Іван Франко


Особливе місце в українському національному русі, розвитку української культури, соціально-політичної

та філософської думки належить Івану Яковичу Франку. Український вчений, письменник, громадський діяч І. Франко народився 27 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичі (тепер Дрогобицький район Львівської області) в родині сільського коваля. Після навчання в початковій школі в с. Ясени-ця-Сильна і Дрогобицькій гімназії в 1875 р. вступив на філософський факультет Львівського університету, де включився в роботу студентського “Академічного гуртка” і його органу “Друг”, ставши скоро членом редакції цього журналу.

У 1877 р. разом із М. Павликом, О. Терлецьким та іншими членами редакції І. Франко був заарештований за соціалістичну пропаганду, посаджений в тюрму, де пробув майже 8 місяців. Зацікавившись марксизмом, переклав українською мовою 24-й розділ першого тому “Капітала” К. Маркса, вступний розділ до “Анти-Дюрінга” Ф. Енгельса. Брав активну участь в створенні Робочого комітету у Львові, читав лекції з політичної економії для робітників, був ідейним організатором журналу “Громадський друг”, збірників “Дзвін” та “Молот”. У кінці 70-х років організував видання “Дрібної бібліотеки” — серії брошур з різних галузей знання, у тому числі “Катехізис економіки соціалізму”, “Елементарний підручник економіки суспільства”.

У березні 1880 р. І. Франка заарештували вдруге і в червні його було вислано під жандармський нагляд в рідне село. В 1881 р. перевівся до Чернівецького університету, однак через два роки виїхав до Львова. Двічі (1885 і 1886) побував у Києві, де встановив зв’язки з студентською молоддю, познайомився з М. Лисенком, М. Старицьким та іншими діячами української культури. В 1890 р. саме з його ініціативи була організована Русько-Українська Радикальна партія.

Після десятирічної перерви в 1891 р. І. Франко закінчив Чернівецький університет, виїхав до Відня, де під керівництвом професора В. Ягича працював над докторською дисертацією “Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія”. До речі, цей твір був відомий в грецьких списках в християнському світі ще в VI ст. Пізніше було знайдено його грузинський примірник, докладне дослідження якого Ш. Нуцубідзе дало можливість встановити його автора. Цим автором є відомий грузинський белінгер (так називали письменників, що писали двома мовами) Іонан Месх (Мосх). Дисертацію І. Франко захистив 1893 р. у Віденському університеті, отримавши звання доктора філософських наук. За видатні заслуги у галузі філології вчена рада Харківського університету в 1896 р. одноголосно присудила йому ступінь почесного доктора філології.

У 1907 р. І. Франко був висунутий в академіки Петербурзької Академії наук, однак царський уряд заборонив це обрання. Ні всезагальне визнання І. Франка як вченого, ні офіційні наукові звання так і не відкрили йому дороги до університетської кафедри через політичну неблагонадійність з погляду як австрійських, так і російських властей. Неодноразово висувався він кандидатом до австрійського парламенту, проте ні разу не був обраний. Більше того, на баденських виборах 1897 р. уряд вчинив розправу над селянами-виборцями, які підтримували кандидатуру І. Франка. Помер І. Франко 28 травня 1916 р., похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Світогляд І. Франка грунтувався на філософському реалізмі з визнанням матеріалістичного світу і чітко вираженими елементами діалектики. Основою усього сутнього він визнавав “матір-природу” в її багатоманітності і вічності, постійних змінах, де єдино сущим, вічним началом усіх речей є матерія, тоді як свідомість, дух є вторинними, притаманними людині — вершині творення природи.

Одне лише вічне без початку і кінця

Живе і сильне — се є матерія.

Один атом її тривкіший,

Ніж всі боги, всі Астарти й Ягве.

А дух? Се іскорка лише,

Се вогник, нервів рух!

Розпадеться мозок, то й огонь

Погасне, згине дух.

Визнаючи об’єктивність природи, закономірності її розвитку, І. Франко наголошував на необхідності звернення до дійсності, а не до абстрактних схем, критично ставився до ідеалізму (“рефлексії”), називаючи його “панським спортом”, а представників ідеалізму “червами в гнилому болоті”.

