроповичу та ін. Подолати їх буде нелегко, якщо врахувати, що за сучасних умов до них приєднується протиставлення старої імперської зарозумілості Росії і, як зворотної реакції, недовіра до Москви, викликаної усталеним комплексом колоніальної неповноцінності України. Це протиставлення з розпадом СРСР не тільки не знімається, а навпаки, посилюється при підтримці засобів масової інформації, діяльністю окремих політиків як Росії, так і України.

Крім казки-гіпотези М. Погодіна, існують й інші, більш витончені концепції-міфи відносно етногенези східних слов’ян загалом і етногенези українського народу зокрема, які активно обстоюються як зарубіжними, так і вітчизняними вченими, публіцистами, письменниками. Найвпливовіші з них є яфетська, іранотюркська, сармато-скіфсько-гунська, норманська і кельтська.

Яфетська концепція наголошує, що український народ, як і ряд інших слов’янських народів, веде свій родовід від сина Ноя Яфета. Спираючись на біблійні тексти, починаючи з давніх літописів її дотримуються автори православно-християнської орієнтації (І. Огієнко, Є. Маланюк), щоб довести боговибраність народів.

Іранотюркська концепція виводить назву “Русь” від назви племен іранського походження роксолан, вважаючи, що саме вони і є нашими пращурами. Найбільш послідовно ця концепція обстоюється українським етнографом К. Сосенком на основі встановлення ним спільності елементів української культури з давньоіранською, українських релігійних обрядів, звичаїв, символів, узорів із староіранськими. На сьогодні висновок про іранотюркське походження українців прагнуть довести за допомогою новознайдених тюркських джерел, в яких зазначається, що вся територія України 6 тис. років тому входила до складу царства Великих Булгар, спадкоємцями яких є зараз казанські татари і марійці.

Сармато-скіфсько-гунська концепція передусім обстоюється письменниками і публіцистами (згадаймо відомі “Скіфи” О. Блока, твори І. Дзюби). Щодо її витоків, то вони постають з ототожнення візантійськими і готськими джерелами сусідніх народів зі скіфами та Гунами. В оприлюднених своїх висновках тридцятилітнього студіювання генези Русі Г. К. Василенко показує, що під іменем Аттіли давньовізантійськими і готськими джерелами виводиться київський князь Кий, а нашими далекими пращурами є скіфи-гуни (Василенко Г. К. Руси. — К., 1990). Для доведення свого висновку Г. Василенко посилається на відредаговані ним і опубліковані уривки із спогадів давньогрецького історика і дипломата Пріска Понійського про подорож візантійського посольства в землі слов’ян Подніпров’я 448 р. (Книжник. — 1991. — № 2—6).

Норманська концепція пов’язує творення давньоруської державності із запрошенням варягів, кельтська концепція стверджує, що пращурами українців є кельтські племена давньоримської провінції Норика, жителів яких грецькі хроністи називали слов’янами.

Слід зазначити, що тенденція до виведення свого родоводу від інших “героїчних” народів, які залишили помітний слід у всесвітній історії, властива також історикам, публіцистам, письменникам західноєвропейських країн. Однак для них вона стала основою для вивчення історії власного народу, тоді коли ми вивчали чужу історію, не знаючи власної, або нехтували нею. Зате з якою квапливістю хапалися українські магнати й шляхта за сарматську концепцію для доведення своєї зверхності над власним народом, спорідненості з польською шляхтою, заявляючи, що польська і українська шляхта на відміну від простого народу хамського походження веде свій родовід від сарматів. Таке явище спостерігалось і при обстоюванні козацькою старшиною своїх прав на дворянське звання Російської імперії. Щоправда тут вони були вже не сарматами, а хозарами.

Можливо, це відповідало дійсності, бо у нас зайда завжди ставав паном, а свій пан цурався свого народу, в зв’язку з чим, за справедливим твердженням В. Антоновича, у нас не було власних вищих станів, елітних носіїв і творців духу національного, принципів національної культури. Якщо вони з’являлися, то знищувалися чужими панами або своїми “чужинцями”, що в стократ були гіршими від чужих. Праця на “чужого” пана й привела до такого стану речей, про який писав С. Єфремов.

