Георгій Кониський


Український і білоруський церковний діяч та мислитель Г. Кониський народився 20 листопада 1717 р. в м. Ніжин в старовинній дворянській родині. При хрещенні названий Григорієм. У 11 років був прийнятий до Києво-Могилянської академії, де провчився 15 років. В 1744 р. постригся у ченці з іменем Георгій. Через рік став викладачем риторики, а потім поетики. В 1747 р. зайняв кафедру філософії, протягом п’яти років читав курс філософії “Философия, состоящая из четырех частей в соответственно четырем способностям включающая логику, метафизику и этику…”. Оригінал рукопису цього курсу зберігається в публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Санкт-Петербург). В 1751 р. став професором богослов’я, і в тому ж році — ректором академії, обіймаючи цю посаду до 1755 р. У 1755 р. Г. Кониського призначено білоруським єпископом з резиденцією у Могильові. Всі наступні роки він прожив у Білорусії. Помер 18 лютого 1795 р. Крім великих праць (“Філософського курсу” та “Воскресение мертвых”) Г. Кониським складено і проголошено близько 80 (опубліковано 70) промов та проповідей. У 1990 р. опубліковано двотомник праць Г. Кониського (Філософські твори. — К., 1990. — Т. 1—2).

Г. Кониський прочитав в академії два курси. Перший, названий вище, він читав у 1747—1748 pp. Цей курс майже повністю узгоджувався з думками Арістотеля. Наступні два роки він викладав курс, який грунтувався не на перипатичній філософії, а відбивав прагнення Кониського викласти “загальну філософію” з урахуванням досягнень тодішнього природознавства. У другому варіанті курсу Кониський знайомив слухачів з філософією античного світу, боротьбою основних напрямів у середньовічній філософії, вченнями мислителів Нового часу — Лейбніца, Вольфа, Декарта, Гассенді, досягненнями науки того часу (фізики та астрономії). Читаючи курс, він чітко проводив межу між наукою і релігією, розумом і вірою, виразно висловлюючи думку про дві істини — богословську і філософську (наукову).

У логіці, етиці, натурфілософії Г. Кониський звертався тільки до земних природних речей, людських проблем, виносячи все надприродне у сферу теології і метафізики, витлумачуючи філософію як науку про земні речі, людину і її щастя. Ця трансформація курсів Кониського означала новий етап у розвитку української філософської думки, започаткований його попередниками Т. Прокоповичем і М. Козачинським — перехід від арістотелізму до філософії і науки Нового часу, ідей раннього Просвітництва.

Світогляд Г. Кониського в цілому можна визначити як об’єктивно-ідеалістичний, однак в полеміці з авторитетами Св. Письма й Арістотелем він неоднозначно займає позиції науки і філософії Нового часу, особливо раціоналізму Декарта, наповнюючи свої курси елементами пантеїзму і деїзму. Розглядаючи світ як творіння Бога, він виходив з того, що в основі усього існуючого лежить три начала: матерія, форма і позбавлене форми (здатність речей до зміни форми і до розвитку). У питаннях про будову світу Кониський підтримував Коперника і Галілея, всупереч офіційній теологічній доктрині викладав з великою симпатією теорію вихорів Декарта, чисто механічну концепцію будови Всесвіту, яку теологи вважали безбожною, тому що вона визнавала множинність світів. Тут Кониський повністю підтримував позиції науки Нового часу, пояснював різні зміни в світі, процеси і явища природи без втручання потойбічних сил, вбачаючи причини їх в самій природі, проголошуючи, що все “має свою природну причину”. Безпідставне “так хоче Бог” він замінював доказовим “така закономірність природи”, і лише тоді, коли в науці не було раціонально обгрунтованого доказу, він вдавався до авторитетів, в тому числі й Бога, підкреслюючи, що “до Бога звертаються тоді, коли причини явищ невідомі”.