Людину І. Франко розглядав як вершину розвитку природи, однак усвідомлював її багато-вимірність, глибоко задумуючись над вічними проблемами людського буття, життя і смерті, добра і зла, складних взаємин із світом та іншими людьми, сумніву і тривог, відчаю і розпачу, любові та віри. Через осмислення трагічності буття людини він виходив на передчуття тих фатальних катаклізмів XX ст., які приведуть до безсилля особистості перед тотальним насильством. Наведені проблеми гостро постають в поемах І. Франка “Каїн”, “Мойсей”, де, послуговуючись засобами романтичного символізму, він прагнув дійти до суті тих людських взаємин і прагнень, що лежать за буденною видимістю їх зовнішності. Так, сприйнявши байронівську концепцію Каїна як бунтівника проти Бога, який обмежив людину в знаннях, зробив її смертною, І. Франко поетизує розумність і вільність людської думки, думки відчайдушної, сміливої, а саму людину як сина землі, гуманіста із серцем, відкритим для людей.

Сенс людського буття, майбутнього людини, її “забігання наперед” він розкриває через символічний пошук “землі обітованої”, де “обітований край”, “земля обітованої” — це творче осмислення буття, безперервний і нескінченний пошук істини, без чого “жити ніхто негодний”. Водночас це і шлях сумнівів, тривог, суспільних переживань і випробовувань. Сенс буття відразу не дається. Його пошук є творчим, а отже, й трагічним процесом, оскільки справжня творчість — це одвічне стремління до глибини буття, в сутності своїй вкорінене в трагічне. Тільки через муки, тугу, гріховодність Каїн, наприклад, зміг пізнати життя глибини, а Мойсей вести народ у “землю обітовану”. Через персоніфікацію цих образів 1. Франко доходить до усвідомлення творчого неспокою, людського прагнення до повноти буття, пошуку сенсу людського існування не тільки як бажання віднайти стежку до втраченого раю, а й пошуку нового, невідомого.

Однак варто зазначити, що, послуговуючись елементами символічного світосприймання, в поетичній творчості І. Франко не сприймав цілого ряду його настанов, зокрема ідеалістичного відношення до дійсності, пантеїстичної концепції природи, розуміння культури та історії. Як вчений він обстоював наукове пізнання світу, людини, причин та механізмів суспільного розвитку, його спрямованості, розуміючи під науковим пізнанням таке, яке пов’язане з розкриттям “законів і сил природи, які проявляються всюди як завгодно”. Предметом пізнання є природа в широкому розумінні цього слова, тобто все те, що підпадає під наше пізнання, і всі ті незлічимі світи, які наповнюють простір, а пізнавальний процес включає в себе творчу активність суб’єкта, поєднуючи в собі три різних прояви; емоції, почуття, раціональність. Умовою творчого пізнання І. Франко вважав розвинутий критичний розум, формування якого обумовлюється розвитком науки та освіти, матеріальними і духовними потребами людини, відповідно до чого пізнання включається у загальний процес праці.

Найбільш продуктивним І. Франко вважав індуктивно-аналітичний метод пізнання, обстоював свободу творчості, виступав проти будь-якого догматизму, наголошуючи, що тут не повинно бути ніяких зобов’язуючих абсолютних принципів чи догм. Саме з такими мірками він підходив до розуміння поступу як творчого посування у сфері пізнання та всієї діяльності людей у світі, що керуються ідеалами свободи дії і вибору її шляху, наповнюючи саме поняття “поступу” конкретним історичним змістом відповідно до розвитку людства.

На думку І. Франка, як природа, так і суспільство перебувають у постійному русі. Суспільний розвиток вчений розглядав як закономірний процес поступу (поступального руху), в основі якого лежить суспільна праця, те плідне начало, що наповнює життя людей сенсом, пов’язуючи усіх людей, як дітей, в єдину сім’ю. Він повністю підтримував марксистське положення про те, що економічне становище народу є основою його життя, прогресивного розвитку суспільства. В цьому відношенні для нього ставало незаперечним, що грунт історичного життя має бути давно готовий економічно і політично, а переворот духовний та літературний наступає на економічному повороті. Проте беручи активну участь у робітничому русі Галичини, перекладаючи і пропагуючи твори К. Маркса та Ф. Енгельса, І. Франко мав своє розуміння суті марксизму, особливо в осмисленні тих проблем, які пов’язані з характером суспільного розвитку, сутності і спрямованості суспільного прогресу. Спираючись на нові форми європейського робітничого руху, він розкривав і ті негативні наслідки, які можуть випливати з теоретичних положень, обгрунтованих марксизмом, на практиці.

