Олександр Потебня


Загальна спрямованість досліджень О. Потебні про походження мови, взаємозв’язок мови і мислення мали значне філософське звучання, змістовну осмисленість і вимагали пошуку відповіді на питання, пов’язані з переробкою чуттєвого досвіду людини діяльністю її свідомості. При розгляді цих питань його не задовольняли як побудови німецької класичної філософії, так і гносеологія метафізичного матеріалізму, Уже в ранніх працях він піддає критиці суб’єктивний і об’єктивний ідеалізм за те, що перший приймає предмети і явища природи за втілення їх ідей, а другий заперечує об’єктивне існування світу. Визнаючи, слідом за Кантом і Гегелем, ідею творчої активності суб’єкта пізнання, Потебня не сприймає також метафізичного та вульгарного матеріалізму, які розглядали пізнавальний образ лише як механічну копію, фотографію дійсності. На основі досягнень сучасної йому науки він стає на шлях визнання первинності матерії і вторинності свідомості, стверджуючи, що якість предметів, їх властивості не можуть існувати в окремій ідеальній сутності від самих предметів. Визнаючи детермінізм (всезагальний універсальний зв’язок предметів і явищ світу), Потебня вказує на об’єктивність причинно-наслідкових зв’язків та відносин, на те, що матерія містить причину в самій собі, де мислення ідеальне є властивістю матерії. Основою пізнання є чуттєвий досвід, джерелом якого виступає об’єктивна реальність.

Однак, на думку Потебні, чуттєве сприйняття хоча і є основою пізнання, воно ще не дає нам знання субстанції, якості і дії, загального і необхідного, того, що становить фундамент науки. Це стає можливим завдяки наявності у людському мисленні раціональних форм пізнання. Тут Потебня слідує за Кантом, проте на відміну від нього заявляє, що визначальну роль у мисленні відіграє слово, мова. Лише завдяки мові людина змогла піднятись до вершини наукової діяльності і творчості. Тільки мова є засобом утворення понять, без яких неможлива ніяка наука.

Поставивши питання про співвідношення мови і мислення, О. Потебня передбачив саме ті колізії, що хвилюватимуть майбутніх представників гуманітарних наук, а його ідеї, розвинуті іншими дослідниками, приведуть до перевороту в багатьох галузях знання. Серед них розмежування мови і мислення, синхронії і діахронії навіть у більш сучасному, ніж у Ф. де Соссюра, розумінні. Переконання Потебні в тому, що світ можна сприймати через мову, що саме вона формує думку, дали змогу йому побачити у міфі, фольклорі, літературі (цих постійних об’єктах романтичних звернень) похідні по відношенню до мови моделі системи, до чого через тривалий час прийде потім тартусько-московська школа семіотики. Однак ріднить його з романтиками не просто звернення до міфів, фольклору, літератури.

Для Потебні так само, як і для романтиків, мова не є ізольованим феноменом. Вона нерозривно пов’язана з культурою народу. Так само, як В. Гумбольдт, він бачить у мові механізм, що породжує думку. В мові немовби закладено творчі потенції, думка проявляється через мову, де кожний акт мовлення є творчим процесом, в якому повторюється не готова істина, а відбувається постійний процес породження нової. Творцем мови є народ. Мова породжується “народним духом”, який зумовлює національну специфіку мови. В майбутньому ця ідея “мови і нації” з ухилом в етнопсихологію отримає розвиток у працях багатьох дослідників, у тому числі М. Трубецького та Г. Шпета. О. Потебня один з перших застосував антиномії для описання явищ мови, ранніх стадій картин світу і, отже, був безпосереднім попередником структурних методів для описання мови і семіотичного підходу до надмовних феноменів. Через усі свої наукові дослідження він послідовно проводив ідею історизму, єдності теорії і практики, постійно наголошуючи, що теорія і практика в дійсності, в своєму наявному бутті пов’язані тісно і нерозривно одна з одною, відрізняючись між собою лише в думці, мисленні.

