Пантелеймон Кулиш


Світогляд П. Куліша формувався під впливом багатьох чинників. До них слід віднести казки, легенди, народні пісні, які він слухав у дитинстві, вивчення української літератури та історії. Він добре знав сучасну вітчизняну та західноєвропейську культуру, соціальні вчення. Був знайомий з творами Бекона, Декарта, Спінози, французьких просвітників XVIII ст. Позитивно оцінював дослідну філософію Ф. Бекона, “скептицизм” Р. Декарта. Із симпатією ставився до філософії Б. Спінози, вплив якої досить відчутний в ранній період творчості Куліша. Негативно ставився до Вольтера за те, що для нього “публіка самі пани, самі просвіщені”, а народ постає як “слуги”, “чернь”. Правда, і сам Куліш пізніше розглядав народ як пасивну масу, яка нездатна до самостійної розумної дії.

П. Куліш грунтовно вивчав нову західноєвропейську філософію, особливо німецьку XVIII—XIX ст. Однак емоційній, імпульсивній натурі Куліша (ймовірно, і за соціального стану козацтво уже втрачало своє положення самостійного стану, а на дворянство у Куліша не було документів) більш за все імпонувала романтична традиція. Щоправда, тут Куліш був не послідовний. На останній момент в його творчості неодноразово звертали увагу дослідники спадщини Куліша. Так, Д. Чижевський зазначав еволюціонування поглядів Куліша від романтизму до позитивізму, від релігійного світогляду до культу миротворчої науки, від православ’я до позитивної релігії для всіх людей і народів, від козаколюбства до козакофобства, вбачаючи в цьому не тільки його трагедію, а й трагедію романтичної культури, яка, йдучи від однієї протилежності до іншої, швидко повертається до першої. Єдино, в чому він був послідовний, то це в ідеї України, її воскресінні. Із ставлення до неї — протилежність оцінок і подій історичного життя, політичних та культурних діячів, прогностичних орієнтацій. З цієї ідеї зростає й міцніє коріння його романтичного світогляду, який при всіх хитаннях Куліша все-таки залишався стержневим в його творчості.

Насамперед при всіх змінах поглядів на релігію Куліш завжди залишався релігійною людиною, тому ставлення до релігії у нього було типово романтичним. Так, зазначаючи, що релігія була глибинним двигуном українських діячів 40-х років, по відношення до себе він писав: “А я був дуже релігійним. Без фанатизму і нетерпимості… я був ентузіастом біблійного слова. Воно подібно гарячому вугіллю запалило серце моє і любов, дружбу і свого роду патріотизм — патріотизм українського слова”. Визнаючи ідею творення світу Богом, Куліш ототожнював Бога і природу, розглядаючи Бога як “душу душі вселенської”. Звідси його вимога узгоджувати дії людини Із законами природи, наслідувати їх. На думку Куліша, дерево, злаки, навіть мінерали краще узгоджуються із законами природи у своєму житті, ніж так званий вінець природи — людина, бо перші просто слідують природі, тоді як людина починає мудрствувати і відступати від неї. Вказане аж ніяк не означало заперечення Кулішем можливості пізнання явищ природи, використання отриманих знань в її діяльності. Він був твердо переконаний у тому, що наука потрібна людям, проте за умов, що вона не повинна відхиляти ідеї “царства Божого” як вільного, тотожного самому життю джерела оновлення, “слова життя, науки наук”, носієм яких є Ісус Христос. Звідси й вимога Куліша віддавати як можна більше не боргам природі фізичній, а підніматися у царство необмеженого духу, закодованого у слові Божім, духовній природі.

З такої точки зору підходив П. Куліш до пояснення суті людини, історичного розвитку суспільства. Дотримуючись позицій фаталістичного детермінізму і надаючи йому есхатологічного забарвлення, він вважав, що безконечний космос дає людям закон громадянського життя, в якому домінуюча роль належить ідейним духовним чинникам. Людина, за Кулішем, невідомо собі є ідеєю інших людей. Вона підпорядковується ним як самій природі, довіряючи себе самостійно. Ідеї безсмертні, як безсмертна душа людини, в глибині якої — в серці концентруються всі переживання, помисли, надії, пророча сила. Між серцем людини і зовнішнім в ній здійснюється постійна боротьба, боротьба поверхні і глибини душевної. Тому потрібно прислуховуватися до живого голосу душі народу, відкинути все зовнішнє, вороже, шкідливе, слідувати історичній Ідеї — слову Божому, відбитком якої є ідеал народний. Проте, відводячи домінуючу роль в історичному розвитку людства ідейним, духовним і моральним началам, Куліш не заперечував також ролі і значення матеріальних, економічних чинників. Схвалюючи твори Сміта, Кене, він наголошував, що “сила економічна завжди багато значила: без неї сила моральна — що душа без тіла”.