Звертаючись до зазначених концепцій, варто підкреслити, що при всій благородності помислів показати “героїчність” українського народу, прив’язати його до інших народів, вони повертаються іншим боком — доведенням того, що ми не господарі на своїй землі, а гості, нездатні до витворення чогось свого, власного, що все позитивне в історії українського народу запозичене в інших народів. Звичайно, говорити про абсолютну чистоту української раси, її культури — безглуздя. За умов тих велетенських міграційних процесів, які відбувалися на теренах нашої Вітчизни, можна знайти археологічні, етнічні, антропологічні та соціокультурні факти на користь кожної з наведених концепцій, а відповідно й таких, що суперечать їм. Адже не тільки “зайди” і завойовники прибували на нашу землю, а й вихідці з неї переселялись в інші місця, створюючи там нові цивілізації. Так, в 648—678 рр. у Малій Азії проживало близько 100 тис. вихідців із слов’янських земель і сьогодні багато хто дотримується думки про те, що Єрусалим був заснований вихідцями з нашої прабатьківщини. Розібратися в цьому — справа істориків, археологів, етнографів, фахівців культури.

Підвищення інтересу до минулого завжди спостерігається на крутих зламах історії, що цілком закономірно. Минуле тисячами ниток пов’язане із сучасним, а глибоке підґрунтя нагромадженого попередніми поколіннями складає самосвідомість цього духовного фундаменту. Тому й необхідно постійно, а не час від часу повертатися до цього духовного фундаменту, хоча робити це можна в різний спосіб. Так, одні, спираючись на філологічні студії, знаходять спільні слова або їх корені в тих чи інших мовах, узагальнюють це і роблять висновок про спільність походження тих чи інших народів. Другі йдуть шляхом пошуку винятків, специфічності та самобутності, шукаючи їх в минулому, і вимагають повернення до нього. Треті, змінивши систему цінностей, виключно орієнтуються на діаспору, вважаючи, що тільки вона є носієм української душі та української культури, а в царині політики й економіки закликають орієнтуватися тільки на Захід. Зв’язок з іншими країнами необхідний, як і необхідне використання інтелектуального потенціалу діаспори. Однак треба враховувати те, що уже друге покоління (діти, народжені в діаспорі) не має таких конкретних відчуттів, як їх батьки, в сприйнятті національної ідентичності. Сама їх національна свідомість має абстрактно-символічний характер, переломлюючись через ту культуру, в якій вони живуть і виховуються (Нагірний В. К., Зєлик І. В. Національна свідомість: стара тема, що вимагає нового освітлення // Сучасність. — 1992. — № 7. — С. 66). Щодо беззастережного наслідування Заходові, то, як зауважує Джордж Г. Грабович, це означає йти за уже готовими рецептами або ж грати за давно встановленими правилами, і ця гра завжди веде до програшу, оскільки той, хто робить це, біжить фактично на місці. Єдина альтернатива тут — стати активним співучасником, внести свою частину у правила гри: своєрідність підходу, нові відкриття та узагальнення (Грабович Дж. Г. Плоди колоніалізму та пастки постколоніалізму // Сучасність. — 1992. — № 7. — С. 63). Слід також враховувати, що Захід, Європа — це не просто географічні поняття, а й певний спосіб життя, культура, які складалися століттями, певний менталітет, в якому ми за своїм рівнем культури були й будемо маргіналами.

Верхом будь-якої вульгаризації історичного процесу, відношення до минулого і його проектування на сучасність та майбутнє є заклик “відхреститися від ляхів і москалів” та інших інородців, їх культури і впливів, визнавати лише виключно українське. В царині науки такий підхід призводить до обожнення, табування предметів, пов’язаних з українською культурою та історією, історичними подіями і персонажами, наділення їх ореолом святості, недоторканості і недоступності для критики. На цій підставі здійснюється повна дискредитація не тільки “польського”, “московського”, а й усього українського за російський і радянський періоди, піддається все це анафемі як національна зрада. Принижені тепер обожнюються, цінності недалекого минулого замінюються віруваннями та ідолами минулого українського, колишній стан приниження компенсується некритичним наголошенням на національних коренях та національному минулому.

