Петро Могила


Церковний, політичний, культурно-освітній діяч України, Петро Симеонович Могила народився в Молдавії. Його батько, Симеон, був спочатку господарем Валахії (1601—1607), згодом Молдавії (1607—1609). Стосовно дати його народження, то майже в усіх довідкових виданнях зазначається 21 грудня 1596 р. Цю дату встановив С. Голубев, проаналізувавши праці польського історика І. Єрлича. Розшифрування пластинки з текстом-епітафією Петру Могилі, знайденої на місці його поховання, дало підставу О. Білодіду віднести цю дату до 1574 р., яка більш вірогідна і знімає ряд суперечностей у біографії видатного українського реформатора. Освіту П. Могила здобув у Львівській братській школі, по закінченні якої слухав лекції в ряді західноєвропейських університетів (Польщі, Франції), навчався чи працював у відомому коледжі Ля Флеш в Анжу, де виховувався в той час і молодий Р. Декарт. Офіцером польської армії брав участь у битвах під Цицорою та Хотином, а в 1625 р. залишив світське життя і постригся в ченці. Через два роки П. Могилу було обрано архімандритом Києво-Печерської Лаври. На цій посаді він добивається у польського короля легального становища в Україні православної церкви поряд з уніатською, передачі їй уніатами Софійського собору, Видубецького монастиря, інших культових православних споруд. Під його керівництвом вченим гуртком так званого Могилянського Атенеуму (С. Косів, І. Козловський-Трофимович, А. Кальнофойський) було розроблено “православне ісповідання віри”, яке підтримують всі східні патріархи в 1643 р. За короткий час П. Могила надав українській православній церкві чітку організаційну структуру, здійснив реформу церковного обряду, розробив догматику, забезпечив її необхідною новою теологічною літературою, підняв освіту духовенства. Реставрував Софійський собор і Києво-Печерський монастир, з його ініціативи почалися розкопки Десятинної церкви, що можна кваліфікувати як першу спробу археологічних досліджень в Україні.

Обіймаючи високу церковну посаду, П. Могила не замикався в межах суто конфесійних, розуміючи церкву як один із засобів політичної та ідеологічної боротьби українського народу за своє визволення. Благословивши Б. Хмельницького, своєю діяльністю він давав простір для розвитку національно-визвольного руху в Україні, водночас використовував усі можливості і зв’язки в Речі Посполитій для поліпшення долі українського народу. З іменем П. Могили пов’язане розгортання системи вищої і середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала захід, а й могла конкурувати з ним. Крім Київського колегіуму в 1636 р. він організував колегію в Кремінці, слов’яно-греко-латинську академію в Ясах (1640). Дбав про розвиток Києво-Печерської Лаврської друкарні, одним з перших почав видавати книги українською мовою, надаючи їй міжнародного значення. Сприяв письменникам і художникам, дбав про поширення книгодрукування у Валахії і Молдавії, сам підготував 20 творів церковно-теологічного, полемічного, філософського та моралізаторського характеру. Помер 11 січня 1647 р. у Києві. За кілька днів до своєї смерті склав заповіт, за яким вся його бібліотека, будинок і двори на Подолі, худоба, інвентар з хутора Не-пологи, понад 80 000 злотих, домашнє начиння і навіть митрополиче вбрання, прикрашене коштовностями, переходило до академії.

Понад усе ставлячи православну віру і необхідність її захисту, П. Могила єдиним носієм віри вважав церкву, яка мала підпорядкувати собі розум і науку, не заперечуючи і не принижуючи ролі та значення останніх. Навпаки, на думку П. Могили, благочестя є необхідною передумовою оволодіння світськими науками. Духівництво має бути не лише освіченим, а й передувати в науках. Розглядаючи шляхи розвитку науки, він вважав за необхідне вивчати, осмислювати і засвоювати здобутки західноєвропейської науки і філософії на основі греко-слов’янської культури з метою її збагачення і подальшого розвитку. Ці погляди для представників української культури, духівництва були досить радикальними, і Могила рішуче проводив їх у життя. Гостро критикував православне духівництво, представники якого надавали переваги світським втіхам, прагнув позбавити його від цих вад і тим самим піднести моральний авторитет церкви. Саме завдяки турботам П. Могили освітній рівень українського духівництва того часу був на голову вищим за російський, і не випадково, що пізніше саме на представників українського духівництва спирався Петро І у реформі культури і освіти.

П. Могилу особливо привертало осмислення відносин церковної і світської влади. Виходячи з тих суспільно-політичних умов, які склалися в Україні, він проголошував зверхність духовної влади. Розглядати це питання по-іншому тоді, коли Україна ще не мала своєї державності, означало не що інше, як визнання влади польської корони. Могила належав до тих небагатьох політичних мислителів, які передбачали можливі повороти народно-визвольної боротьби, думаючи про майбутню українську державність. Він мріяв про той час, коли згідно з помислами Платона правити будуть освічені і мудрі царі-філософи. Прагнучи підняти самосвідомість українського І білоруського народів в їх боротьбі за своє визволення, П. Могила звертався до історії давньої Русі, звеличував її героїв. Він широко використовував надбання тогочасної народної культури, виявляючи ґрунтовне знання історії народних звичаїв та обрядів. Систематизуючи їх у своєму “Великому требнику”, Могила пояснював обряди не тільки як релігійні ритуали, а й як національні звичаї, обстоюючи їх у боротьбі з унією та католицизмом рішучіше, ніж принципи православної догматики.