Аналіз розвитку суспільства І. Франко розпочинає з його родового стану, зазначаючи, що основною суперечністю, яку покладено в основу цього розвитку, була суперечність між потребами збереження та забезпечення людського роду і можливістю задоволення цієї потреби природою, конкретизуючись у суперечність між людиною і навколишнім середовищем. Тільки тоді, коли вирішення цієї проблеми стало можливим на основі трудової діяльності через виготовлення знарядь праці, існування людського роду було забезпечене, зумовивши перехід від первісного суспільства до античності. Кроком уперед в історичному розвитку суспільства був його перехід від античності до Середньовіччя. Економічно це виявилося в поділі суспільства на замкнуті стани із суворим приписуванням кожному із них функціонального розподілу праці, де кожна трудова одиниця виконує певну функцію і тільки праця всіх одиниць створює завершений продукт.

Саме в розподілі праці І. Франко вбачав основний важіль суспільного прогресу, зазначаючи водночас, що перехід до середньовіччя був і кроком назад у духовному розвитку, причина чого — дуже примітивний розвиток продуктивних сил. Розвиток останніх, піднесення ролі та значення міст, епохальні наукові відкриття зумовили радикальний перехід від середньовіччя до Нового часу. З розвитком суспільства відбувався процес посилення держави, яка виникла в результаті війн між племенами, закладаючи грунт політичної влади, панування людини над людиною, соціальної нерівності. Виникнення різних форм нерівності, особливо майнової, призвело до політичної тиранії як безкрайньої влади тирана та його оточення. Наведені процеси відбуваються нерівномірно, а сам поступ проходить зигзагоподібно.

Слід зазначити, що, розглядаючи проблему держави в контексті появи соціальної нерівності, І. Франко не заперечував державно-правового регулювання життя суспільства, однак виступав проти того, щоб суб’єктом регулювання була абсолютно деспотична держава. Звідси не сприйняття ним марксистського варіанта держави як диктатури пролетаріату, в якій він вбачав не панування закону, а всевладність керманичів над іншою частиною суспільства.

Визнання І. Франком ролі і значення економічних чинників у розвитку суспільства не виключало впливу на соціальний поступ ідеальних, духовних чинників. Він був твердо переконаний у тому, що будь-який суспільний рух повинен мати свою мету. Рух без мети — людина без керма і вітрил, проте й мета, не просвітлена ясністю ідеалу, мета без мрії провідника — ніщо. Та знову-таки у виробленні цього ідеалу він рекомендував звертатися до дійсності, а не до абстрактних схем.

Вищим ідеалом І. Франко вважав боротьбу за людське щастя, свободу людини. Досягнення цього ідеалу вчений пов’язував з розбудовою соціалістичного суспільства, розуміючи під соціалізмом прагнення усунути соціальну нерівність, всілякий визиск, убозтво, запровадити справедливість, змінити існуючий лад таким способом, щоб наявний продуктивний капітал, тобто земля, фабрики, машини та інше знаряддя праці, а також сировина замість того, щоб бути приватною власністю кількох людей, перейшла у власність колективу. Істотно, що І. Франко ніколи не писав про конкретні риси цього суспільства, наголошуючи лише на його загальних рисах, де головною поставало владнання всіх справ по-людськи, де люди перестануть бути панами і слугами, а стануть просто людьми. Соціалізм виступав для нього не державною власністю з диктатурою пролетаріату, а “свобідною” громадою і свободою кожної людини. Соціалістичне суспільство він вважав асоціацією громад, кожна з них має право на самостійне управління, розвиток і життя без будь-якого верховенства одного народу над іншим.

