Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.) скачати онлайн-> Захарія Копистенський

Захарія Копистенський


Одним з безпосередніх помічників Є. Плетенецького став український письменник, культурний і церковний діяч 3. Копистенський. Виходець із Перемишля (дата народження невідома), освіту отримав у Львівській братській школі. В 1616 р. переїхав до Києва, вступив до Київського братства, де розгорнув видавничу і полемічно-літературну діяльність. З 1624 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври, керівник вченого гуртка її друкарні. З творів 3. Копистенського відомі “Часослов” (1617), “Книга о вƀрƀ единой и святой соборной апостольськой церкви” (1619— 1621), “Палінодія, або Книга оборони” (1621—1622), “Книга про правдиву єдність православних християн” (1623). Помер у Києві в 1627 р.

“Книга о вƀрƀ единой…” була видана під псевдонімом Азаріаса і являла собою найгрунтовніший полемічний твір того часу, який охоплював проблеми догматики, таїнств, обрядності, соціальної практики християнської церкви. Основний зміст твору — полеміка навколо основних догматів, передусім божественної трійці, при розгляді яких Копистенський виходив з визнання єдиної, непізнавальної і світоносно-еманаційної сутності божества та його іпостасей, що витлумачувалися з позицій неоплатонізму та апофатичної теології, при широкому використанні ареопагітики, праць пізніших візантійських неоплатоніків. Обґрунтовуючи положення про те, що святий дух походить також від сина, він постійно звертався і до філософських проблем, пов’язаних з розумінням сутності і явища, взаємозв’язку душі і тіла, особистості, свободи волі, демонструючи при цьому антиномічність метафізичного мислення, де Бог розглядався і як єдиний, духовний, трансцендентний і як множинність, втілення сутності.

Полемізуючи з католиками і протестантами, 3. Копистенський звертався до філософсько-категоріального апарату, логічних прийомів та операцій, які були розроблені європейською наукою, використовував філософію, хоча ще побічно, у функції, властивій схоластиці. В аргументації своїх поглядів спирався не тільки на Біблію, а й на твори католицьких письменників (Т. Бєди, Т. Аквінського, В. Платіни, П. Скарги), твори західних істориків (Ц. Баронія, Б. Кромера, М. Стрийковського), аналіз творів представників Реформації (М. Лютера, Т. Кальвіна, Я. Гуса, Л. Социна, С. Будного, М. Чеховця, У. Цвінглі, Бландрота), хоча орієнтувався на слов’янську історію, відбиту в літописах і хроніках. Як і Й. Борецький, звертався до історії українського народу, відтворюючи правдиву картину життя України, що знайшло своє відображення в його “Палінодії…”.

“Палінодія, або Книга оборони” — найбільш популярний твір Копистенського, одна з перших спроб заглянути в далеке минуле рідного народу, щоб почерпнути в ньому силу для боротьби проти іноземного поневолення. Спрямована вона проти книги віленського уніатського архімандрита Лева Кревзи “Obrona jednosci cierkiewney”. Основний зміст твору — спростування тверджень католицьких авторів, які обстоював і Кревза, про зверхність влади папи римського над усіма християнськими церквами, викриття спроб Ватикану будь-якими способами насадити католицизм серед народів православного сповідання. В полеміці із своїми противниками Копистенський звертався до громадянської і церковної історії, всієї попередньої культури, підкреслюючи, що його “Палінодія…” з великою працею написана, а матеріал він почерпнув не тільки із Св. Письма, а й з певних авторів, істориків. Полемізуючи з католицькими авторами, він проявив глибоку ерудицію в богословській і полемічній літературі, а створений ним звинувачувальний список джерел налічує більш як 100 назв.

Полеміка з католицизмом сприяла постановці і дослідженню 3. Копистенським цілого ряду соціально-політичних та історико-культурних проблем, зокрема загальнослов’янської єдності, розвитку письма, книжності слов’янських народів, взаємодії їх культур, внеску кожного з них у загальну скарбницю духовних багатств слов’янського світу. За глибиною і ґрунтовністю поставлених проблем, їх науковою аргументацією твір Копистенського не мав собі рівних у літературі того часу. Прославляючи “зацность” і “мужество” народу руського, він за літературною традицією виводить походження слов’ян від біблійного Яфета, наголошуючи, що цей народ славним був, від чого й пішла його назва “славенський”. Звертаючись до історії свого народу, постійно вказував на абсолютний суверенітет русинів щодо Риму, чим відкидав його претензії на духовне підкорення слов’янських народів. З глибокою повагою і толерантністю він ставився і до інших народів — сербів, чехів, словаків, поляків, висловлюючи особливі симпатії до болгар. На думку Копистенського, це споріднені народи, які могли б жити у злагоді і мирі, якби унія не роз’єднала їх, завдавши великої шкоди слов’янству. Як ніхто з його попередників, він усвідомив антинародну, анти слов’янську суть унії, її денаціоналізаторський зміст, зазначав, що від унії найбільше страждає простий народ, здирства і насильства над яким католики й уніати чинять спільно з панами і шляхтою при потуранні, а то й при підтримці польського уряду. Проводячи ідею єдності східнослов’янських народів, прославляючи їх героїчне минуле, закликаючи до зближення і згуртування в боротьбі із зовнішніми ворогами, Копистенський захоплено говорив про козаків як захисників не лише слов’янських народів від постійного нападу татар і турків.