Організована як світський вищий навчальний заклад Києво-Могилянська академія, за задумом П. Могили, мала стати заборолом православ’я та української національності, користуючись зброєю, якою на них нападали вороги — наукою та освітою, створити людину, яка, міцно зберігаючи свою віру і мову, національну гідність, за своїми здібностями і рівнем освіти стояла б поряд з іншими народами, гарантувала допитливій молоді підготовку до подальшого покликання в житті —більш ґрунтовну і всебічну. Створена ним колегія стала вищим навчальним закладом нового типу у Східній Європі, зберігши освітні традиції і гуманістичний дух братських шкіл при досягненні європейського рівня вищої освіти.

Організаційно Києво-Могилянська академія наслідувала структуру європейських вищих навчальних закладів. На чолі її стояв ректор, у руках якого зосереджувалися всі важелі управління. За навчальний процес, додержання програм, успішність, матеріальні витрати відповідав його заступник — префект. З числа вчителів призначався суперінтендант, який стежив за поведінкою студентів поза академією, в чому йому допомагали обрані із студентів директори, візитатори, сеньйори бурс. Викладачам у веденні занять допомагали кращі студенти — магістри, інспектори, цензори. Викладачів молодших класів іменували дидаскалами, магістрами або просто вчителями, старших — професорами. Учнів молодших класів називали спудеями, а старших, починаючи з поетики, — студентами. Проте порівняно з європейськими університетами існували й певні відмінності. Академія не ділилася на факультети, не давала випускникам вчених ступенів, курс наук не завжди був постійним, тут існували власні принципи зарахування студентів, утримання викладачів. Організаційно структура академії впродовж тривалого часу залишалася незмінною, але зміст навчання, кількість предметів постійно мінялися. Змінювався і навчально-виховний процес, регламентуючись відповідними інструкціями, найбільш значними з яких були 1734, 1752, 1763, 1764 рр. Однак і в них основною метою проголошувалося формування світогляду молоді на основі християнської моралі, благородства, ввічливості, скромності, а найважливішим засобом виховного впливу визначався особистий приклад викладачів, які завжди мали служити для учнів високим взірцем віри в Бога, скромності, ввічливості, доброго виховання й освіченості, внутрішньої чистоти й зовнішньої охайності тіла і одягу.

До академії приймалися представники всіх станів. Переважну більшість студентів тут становили діти козацької старшини, міщан, селян, навчалося багато сербів, македонян, валахів, вихідців з “німецьких земель”. Кількість студентів в академії також мінялася, доходячи в окремі випуски до 1000—1200 чол. Навчання в академії становило 12 років з поділом на вісім класів. За змістом навчання класи називалися: фара (аналогія), інфіма, граматика, синтаксима, піїтика, риторика, філософія і богослов’я. У фарі (аналогії) вивчали елементарну граматику, слов’янську, польську та почасти латинську мови, правила каліграфії та орфографії. Наступні три класи були присвячені опануванню латинською мовою, якою велося подальше викладання. Після закінчення класів інфіми, граматики і синтаксими належало вільно розмовляти і писати латиною. В класі піїтики учні знайомилися із загальними правилами складання поетичних творів, з поетичними жанрами. Предметом вивчення в класі риторики було ораторське мистецтво, а курс філософії завершувався викладом загальних понять діалектики. Перші шість класів вважалися нижчими, термін навчання в них становив один рік. В них також викладали катехізис, арифметику, геометрію. При вивченні піїтики і риторики студенти отримували домашні завдання. До цих класів зараховувалися юнаки, які вже пройшли початковий курс.

Досить змістовним був філософський курс. Наприкінці 30-х років її курс був трирічним, проте пізніше викладання філософії в академії обмежувалось двома роками. Лише протягом 1651—1670 рр. курс філософії окремо не викладався, а найвищим був клас риторики. До курсу філософії входила раціональна (діалектика і логіка), моральна (етика) і натуральна філософія. Остання розділялась на фізику, математику і метафізику. Фізика передбачала вивчення природи, а також космогонії, есхатології, метеорології, уранографії й фізіологічної психології у зв’язку із зоологією. Завершував навчання курс богослов’я. Воно викладалося спочатку протягом чотирьох, а потім трьох років. На цьому релігійному курсі було вільне відвідування, а сам він передбачав оволодіння змістом не лише суто богословських наук — догматики й моралі, а й загальним змістом знань в галузі релігії — історії релігії, церковного красномовства тощо. На філософських і богословських заняттях щотижня або щомісяця проводилися диспути, завершуючи вивчення певного розділу науки. Інструкцією 1752 р. передбачалось, щоб теологи і філософи завжди були на диспутах до закінчення неодмінно.

