Касіян Сакович


Український письменник, культурний діяч, філософ К. Сакович народився приблизно в 1578 р. в с. Потелич (тепер Нестерівський район Львівської області). Здобув ґрунтовну освіту у Замойській академії та Краківському університеті. З 1620 по 1624 р. — викладач і ректор Київської братської школи, в 1624 р. був провідником Люблінського братства. Прийнявши унію, переїхав до Кракова, де й помер в 1647 р. Перу К. Саковича належать такі твори: “Вƀршь на жалостний погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного” (1622); “Арістотелеві проблеми, або Питання про природу людини з додатком передмов до весільних і похоронних обрядів” (1620); “Трактат про душу” (1625).

Перший з названих творів декламувався студентами Київської братської школи на похоронах гетьмана П. Сагайдачного і був виданий у 1622 р. книжною українською мовою. Сповнений високого патріотизму і громадських почуттів, він прославляв свою Вітчизну, мужній і свободолюбивий український народ, його захисників — запорожців на чолі з гетьманом Сагайдачним. Подібно до того як поети і мислителі доби Відродження зверталися до античності, К. Сакович звертався до історії свого народу. Прославляючи мужність і стійкість запорожців у їх боротьбі з турками і татарами, посилаючись на історію Русі, він порівнював запорожців з витязями Олега, які штурмували Цареград. За умов наростання народно-визвольної боротьби, посилення протиборства православ’я і католицизму автор вбачав за потрібне підкреслити неперервність православних традицій на Русі, відданість їм запорожців. Звертаючись до історії, прийняття християнства князем Володимиром, К. Сакович наголошував, що козаки живуть у цій вірі, готові віддати за неї життя, “умирать готові кончені”.

Твір К. Саковича містить ряд соціальних і філософський ідей. Чи не одним з перших в українській літературі він звернув увагу на потребу українського народу в національній державі, вільної від підпорядкування державам іншим, сусідніх народів, у тому числі і Польщі, котра мис-литься ним як держава республіканського типу на чолі з виборним гетьманом, формування якої простежується саме від П. Сагайдачного. Звертаючись до цієї теми, К. Сакович розкривав ті самі закономірності розвитку суспільного життя доби Відродження, які були пов’язані з формуванням націй і національних держав в інших європейських країнах. Як і для європейських гуманістів, ідеалом громадського діяча для нього поставала людина з гострим розумом, військовим талантом та дипломатичною вправністю, відданістю Батьківщині, мужністю, доброчесністю, прихильністю до наук безвідносно до її належності до певного щабля феодальної ієрархії.

Сакович вважав, що завдяки вихованню, освіті, набутим знанням людина стає людиною і лише вони дають кожній особистості свободу волі, розумне ставлення до потреб свого тіла і, спираючись на них, бути господарем, творцем свого власного здоров’я і довголіття. Сакович був твердо переконаний в тому, що на основі самопізнання освічена людина може керувати не тільки своїм тілом, а й виявами психічного життя, емоціями, мисленням, вчинками, настроєм, поведінкою, ставленням до інших людей, формувати свій характер, врешті визначати свою долю і місце у світі. Людина, на його думку, творить не тільки себе, а й подібно до божественного творення — буття, світ речей, де вона наслідує Бога, його творчість, що особливо проявляється в науці, мистецтві. Завдяки такому наслідуванню згладжуються межі між природним і штучним творенням, оскільки одне і друге є реалізацією творчої потенції. Різниця полягає тільки в тому, що Бог творить універсум з нічого, виступає як творець в абсолютний спосіб, тоді як людина — лише у відносний.

Не меншу роль, ніж митці, відіграють і видатні державні діячі, гетьмани-полководці, які спрямовують цілі народи і війська на певні дії, беручи таким способом участь у творенні історії. Здійснюючи подібні дії-творення, люди не стільки олюднюють Бога, скільки підносять себе до нього, надають своїй діяльності божественних здатностей. Людина і постає творцем через свою причетність до божества, через дух і розум, вияв у собі образу і подоби Божої. Проявом ідей ренесансного гуманізму в творчості К. Саковича є його глибокий патріотизм і те, що на противагу релігійному світоглядові з його невіддільністю конфесійності і народності він на передній план виносив загальнонародні, громадянські інтереси, а не відданість тому чи іншому сюзерену, землі, конфесії, бо народність може відноситися до різних конфесій і навіть до різних держав.