Згідно з поглядами Кониського світ матеріальний. Матерія є першим принципом природних тіл, вона однорідна і всі речі, як небесні, так і земні, складаються з тієї самої матерії. Сама матерія не піддається відчуттям, однак ми сприймаємо речі, які і є проявом матерії. Вчення про першооснову речей — матерію — Кониський докладно викладає згідно з теоріями представників філософії Нового часу, зокрема Декарта, Гассенді, епікурейців. І хоча він ще прямо не проголошував тезу про вічність матерії, однак думка про вічність і непороджуваність матерії послідовно проводилася в його курсі, де він заявляв: “Матерія ніколи не може бути ні породжена, ні знищена, а вона створена Богом на початку світу, і яка, і в якій кількості створена, така в такій кількості донині залишається, і буде залишатися в майбутньому”. Вічність і незнищуваність матерії Кониський вбачав у тому, що вона завжди існує завдяки своїм проявам. Вона створена Богом і через це вічна, адже Бог існує споконвічно і не можна допустити, щоб він існував і не міг творити. Відповідно до цього він заперечував теологічне положення про творення з нічого. Бути створеним, на його думку, означає бути виведеним з нічого. Отже, створення не існує раніше, ніж воно є, а що вічне, то є завжди.

У своїх курсах Кониський обстоював ідею гармонії світу, взаємозв’язку всіх явищ, закономірності природи. Хоча називав помилкою Спінози ототожнення природи з Богом, сам він був не таким далеким до такого ототожнення, вважаючи Бога і природу внутрішніми принципами дії матеріальних речей, приписуючи природі могутність, що нагадувала всемогутність Бога, оскільки зрозуміло, що лише досконалий творець може творити досконалі речі. “Бог, — зазначав він, — діяв найкоротшим шляхом і вирішив не створювати природу, що вимагає чужої праці, а таку, яка сама себе задовольняє”. У цьому розумінні природа ототожнювалася з матерією як основою всього “сущого”, оскільки мислилося, що природа є внутрішнім принципом діяння і ніби дімом для речей, а саме: вона зумовлює внутрішні процеси в речах і є не що інше як матерія і форма.

Кониський схилявся до думки, що природа-матерія не пасивне творіння, а сама виступає як творець, пробуджуючи в речах різні процеси і виступаючи їх причиною. Проте такі активні властивості він приписував не всій природі, а лише тій, яка ототожнювалася з оформленою матерією. Поняття активності Кониський застосовував лише для характеристики природи-світу матеріальних речей, світу в цілому як реальності матеріальної субстанції. В такому тлумаченні природи він підходив близько до розуміння матерії у Дж. Бруно і Б. Спінози. Відносно першо-матерії у нього подібної думки не виникало. Як і Декарт, який стверджував, що матерія не має активних, діяльних сил, вона сама — пасивність, наповнений простір, якому властива лише протяжність, Кониський остерігався послідовно визнавати активність природи-матерії. Тлумачення першооснови світу Арістотелем він вважав малозрозумілим для своїх сучасників, тому приймав визначення матерії перипатетиками, згідно з яким матерія є “перший суб’єкт кожної речі, з якого все з необхідністю виникає як властивість і в нього переходить останній прояв речі, коли вона гине”. Та знову-таки матерія у цьому визначенні — пасивне начало, з якого виводиться різноманітність світу, та сама арістотелівська потенція, можливість, яка стає дійсністю завдяки формі.

Загалом тлумачення матерії Кониським внутрішньо суперечливе. З одного боку, матерія постає “лише пасивним принципом всяких змін” і тому є природою, різноманітність якої досягається різноманітністю не матерії, а форми. Матерія виступає однаковою в речах, завдяки формі вона детермінується в окремі предмети і речі. Лише завдяки формам світ можна уявити як щось цілісне, єдине, тільки форма може бути основою єдності світу. З другого боку, матерія ототожнюється з природою, яка сама себе задовольняє, в ній відбуваються такі зміни, як народження, знищення, зростання, поділ і розширення. Отже, матерія здатна до всіх змін і постійна у всякому спокої, оскільки вона є метою змін. При такій трактовці матерії не залишається функції, яку можна було надати формі. Знову-таки питання про форму Кониський вважав незрозумілим для себе, зазначаючи водночас, що схоластична думка про походження форми є вигадкою. На його думку, матерія сама в собі має всі форми, вона є принципом, основою усіх речей довкілля. Форми виводяться із потенціальної матерії, яка має не тільки реальне буття, а й виступає як постійне і вічне начало природних речей. Вона містить усі форми і після знищення форми як виду у речах не залишається нічого від втрачених форм, однак вічно зберігається матерія. Суттєво, що розвиток природних тіл розглядався Кониським як процес зміни тілом однієї форми і набуття іншої при визнанні їх нерозривної єдності з матерією.

