Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.) скачати онлайн-> ТЕМА. Філософські ідеї в духовній культурі України ХІІІ – ХV ст. Лекція 4 1. СОЦІОКУЛЬТУРНЕ БУТТЯ УКРАЇНИ ХІІІ – ХV ст.

ТЕМА. Філософські ідеї в духовній культурі України ХІІІ – ХV ст. Лекція 4 1. СОЦІОКУЛЬТУРНЕ БУТТЯ УКРАЇНИ ХІІІ – ХV ст.


.Розвиток духовної культури України XIII— XV ст. найменш висвітлений у нашій історичній, зокрема в історико-філософській, літературі. Стосовно цього періоду обмежуються загальним твердженням, що татаро-монгольська навала не тільки перервала розвиток Київської Русі, а й відкинула його назад на два століття, де, власне, XIII— XV ст. — це доба безповоротно втрачених можливостей. Це твердження має право на існування, проте потребує деяких доповнень відповідно до конкретних реалій того часу.

М. Грушевський зазначав, що не слід перебільшувати згубного впливу татаро-монгольської навали, а тим більше вбачати в ній єдиний чинник розпаду Київської Русі. Українські землі переживали і більші потрясіння, однак життя на них не припинялося. Як організована держава, вбачаючи східні землі своїми “улусами”, золотоординці мали бути порівняно стриманими до них, наскільки це давала змогу дисципліна в самій орді. Мабуть, не випадковим є той факт, що значна частина українського населення вважала за краще залежати від татар, ніж від князівської влади, нести тягар князівської адміністрації, терпіти князівські усобиці і вічні чвари (див.: Грушевський М. С. Очерк истории украинского народа. — С. 64—68).

На цю особливість життя руських земель указують і інші дослідники, зокрема Л. Гумильов, обґрунтовуючи свою концепцію етносу та його пасіонарності. На підкорених землях татари не створювали нових державних організацій, а навпаки, завжди прагнули використовувати існуючі політичні структури, які ставали інструментом завойованих народів у стані безумовного послуху. Як зазначає О. Толочко, вони вважали Київ столицею Русі, підтримували його авторитет і сили, поки в кінці XIII ст. їм не довелося формувати новий політичний центр — Володимирське князівство (Голочко О. Коли впала Київська Русь? // Київ, старовина. — 1992. — № 6. — С. 15).

У соціокультурному бутті і його ретроспективній реконструкції XIII—XV ст. не слід випускати з поля зору і той факт, що Київська держава була типово монархічною імперією, тому її чекала доля інших імперій того часу. Уже по смерті Володимира Мономаха посилився процес її дроблення на окремі удільні князівства, кожне з яких намагалося вести свою самостійну політику. Цей процес стає особливо відчутним на початку XIII ст. Південні землі Русі, спустошені постійними набігами степовиків, поступово заселяються тюркськими колоністами. Ще в домонгольський період древляни майже не брали участі в політичному житті Києва. Крім Володимиро-Суздальського князівства, що відрізнялось негативним відношенням до Київської держави, усамітнювались і намагались вести свою політику Чернігівське та Переяславське, а пізніше Новгород-Сіверське князівства. Посилюється роль Волинського і Галицького князівств, які, йдучи в руслі європейської політики, живуть завдяки дипломатичним зусиллям своїх князів порівняно спокійним життям, перетворюючись на найбільш “аристократичні” землі України. Об’єднавшись при Романі Мстиславовичу (1199) в одне Галицько-Волинське князівство, вони перетворюються в значну політичну силу при Данилі Романовичу (Галицькому). Підпорядкувавши в 1239 р. Київ, Данило Галицький стає князем Київським, проте переносить свою столицю в Галицько-Волинські землі, щоправда, вчинивши не досить коректно відносно Києва, оскільки забрав усе найбільш цінне з київських храмів для своїх резиденцій.

