Клірик Острозький


У розвитку реформаційних ідей, їх поширенні в Україні діячами Острозького культурно-освітнього центру чільне місце належить Клірику Острозькому. Це псевдонім до цього часу ще не розкритого одного із найталановитіших українських письменників-полемістів кінця XVI ст. Висловлюють припущення, що під цим псевдонімом могли виступати Острозький протопіп Гнат Наливайко, молодий Мелетій Смотрицький, Гаврило Дорофієвич, Йов Борецький, Мартин Броневський. Автор двох “Описов на листь в Боз’Ь велебного отца Ипатіа, Володимерского и Берестейського єпископа, до ясне освецоного княжате Костянтина Острозького, воеводы Киевского — а залецанью и прихваленью восточной церкви, а з заходнымъ костеломъ уігви або згоды, въ року 1598 писаный, через одного наментного клирика церкви Острозькой въ тому же року отписаный”, “Исторіи о листрикійскомь, т. е. о раз-бойническомъ Ферарскомъ або Флоренскомъ синодƀ в коротцƀ правдиве списаны”, змістом яких стала боротьба з католицизмом та унією.

Спираючись на твори православних церковних діячів та східної патристики, Клірик Острозький намагався осмислити сутність буття Бога, показати, в чому розходяться богословські положення православ’я з католицизмом. Вихідним пунктом при розгляданні цих питань у нього виступає протиставлення Бога і світу, Бога і людини, внутрішнього і зовнішнього, властивого давньоруській традиції. Водночас це протиставлення поєднується з уявленнями християнського неоплатонізму Псевдо-Діонісія Ареопагіта про абсолютну невизначеність Бога, твердженням, що він не тільки трансцендентний, а й іманентний щодо світу, не чуттєвий і невидимий, такий, що існує сам по собі і над усім. Бог все охоплює і наповнює світ, один він — отець слова живий, премудрий і могутній, основа всякого буття, перед усім і над усім. Розуміння трійці Клірик Острозький давав у християнській інтерпретації з одночасним спростуванням католицького тлумачення догмату про походження святого духу не тільки від отця, а й сина, прийняття якого було необхідною умовою унії східної церкви із західною. Викладене мало принципове значення. Якщо за греко-візантійською версією святий дух походить тільки від Бога-отця, а Бог-син є іпостассю, рівною святому духові, то католицька теологія надавала тлумаченню догмата еманаційних і субстанційних рис, вносячи ієрархічність в уявлення про відносини осіб божественної трійці, завдяки чому доводилось верховенство влади папи. Саме проти останнього і виступав Клірик Острозький.

Принципове значення для Острозького полеміста мав поділ людини на зовнішню і внутрішню, на душу і тіло, констатація ЇЇ духовної і тілесної природи. Сутність внутрішньої людини він вбачав в умі, зовнішньої — в розмислі, або в розсудливості, Ум є вищою споглядальною силою, що спрямовується Богом і допомагає відкривати в людині закладену Богом істину, а розсудок через судження і доведення здійснює пізнання зовнішнього світу. В руслі давньоруської традиції ум визначається Кліриком Острозьким як самовладна, безсмертна сила, страж вічного життя, невидимий образ Бога, тоді як “розмисел” (розсудок) трактується як те, що зовні надходить у людську душу, тобто знання, яких набувають у процесі навчання, аналізу чуттєвих даних. З його точки зору, як істина подвійної природи людина одночасно належить до двох світів, постійно перебуваючи у внутрішній боротьбі між добром і злом, нею оволодівають різні прагнення, несумісні високі і низькі бажання. Саме це і використовується неприятелем для того, щоб розвіяти свій “кукіль”, ошукати і звести людину, а потім загубити її, що, власне, й роблять уніати.

Якщо людина забуде про свою справжню духовну сутність або ж піддасться своїй тілесній природі, принадам земного світу, з яким вона пов’язана тілом, то залишиться в потоці хаотичних змін і не досягне нічого, крім страждання. Лише життя, підпорядковане вищій цілі, дає можливість знайти себе, виявити свою справжню людську сутність, заслужити собі спасіння. Вищою метою постає тут знищення у собі “старої” і “ветхої”, або “зовнішньої”, людини і перетворення себе у “нову” людину.