Основними атрибутами матеріальної речі Кониський вважав рух, кількість, простір і час. Перше місце серед них, як ми бачимо, відводив рухові, “оскільки він невіддільний від існуючої природи, він виділяє природні речі серед усіх неприродних, і ним же визначається сама природа. Бо, коли не цілком зрозумілий рух, неможливо до кінця зрозуміти інші явища в природі, які розглядаються фізикою, оскільки всі зміни народження, знищення, обертання небес, рух елементів, дії і впливи, інші факти і взаємовідношення речей пояснюються рухом, і він є ніби головним життям Всесвіту”. Визначаючи рух як усяку зміну, перехід від одного стану до іншого, Кониський схиляється до думки, що рух — це спосіб існування матеріального світу, що чітко простежується в його інтерпретації визначення руху Арістотелем, за яким “рух — це дія буття, що перебуває в потенції”. Коментуючи це визначення, Кониський зазначає, що дія є саме існування, відносно якого потенція — лише можливість існування. Світ цей, як існуючий, називається таким, що має дію чи існує в дії. Чи не одним із перших в середині XVIII ст. він дійшов до ідеї розвитку, наголошуючи, що рух як “живе зростання” йде від найпростішого до певної досконалості. Дотримуючись своєї концепції, “природа сама себе задовольняє”, всілякі зміни природних речей він намагався пояснити природними причинами. У пошуках причини руху Кониський не захоплюється зовнішніми силами, а прагне знайти джерело руху в самих тілах. Причина руху, за його словами, зрозуміла і цілком матеріальна — легкість і важкість тіл, а не першо-поштовх, як вважав Арістотель, чи спрямовані потоки частинок згідно з Гассенді, чи вихори матерії згідно з Декартом.

Наближаючись до розуміння руху як способу існування матеріального світу, стверджуючи його універсальність, Кониський все-таки докладно характеризував лише механічний рух. У трактаті про рух він виклав цілий розділ декартівського розуміння руху як просторового переміщення тіл, наводячи лише ті закони, які очевидні з повсякденного досвіду, правила й закони, що допомагають зрозуміти явища навколишнього світу, зокрема, відбиття руху, прискорення, пружність, прискорене падіння тощо. В обгрунтуванні своєї точки зору вчений посилався не тільки на Декарта, а й на Коперника, Галілея, досягнення фізики та механіки того часу. Однак механічне світорозуміння, задовільно пояснюючи будь-який рух впливом зовнішньої сили, не могло обійтися без теорії першорушія — Бога. Без цієї універсальної причини Кониський не міг обійтися, як не могли обійти першорушія ні Галілей, ні Декарт, ні Ньютон. Всі причини, в тому числі й такі, як важкість і легкість тіл, поставали тільки частковими, тоді як універсальною причиною поставав Бог. Це зумовило деїстичну позицію українського мислителя, однак не можна не звернути увагу на те, що Бог як універсальна причина існування природи лише згадується. У філософії Кониський займається тільки матеріальною природою, залишаючи надприродне для теології.

Вплив науки Нового часу яскраво помітний у Кониського не лише при розкритті природи та руху, а й у тлумаченні проблеми простору і часу. Поняття простору у нього тісно пов’язується з тілом, а сам учений виступає як прихильник лінії Декарта—Лейбніца. Як і Декарт, Кониський визнавав реальність простору тільки у нерозривному зв’язку з розміщеним у ньому тілом, заперечував існування порожнечі. “Досвід, — підкреслював він, — свідчить, що немає місця без будь-якого тіла… В природі немає і не може бути порожнечі… — це ясно доводить досвід, який є учителем філософії”. Відсутність у природі порожнечі Кониський пояснював важкістю і силою пружності повітря, стверджуючи, що там, де, як нам здається, немає жодного тіла, є повітря, яке має вагу, щільність, займає певне місце як будь-яке природне тіло.

