Лазар Баранович


Наступником І. Гізеля на ректорстві в академії став Л. Баранович (1620— 1693). Вихідець з Білорусі, освіту отримав у Києво-Могилянській академії, по закінченні якої був учителем піїтики, риторики, а потім професором академії. З 1657 р. — Чернігівський архієпископ, керуючи водночас Київською митрополією (1659—1661, 1670—1685), тобто Українською православною церквою Лівобережної України. Він ввів на кафедрах посаду проповідників, при храмах створював цехи різних ремесел, які мали піклуватися про сиріт, старців, калік, організовував школи, заснував у Новгороді-Сіверському друкарню, відкрив латинську школу (1674). Перенісши пізніше друкарню до Чернігова, видрукував близько 50 книг та літературних творів на церковнослов’янській, польській і латинській мовах. Автор “слів”, панегіриків, полемічних романів, в яких захищав православ’я від натиску католицизму, збірників “Меч духовний” (1666), “Труби словес проповідних” (1674). У 1671 р. польською мовою надрукував збірник “Лютня Аполона”, який містив більш як тисячу віршів різного змісту, в тому числі й філософського.

Філософсько-світоглядна проблематика, роздуми і судження Барановича про будову світу пронизані теологізмом, підпорядкуванням філософії релігії, типовим для того часу. Він був переконаний у тому, що Св. Письмо має виключне значення для всього людства і для кожної людини зокрема, тоді як філософія може бути тільки предметом занять у школі. На думку Барановича, основним поняттям філософії є поняття субстанції. Баранович визнавав існування двох субстанцій: першої — духовної, Другої — тілесної, надаючи перевагу духовній. Відповідно до поглядів Барановича з духовної і тілесної субстанцій складається також створена Богом людина, яку він наділив розумом і свободою волі. Останні мають бути спрямовані на пізнання Бога, шлях до якого лежить через самопізнання, віру і містичне споглядання. Водночас він висловлював віру в силу людського розуму, просвітництво, моральне самовдосконалення суспільства, що випливало з Його віри в людину. Перейнявшись поширеною на той час ренесансною думкою про подібність земних та небесних насолод, Баранович обстоював точку зору, що моральність визначається не відразою чи ненавистю до усього земного, людського, а розумним самообмеженням, вибором пропорції між земним і небесним, їх цінностями, де кожний має право вирішувати для себе, де й коли він волів би бути щасливим: зараз і тут (“на землі”) чи потім і там (“на небі”), намагаючись примирити античну любов до всього земного з містичним аскетизмом християнського розуміння середньовічної релігійної моралі, християнську поміркованість з радикальним епікурейським гедонізмом.

Видатний полеміст XVII ст. Баранович виступав проти унії і католицизму, вважаючи їх основою польсько-шляхетської агресії, високо цінив народну культуру, рідну українську мову, широко послуговувався народним гумором, обстоював національну і релігійну самостійність України. Він підтримував автономістичну політику Д. Многогрішного, якого рекомендував обрати гетьманом України, брав участь у посольстві Війська Запорозького до Москви 1669 р„ що обстоювало права і вольності українського народу, автономію України при входженні до Московської держави, проводив лінію тієї частини українського духівництва, яка вважала за краще залежати від константинопольського патріарха, ніж від російського. Разом з тим не був національно обмеженим, високо цінував науку І світську культуру польського народу, прагнув до встановлення рівноправних відносин між російським, українським і польським народами, захищав ідею єднання всього слов’янського світу для боротьби проти загального тоді ворога — татар і турків. Патріот своєї Вітчизни, Баранович вірив у просування Русі вперед, був глибоко переконаний у тому, що “прийде певний час, коли вони (руси. — Авт.) не будуть потребувати сторонньої допомоги і навіть будуть гребувати нею”.

Погляди, близькі до поглядів Л. Барановича, захищав І. Галятовський.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)