Якщо в науці викладене повертається псевдоаналізом, то в політиці набуває форм принципу “нація над усе”, “чистоти нації”, прояви дії якого непоодинокі в нашій дійсності. До чого може призвести такий вид “україно-любства” і “ультрапатріотизму” як крайньої форми прояву націоналізму уявити неважко, а його абсурдність усвідомлювалася ще видатними діячами українського національно-визвольного руху. Так, В. Липинський, ставлячи питання про незалежність і самостійність України, розбудову української державності, підкреслював, що добитись цього можна за умов, коли в ній будуть добре жити не тільки українці, а й інші народи, що живуть на її теренах. Націоналізм він поділяв на державотворчий і державоруйнуючий, називаючи перший патріотизмом, другий — шовінізмом, зазначаючи, що націоналізм мусить бути спрямованим на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти.

В. Липинський закликав спрямовувати всі почуття і розум на те, щоб знайти порозуміння, спільну політичну мову з місцевими “москофілами” і “польонофілами”, створити разом з ними на українській землі окрему державу, достойне співжиття людей, які живуть у ній. Ми ще повернемося до розгляду поглядів В. Липинського, його висновків, близько до яких були змушені дійти й далекоглядні діячі й публіцисти з УОН. Так, у Постанові Третього Надзвичайного Великого Збору УОН (1943 р.) знімається сам термін “москаль”, до поневолених народів СРСР зараховується й сам російський народ.

У Платформі Української Головної Визвольної Ради (УГВР) вже говорилося про московсько-більшовицький і німецько-гітлерівський імперіалізм, але ніде не згадується Росія, росіяни. Зазначалося, що УГВР змагає до порозуміння і прагне мирного співжиття з усіма сусідами України на принципах взаємного визнання права на власні держави на етнографічних землях кожного народу. В Універсалі УГВР знову підкреслювалось про необхідність жити в добросусідських взаєминах та співпрацювати з іншими народами, гарантувалися повні громадянські права меншинам в українській державі за умов пошанування ними визвольної боротьби українського народу.

Відомий підпільний публіцист Йосип Позичанюк (псевдоніми Д. Ш., Д. Шахай, Шугай) писав, що успіх боротьби українського народу за свою самостійність і незалежність можливий тільки за умов, коли українська сторона перестане пропагувати расистський націоналізм і виробить універсальні ідеї, що матимуть силу, яка мобілізує всіх, включно з росіянами (Потічний П. Українсько-російські відносини в політичній думці українського підпілля часу другої світової війни // Сучасність. — 1992. — № 7. — С. 15).

За умов політичної і економічної нестабільності націоналізм як своєрідна реакція суспільства на небезпеку і надія на порятунок чи обновлення нації існував і буде існувати. Однак треба чітко уявляти, в якій формі він буде проявлятися. Націоналізм як форма національного пробудження, спрямованого на культурне пробудження, утвердження національної ідентичності і зміцнення соціальної згуртованості, не має нічого спільного з націоналізмом як формою ствердження расово-біологічної вищості однієї нації над іншою, тобто віри у призначення певної нації панувати над світом. З останньою уже пов’язується витворення “української ідеї”, “великодержавної України”, її месіанського призначення в світі. Історичний досвід знає наслідки прояву як першої, так і другої форми націоналізму.

Щоб не потрапити в полон до минулого, треба йти далі від нього і керуватися історичним досвідом. В контексті історії слід чітко визначити своє, те, що нам належить безпосередньо, і як ми використовуємо ту спадщину, яку залишили для нас наші далекі пращури, що на той час не були ні українцями, ні росіянами, ні білорусами в сучасному розумінні. Тут нам доведеться подолати ряд міфів і стереотипів, у тому числі й тих, що склалися навколо твердження про Київську Русь як колиску трьох братніх народів — українського, білоруського і російського, попередньо визначившись з деякими термінами.