Татаро-монгольська навала лише завершила ті процеси, що визрівали у внутрішньому житті князівсько-дружинницького устрою Київської держави. Користуючись загальною панікою після 1240 р., населення українських земель починає розвалювати рештки князівсько-дружин-ницького ладу, і ніякі погрози та розправи князів не змогли затримати цей процес. Падіння Києва призвело до повного розкладу, а отже, до упаду економічного і культурного життя всередині Подніпров’я як політичного осередку князівсько-дружинницького устрою, що, власне, й тримався на силі князівської дружини та “кращих людей”, орієнтованого, за рідким винятком, не на захист рідної землі, а на захоплення інших земель, на свої власні інтереси, а не на інтереси народу. Могутність і єдність Русі були наявні тільки тоді, коли її можновладці зверталися до народу в скрутний для країни час, турбувалися про його долю, дбали про нього. Руські землі розпадаються на окремі невеликі князівства, общини, якими управляють місцеві князі або ради старійшин. У 1340 р. від рук “кращих людей” — бояр — гине і Галицько-Волинське князівство, викликаючи зазіхання з боку Польщі та Угорщини. В боротьбі за галицькі землі Закарпаття переходить до Угорщини, де встановлюється угорське право, а Галичина приєднується до Польщі. Інші українські землі з 40-х років XIV ст. поступово колонізуються Великим князівством Литовським.

Використовуючи феодальну роздробленість руських земель, їх політичну роз’єднаність і ослаблення після нападу Золотої Орди, литовський князь Гедимін після захоплення пінських земель у 1330 р. завойовує й древлянські. Його син Любомир у 1340 р. завойовує Волинь, а другий син Ольгерд в 1350 р. — Чернігівсько-Сіверські землі, в 1362 р. займає Київ, а після перемоги над татарами на річці Синюсі (1383) — Поділля. І тільки поразка Вітовта у битві на Ворсклі з Тамерланом (1399) припиняє шлях литовцям до оволодіння Чорномор’ям. Не зазнали успіху спроби литовців заволодіти північно-східною Руссю, де вони зустріли опір з боку Московського князівства, війська якого під проводом Дмитра Івановича (Донського) розгромили війська литовців під Любутськом в 1372 р. Необхідність боротьби з татарами, з одного боку, і посилення могутності Московського князівства після Куликівської битви (1380) — з другого, фактично призвели до раптового зростання польської потуги, яка набирає сили після Кревської унії 1385 р. Згідно з цією унією передбачалось об’єднання Литви з Польщею через одруження польської королеви Ядвіги з литовським князем Ягайлом, який водночас ставав польським королем за умов прийняття католицизму, перетворення його в державну релігію Литви, приєднання до Польщі литовських, українських та білоруських земель.

Інтеграція українських земель у Великому князівстві Литовському проходила без гострих конфліктів і значних змін у суспільному житті. Як зазначає І. Крип’якевич, місцеві отамани, старшини сільських общин відразу входили в дружні стосунки з литовцями, з якими їх об’єднувала боротьба з татарами, а також те, що вони були православними і нічим не відрізнялися від місцевого населення, глибоке прийняття литовцями української культури, сповнення поваги до українських звичаїв, установ (див.: Крип’якевич І. Історія України. — Львів, 1992).

Прийшовши до влади, литовські князі на українських землях асимілювали форми державності Русі, її правові принципи, внаслідок чого колонізація українських земель відбувалась без будь-яких труднощів і завершилась у кінці XIV ст. з одночасним ослов’яненням самих литовців. Українські землі перетворились на удільні князівства, на чолі яких ставали князі з литовського великокнязівського роду, проте зберігали свої володіння і місцеві феодали. Вищі стани українського суспільства (нащадки давніх князів, бояр) мали рівні права з литовськими, нічим не обмежувались, отримували місця у великокнязівській раді, центральній адміністрації. У своїх землях вони займали майже всі вищі посади — намісників, воєвод, каштелянів, старост, завдяки чому їм майже повністю належала влада на місцях, де вирішувались життєві справи. Адміністративно-податкова система, суспільно-політичний устрій, правові відносини грунтуються на основі староруського права, закріплюючись в Литовських статутах (кодексах Великого князівства Литовського), і навіть пізніше зберігають характер українських збірників законів. Урядування ведеться руською мовою (білорусько-українською), де наголошується, щоб “писар звиський мають по руську літерами і слови руськими всі листи, виписи і позови писати, а не инним язиком і словом”. Цією мовою здійснюється міжнародна дипломатична служба. Перевага руського елементу в литовській державі продовжується майже до кінця XVI ст., про що свідчить також народна творчість:

Польська квітне лаціною,

Литва квітне русчизною:

Без той в Польщі не пробудеш,

Без сей в Литві блазнем будеш.