Елементи романтизму до певної міри вплинули на світоглядну основу соціальних ідей О. Потебні. Розглядаючи соціальні проблеми, він визначав вирішальну роль праці та знарядь виробництва у становленні суспільства, наголошував, що саме за рахунок мови і знарядь праці людина виділилася із тваринного світу. Основу суспільного прогресу вбачав у нагромадженні і передачі знань від покоління до покоління, де інтенсифікація суспільного прогресу залежить від того, хто здійснює передачу знань, в яких верствах суспільства проходить їх нагромадження. На його думку, віра у краще майбутнє людства є потребою людини, бо без такої віри людина по-людському існувати не може.

Підкреслюючи вирішальне значення народних мас у суспільному розвитку, Потебня звертав увагу також на роль та значення особи в історичних процесах. Він вказував на те, що без участі особи історія перестала б мати людський характер і перетворилася б на теологію. З повагою відносячись до усіх народів і народностей, він був глибоко переконаний в тому, що розвиток цивілізації відбувається в інтересах усього людства. З цієї точки зору виступав проти спроб використання досягнень цивілізації для пригноблення інших народів, стверджуючи, що подібні дії наносять шкоду всьому людству. Основними принципами у взаємовідносинах між народами Потебня вважав рівноправність і взаємоповагу. Постійно звертаючись до історії української мови, народної творчості, теоретично обґрунтовував право кожного народу розвивати свої здібності за допомогою рідної мови.

Вихідні положення та ідеї романтизму, крім О. Потебні, у другій половині ХІХ — на початку XX ст. за умов посилення національно-визвольної боротьби українського народу за свою незалежність залишились співзвучними для таких видатних культурних та політичних діячів України, як М. Василенко, В. Винниченко, В. Липинський, І. Огієнко. Романтизм послуговував їм не тільки в плані теоретичних узагальнень, а й як світоглядні засади. Вироблені під його впливом теоретичні побудови переносились у практичну площину розбудови української національної державності.

Підводячи короткі підсумки висловленого, можна стверджувати, що, знайшовши для себе сприятливий грунт на теренах України, переломившись через специфічні особливості її соціокультурного буття, романтизм сприяв становленню нової української літератури, пробудженню національної самосвідомості українського народу, виявленню його національної ідентичності, виробленню історіософських, соціально-політичних значущих концепцій та ідей, орієнтованих на збереження народної пам’яті, мови, культури, захист їх окремості та подальший розвиток відповідно до нових історичних реалій.

Рекомендована І використана література

Ветко І. Філософська поезія Куліша // Філос. і соціол думка — 1994. — Ыв 11-12.

Білецькнй О., Бурлачу к В. Ми філологи // Сучасність — 1992 — N0 7. — С. 73-81.

Бородій М. К. Данило Михайлович Велланський. — К., 1992.

Велланский Д. М. Обозрение главного содержания философии естествознания. – СПб., 1812.

Велланский Д. М. Опытная, наблюдательная и умозрительная физика. — СПб., 1831.

Велланский Д. М. Пролиэия к медицине как основательной науке. — СПб., 1805.

Вільчнцькнй Ю. Олександр Потебня як філософ. — Л., 1995.

Войцеховський І. Микола Гоголь і українська минувшина // Київ, старовина. – 1994. – No 2.

Гоголь Н. В. Избр. произведения. — М., 1948.

Гоголь Н. В. Поли. собр. соч. — М., 1862. – Т. 1-4.

Грабович Джордж. Плоди колоніалізму та пастки постколоніалізму // Сучасність. – 1992. – № 7. – С. 57-63.

Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо // Сучасність. — 1992. — No 11. — С. 100-112.

Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990.

Гулыга А. В. Немецкая классическая философия. — М., 1986.

Записки о Южной Руси- Изд. П. Кулиша. — СПб., 1856-1857. – Т. 1-11

Зеленецкий К П. Опыт исследований некоторых теоретических вопросов. – М., 1835-1836. – Кн. I—IV.

