Олексій Гіляров


Ідей панпсихізму, проте в інтерпретації Г. Фехнера дотримувався і Олексій Микитович Гіляров, якому належить чільне місце в історії Київського університету, формуванні в ньому філософської культури. Син відомого в Москві слов’янофіла, публіциста, вченого Микити Петровича Плярова-Платонова, О. Гіляров народився 8(20) грудня 1855 р. По закінченні Московського університету деякий час навчався в Парижі у відомого психіатра і психолога Ж. Шарко. В подальшому захопився історією філософії, зокрема античною. З 1883 по 1887 р. — приват-доцент Московського університету. Після захисту магістерської дисертації “Греческие софисты, их мировоззрение и деятельность в связи с культурной историей Греции” О. Гіляров перейшов до Київського університету. Античній філософії була присвячена і докторська дисертація О. Гілярова “Источники и софисты. Платон как исторический свидетель. Опыт философской критики”. 3 1891 р. професор Київського університету, де читав курс “Введение в философию” і широкий курс історії зарубіжної філософії ‘— “Философия в ее существе, истории и значении”. Крім університету читав також курс психології і “Введение в философию” на Вищих жіночих курсах. За свідченням В. Асмуса, відрізнявся високим інтелектуальним смаком, естетичною досконалістю думки і мови, користувався загальною повагою на історико-філологічному факультеті.

О. Гіляров захоплювався математикою, хімією, писав вірші. В галузі хімії опублікував кілька праць. У 1922 р. був обраний академіком Всеукраїнської академії наук. Помер 7 грудня 1938 р. Автор праць: “Платонизм, как основание современного мировоззрения в связи с вопросами о задачах и судьбе философии” (1887), “Значение философии” (1888), “Греческие софисты, их мировоззрение и деятельность в связи с культурной историей Греции” (1885), “Источники и софисты. Платон как исторический свидетель” (1891), “Предсмертные мысли XIX века во Франции. Опыт миропонимания Франции в ее крупнейших литературных произведениях” (1901), “Философия в ее существе, истории и значении” (1916—1919. — Ч. I—II); “Руководство по изучению философии”, декількох ґрунтовних бібліографічних посібників з нової західноєвропейської філософії.

Як уже зазначалось, О. Гіляров був прибічником і послідовником панпсихізму Г. Фехнера, витлумачуючи його вчення як послідовну систему поглядів про всезагальний зв’язок усіх елементів дійсності з їх духовною єдністю. Всесвіт він розглядав як живий організм, де свідомість не виникає, а існує вічно, не має іншого джерела, крім самої себе. Матерія без мислення немислима, недопустима. Існує лише те, що покладається свідомістю і усвідомлюється, все інше не існує. Звідси О. Гіляров доходив висновку про тотожність буття і свідомості, про те, що оточуючий нас світ є знанням чи символом духовної сутності. Щоб вивчити природу, ми маємо вивчити дух, дійти до усвідомлення, що змістом свідомості є увесь Всесвіт, оскільки про нього ми можемо знати лише через свідомість. У межах філософського ідеалізму О. Гіляров висловлював елементи релігійного скептицизму і вільнодумства. Останнє особливо чітко проявлялось при натурфілософській інтерпретації ним історико-філософського курсу, пояснення неоплатонізму в дусі М. Кузанського. В радянський період він зробив спробу перейти на позиції марксизму, підготував у 1926 р. працю “Схема истории философии в освещении исторического материализма”, яка внаслідок певних причин (думається, що основну роль тут відіграли загальні філософсько-світоглядні позиції самого Гілярова) так і залишилася незавершеною.

У другій половині XIX — на початку XX ст. в Україні продовжує користуватися попитом філософія Канта в її новітніх інтерпретаціях. Найвпливовішим представником неокантіанства як в українській, так і в російській філософській думці загалом не без підстав вважають професора Київського університету Г. Челпанова.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)