Як відомо, по мірі втрати впливу скіфів, сарматів, гунів, за візантійськими і готськими традиціями, іменами яких називалися й слов’янські народи — наші пращури, за останніми закріплюється назва русини, русичі, Русь. Слово “Русь”, з’явившись іще в І ст., документально затверджується в іноземних джерелах V ст. відносно до полянських племен, що населяли Середнє Подніпров’я, перейшовши на назву держави полян і землі, які були нею заселені, де першість повели київський стіл, родове старшинство київського князя. У науковій літературі на початку XIX ст. для позначення цього державного утворення східних слов’ян утвердилась назва “Київська Русь”. Згідно з літописними даними у IX—XIII ст. термін “Русь” виступав у двох значеннях: широкому — щодо всіх східнослов’янських земель і вузькому — стосовно певної їх частини, а саме Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, які в XI ст. називають також Україною. У візантійських джерелах Костянтином Багрянородним за Середнім Подніпров’ям закріплюється назва “Внутрішня Росія”, етимологічно пов’язана з територіальними основами країни, що потім трансформується в термін “Мала Росія”. Після того як митрополит Київський і всія Русі в 1299 р. остаточно посів у Москві, галицькі князі добилися від константинопольського патріарха для своєї землі окремої митрополії, яку патріарх назвав “Мікро Русь”, що означало “Мала Русь”, митропольна Русь. Поняття “Мала Русь” з часу свого походження було виключно пов’язане з юрисдикцією митрополита і до XVIII ст., коли нашу Вітчизну почали називати “Малоросією”, не мало адміністративного і етнографічного навантаження.

В історичних документах XVI—XVIII ст. відновлюється функціонування назви “Україна”, яка належить до порубіжних земель між Московщиною, Литвою і Польщею, так само, як вона використовувалася за часів стародавньої доби, тобто Київська земля. Оскільки ця територія стала центром українського народного життя, то назва “Україна” набуває більш широкого значення — національного імені, як раніше це було з іменем “Русі”. Стара назва “Русь” нашої Вітчизни поступово стирається з її теренів, зростаючись з новим найменуванням. Старе ім’я “Русь” витісняється новим “Україна”. Щоправда свої дослідження з історії рідної землі М. Грушевський продовжував називати “Історія України-Руси”, а І. Франко свою Вітчизну називав “Руссю”. Що стосується Московського князівства, то до XVI ст. воно Руссю не називалось і його за таку не вважали, хоча після одруження з грецькою царівною Зоєю Іван III домагається визнання титулу “царя всієї Русі”, претендуючи на всі слов’янські землі. Росія і після цього не стала називатися Росією. Ще за царя Олексія не було росіян, а були московити, рязанці, новгородці та ін. Росія стала називатися Росією тільки з XVIII ст.

Слід зазначити, що до відмови від старої назви нашої Вітчизни спонукала колонізаторська політика Російської імперії, згідно з якою “малороси” (саме так стали називати нас після входження більшості українських земель до складу Російської імперії) розглядалися як щось меншо-варте порівняно з великоросами, “гілка російського дерева”, яке не має своєї власної історії. Це стверджувала офіційна російська історична наука, розробляючи концепцію династичності російських правителів як прямих спадкоємців київських князів і Київської Русі — колиски трьох народів. Виводячи історію Росії з Київської Русі, більшість російських істориків (В. Татіщев, М. Карамзін, С. Соловйов, М. Ключевський та ін.) доходили висновку, що Росія започаткована тими слов’янськими племенами корінного населення Київської Русі, які жили на своїй власній російській території. Народ, який входив до складу населення Київської Русі, був одномовним, однорідним, а потім з нього виникли різномовні, однак близькі між собою народи. Насправді основу російського етносу складали не корінні племена Київської Русі, а племена, які жили на її окраїнах, — в’ятичі, радимичі та ін., які дехто з російських письменників вважав більш слов’янськими, ніж інші.