Український характер зберігають і міста, православна церква займає провідне місце, а її ієрархи вибираються з місцевого населення. Під її опікою перебувають і школи, організація яких відповідає нагальним потребам. Все це дає підставу деяким історикам і культурологам (Є. Маланюк, І. Крип’якевич) розглядати два століття життя українців у Великому князівстві Литовському як найбільш щасливі в їх історії, оскільки українське громадянство (звичайно, його вищі стани) почувало, що воно живе у своїй державі своїм державним життям, яке давало широкі можливості для пошуку шляхів до нових життєвих умов. Це особливо проявилось тоді, коли, протистоячи польському наступу, литовські князі зверталися до українських сил, як це було при Ольгердові, Свидригайлові, відновлених в 1440 р. Київського та Волинського князівств.

На нашу думку, все-таки не слід абсолютизувати литовської державності на Україні. Звичайно, все це сприяло відновленню господарського і культурного життя на Україні, відродженню зруйнованих міст, розвитку економіки, торгівлі, культури, хоча про становище останньої в XIII—XIV ст. ми маємо досить незначні відомості. Як феодальна олігархія Литовська державність з часом починає вносити ґрунтовні зміни в управління українськими землями. Вся влада концентрується в руках великого князя та його намісників, якими фактично стають українізовані члени литовської династії, виключаючи можливість створення самостійного державного життя України.

Уже в 90-х роках XIV ст. були ліквідовані найбільші удільні, майже незалежні від князівської влади князівства України: Новгород-Сіверське, Волинське, Київське, Подільське і перетворені на провінції Литви. Відновлені знову в 1440 р. Волинське і Київське князівства через деякий час були ліквідовані: Волинське в 1452 р., а Київське в 1471 р. Католицька церква отримала не тільки землі, а й все нові і нові привілеї. Надання українським містам магдебурзького права (Київ отримав його в 1470 р.) обумовлювалось тим, що цим правом можуть користуватися тільки католики. Те саме спостерігалось і на польсько-литовських землях. Якщо спочатку, намагаючись тісніше прив’язати Галичину до Польщі, польські князі ще зберігали залишки руського права, носячи титул “пана Руської землі”, рахувалися із настроєм корінного населення, зберігали назву “королівства Русі”, дотримувались в урядових справах на містах української мови поруч з латиною, то в 1434 р. повністю скасовуються давні українські права, заводяться польські управи і суди, засновуються латинські єпископати в Галичині, Володимирі, Холмі, Перемишлі.

У другій половині XV ст. спостерігається повний занепад староукраїнського ладу, залишків руського права. Все підпорядковується новому польському середовищу, а після зрівняння в правах української шляхти (так тепер стали називати українське панство, “кращих людей”) з литовською і польською продовжується процес її окатоличення та ополячування, засвоєння польських прав і порядку, польських поглядів на українську культуру як щось нижче в порівнянні з польською. І хоча вказані процеси дещо повільніше проходять в українських провінціях Великого князівства Литовського, куди майже не проникають чужі їм в культурному відношенні елементи, де управління ще залишається в руках місцевої аристократії, яка вважає себе вищою в культурному відношенні, ніж правляча нація, подальше зближення Литви з Польщею в кінці XV — на початку XVI ст. завершується аналогічно. Розвиток фільваркового сільського господарства повертається закріпаченням селян, введенням панщини, втратою селянами громадянських прав: права суду, власності на землю, права виходу. В XV ст. вільних селян на українських землях не існувало (ще один потяг української шляхти до польського права), а якщо вони й зустрічалися, то як виняток. Українське населення живе в українських провінціях як етнографічна маса, а не нація, хоча власне українцями залишаються селяни, міщани та дрібне православне духовенство, що має національну форму.