У відповідь на твердження католицьких авторів про невченість, неосвіченість слов’янських народів, 3. Копистенський називав цілий ряд імен, які репрезентували візантійсько-слов’янську культуру, істинну мудрість і високу освіченість. Крім просвітницької діяльності Кирила і Мефодія, якій присвячується в “Палинодії…” кілька розділів, він називає відомих богословів і вчених XII—XVI ст. (Максима Грека, Артемія та ін., своїх сучасників — Ст. Зизанія, Л. Карповича, високо оцінюючи і свою власну працю). Більше того, Копистенський підкреслював, що вченість, якою вихваляються латиняни, має грецьке походження. Вона занесена на Захід греками після розгрому Константинополя турками. Як приклад називаються відомі візантійські гуманісти XIV—XV ст., які внаслідок турецького поневолення змушені були залишити батьківщину і поселитися в Падуї, Венеції, Флоренції, сприяючи розвитку італійського гуманізму: Емануїл Христолярол, Теофан Газ, Георгій Трапезондський, Карул Константинопольський, Дмитро Халкокондул. Саме останній з них, як відомо, в 1460 р. вперше видав “Іліаду” та “Одіссею” Гомера, твори Ісократа. Націй підставі Копистенський зазначав, що, беручи науку у латинян, ми по суті повертаємо своє власне.

Підкреслюючи необхідність засвоєння західноєвропейської вченості, 3. Копистенський радив відмітати “сміття”, підходити до творів іноземних авторів з позицій запитів вітчизняної традиції, що мало важливе значення для розвитку духовної культури українського народу. “И мы, Россове, — писав він, — коли для науки в края немецкие удаємося не по латинский, але по грецкій розум удаємося, где свое власнеє знаходим, от греков на час короткий поваренное отбираемо, а розтропностно еднак сметье отметаемо, а зерно беремо, уголие застивуємо, а золото вьіймуємо”.

Певне місце у творчості Копистенського займала проблема співвідношення філософії і релігії, де він займав компромісну позицію, принципово допускаючи використання поряд з християнськими творами античних авторів, сам, як ми бачили, вводив у свої твори імена давньогрецьких і римських мислителів, істориків, державних діячів. Не заперечував і необхідності вивчення світських наук, хоча зверхність визнавав за вірною внутрішньою духовністю, а не за зовнішньою світською мудрістю. В першій, розробленій візантійсько-слов’янськими вчителями і проповідниками, вбачав основу православної віри, тоді як латиняни, змінивши догмати віри, залишили істинну мудрість, взялися за виставлення науки і впали в єресі. В той час, як вони припиралися в різних силогізмах та аргументаціях, русичі і греки міцно трималися заповідей апостольської церкви, навчаючи доброчесності і побожного життя, наслідуючи перших християн.

Подібно до інших братчиків Копистенський ідеалізував первіснохристиянські громади як взірець для всіх наступних поколінь, де його приваблювали рівність, єдність членів громади між собою, без чого, на його думку, не може існувати істинна віра. Спроби внести в неї щось нове, відійти від настанов апостольської, а отже, Христової церкви, означає відхід від істини, а отже, і від Бога. Однак це не перешкоджало йому стверджувати, що якщо божественна істина завжди залишається незмінною, то людство постійно змінюється, поповнюється, збагачується і це не повинно викликати осудження. Відповідно до викладеного Копистенський не тільки визнавав правомірність інокультурних впливів, розвитку світської науки та освіти, а й пропонував культурно-освітню і філософську програму, де визнавалася необхідність засвоєння здобутків західноєвропейської вченості, висування нових оригінальних обгрунтувань цієї необхідності, переломлення інтелектуальних здобутків з позиції власних вітчизняних традицій, слідування за видатними візантійськими гуманістами, на яких і орієнтував він свого читача.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)