На відміну від інших діячів братського руху, своїх попередників і сучасників, К. Сакович не висловлював на адресу філософії негативних зауважень, а, навпаки, надавав їй права громадянства. Слідом за К. Ставровецьким і М. Смотрицьким він продовжував роботу над термінологією, виробленою тогочасною філософією, ширше, ніж вони, використовував античну філософію, твори західноєвропейських мислителів доби Відродження, вбачаючи в цьому засіб для зближення вітчизняної духовної культури із західною, піднесення її філософського рівня. Це знайшло свій відбиток у творах Саковича “Арістотелеві проблеми…” і “Трактат про душу”.

“Арістотелеві проблеми, або Питання про природу людини” — це один з перших підручників східнослов’янського автора з філософії, яку Сакович читав в Київській братській школі. Вихованець Замойської академії, де арістотелізм поставав основою вироблення власного типу філософствування, Сакович за основу взяв один з перекладів і середньовічних переробок псевдо-арістотелівського твору, доповнив його здобутками народної мудрості і видав під назвою “Арістотелівські проблеми…”. Як і інші переклади цього твору, зокрема польського гуманіста професора Ягелонського університету Анжея Глабера із Кобилина, праця Саковича набула значного поширення серед простолюду в Україні і Росії, стала належністю народної культури.

Після тривалого панування у східнослов’янській духовній культурі неоплатонізму східної патристики Сакович звернувся до арістотелізму, де його приваблювало логічне, натурфілософське, особливо психологічне вчення Ста-гірита. При викладенні матеріалу він спирався не тільки на Арістотеля, а й на інших античних авторів (Гомера, Геродота, піфагорійців, стоїків, Вергілія, ГТлутарха, Діогена Лаерція, Тіта Лівія, Гіппократа, Галена), праці вчених-язичників і християнських мислителів, середньовічних авторів (Авіценни, Альберта Великого, Томи Аквінського), новітніх письменників, вчених, мислителів (Джероламо Кардано, Цезарія Баронія, Джуліо Скалігера та ін.). Неодноразово звертався Сакович до спостережень, експерименту як основи набуття знання, виходу з-під влади авторитарного способу мислення, характерного для середньовіччя, історії звичаїв різних народів, у тому числі й українського. Характерно, що для нього об’єктом виступала не будь-яка річ, а лише та, яка включалася до суб’єкт-об’єктних відносин, де активність приписувалася суб’єкту, а під об’єктом слід було розуміти все те, на що спрямовувалася діяльність суб’єкта. В поясненні тих чи інших процесів, функціонування органів К. Сакович надавав перевагу причинному знанню, звертаючись до трансцендентних сил (Бога) лише тоді, коли рівень тогочасної науки не давав достатнього пояснення того чи іншого процесу, цінуючи науку, освіту вище набожності.

Твір починається з передмови, що виконувала функцію посібника з риторики і за традицією присвячувалася видному державному діячу чи політику. Присвячена Лаврентію Древинському, волинському чашникові, передмова є власним оригінальним твором Саковича. Посилаючись на “князя філософів — Арістотеля”, він зазначав, що в природі людини закладене прагнення до знання, яке набуває досконалості лише тоді, коли речі пізнаються за своїми власними причинами. Найвищою мудрістю, найвищою філософією є пізнання самого себе, що шанувалося навіть язичниками, котрі вибили цю сентенцію як пророцтво оракула на храмі Аполона в Дельфах. Викладене вище стосується як пізнання законів своєї Вітчизни, так і пізнання людиною самої себе, властивостей і обов’язків, з яких складається її тіло, які зберігають людську природу в цілому, а також і тих, які призводять до його руйнування.

Сакович високо оцінював тих, хто надавав допомогу у фундуванні шкіл для рідного краю, констатуючи, що у деяких місцях більше потрібні школи, ніж численні церкви без жодної школи. А між тим, підкреслював він, в Україні буває в одному місці 10—15 церков, а школи немає жодної (Арістотелівські проблеми… // Пам’ятки братських шкіл на Україні. — С. 339).