Безпосередньо з рухом Кониський пов’язував час, бо “ніщо не рухалося б інакше, як в часові… Час постійно проходить мимо нас; і знову ж, оскільки собі уявляємо час, то нам здається, ніби сприймаємо якийсь рух, хай навіть і не рухаються жодні речі”. Час, за його думкою, є міра руху, але безвідносна, як сама послідовність руху частин. Він так відрізняється від руху, як число речей відрізняється від самих речей. Оскільки для будь-якої матеріальної речі існувати означає перебувати в русі, то час є число цього руху, міра цього існування. Кониський розрізняв природний час — теперішній, минулий, майбутній, а також штучний — години, дні, тижні, місяці та ін. Еталоном часу для нього поставав рух небесних тіл. Цікавим є у Кониського розуміння вічності. На його думку, вічність — це безконечна часовість, не обмежена ні початком, ні кінцем, вона постійно існує вся, і для кращого сприйняття ми ділимо її на дні та роки. У тлумаченні цього поняття Кониський проявляв певне розуміння діалектики конечного і безконечного, що виступала у співвідношенні відчутних проміжків часу і вічності, де безконечність розуміється тільки через посередництво конечного. Оскільки безконечне в часові не починається і не закінчується, то його смисл полягає в незмінності. З цього погляду жодна матеріальна річ не є безконечна, бо рух, зміна її неодмінна властивість. У природі немає нічого безконечного, оскільки безконечне тіло, якщо воно в межах цього світу, вже не є безконечним, а обмеженим, якщо ж поза цим світом, то це неможливо, бо поза межами цього світу немає нічого, а з нічого ніщо не виникає.

Однак у Кониського не було послідовної переконаної точки зору на природу конечного і безконечного, і він уявляв її у вузькому й обмеженому значенні лише відносно протяжності, кількості і досконалості або абстрактно, незалежно від її конкретних проявів. Так само він ставився і до проблеми перервного і неперервного. З одного боку, Кониський підтримував точку зору зеноністів про дискретність руху як суми станів спокою, а з другого — докладно розглядаючи теорію Зенона, підтримував точку зору Арістотеля. Він дотримувався думки, що рух поступовий і неперервний, і тіло, яке має протяжність, не може складатися з непротяжних, неподільних, суто математичних точок. У науці свого часу Кониський не міг знайти вагомі аргументи і достатні факти для визначення природи конечного і безконечного, розуміння діалектики перервного і неперервного, тому й характеризував їх як щось неосяжне людським розумом. Визначаючи, що “у кожній матерії є якась безконечність речей, до якої конечний і смертний інтелект не має ніякого відношення”, він вважав, що коли ми говоримо про безконечне, “ми говоримо про річ, якої самі не знаємо”.

Вихідним пунктом у гносеології Кониського поставало визнання пізнавальності світу і законів природи. Тут він чітко демонструє позицію деїзму: Бог, створивши цей світ і наділивши його законами розвитку, більше у цей розвиток не втручається. Людина має можливість пізнавати світ і закони його розвитку, а також пізнавати саму себе як частину світу. Продовжуючи тенденцію Р. Бекона, Д. Скота, В. Оккама, Дж. Бруно, мислителів Нового часу — Ф. Бекона, Р. Декарта, Кониський відкрито виступив проти схоластики з її догматизмом та авторитарним мисленням, дотримуючись істини, а не авторитету. Негативно ставився він і до теорії вроджених ідей Платона, рішуче відхиляючи його концепцію амнезису (пригадування). Відповідно до поглядів Кониського тільки наукове знання, досягнуте емпіричним шляхом, є способом істинного пізнання.

Поклавши в основу філософського знання розкриття причин речей, він обстоював природне походження людського знання, переконуючи, що пізнання починається не з розкриття якихось вроджених ідей, а з відчуттів. Перекликаючись з Локком, Кониський стверджував, що в розумі немає нічого, чого б не було у відчуттях. Тільки в процесі життєвих спостережень у людини з’являються спочатку прості, а потім більш складні уявлення, на основі яких під час навчання і діяльності виникають наукові поняття.

Процес пізнання Кониський пов’язував з активністю суб’єкта, який пізнає, людини, що активно думає, вбачаючи її головне завдання у пізнанні сутності, “щостності” речей, у проникненні в суть явищ через пізнання їх причин. Він був впевнений у здатності людини пізнати сутність речей. Основою пізнання для нього були досвід, практика, де діяльність інтелекту неможлива без чуттєвого сприйняття. Саме на основі відчуттів розумна душа з допомогою інтелекту створює поняття про речі і пізнає істину. Кониський розглядав відчуття як тілесні, матеріальні пізнавальні здатності, головною властивістю пізнавальної душі, пояснюючи їх виникнення зверненнями до даних тогочасної науки. До знарядь пізнання Кониський відносив уяву і пам’ять, запевняючи при цьому, що вони неможливі без попереднього впливу тих чи інших предметів на відчуття. Загалом він доходив висновку, що без зовнішніх предметів і відчуттів, без уявлень, які породжуються у людини зовнішніми предметами, сам розум мислити не може. Якби відчуття не були пов’язані з розумом, душею, що є органом мислення, то пізнання не було б, як немає його, коли не діють органи чуття.