Виходячи з викладеного, стають зрозумілими деякі моменти, пов’язані з тезою “Київська Русь — колиска трьох братніх народів: російського, українського, білоруського”. Справедлива в своїй основі, ця теза була доведена до абсурду великодержавною доктриною правлячих кіл Росії, відповідно до якої “старший брат” — російський народ несе меншим братам мир і спокій, захист і злагоду. Насправді це оберталося диктатом у ставленні до “братів менших” через присвоєння собі монопольного права на їх історію, культуру, на право розпоряджатися власною долею.

На правах сильнішого, “старшого брата”, царський уряд Росії встановив своє монопольне право на всю історію Русі, теоретично постулюючи рівність, але на практиці утверджуючи безперечний російський пріоритет. Вважалося цілком природним починати історію Росії з часів Київської Русі як магістралі російської історії, що йшла з Києва через Володимир у Москву, проте політично небезпечним було говорити про зв’язок Київської Русі з історією України. Змінювалися часи і уже “менші брати” почали обстоювати виключне право на давньоруську спадщину, всупереч історичній дійсності використовуючи великоросійську історичну концепцію, схему безперервної трансформації успадкування влади однією державою від іншої, на цей раз у іншому напрямі: Київська Русь — Галицько-Волинське князівство — Велике князівство Литовське. Білі і чорні плями історії України заповнюються псевдонауковими узагальненнями і патріотичними міфами, які, за оцінкою Л. Плюща, подібні до оригіналів російських патріотичних фальсифікацій з тими самими висновками: українці є найслов’янішими, найстародавнішими, найкультурнішими тощо, а наші “хозари” з Лицарства Святослава готові до бою за Москву (Див.: Плющ А. Чи має перспективи український фашизм? // Сучасність. — 1993. — № 3. — С. 140, 149). Сьогодні деякі представники західних українських земель претендують на одноосібницьке представництво і провід в українській культурі, освіті, політиці, вважають себе єдиними захисниками усього українського на противагу “східнякам”, які продалися “москалям”.

Дійсно, як справедливо зазначає Є. Маланюк, надто багато “влад” і “назв” зазнала наша земля впродовж тисячоліть її бурхливої історії, хоча назви не міняють суті речей. Були скіфи, сармати, гуни, варяги та інші загони зайд, завойовників, здобитчиків, які не раз спустошували не тільки Русь, а й Європу. Проте не вони творили культуру, оскільки для цього потрібний тривалий час осілості на землі, її окультурення. Тому доводиться визнати той факт, що ми живемо на своїй землі автохтонно задовго до Яфета, гунів, сарматів, скіфів, варягів, “старших братів”. За даними етнографічних, археологічних досліджень В. Петрова, тривалість цієї осілості є як мінімум 7 тис. років (Петров В. Походження українського народу. — К., 1992). Протягом цього часу наші пращури орали землі, культивували міста, певний стиль життя і мислення, свою ментальність, найбільш типовими ознаками якої вважаються: емоціональність і сентиментальність, чутливість та ліризм, відчуття краси, працелюбство, любов до рідної матері-природи і своєї Вітчизни, неспокій і рухливість, індивідуалізм та почуття свободи, громадоправство, брак авторитарної влади, волелюбність, майже культова гостинність тощо (Див.: Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992. — С. 10; Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992. — С. 64). Задовго до приходу варягів наші пращури мали свою державність, високу культуру, віками освячені звичаї і традиції, широкі зв’язки з сусідніми країнами, що складалися не враз і не самі собою.