При розгляді соціокультурного буття України XIII— XV ст. слід враховувати Й такі моменти: зазіхання на українські землі ще двох сил — Турецької (Османської) держави і Кримського ханства та Московської держави. Турецька феодально-військова імперія, сформувавшись на рубежі XIII—XIV ст. в Анатолії, захопивши Візантію, Балканський півострів, а в 1453 р. Константинополь, повела наступ і на українські землі. її завойовницьку політику уособило Кримське ханство, яке в 1440 р. відійшло від Золотої Орди. Спочатку воно виступало як союзник Литви, боронячи українські землі від східних татар. Однак спроби Литви бути в союзі одночасно і з Кримом, і з Золотою Ордою, найзапеклішим ворогом Кримського ханства, призводять до того, що кримські хани визнають верховну владу Туреччини і з 80-х років XV ст. починають спустошувати українські землі Подніпров’я, Побужжя аж до Полісся та Західного Поділля, перетворюючи їх на пустелю. Ці спустошення не знаходять відсічі з боку литовсько-польського уряду, який, щоб відкупитися від татар, навіть виношує проект про надання Кримському ханству данини з Київської, Волинської та Подільської земель. Захист українських земель взяв на себе народ, ті самі селяни і міське населення, яких продавали і продають чужі та свої політики, беручи на себе право говорити від імені народу, нехтуючи ним і згадуючи про його існування в критичні години. Саме селяни і міщани заклали основи національної самосвідомості, фундамент для створення нових суспільних сил — козацтва та братського руху, які й будуть попереду в боротьбі українського народу за своє визволення.

Що стосується Московської держави, то, як відомо, із занепадом Київської землі економічне, політичне, культурне життя переноситься не тільки на захід, а й на північ, де крім міст-республік Новгорода і Пскова особливої ролі набуває Москва, з централізацією влади якої формується новий тип життя і господарства, що значно відрізняється від староруського. Як зазначав Л. М. Гумильов, колонізація Москвою північних та північно-східних земель, проникнення елементів і норм життя монгольських християн, народів цих земель створили своєрідний етнос і етнічну систему Росії. До речі, на ці елементи та їх вплив у формуванні російського етносу задовго до Л. М. Гумильова вказував також російський філософ Ф. А. Степун.

Здавна вважаючи себе за історичною та династичною традицією спадкоємцями Київської держави, московські князі, остаточно позбавившись в 1480 р. залежності від Золотої Орди, союзника Литви, заявили свої претензії на українські землі. Підставою для цього стало те, що після одруження Івана III з грецькою царівною Зоєю йому надається титул “великий князь всея Русі”, що не визнається Литвою, яка теж претендує на збирання руських земель. Суперечки між Московським князівством і Литвою призвели до литовсько-російської війни, поразка в якій Литви закінчилася угодою (1503). За цією угодою до Московського князівства перейшли Чернігівсько-Сіверські землі з містами Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський. Однак конфлікт між Московським князівством і Литвою на цьому не завершився і періодичні війни між ними продовжувались аж до другої половини XVI ст., де крім національного питання існували і конфесійні, пов’язані з концепцією Москви “як третього Риму”, проголошення її після падіння Константинополя єдиним захисником православ’я.

Звичайно, значний вплив духовенства на українських землях змушували Польщу і Литву враховувати релігійні питання в своїх прагненнях закріпитися на цих землях. У XIV ст. польським королем Казимиром III було визнано відновлення Галицької митрополії. В 1376 р. з ініціативи литовського князя Ольгерда відновлюється Київська митрополія, хоча хіротизований у Константинополі на цю посаду Кіпріан не визнається Москвою, і лише в 1389 р. він обіймає митрополичу кафедру з титулом “митрополит Київський і всея Русі”, виправляючи обряди із студитського на ієрусалимський статут.

За твердженням І. Огієнка, український митрополит був обраний в 1414 р. і з його обранням починається відхід української церкви від московської, хоча, за іншими свідченнями, цей відхід починається тільки в 1458 р. за Казимира Ягеллончика. Доречно зазначити, що підписання в 1439 р. київським митрополитом Ісидором унії на Флорентійському соборі не тільки не принесло їй авторитету, а й було неприязно зустрінуте українським народом, який відхилив унію. Це змушений був враховувати польсько-литовський уряд у своїх протистояннях Москві, затримавши унію. Водночас постійна підтримка католицької церкви, насадження католицьких єпископатів на українських землях і наступ на права місцевого православного населення робили Москву більш привабливою в релігійних питаннях, ніж Литву, в її орієнтації на католицькі сили Польщі та скатоличене міщанство. Якщо враховувати зростаючу загрозу християнському світові з боку експансивної політики мусульманської Туреччини та її сателітів, активізацію дипломатичних та політичних дій Москви проти цієї загрози, то стане зрозумілим й інший бік симпатій і солідаризації з нею, орієнтації, хоча б як на союзника, в боротьбі за своє визволення українського народу.

Наведена вище реконструкція соціокультурного буття України XIII—XV ст. стає вихідною і для аналізу її духовної культури та стану філософської думки цього періоду.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)