Лаврентій Зизаній


У плеяді діячів вченого гуртка Лаврської друкарні оригінальною особистістю був український письменник, перекладач, церковний діяч, філософ, відомий гуманіст України, Білорусії, Литви Лаврентій Іванович Зизаній-Тустановський, молодший брат Ст. Зизанія. Народився Л. Зизаній в с. Потеличі, освіту отримав в Острозі. До 1591 р. викладав у Львівській братській школі, а пізніше у братських школах Бреста (1593—1594), Вільно (1595—1597). З 1597 по 1600 р. — домашній вчитель князя Богдана Соломирецького, з 1600 р. навчав дітей князя Олександра

Острозького. Після смерті князя його дружина позбавила Л. Зизанія місця вихователя із 1612 р. він жив у князя Євтимія Корецького як корецький протопіп. Близько 1619 р. прибув до Києва, де працював у Києво-Печерській Лаврській друкарні як перекладач і редактор. У 1626— 1627 рр. брав участь у місії Київського митрополита Й. Борецького до Москви.

До творів Л. Зизанія належать “Граматика словенська съвершенно искуства осми части слова…”, буквар “Наука ку чтению и разуменƀню письма словенского…”, до якого додано церковнослов’янсько-український словник “Лексис”. Виданий у Вільно в 1591 р., він отримав широку популярність. Основним твором Л. Зизанія все-таки є “Великий катехізис”. Помер Л. Зизаній не пізніше 1634 р. у м. Корець (нині Рівненська область).

Творчість Л. Зизанія з самих ранніх етапів мала ренесансно-гуманістичну і реформаційну спрямованість, проявившись, зокрема, в його філологічних студіях. Одним з перших він виступив за перетлумачення книжної церковнослов’янської мови народомовними засобами, розробив в українському мовознавстві основи лексикографічних правил і методів укладання словника, втіливши їх у своєму “Лексисі” — першому церковнослов’янсько-українському словнику. На загальному фоні панування концепцій тримовності вказане розкривало значні можливості національної мови не тільки для церковної служби, а й для заняття наукою і філософією.

Стосовно власних філософських поглядів Л. Зизанія, то вони найбільш повно відбилися в праці “Великий катехізис”, яка була підготовлена на прохання московського патріарха Філарета як підручник при вивченні основ православного віросповідання для братських шкіл вищого типу. З певних міркувань (загострення відносин між православними і католиками після вбивства біскупа Кунцевича) його не можна було видати в Україні, тому передбачалося видати його у Москві. Обережний Філарет побоявся взяти на себе відповідальність за видання книги і передав її на розгляд Книжкової палати. На засіданні 18 лютого 1627 р. московські православні книжники у складі ігумена Московського Богоявленського монастиря Іллі, книжного справника Григорія Онісімова, князя Івана Борисовича Черкаського, думного дяка Федора Лихачова оцінили книгу як єретичну, внесли в неї ряд поправок. Ознайомившись з правками, Л. Зизаній відмовився від авторства. Книга все-таки була набрана в 1627 р. у Москві, але не побачила світ. “Великий катехізис” було видано тільки в 1783 р. з наступними перевиданнями в 1787, 1788 рр., а потім у Пскові старообрядцями в 1874 р.

Написаний у вигляді запитань і відповідей, “Великий катехізис” Л. Зизанія містив багато цікавих моментів філософської думки. Тут відчувається помітний вплив західноєвропейської схоластичної філософії. Підготувавши книгу релігійного змісту, Л. Зизаній вніс в неї ряд світських моментів, зосереджуючи увагу на явищах природи, що відбилося в його тлумаченнях про небесні кола, планети, затемнення місяця, про грім і блискавку, комети та інші зірки, де він звертався в основному до даних досвіду, спостережень, роздумів за допомогою натурфілософії Арістотеля. Розглядаючи проблему творення світу Богом із стихій, Л. Зизаній визнавав їх відносно самостійними, хоча і виступав проти тих античних філософів, які стверджували повну незалежність світу від Бога. Відповідно до космології Арістотеля пояснював рух небесних світил обертанням саморухомих сфер, що приводило до визнання кулястості землі і суперечило біблійним уявленням про наявність чашоподібного купола небесних сфер над землею, по яких рухаються світила. Час створення світу, на думку Зизанія, охоплює віки і вічність, де остання мислиться ним як актуальна безкінечність. У зверненнях до земного життя, поясненнях природи Л. Зизаній не вдавався до трансцендентних сил, а розглядав ті чи інші явища, процеси як такі, що відбуваються на основі природних закономірностей.