На думку Клірика Острозького, як і більшості діячів Острозького центру, досягти цього можна глибокою внутрішньою перебудовою, яка грунтується на самопізнанні, пошуках у собі Бога, правди, тобто на цілеспрямованій пробудженості у собі голосу власного сумніву совісті, що пропонує відчайдушну боротьбу з собою, подоланні пристосовництва, користолюбства, зрадництва, безпам’ятності. Особливу роль в процесі цього пробудження Клірик Острозький відводив індивідуальному осмисленню Св. Письма, глибокому проникненню у його зміст кожного віруючого, засвоєнню у текстах істин і перетворенню їх у внутрішні переконання індивідів, активній діяльності у земному світі, спрямованій не на пошуки “прожней хвали”, а “вишней слави” і її протидії “непріателю душноме”. Під “вишней славою” він розумів розвиток освіти, проповідництво, розвиток національної культури, підняття народу на боротьбу за свої права і віру. Правда, коли йшлося про розвиток освіти, Клірик Острозький, посилаючись на православні традиції, накладав заборону на досягнення таємниць Св. Письма, виступав проти західноєвропейського реформаторства, підкреслюючи, що для проникнення в божественні істини немає потреби звертатися до силогізмів, розумного проникнення в ті чи інші таємниці буття, а тим більше пояснювати їх даними природознавства. Висновок його тут однозначний: можна бути зовнішньо мудрим, а душу мати “ненаучену”, бо пізнання тільки зовнішнього світу ще не робить людину корисною для свого народу.

Клірик Острозький розповідає про положення українського народу у польській державі, зображує страшну картину знущання і насильства, які чинять поляки на його батьківщині, наруги над вірою і культурою свого народу. Ось фрагмент з цієї картини: “Розсипана, розсипана радость сердца ея, погашена посні ея, злуплена корона з голови ея! Якого єсть преследованья, якого уруганья, якого положованья, якого оплевания, якого замешаня і затрасеня, якого на остатокъ кровопролійства, мужеубойства, забійства, тиранства, мордырьства, накопленья къвалтов на домы, на школы, на церкви, обелженья шкарадого невесть, паненекъ чистых душъ, невинных паний зацных и вельможных про самой нечистошей и страшной”. Таке становище українського народу в Речі Посполитій Клірик Острозький не без підстав пов’язував з насильницькою політикою полонізації, знаряддям якої стало впровадження унії, “згоди”, а тому різко виступав проти “згоди” між православною і катотлицькою церквою, мету якої вбачав у підпорядкуванні православної церкви папі римському.

Запропоновану католиками унію, “згоду” він образно порівнював з Вавилоном. “Власне, — підкреслював Клірик Острозький, — теперешняа мишаная колотливая згода оному Бабсею подобна же ее своею думою в небо выста-вити усиливается. Там въ той згоде — помешанье язы-комъ, а у теперешней — помешанье сумненья и веры”. Ця згода підступна, бо при її втіленні можна потрапити в диявольські тенета. Вона зацукрована зверху, а всередині наповнена отрутою, оскільки досягнення її загрожує незалежному існуванню українського народу. Клірик Острозький попереджував, що не можна приймати таку згоду, йти на встановлення миру і спокою за умовами, які нав’язуються іноземними поневолювачами, а тим більше терпіти наругу на рідній землі тих, хто забороняє народові його релігію, примушує його переступати через батьківські заповіти, покривати ганьбою чесні і святі справи предків, знищувати їх славу і славну про них пам’ять. Інтуїтивно він дійшов до усвідомлення загарбницької політики полонізації і Ватикану, підступної змови монарха з монархом, короля з королем і великого духівництва. Водночас, засуджуючи “підступну згоду”, що нав’язувалася Ватиканом, закликаючи до боротьби з нею, Клірик Острозький не заперечував проти переваг дійсного союзу і братнього єднання народів перед міжусобицями, стверджуючи, що тільки тоді буде мир і спокій, коли згода виступатиме як союз однодумців, оснований на взаємній повазі і братерстві.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)