Після передмови-посвяти починається викладення основного матеріалу з висвітленням основних положень псевдоарістотелівського твору в перекладі та інтерпретації Саковича, який звертається до земного життя людини як природного єства, пояснюючи будову її органів, їх функції без звернення до потойбічних, трансцендентних сил на основі природних закономірностей. Людина постає тут як мікрокосм, що є відтворенням, відповідністю макрокосму. Тіло людини складається з тих самих стихій або елементів, з яких побудована нежива природа. В тілі людини стихії відповідають основним його гуморальним рідинам. Усі органи та їх відправлення функціонують як єдине ціле за допомогою чотирьох різновидів регулятивних механізмів: механічних (стиснення і розширення, тяжіння вгору і вниз); перших і других якостей (теплого і холодного, сухого і вогкого, легкого і важкого, де основне джерело холоду — голова, а важкого — серце); гуморальних чинників (чорної і жовтої жовчі, тобто меланхолії і холери, крові і флегми); анімальних духів (тонкої матерії, що через порожні трубки-нерви рухаються від мозку до органів тіла, і навпаки). Всі ці механізми природні, їх дія не потребує втручання жодних потойбічних сил.

Досить грунтовно в творі описано будову і функціонування всіх основних органів людського тіла, кожному з яких присвячується окрема глава (розділ) із зверненням до особистих спостережень, даних інших авторів. Так, при описові очей викладається точка зору Платона, згідно з якою бачення відбувається через випускання променя з ока. їй протиставляється точка зору Арістотеля, наводяться аргументи для її доказу і зроблено висновок, що хоч у Платона аргументи здаються сильнішими, проте в Арістотеля вони більш істинні. При поясненні функціонування того чи іншого органу, його будови Сакович не тільки не посилається на Св. Письмо, а й спростовує богословські тлумачення. “Дехто, — пише він, — стверджує, що у чоловіка одного ребра бракує через те, що в Адама його витягнено з боку для створення Єви, але так твердити гідно сміху” (Там же. — С. 377). З усіх частин тіла він виділяв серце, підкреслюючи, що ця частина тіла має найбільше значення для життя.

Так само описуються і інші органи із зміною посилань та аргументацій. При описанні шлунка, наприклад, крім Даних природознавства Сакович використовує досягнення народної мудрості, філософські легенди. Виступаючи проти надмірного пияцтва, він пише: “Старі давні філософи пили вино тільки під час їжі і ніколи більше, і так говорили про питво: перший келих для потреби; другий — для ліків, третій — для насолоди, четвертий — для весельства, п’ятий — для п’янства, шостий — для блазнювання, сьомий — для шалу” (Там же. — С. 393). В розділі “Про сон і сновидіння. Опис сну” Сакович з посиланнями на Тому Аквінського розглядав сновидіння як бачення різних речей, які з’являються уві сні, що відбувається внаслідок збудження відчуттів, які бачили або чули об’єкти в притомленому стані, бо вночі думка звільняється від денних турбот, пов’язаних із зовнішнім чуттям, і може вільніше розглядати ті речі, які вдень мислення розібрало, але через розмаїття перешкод в той час, коли їх сприймало, не могло це зробити” (Там же. — С. 413—414).

Завершується твір додатком передмов до весільних і похоронних обрядів, складених самим Саковичем як своєрідний посібник з риторики. В основу їх покладено звернення до реального життя людини, її земних діянь. Про характер і спрямованість цих передмов може свідчити “Слово на похоронах від гостей до нащадків”. Посилаючись на Сенеку, Сакович наголошував: “Серед … чисельних змін і перетворень цього світу ні для чого немає більш певного, ніж смерть, яка перетворює наше тіло в порох, попіл і можна сказати в ніщо, й не робить винятку ні для пана, ні для хлопа, ні для багатого, ні для бідного, ні для вченого, ні для простака. Вона не лякається вишикувати до бою війська, не соромиться єпископської митри, не рахується з найсильнішим королем й монархом, не має співчуття до малих дітей. Від неї не спасла ні мудрість Соломона, ні багатство Креза, ні мужність і сила Самсона, ні краса Авесалома…, ні, нарешті, набожність Єремітів, бо жодна міра сили не може їй опиратися, всіх вона звалила і покрила землею” (Там же. — С. 428—429).

