Микола Гоголь


Романтичне світорозуміння, засоби і форми літературно-культурної творчості дають змогу зрозуміти “загадковість” М. Гоголя — “блудного сина України”, який тільки тепер повертається на терени своєї Вітчизни. Виходити тут треба з того, що на відміну від класицизму, який визнає можливість іманентного вдосконалення в конечному, умовах цього світу, правда романтизму, за висловом М. Бердяєва, лежить в незадоволенні конечного і захованості цього світу, прагненні до того, що лежить за межами раціонального порядку. Згідно з романтизмом в цьому світі досконалість творчого доробку може бути лише символічним знаком іншого, досконалості в іншому світі, іншому плані буття і над буття. Буття у М. Гоголя постає власною персоною в безконечності n-вимірів разом, а не поступово, як це мислить наш розсудок, спрощено і витягнуто по частинках, одне за іншим, добиваючись своєї однозначності, яка постає “дурною безконечністю” і “дурною однозначністю” при зіставленні її зі справжньою великою істиною. З метою розкриття багато-вимірності буття, особливо соціального, пов’язаного з життям людини і суспільства, Гоголь вводить новий набір археотипів, міфів, мовних понять-образів, прошарків боготворення, розкриває неправду з тим, щоб досягти вищої досконалості мистецтва, поступово доходячи до питання про перехід від досконалості мистецтва до досконалості життя. Ціль творчості — оживити душу, роздмухати у людей жар душі, який починає згасати. Цього можна досягти не розумом, волею, а чуттями, емоціями, які здатні глибоко і жваво реагувати на життя. Цінним і виступає те мистецтво, в якому є сердечне чуття —поезія, пісня, музика, танець.

На початку своєї літературної діяльності М. Гоголь звертається до народного життя, його побуту, історичного минулого, черпаючи в них матеріали для своїх творів, доводячи, що кожний народ має свій власний характер, а у кожної людини може бути свій шлях. Широко послуговуючись природним гумором для ідентифікації українського духу з його здатністю розуміти природу, іншу людину, риси українського він вбачав у широті і могутності того народу, який сформувався на порубіжних землях, буйна воля якого не могла терпіти законів і влади, народ войовничий, сильний своєю спільнотою, вірою, безпечністю та вільністю і буянням життя. Європейський за своїм місцепроживанням та азіатський за способом життя, звичками, одягом, цей народ увібрав дві протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейську обережність та азіатську безпечність, простодушність і хитрість, сильну діяльність і велику лінивість, прагнення до розвитку і вдосконалення, бажання здаватися нехтуючим будь-якого вдосконалення. Дух цього народу виливається в поезії, пісні, які зливаються з життям, мають такий живий голос, що, здається, промовляють словами, і кожний вислів цієї блискучої мови проймає душу. М. Гоголю так само, як і іншим романтикам, властиві закоханість у природу, обожнення її, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності і свідомості останньої межі в світі, через яку тільки й лежить шлях до нього. Призначення людини полягає в тому, щоб вносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над тим вічним, що є найдорожчим для нас, завдяки чому знайти своє місце в світі. Від праці, ведення господарства залежить добробут усієї держави, складається процес життя окремої людини, бо робота і безупинний рух “скуплюють” тіло і здоров’я, розумові здатності і світ, бо, нарешті, в цьому людина виконує свої обов’язки і призначення, дані від Бога — працею добувати хліб свій.

Звертаючись до природного і людського буття, М. Гоголь показує, що в природі відбувається все влад, мудро і гармонійно, тоді як у суспільстві (світі) панують безладдя, безглуздя, душевне господарство запущене, занедбане, запаскуджене. Кругом неправда душі — сонний характер, нещирість, паскудність, зверхність, байдужість, млявість, бездіяльний стан, дух темряви і негації, чорнота душі, мертвий застій, мертві душі. Щоб поліпшити світ, виправити його, потрібно насамперед узятися за господарство не матеріальне, а господарство людської душі. Визволити людину, вдаючись до подолання злиднів, голоду, холоду і смерті — добра справа, але визволити людину від хвороби смерті її душі — далеко більша і складніша справа. З мукою роздумуючи над метафізичними проблемами зла, Гоголь доходить висновку, що зло І брехня глибші від переходу соціальних форм і мають свою реальність в самій глибині життя. Ключ до світу, життя лежить у власній душі людини. “Суспільство, — заявляє Гоголь, — поліпшає тільки тоді, коли кожна окрема людина візьметься сама за себе і буде жити, як християнин, працювати для бога тим знаряддям, яке їй дано, стараючись добре діяти на невелике коло людей навкруг себе. Все тоді прийде в лад, самі собою встановляться тоді наші стосунки поміж людьми, визначаться закони межі усьому. І людство рушить вперед”.

М. Гоголь, висловлюючи впевненість та оптимістичну віру в те, що все іде вперед, все спрямовується на добро, водночас переконаний і в тому, що можливість такого поступу потребує розкриття неправди, ревізії життя, знаходження коренів зла. Причина зла, на його думку, знаходиться в черствості і мертвості людини, якій бракує глибини чуття, усвідомлення глибин і таємниць своєї душі, в якій мовчать ЇЇ природні провідники, не бачать своєї кінцевої перспективи. Отже, людині потрібно пізнати саму себе, свої помилки, вади. Зробити це потрібно не для того, щоб нищити і руйнувати, а щоб спрямувати на добро. Засобом викриття хиб і вад людини Гоголь вибирає сміх. Однак, за зауваженням Є. Маланюка, зароджений з національно-українського гумору, в холодному Петербурзі цей сміх втратив живі та “погідні властивості” і перетворився на якусь демонічну здатність бачити тільки все від’ємне, “пошлість пошлої людини”. Мислитель аналітичного складу, М. Гоголь немовби розкладає людину, яка розпадається на очах на свої складові частинки, стає мертвою, спрощується, скорочується до якоїсь частинки і навіть перетворюється в алегорію одного органа, внаслідок чого постає калікою, потворою, а муза самого Гоголя — відьмою, скритою помстою. Сприймаючи людину, що розвалюється, він руйнує органічний, цілісний її образ, який під фантазією письменника постає чудовиськом. Саме такими постають фантастичні пластичні образи національного відмирання покозаченої шляхти, потворна галерея “мертвих душ”, здеградованого, здегенерованого колишнього панства.

В останні роки життя М. Гоголь, не бачачи реальності умов вдосконалення людини в недосконалих формах дійсності, лякаючись своєї демонічності бачити “темні” сторони людського буття, що було своєрідним відчуттям торгу з нечистою силою, в пошуках правди і добра звертається до Бога. В ньому він вбачав світ почуттів, розуму, правди, світ, який несе Із собою гармонію і закон, творить усе прекрасне. Ставлячи над усе любов, яка вища від тлінного, минулого, Гоголь закликав жити для любові, оскільки сама людина є витворенням любові Божої до неї.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)