Особливо різко І. Франко виступав проти уявлень про історичну прогресивність і неминучість пролетаризації селянства, тверджень, що селянські маси дозріють до соціалізму тоді, коли вони перетворяться на наймитів, фабричних робітників і пролетаріат. Реальний шлях переходу селянства до соціалізму він вбачав у розвитку кооперативного і спілкового руху серед селян. Вимагаючи революційного оновлення світу, він виходив з того, що це потрібно робити не силою вогню і заліза, а працею, правдою, наукою, не виключаючи І насильного повалення існуючих порядків, якщо мирним шляхом не вдається добитися бажаних результатів.

При розгляді соціально-політичних поглядів І. Франка доцільно зупинитися і на його розумінні взаємозв’язку народних мас і видатних осіб в історичному розвитку суспільства. Звертаючись до цього питання, письменник рішуче відкидав теорію героя, висунуту англійським філософом, істориком і публіцистом Т. Карлейлем, пізніше модифіковану народниками. Розуміння ним цієї проблеми нам відкриває поема “Мойсей”, в якій сучасні дослідники вбачають пошуки І. Франком розв’язання питання співвідношення людини І суспільства, боротьби народу за єдність власної держави, громадського та етичного ідеалу. Заперечувати наявність цих проблем у поемі “Мойсей” не доводиться. Та все-таки основною темою цієї поеми є проблема співвідношення народних мас і видатної особи. Мойсей постає насамперед народним провідником, далекоглядним пророком, мудрецем, філософом, розсудливим учителем і наставником, батьком, який любить своїх дітей, слугою народу. Його сила у кровних зв’язках з народом, без якого вождь — не вождь. Вождь має бути душею народу.

На роздоріжжі історії провідники можуть помилятися, зневірюватися у поступі і сходити із суспільної сфери. Проте не королі, царі, полководці, провідники творять історію, а народ як рушійна сила і фундаментальна основа матеріальної і духовної культури. Особа є видатною і відіграє визначну роль у суспільстві лише тоді, коли вона відображує інтереси народних мас, прогресивні тенденції в історичному процесі, своєю діяльністю і творчістю утверджує все передове і людське в житті суспільства. І якщо вона перестає виконувати свої функції, сходить з історичної сцени, то нові покоління йдуть далі, “рівності проводять путь”, новими шляхами прямують до своєї мети.

У поглядах І. Франка особливе місце займало національне питання, яке в 90-х роках XIX ст. він протиставив питанням соціалізму, а боротьбі за всеросійську революцію — боротьбу за утвердження національної ідеї, дорікаючи українським соціал-демократам, що вони втратили відчуття свого національного характеру. Для І. Франка спочатку поставала Україна, а потім соціалізм. На відміну від “патентованих патріотів”, змальовуючи картини українського народного життя, взятого з дійсності, він різко критикував “національну еліту”: поміщиків, капіталістів, попів, буржуазну інтелігенцію, політику гноблення народу цісарсько-конституційним урядом Австро-Угорщини, виражав загальну любов до трудового народу, робітників, селян. Він вважав, що зло не в людях самих по собі, а в тих кайданах, якими незримими вузлами сильні світу цього скрутили слабких з їх справами і муками. Саме служінню простому народові присвятив він своє життя, щоб піднести в ньому жадобу світла, правди і справедливості, знайти шлях до них. З цього погляду захищав самостійність української культури, мови, свободу і самостійність України в колі всіх вільних народів.

Однак письменник ніколи не був тим “щирим українцем”, який, за висловлюванням Л. Костенко, Україну й погубить в своєму сліпому фанатичному почутті любові до неї. Напроти, саме з любові до рідного краю І. Франко не любив “дрібничковості, тісної глупоти, дволичності і зарозумілості” значної частини своїх земляків, не любив Русь як расу “отяжілу, незграбну, сентиментальну, що позбавлена гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізноманітнішого гатунку”. Наведеним словам І, Франка — близько ста років, проте вони співзвучні з нашим сьогоденням, хоча й не вкладаються в рамки пошуків “щирих українців”, барвистих епітетів для української ментальності. Та дай Бог, щоб вони зробили для України стільки, скільки зробив із своєю “нелюбов’ю” до неї великий Каменяр.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)