Велику увагу в академії приділяли вивченню іноземних мов. З 1738 р. це були єврейська, грецька та німецька мови, з 1753 р. їх доповнювали французька та староєврейська, а з 1755 р. — польська. Починаючи з 1751— 1752 рр. предметом навчання стають російська мова, поезія і риторика. Іноземні мови студенти вивчали протягом трьох останніх років. Про високий рівень їх викладання, глибоке опанування вихованцями академії іноземних мов свідчить той факт, що випускників часто запрошували на службу до державних установ, наукових закладів — Малоросійської колегії, Колегії іноземних справ, посольств, Петербурзької академії наук. Обов’язковим було в академії вивчення математики. Першим добре відомим курсом лекцій з математики XVIII ст. був курс Т. Прокоповича “Дві перші і найголовніші основи математики, арифметика і геометрія, на користь української студентської молоді викладені у Києво-Могилянській академії в роках Божих 1707 і 1708”. З другої половини XVIII ст. в академії запроваджується клас “чистої” математики, де вивчали алгебру і геометрію, та клас “змішаної” математики з вивченням цивільної і військової архітектури, механіки, гідростатики, гідравліки, оптики, тригонометрії, астрономії, гідрогеографії, математичної хронології та ін. Давні і глибокі традиції існували в академії в галузі музики, малювання, на основі яких склалися свої художня та музична школи.

У другій половині XVIII ст. за часів царювання Катерини II в Київській академії відбулися значні зміни, пов’язані з імперською політикою та з ревним її апологетом ректором Самуїлом Миславським, який у 1783 р. перевів навчальний процес на російську мову, здійснив уніфікацію навчальних процесів в академії з Московським та Петербурзьким університетами, а 13 лютого 1786 р. за його наказом академії був присвоєний “образ учения, для всех училищ Российской империи узаконенный”. Реформою 1798 р. академія урівнювалася з усіма іншими академіями (Петербурзькою, Московською, Казанською), а через рік за нею закріплювався статус головної окружної академії. Суть його полягала в тому, що був створений Київський навчальний округ, до якого увійшли новоросійська, чернігівська, мінська, брацлавська, білгородська, харківська, переяславська і житомирська семінарії, кращих вихованців яких через кожні два роки мали надсилати до Київської академії. З них потім обирали вчителів семінарій. Ця реформа перетворювала Києво-Могилянську академію в один із кількох аналогічних закладів, вела до перетворення академії в суто релігійний навчальний заклад з підготовки кадрів духовенства. За таким статутом Києво-Могилянська академія проіснувала до остаточного оформлення її в Київську духовну академію.

Першими викладачами Києво-Могилянської академії були викладачі з Львівської братської школи, яких запросив П. Могила. Крім того, для підготовки професури для новоствореної колегії він відряджав найбільш здібних юнаків до різних вищих навчальних закладів Західної Європи. В другій половині XVII ст. і на початку XVIII ст. філії Києво-Могилянської академії було засновано у Вінниці, Гощі, Крем’янці, Чернігові, Білгороді, Харкові, Переяславі. В них копіювалися структури і програми, а також курси лекцій, в тому числі й з філософії, які існували в академії. Професори та учні академії використовували критично й курси ряду римсько-католицьких та уніатських колегій і академій. Належний рівень викладання наук, у тому числі й філософії, в Києво-Могилянській академії та її філіях сприяв високій репутації їх серед сучасників, що допомагало успішно боротися з підступом католицьких церковників, які, не гребуючи ніякими засобами, заманювали українську молодь до своїх навчальних закладів. Курси Києво-Могилянської академії у XVIII ст. використовували в школах Росії, частково у Сербії та інших країнах.

Професори Києво-Могилянської академії пов’язували здійснення своїх суспільних ідеалів з поширенням освіти, вбачали в цьому критерій суспільного розвитку, прищеплюючи ці погляди своїм вихованцям, що працювали урядовцями громадських та військових установ, священниками, учителями різних шкіл. Сотні шкіл, десятки семінарій, у тому числі й у найвіддаленіших куточках Російської імперії та інших слов’янських країн, зобов’язані своїм створенням випускникам Києво-Могилянської академії. Про її вплив у східнослов’янському світі може свідчити той факт, що протягом 1703—1774 рр. з 22 ректорів Московської слов’яно-греко-латинської академії 15 були вихованці Києво-Могилянської академії, а з 27 професорів філософії — 20 українців, де крім раніше названих діячів української культури ми бачимо ї. Туробинського, С. Прибиловича, І. Томиловича, І. Кульчицького, П. Малиновського, І. Нероновича, А. Кувичинського, К. Флоринського, І. Козловського, К. Бродського, Г. Щербацького, І. Каліграфа, І. Братановича та ін. Курс лекцій І. Кроковського становив майже всі лекції з філософських дисциплін Московської академії, а введення Д. Нащинським системи Баумайстера послугувало для її розповсюдження в духовних академіях Росії та інших вищих навчальних закладів. Щодо рівня філософського знання в Києво-Могилянській академії, то він знайшов свій відбиток в лекціях її провідних професорів.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)