Крім значного інтересу до земного життя поглядам Л. Зизанія властиве неортодоксальне трактування ряду християнських обрядів і догматів, що давало підставу для їх оцінки московськими книжниками як єретичних. Так, на думку Л. Зизанія, обряд хрещення може здійснюватися за певних умов і мирянами і не обов’язково в освяченій воді. Не надавав він значення благословленню при шлюбі, вважаючи, що його встановлення залежить від тих, хто вступає в шлюб і бере на себе взаємні обов’язки один відносно одного. Якщо ці обов’язки порушуються, то і шлюб стає недійсним. При розгляді питання про трійцю і відмінності божественних іпостасей Л. Зизаній дотримувався поглядів, які тяжіли до антитринітаризму, зокрема до соціанства. Він вважав, що єдиним і головним Богом постає перша особа трійці Бог-Отець, а дві інші відносяться до нього як підпорядковані і нижчі іпостасі. Вони мають своє “существо” (“сын рождением, а дух святий исхождением”), постають не як єдність, а як окремі іпостасі, кожна з яких має свою сутність і свою природу. Досить оригінальним було тлумачення Л, Зизанієм співвідношення божества і Ісуса Христа, божественного і людського. Він стверджував, що під час розп’яття Христа Бог постраждав плоттю, тому що по з’єднанню страждало і божество, і людина, бо, приймаючи людську природу, божество стає з нею нероздільним. Отже, якщо людська природа Христа зазнала страждання і смерті, то разом з нею страждала і вмирала божественна природа, саме божество. Звідси думка про те, що Ісус Христос не рівний Богу-Отцю за гідністю, більше того, в нього божественне “перевершується тварним”. Звідси можна дійти висновку, що Христос був створеною істотою, звичайною людиною, яка своїми чеснотами піднеслася до Бога і в неї вселився сам Бог, який страждав разом з нею.

Із своєрідності попередніх тверджень випливало і своєрідне розуміння Л. Зизанієм людини, її сутності та сенсу буття. Розділяючи світ на чотири рівні — стихії, рослини, тварини, людина, де кожний нижчий рівень підпорядковується вищому, він людину розглядав як мікрокосм, що втілює в собі весь світ, відповідно до чого вона є “царь и облидатель земных всехъ”. Як цар і володар усього земного, людина складається з душі і тіла. У питанні про походження душі Л. Зизаній займав компромісну позицію по відношенню до існуючих тоді точок зору, згідно з однією з яких душа створена Богом, а згідно з другою — передається від батьків. Сам він обстоював точку зору, що душа створюється Богом через природне започаткування батьками тіла дитини, в якому починає діяти тільки після розвитку тілесних органів. Водночас вірячи в безсмертність душі, Л. Зизаній змушений був визнавати її буття як самостійну сутність, можливість її існування без тіла, хоча постійно наголошував на їх єдності. Душа не має локалізації в окремих органах і проявляється в діях розуму і волі людини, відповідно до чого їй притаманна свобода волі, здатність обирати добро і зло, нести відповідальність за свої вчинки. Спираючись на зазначене, Л. Зизаній обстоював ідею “самовладдя людини”, згідно з якою людина є творцем своєї долі. Від волі і розуму людини залежить той шлях, який вона обирає у житті/ а всі проступки, вчинки як добрі, так і погані, залежать від неї самої. На противагу офіційному православ’ю з цього посилання випливає висновок, що у такому випадку люди можуть бути добродійними самі по собі і для них не потрібна ні жертва Христа, ні його церква.

Спираючись на античних авторів, Л. Зизаній обґрунтовував думку про те, що життя людини має бути сповнене активною творчою працею і добрими вчинками, надаючи суто світським мотивам перевагу над релігійними. Якщо прихильники аскетично-споглядальних ідеалів (І. Вишенський, Й. Княгиницький та ін.) вважали, що людину може врятувати тільки таїнство віри, то Л. Зизаній наголошував на необхідності творення добрих вчинків. Людина має активно трудитися на благо суспільства, керуючись глибоким переконанням, що це принесе користь людям, а не зі страху кари за бездіяльність у потойбічному світі. Служити добру на землі людина повинна завжди, навіть тоді, коли б ніяких мук грішникам не було. Те, що життя людини коротке, не повинно нас лякати, бо й за короткий час можна зробити багато для утвердження своєї людської суті. Розглядаючи людину як тілесно і духовно здорову, Л. Зизаній до певної міри скептично сприймав Ідею гріхопадіння. На його думку, людина не зіпсована гріховодно минулим, зберегла свої духовні і фізичні сили такими, якими вони були в Адама до так званого гріхопадіння. А коли так, то людина не потребує “спасіння” від Бога і може врятувати сама себе.

У дусі ренесансного звеличування людини до божества Л. Зизаній розвиток і самовдосконалення людини пов’язував з розвитком індивідуальної самосвідомості через усвідомлення значущості діяльності кожного індивіда на користь суспільства. При осмисленні проблем суспільного життя він наголошував на рівності всіх людей перед Богом, не осуджуючи ні багатих, ні бідних. Щодо багатства, власності, то Л. Зизаній зазначав, що багатство може бути і добрим, і злим залежно від того, як воно використовується. До речі, саме таке відношення до власності зайняв II Вселенський Ватиканський собор у своїх адаптаціях до сучасності.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)