“Трактат про душу”, ймовірно, становив другу частину лекцій Саковича з філософії і був своєрідним продовженням попереднього трактату. Твір присвячений князю Чорторийському, присвята майже дослівна тій, що в “Арістотелівських проблемах”. В передмові викладено різні погляди щодо походження душі, її локалізації. Описуючи душу взагалі, Сакович визначає її як “актуальний стан організації фізичного тіла, що має здатність до життя”, “форму природного тіла, що підлягає змінам і може мати різні якості” (Трактат про душу // Гам же. — С. 448). Як наслідиик Арістотеля, він виділяв рушійну, чутливу і розумну душу. Рушійна (рослинна) душа — це форма природного тіла, складена з різних частин і членів, що мають здатність до рослинного життя. Б основними силами є живильна, зрошуюча і породжуюча. Чутлива, або відчуваюча, душа — це душа тварин, здатна жити чутливим життям. Крім попередніх сил, вона має зовнішні і внутрішні чуття. Як і рослинна, тваринна душа не створюється Богом, а виникає, як і інші матеріальні форми, від тілесного чинника. Щодо здатності чутливої душі, то вона двояка: зовнішня (зір, слух, нюх, смак, дотик) і внутрішня (загальне чуття, фантазія і пам’ять). Опис тваринної і рослинної душі Сакович подає за Арістотелем, з посиланням на Авіценну при описі загального чуття. Докладно описується фантазія, під якою треба розуміти внутрішнє чуття, яке сприймає уявлення або подібності, що надходять від загального чуття, їх затримує і розбирає. При описі пам’яті як чуття, що спричинює розсуд, Сакович знову наслідує Арістотеля не тільки у визначенні місця її локалізації, а й функції, яка полягає в тому, що вона приймає подібності, які надходять не від зовнішніх відчуттів, а формуються самою чутливістю, і люди називають її “мислительною силою” (Там же. — С. 455).

Якщо в описі рослинної і тваринної душі Сакович наслідує Арістотеля, то, переходячи до опису розумної душі, він повертається до неоплатонізму. Найкращою з дифеніцій розумної душі він вважає Бл. Августина, згідно з якою “душа є раціональна і інтелектуальна субстанція, що створена богом як духовна, але не з божественної природи, а скоріше повинна була бути створеною з нічого, схильного до добра і зла” (Там же. — С. 456). Душа походить від Бога, а не від батьків, має безконечне буття і може існувати в багатьох персонах. Слідом за Гр. Ніським і Т. Аквінським Сакович стверджував, що людина не може бути подібна до Бога тілом, бо Бог тіла не має, зате може бути подібна душею, яка, як і Бог, є безкінечна, вічна, безсмертна, наповнює собою Всесвіт. Правда, між ними існує різниця і певна відмінність, яка полягає в тому, що душа має початок, а Бог початку не має.

При розгляді питання про здатність розумної душі, розум і свободу волі Сакович під розумом вбачав здатність розумної душі, що пізнає речі, які підлягають розумінню, має своїм об’єктом матерію, загальні речі, тому що він осягає речі в їх загальності (Гам же. — С. 473). Розум він поділяв на інтелектуально активний, пасивний, спекулятивний, практичний і терплячий, де активний і пасивний тісно пов’язані між собою і їх можна розділити тільки в мисленні. Водночас Сакович наголошував, що розум не може бути душею, бо розум і дух є одне і те саме тільки в самому Богові. У функціонуванні душі значне місце він відводив волі, що є силою душі, яка приймає речі, пізнані розумом, має об’єктом або матерією добро взагалі. На противагу єретичним вченням Сакович виступав за визнання свободи волі — вільного волевиявлення по-латині, а по-слов’янському — самовладдя. “Коли б ми не визнавали за людиною свободи волі, — писав Сакович, — то з цього випливало б три непристойні речі або три абсурди:

1) це було б рівносильно тому, що ми перетворили б людину не лише в нерозумну тварину, а на камінь, бо камінь за своєю природою завжди, спрямовуючи до низу, не має жодної свободи, щоб не падати;

2) коли б ми зробили господа бога автором зла і всіх гріхів, в які впадає людина;

3) даремне було б казання і повчання пастирів, що відводять від зла і приводять до добра…” (Там же. — С. 476).

Останні розділи трактату про першорідний гріх; причину його Сакович трактує в ортодоксальному дусі, різко постаючи проти тих, хто заперечував безсмертність душі (Ст. Зизаній), заявляючи, що вони заслуговують не лише на різке засудження, а й на суворе покарання {Там же. — С. 494). Останнє було твердженням не філософа, а теолога, а перший все-таки брав у Саковича верх над другим. Звернення його до ідей ренесансного гуманізму, переорієнтація уваги з божественного і небесного на людське і земне, спроби синтезу східної і західної культури вносили нові елементи в українську духовну культуру, розвиток філософського мислення.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)