Ісая Копинський


Письменник-полеміст, церковно-освітній діяч, мислитель, І. Копинський був і залишається яскравою фігурою в історії української культури. Виходець з української православної шляхти, він отримав освіту у Львівській братській школі, пізніше був ігуменом Межигірського та Києво-Братського монастиря. В 20-х роках обіймав посади єпископа в Перемишлі, Смоленську, Чернігові, брав активну участь у боротьбі проти католицизму та унії, польського наступу, орієнтуючись на підтримку запорізького козацтва. Після смерті Й. Борецького (1631) був обраний Київським митрополитом, проте в 1632 р. з огляду на те, що своїми зносинами з Москвою міг скомпрометувати православну депутацію до сейму, де мало розглядатися питання православної церкви в Польщі, він був усунутий і ув’язнений. Після звільнення із в’язниці в 1635 р. продовжував антиуніатську та антикатолицьку діяльність. Помер в 1640 р.

Найвизначнішим твором Копинського є “Алфавіт духовний”, відомий також під назвою “Лƀствица духовного по Бозƀ иноческого жительства”, що поширювався спочатку у списках і був виданий тільки в 1710 р. Твір користувався широкою популярністю, перевидавався майже 20 разів. Останнє видання його було здійснено в 1904 р.

У центрі уваги Копинського стояла людина, піднесення в ній морального, розумного і духовного начал. Згідно з його поглядами природа створена Богом для людини. Даючи високохудожній опис зовнішнього світу, живої і неживої природи, він зазначав, що цей світ пізнаванний, а саме пізнання розглядав як процес “всех вещей и всей твари разсмотреніє”. Однак, на думку І. Копинського, пізнання природи, зовнішнього світу саме по собі не потрібне, якщо людина не знає своєї суті, своїх потреб у зовнішньому світі. Тільки пізнавши саму себе, людина доходить до розуміння того, що вона одночасно тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. Зовнішнє в людині — це тіло, минуще, а внутрішнє — душа, розум, безсмертний дух, якими людина пов’язується з Богом, що дарує їй блаженство не лише на небі, а й на землі. Внутрішнє становить єство людини і йому потрібно надавати перевагу в слідуваннях свого життя і діяльності, самовдосконаленні. Останнього можна досягти через самопізнання, яке починається з просвітлення розуму і самозаглиблення, доходячи до пізнання Бога і єднання з ним, де знання Бога досягається як через самопізнання, так і через пізнання природи. Останнім він виправдовував не лише необхідність самопізнання, а й того, що спочатку мислиться як знання необхідності, знання природи.

Концепція самопізнання в Копинського переростала в теорію “умного деланія”, оскільки для нього істинним пізнанням поставало не “точію от внешняго труда”, а переважно “от делания умного”. Основуючись на розумі, ця теорія передбачала моральне вдосконалення праці, що стає потребою і радістю, зречення світу тілесних речей, очищення і просвітління розуму. Додержуючись цього напряму, людина ще на цьому світі воскресає душею, набуває божественної благодаті, досягає царства небесного. Будучи близьким до поглядів мислителів раннього ісихазму візантійської теології, це, власне, був шлях теозису — обожнення людини, перетворення її в Бога. Розгортаючи теорію “умного деланія”, Копинський надзвичайно високо цінував розум. Сам розум він поділяв на розум світу цього і розум, якому навчаються від святого духу. Найвище цінуючи з усіх природних почуттів зір і розум, як найчесніші і радісні, він рекомендував слідувати не плотським бажанням, пристрастям, а розуму, роздумуванням, оскільки без розуму неможлива доброчесність, а сам він є “началом и вина всему благому”. Розум дарується людині Богом і є найвищим для всякого навчання і писання, що створюється людиною. З цієї точки зору Копинський негативно ставився до латинства католицького напряму, зазначаючи, що тут не від духу святого, а від Арістотеля, Ціцерона і Платона та інших язичницьких любомудрів розуму вчаться.

Орієнтована на самовдосконалення людини, теорія “умного деланія” Копинського містила цілу низку соціально-моральних проблем, зокрема добра і зла, гріха і доброчестя, смислу людського земного життя, критеріїв оцінки людської гідності. Він розвінчував вельмож, сановних багатіїв,, протиставляючи їм рівність усіх людей, високо цінував особисті заслуги, доброчестя кожного індивіду, віддаючи свої симпатії бідним і гнобленим. Заявляючи, що “царие и князи и вельможи да не величаются своим величеством”, бо “о природительном благородій никтоже гордится, вƀдав, все единого”, Копинський підкреслював, що перед Богом “благородній мира сего отвержени, худородніи приятии, гордий и багатий в геене, нищие же в небесном царствіи”. Відповідно до такого бачення становища людини він закликав зрікатися світу розкоші в ім’я рівності і свободи, високої духовності. Припускав, що досягти високого рівня духовності людина може і без посередництва церкви. Оскільки Бог міститься в людині, то людина без всяких посередників може бути високоморальною, духовною. Однак сама ідея рівності, свободи, співчуття до бідних і гноблених висловлювалася Копинським в теологічному дусі, носячи абстрактний характер, хоча, обстоюючи національну незалежність своєї Батьківщини, духовнорелігійну самостійність українського народу, він в основному орієнтувався на простий народ, козацтво.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)