Зеленецкий К. П. О языке церковнославянском. — Одесса, 1846. Зеров М. Твори: В 2 т. – К., 1990. – Т. 2.

З іменем Св. Володимира: Київ, ун-т у фактах, матеріалах та спогадах сучасників. – К., 1994

Єфремов С. Історія українського письменство (від початків до М. Костомарова). — Мюнхен, 1989. – ТІ.

Дйґрмло-Мефодіївське товариство. — К., 1990. — Т. I—III.

Костомаров Н. И. Исторические монографии и исследования. — СПб.; М.,

1883-1884. – Т. 1-4.

Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. — М., 1988

Костомаров Н. И. Лекции по русской истории. — СПб., 1861. — Ч. 1.

Костомаров Н. И. О преподавании на южнорусском языке // Київ, старовина. – 1992. — № 3. — С. 55-57.

Котляревський I. П. Твори. — К., 1980.

Крип’якевич І. Історія України. — Львів, 1992.

Куліш П. Листи з хутора. — СПб., 1861.

Кулиш П. Хуторская философия и удаленная от света поэзия. — СПб,. Б. г.

Кулиш П. А. Сочинения и письма. — К., 1908—1910. — Т. 1—5.

Куліш П. О. Вибрані твори. — К., 1968.

Курляндцев Н. ДО начале, постепенном розвитий и настоящем состоянии опытной физики. — Одесса, 1832.

Максимович М. История древнерусской словесности. — К., 1839. — Кн. 1.

Максимович М. Малороссийски я песни. — К., 1827.

Максимович М. А. Собр. соч. — К., 1876— 1888. — Т. 1—3.

Максимович М. Украинския народния песни. — М., 1834. — Ч. 1, кн. 1.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992.

Мнхневнч И. Об успехах греческих философов в теоретическом и практическом отношениях: Речь в торж. собр. Ришельевского лицея, 2-го июня 1839. – Одесса, 1839.

Михневич И. Г. Опыт простого изложения системы Шеллинга, рассматриваемой в связи с системами других германских философов. — Одесса, 1850.

Огієнко І. Українська культура. — К., 1991.

Основьяненко Грыцько. Малороссійския пов-ксти. — М., 1837.

Охрімович Ю. Політичний світогляд Шевченка // Київ, старовино. — 1994. – Nq 2.

Пінчук Ю. Ідеолог Кирило-Мефодіївського братство // Київ, старовина. — 1992. -№ 5.

Попович М. В. Микола Гоголь. — К., 1909.

Потебня А. А. Мысль и язык // Поли. собр. соч. — М., 1921. — Т. 1.

Потебня А. А. Обьяснения малорусских и сродных народных песен. — Варшава, 1883-1887. – Т. 1-2.

Потебня А. А. Слово и миф. — М., 1989.

Потебня О. О. Українські пісні в записах Олександра Потебні. — К., 1984.

Пресняков О. Поэтика познания и творчества. Теория словесности А. А. По-тебни.-М., 1980.

Пріцак О. Пророк // Київ, старовина. — 1994. — № 2.

Розумний Я. Маркіян Шашкевич — символ національного відродження //

Сучасність. – 1992. – № 6. – С. 138-143.

Русалко дністрова. — Львів, 1837.

Скуратівський В. Микола Костомаров // Сучасність. — 1992. — № 9. — С 152-156.

Степовик Д Християнство і Шевченко // Київ, старовина. — 1994. — N0 2.

Толочко П. Видатний історик України і Росії // Київ, старовина. — 1992. — № 5.

ЧижевськийД. Нариси історії філософії на Україні. — К., 1992.

Шевченко Тарас. Документи і матеріали. — К., 1963.

Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів. – К., 1939—1964. — Т. 1—10.

Шевченко Т. Г. Твори. – К., 1978-1979. – Т. 1-5.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)