Звичайно, на всіх руських землях рівень культури був не однаковий. І, мабуть, невипадково, що серед них літописні джерела виділяють полян. І хоча руками їх авторів водила християнська традиція називати нехристиян “варварами”, “поганинами”, однак потрібно визнати, що саме поляни були найбільш культурними серед інших східнослов’янських племен. Від полянського племені пішла Русь, від полян-киян пішли витоки архітектури, малярства, музики, літератури до різних народів, з яких пізніше утворився білоруський, український та, до певної міри, російський народи. За зразком Києва формувалися князівські “гради” — столиці князівств, до яких з нього була винесена горда назва “Русь”. Саме в цьому відношенні була Київська Русь “колискою трьох народів”, де український народ має ту високу гордість, що є прямим носієм всієї культури Русі, однак не заявляє одноосібних прав на неї, оскільки вона має й інших спадкоємців в особі білоруського та російського народів. Щодо України, то можна навести слова росіянки Е. Ільїної: “Київська Русь “приписана” на території України, там жили й творили свою історію предки теперішніх українців” (Літ. Україна. — 1991. — 26 верес). І ми їх спадкоємці. Це наша культура і наша історія.

Розібравшись в суті попередніх зауважень, потрібно з’ясувати ще ряд моментів. Ми маємо тисячолітню історію, культуру, літературу. Якою ж мірою ми можемо говорити про українську філософію, а відповідно про історію філософії України? Стосовно першої частини запитання Д. Чижевський писав: “Ми знаходимося у досить скрутному становищі, коли захочемо охарактеризувати українську філософську думку, бо ми можемо з повною певністю сказати, що маємо тут справу лише з початками і намітками думок, які можуть бути розвинені в дальнійшій філософській творчості українських мислителів майбутнього”. І далі: “…ще треба чекати на свого “великого” філософа. Тоді те оригінальне, що може є в зародку в творах попередніх мислителів, виступить у весь зріст, відкривши глибини національного духу, не лише перед усім світом, але і перед самим своїм народом” [Чижевський Д Нариси з історії філософії на Україні. — С. 13—14). Неоднозначну відповідь ми маємо також на друїу половину запитання. Ще в першій половині XIX ст. професор Рішельєвського ліцею К. П. Зеленецький зазначав, що історія філософії у нас була не історією філософського знання, а історією ставлення до нього.

Попередні відповіді примушують нас поставити нові запитання: що ж нам залишилося? якщо залишилось, то в якому стані дослідження воно знаходиться? Оптимізм у відповіді на поставлені запитання додають нам автори “Історії філософії на Україні”: “Коли йдеться про історію філософії на Україні, то як і в історії інших народів слід зважувати на те, що необхідно враховувати продукти філософського мислення, філософської думки у вигляді філософських ідей, що у фрагментарній формі наявні у різноманітних здобутках духовної творчості. Об’єктом вивчення історії філософської думки в Україні є не лише досягнення науково-філософського пізнання, що здобувалось в українській культурі, а й сукупність філософсько-значимих ідей, які у знятій формі відображались у всіх сферах духовної творчості народу” {Історія філософії на Україні. — К.( 1987. — Т. 1).

Якщо виходити зі стану досліджень філософської думки, яку ми успадкували, то доведеться визнати: здобуток тут у нас значно скромніший, ніж в дослідженнях історії України загалом, де ми маємо спогади С. Величка, Г. Полетики, М. Берлинського, “Історії Русів” псевдо Кониського, здобутки студій М. Костомарова, М. Максимовича, В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Яворницького, В. Баталія, І. Крип’якевича, І. Огієнка та інших корифеїв української історичної науки. Дослідження розвитку філософської думки в Україні активізувалось лише за радянського періоду, проте у специфічній для цього часу формі. Погляди багатьох українських мислителів розглядалися під кутом впливу на них російських революціонерів-демократів або марксистської філософської традиції. При цьому з поля зору дослідників випадав значний прошарок мислителів духовно-релігійного та ідеалістичного напряму, погляди яких розглядались як щось несуттєве, позбавлене будь-якого філософського змісту. Ідеологічна нетерпимість поверталася науковою нетерпимістю, що було далеким від істини. Втрати, що понесла українська культура в період сталінщини, і на сьогодні не піддаються обліку.