Розглядаючи питання про роль народних мас і особи в історії, П. Куліш висловлював суперечливі і досить часто прямо протилежні думки. В одних випадках він вихваляє народ, високо цінує його боротьбу за своє визволення, в інших — заявляє, що до кращого життя можуть привести лише освічені одиниці, оскільки несвідомий народ є пасивною масою І нездатний до самостійних розумних дій. Відзначаючи роль і значення українського козацтва в боротьбі за національну незалежність, Куліш дає досить негативну оцінку тому ж козацтву, його провідникам (С. Наливайку, Б. Хмельницькому) за їх виступи проти законного уряду (польський уряд), з боку якого Куліш не вбачає систематичного гноблення українського народу, а навпаки, вважає, що польському урядові і польським панам Малоросія зобов’язана своїм речовим станом і статком. Вигнання поляків з України було водночас і вигнанням південно-руського панства, яке мало не спростоване право на володіння землею. Однак раніше він зазначав, що поляки були твердо переконані в тому, що мужики походять від Хама і створені для того, щоб працювати на панів, і нічого не робили для поліпшення життя мужика. Українські пани, обіймаючи різні урядові посади в гетьманщині, привласнювали собі обманом і насильством козацькі землі.

Загалом, прив’язавши історичну ідею до слова Божого, Куліш менш за все цікавиться майбутнім і теперішнім, романтизує минуле, звертається до нього як до такого, що уже закодоване у вічному, але засипане, закрите, існує як скарб. Свідчення про нього він шукає в народній творчості, поезії, вважаючи, що поезія є первісною по відношенню до історії і філософії. Саме в такому плані він підходить до творчості Шевченка, розглядаючи його як першого українського поета і першого українського історика. Заслугу Шевченка Куліш вбачав у тому, що він дав нам поезію нашої “жизні народної”, “дав нам збагнути її глибиню потаємну і визвав він перед наші очі забуту давнину українську”. В простих хатах і в селах шукав він матеріал для своїх поем, знайшов там “людей дух величний” і, провівши нашу історію через простий здоровий розум народний, дав їм новий образ, очистив історію від всяких оман правдивим і високим духом народним. У мові народній Шевченко знайшов вираз ядра нової сили — народність, яка “нас родичами поміж собою поробила, у братню семью з’єдначила і наше українське суть на віки вічні утвердила”. Проте ця висока оцінка Шевченка не перешкоджала Кулішу робити невиправдані закиди поету, як і пізніше Марку Вовчку, твори якої вперше побачили світ завдяки його підтримці та редагуванню.

Романтичне усвідомлення цінностей минулого ЯК ВІЧНИХ і сталих зумовило пошук Кулішем культурних ідеалів у минулому, заклик повернення до нього. Конкретним втіленням цього постає його хутірська філософія як своєрідна реакція на міщанство і псевдоцінності бездуховної урбанізації. Куліш звинувачує урбанізацію в розбещеності народу, у відступах від віри свого народу, віковічних звичаїв своїх батьків, де, вихваляючись своєю вченістю, освіченістю, місто виробляє лише одну науку, а саме — науку обману. “Не хочемо, — заявляє Куліш, — ніяких благ цивілізації, коли за сі блага діти наші не вмітимуть із нами, під нашу старість, розмовляти, коли вони нас, а ми їх через їх велику освіту не розуміємо”. На противагу такій “цивілізації” і освіченості він обстоює хутірську філософію, що грунтується на вимозі повернення до життя природи, правди людської і людської душі, де ще зберігаються дійсні, на його думку, а не штучні цінності людського буття. “Оставайтесь собі при своїй філософії, — наголошує Куліш, — а нам дозвольте нову селянську філософію проповідувати, взяти її прямісенько з тієї книжки (Євангелія. — Авт.), котру сотнями років великі города затуманюють, тай досі не затуманено. Робіть ви своє діло панове, а ми своє робитимемо, а там уже колись у віках грядущих люди побачать, кому з нас за науку і працю дякувати”.

За П. Кулішем, так само як і за М. Костомаровим, міцно приклеївся ярлик спочатку “сепаратиста” в імперські часи, а за радянської влади — ідеолога українського буржуазного націоналізму. Таким він ніколи не був, і якщо бути відвертим, завжди вважав себе російським письменником в імперському, а не в етнічному плані, коли пояснював, наприклад, чому написав “Чорну раду” українською мовою. Це не заважало йому бути гарячим патріотом своєї Вітчизни, думати про неї, ставити її в центр своїх творчих пошуків, дійсно доводячи свій патріотизм до україноцентризму. Стимулом своєї праці вважав збереження національних традицій, розвиток української культури, утвердження почуття національної свідомості.

Особливу увагу Куліш приділяв українській мові як передвічному скарбу народного серця. Саме мова, рідне слово, на його думку, повернули нам повагу до інших народів, заклали підвалини нашого життя та історії. З цих позицій засуджував відсутність національної пам’яті, а водночас і національне чванство, панегіричне вихваляння свого історичного минулого, висміював тупість української шляхти і русифікованого міщанства, закликаючи, щоб людина завжди залишалася людиною. “Читайте книги чужих авторів, — підкреслював Куліш, — а, проте, своєї мови і свого рідного звичаю вірним серцем держітесь. Тоді з вас будуть люди як слід”. Він високо цінував роль і значення російської літератури, проте насамперед обґрунтовував необхідність становлення нової української літератури, яка б зайняла чільне місце серед літератур інших народів. Не відкидав він і досягнень світової культури, з урахуванням яких вважав за можливість витворення федеративного устрою Росії як парламентарної республіки, до якої має ввійти і залишитися в її складі Україна. Мріяв про побудову церкви правди для всіх народів, хоча, за оцінкою О. Кістяківського, залишаючись до гробу людиною у вищій мірі поривистою і непостійною як у своєму власному житті, так і в творчості, паном за натурою. Повною протилежністю йому у цьому відношенні був і залишається Т. Шевченко з його “мужицькою правдою” та вірою.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)