У процесі пізнання Кониський значну увагу приділяв операціям розуму, присвячуючи їм окремий розділ курсу. Такими основними операціями він називав утворення понять, судження та умовиводи, розглядаючи їх як три ступені, по яких розум людини рухається до своєї мети — набуття істинних знань про навколишній світ, користуючись характерними для нього прийомами: визначенням, діленням, аргументацією, без яких неможливе глибоке пізнання будь-якої речі. Звертаючись до проблеми методу, Кониський розглядав його як інструмент, знаряддя наукового пізнання, спосіб пошуку наукової істини. Вибір індуктивного методу зближав його з Ф. Беконом і Дж. Міллем. І хоча в логіці Кониський значне місце відводив арістотелівській теорії силогізмів, він був твердо переконаний у тому, що ніякі силогістичні міркування не можуть підмінити експеримент.

Висловлюючи безмежну віру в силу людського розуму, Кониський розумів, що пізнання історично обмежене, проте глибоко вірив у те, що наука зможе подолати ці обмеження перебуваючи в своєму розвитку. Щодо співвідношення розуму і віри, то тут Кониський опинився в досить складному становищі. З одного боку, він духовна особа, ієрарх православної церкви, що зобов’язаний захищати і пропагувати її догми, а з другого — вчений, мислитель. Тому він досить часто змушений займати компромісну позицію: визнавати положення Св. Письма, трактуючи Його алегорично, а водночас спростовувати основну тезу релігії про підкорення розуму вірі, сміливо йти на великий картезіанський гріх, ставлячи доведення науки вище догм Св. Письма.

Г. Кониський, обстоюючи активність людини як творчого начала в процесі пізнання, розглядав людину частиною природи, вінцем творення, вищим щаблем природи, на якому вона досягає повної досконалості. Як “вінець творення” вона стоїть вище від усіх створених речей і відображає в собі весь світ. Сутністю і природою людини є її тіло, яке постає субстанцією, а душа — лише частина цієї субстанції, формуюча форма, духовна потенція. Тіло і душа нерозривно пов’язані і не можуть існувати одне без одного так само, як тісно пов’язані з людиною функції душі — воля та інтелект. Кониський був категорично проти уявлень про можливість існування душі окремо від тіла, підкреслюючи, що вони суперечать природним вимогам душі, призначення якої полягає в тому, щоб разом з тілом утворити цілісну людину. Коли гине тіло, тоді гинуть і функції душі. Не визнавав він і безсмертності душі, бо для доведення цього не існує принципових доказів, як і не існує доказів про існування потойбічного світу, адже ще ніхто не повернувся з того світу, щоб розповісти про його існування.

Продовжуючи тенденцію етизації філософії, Кониський був одним з перших професорів Києво-Могилянської академії, хто включив етику у свій філософський курс, розглядаючи її як практичну науку, яка скерована на дії людини, що ведуть до морального добра. Завдання етики він вбачав у тому, щоб навчити людину керувати своїми діями і почуттями, спрямовувати їх на добро, під яким розуміється все те, що служить людині, веде до блаженства і щастя як вищої мети людського життя. Людина народжена для щастя, воно дароване їй Богом, однак сенс життя полягає не в тому, щоб спокійно і безтурботно очікувати такого блага, а в тому, щоб шукати його у цьому смертному житті. Кониський твердо був переконаний у тому, що щастя можливе “тут, на землі” і полягає у здоровому тілі та добробуті долі. Шлях до щастя він вбачав у самопізнанні, бо здебільшого люди не досягають щастя саме тому, що не знають себе, того, що їм більше за все підходить, найбільш вдосконалює. Лише діяльність, керована розумом, вільна і усвідомлена, може дати людині насолоду й відчуття повного щастя.