Прагнення до об’єктивного висвітлення історії філософської думки в Україні намітилось за часів “потепління”, закріпившись в 70-х роках, і продовжується в наші дні. Так, науковцями відділення історії філософії Інституту філософії НАН України та Західного наукового центру були дешифровані з латинської мови тексти лекцій професорів Києво-Могилянської академії. З друку вийшло ряд праць, присвячених творчості відомих українських мислителів (Горский В. С. Философские идеи в культуре Киевской Руси XI — начала XII ст. — К., 1989; Бондарь С. В. Философско-мировоззренческое содержание “Изборников 1073 и 1076 годов”. — К., 1990; Кашуба М. В., Паславський І. В., Захара І. С. та ін. Філософія Відродження на Україні. — К., 1990; Нічия. В. М., Литвияов В. Д., Стратій Я. М Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (XVI — початок XVII ст). — К., 1991 та ін,). Видано твори Ф. Прокоповича, Г. Кониського, пам’ятки братських шкіл. Значну роботу в цьому напрямі проводить журнал “Філософська і соціологічна думка” (донедавна “Філософська думка”), на сторінках якого зростає кількість публікацій з історії філософської думки в Україні, серед яких слід відзначити праці В. С. Горського, В. М. Нічик, М. В. Кашуби, М. В. Поповича, С. Б. Кримського, Я. М. Стратій, Ю. В. Кушакова, М. І. Лука, М. Л. Ткачук, Л. П. Депенчук. У Київському університеті під керівництвом М. Ю. Русина працює кафедра історії філософії і культури України. З’явився, нарешті, доступ до видань з діаспори, зокрема творів Д. Чижевського, В. Зиньківського. Заслуговує високої оцінки видання 3-томної “Історії філософії в Україні”.

Осмислення філософських ідей в духовній культурі України, творчості видатних українських філософів-професіоналів лягли в основу запропонованого курсу лекцій, що склався в процесі викладання спецкурсів з історії філософської думки в Україні, який читався слухачам відділення журналістики Київського інституту політології і соціального управління, читання лекцій на гуманітарних факультетах Чернівецького університету, спецкурсу для студентів історичного факультету Київського педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, курсу лекцій на філософському факультеті Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Рекомендована і використана література

Берлін І. Націоналізм: знехтувана сила // Сучасність. — 1993. — № 3. Василенко Г. К. Руси. – К., 1990.

Волконский А. Н. Три ветки русского дерева и… сепаратизм // Русский рубеж. – 1991. – № 7.

Грабович Джордж Г. Плоди колоніалізму та пастки постколоніалізму // Сучасність. – 1992. — № 7.

Грушевский М. С. Очерки истории украинского народа. — К., 1990.

Єфремов С. Історія українського письменства (від початків до М. Костомарова). – Мюнхен, 1989. -Т. 1.

Історія філософії на Україні. — К., 1987. — Т. 1.

Канигін Ю., Ткачук 3. Українська мрія. — К., 1996.

Крип’якевич І. Історія України. — Львів, 1992.

Кулик В. Новий український націоналізм і три поверхи вертепу // Сучасність. – 1993. – № 3.

Липинський В. Націоналізм, патріотизм, шовінізм // Сучасність. — 1992. — № 6.

Маланюк 61 Нариси з історії нашої культури. — К., 1992.

Наливайко Д. Рецепція України в Західній Європі XVI—XVIII ст. // Сучасність. — 1992 – №2.

Петров В. Походження українського народу. — К., 1992.

Плющ Л. Чи має перспективи український фашизм? // Сучасність. — 1993. — № 3.

Потішний П. Українсько-російські відносини в політичній думці українського

підпілля другої світової війни // Сучасність. — 1992. — № 7.

Толочко О. Коли впала Київська Русь? // Київ, старовина. — 1992. — № 6.

Толочко П. Русь — Мала Русь — руський народ у другій половині XIII— XVII ст // Київ, старовина. — 1993. – № З

Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)