Серед найважливіших проблем етики Кониський виділяв проблему співвідношення свободи і необхідності у моральній поведінці. Так само, як і більшість мислителів того часу, він виділяв два аспекти цієї проблеми: відношення вільної волі людини до волі божої і відношення вільної волі особи до природної та соціальної дійсності, не розділяючи останніх. Кониський висловлював думку про незалежність свободи волі людини від волі Бога, заперечуючи ідею “блаженного провидіння”. Його етиці чужі фаталізм, замкнутість та самоаналіз. Людина у Кониського постає як особистість, керована розумом, здатна до цілеспрямованої діяльності. Вона володіє свободою дії, яка є не що інше як самовільне судження волі чи можливість вибирати з того, що стосується мети, де розум є вищим критерієм моральної поведінки. Стосовно моральних норм і моральних оцінок, то для Кониського вони постають як історичні, а не вічні категорії. Вони не даються Богом, а встановлюються людьми в процесі спілкування. Честь, слава, гідність особи залежать не від її походження. Вони — прояв чеснот, вчинків, поведінки доброчесної людини, якою особистість стає в процесі виховання і навчання.

Іще в Києво-Могилянській академії Кониський виступив з критикою католицизму та уніатства, засуджував уніатів за їх гоніння православних. Переїхавши до Білорусії, вимагав реформувати суспільне життя в дусі петрівських реформ, обмежити феодальну наругу, знищити феодальну анархію і встановити централізований порядок і законність. Більшість соціальних питань Кониський розглядав не з релігійних позицій, а з точки зору реального життя. Так, він звинувачував великих феодалів утому, що своєю політикою і способом життя вони ведуть країну до хаосу, моральної деградації суспільства, засуджував їх жорстоке відношення до селян, критикуючи також тих служителів церкви, які під оком Бога творять беззаконність.

Курс Г. Кониського був певним підсумком філософських пошуків професорів Києво-Могилянської академії, а водночас одним із найбільш значущих у професійному відношенні, оскільки після нього значно змінилось ставлення до філософії. Якщо в 1751 р. Г. Щербацький, продовжуючи кращі традиції професорів філософії академії, читає курс в руслі картезіанства, то з 1753 р. Д. Нащинський переходить до моральної філософії Баумайстера як найбільш сприятливої для обгрунтування релігійних істин. Його наступник С. Миславський, проводячи імперську русифікаторську політику, не тільки вимагав, щоб викладання в академії здійснювалось російською мовою, а й пильно наглядав за тим, щоб не допустити впливу на студентів шкідливих ідей філософії. Звернення І. Фальковського до філософії Вольтера викликало досить негативну реакцію Синоду і він перейшов до читання інших дисциплін.

Києво-Могилянська академія славилася не тільки своїми професорами, а й випускниками. Серед останніх вищі ієрархи православної церкви, державні діячі, які, усвідомлюючи роль і значення науки та освіти, засновують школи, колегії. Так, у 1700 р. єпископ Чернігівський Іоанн Максимович відкриває першу в Росії духовну колегію, до якої приймають представників усіх станів тодішнього суспільства. Вихованцями Києво-Могилянської академії були гетьмани І. Виговський, І. Мазепа, П. Орлик та ін. Обстоюючи автономність, а потім і самостійність України,

І. Мазепа дбав і про розвиток освіти. Чи не вперше при ньому академії надається державна підтримка. П. Орлик, один з найталановитіших учнів Ст. Яворського, дав чітке філософське узагальнення необхідності незалежності України, розробив одну з перших в Європі народну демократичну конституцію. Шістнадцять статей цієї конституції передбачали встановлення національного суверенітету України, визнання кордонів Української держави, забезпечення прав людини, демократичні засади, яких не знали європейські країни. Слід зазначити, що в обгрунтуванні ролі і значення сильної, об’єднаної України для європейської рівноваги П. Орлик був далекогляднішим як від своїх сучасників, так і багатьох сучасних європейських політиків. Ще в 1729—1742 рр. він усвідомлював, що змагання Росії на Заході поставить під загрозу московської експансії не тільки Україну, а й інші європейські держави. Виходячи з цього, П. Орлик вважав, що Україна має стати охоронним валом у загальноєвропейському значенні за умов, якщо вона буде рівноправним партнером європейських держав. Ця думка П. Орлика залишається актуальною і сьогодні, реалізуючись так само, як у першій половині XVIII ст.: підтримкою словом, а не ділом.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)