Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.) скачати онлайн-> 5. ФІЛОСОФСЬКИЙ СВІТ ІДЕЙ В. ВЕРНАДСЬКОГО

5. ФІЛОСОФСЬКИЙ СВІТ ІДЕЙ В. ВЕРНАДСЬКОГО


Вчений із світовим іменем, мислитель-натураліст, творець вчення про ноосферу Володимир Іванович Вернадський народився 12 березня 1863 р. у Петербурзі в родині професора політичної економії Олександрівського ліцею, обіймаючого цю посаду спочатку в Київському та Московському університетах. Дитячі роки майбутнього вченого пройшли в Харкові, де батько працював керуючим Державного банку. В 1885 р. В. Вернадський закінчив Петербурзький університет, де слухав лекції М. Бекетова, В. Докучаєва, Д. Менделєєва. Із званням кандидата наук був залишений в університеті для підготовки до професорського звання. З 1888 по 1890 р. стажувався у П. Грота (Мюнхен), Ле Шатальє і Фуке (Франція). Повернувшись в Росію в 1890 р., був приват-доцентом Московського університету, а з 1898 р. — професором, з посади якого подав у відставку в 1911 р. з групою професорів на знак протесту проти порушення університетської автономії. В 1909 р. його обрано членом Російської академії наук. В цьому році на Дублінському з’їзді Британської асоціації наук слухав повідомлення Е. Резерфорда, У. Томсона і У. Рамзая. Зайнявшись вивченням радіоактивності в 1909 р., в Академічному зібранні зробив доповідь “Завдання в галузі радію”. В 1911 р. відвідав США, інститут М. Кюрі. Як академік Російської академії наук він здійснював наукову та науково-організаційну роботу, створив в 1914 р. геологічний та мінералогічний музей Петербурзької академії наук.

За рекомендаціями В. Вернадського в 1915 р. Президія Російської академії наук прийняла рішення про створення Комісії з природничих сил Росії (КЕПС). Брав активну участь у революційному русі, обстоював академічні свободи, демократичне розв’язання аграрного і національного питання, протягом тривалого часу був керівником газети “Русские ведомости”, членом ЦК кадетської партії. Після Лютневої революції 1917 р. — товариш міністра освіти Тимчасового уряду. З червня 1917 р. жив у Полтаві, Києві, після організації Всеукраїнської Академії наук (27 грудня 1918 р.) був обраний її першим президентом. У 1920—1921 рр. — професор Таврійського університету в Сімферополі. Повернувшись до Росії для продовження наукових досліджень, у 1922 р. створив Радієвий інститут. У цьому ж році читав також лекції в Сорбонні, матеріали яких було покладено в основу книги “Геохімія”, виданої в 1924 р. У цьому році організував біогеохімічну лабораторію АН СРСР, директором якої був до дня своєї смерті. Лауреат Державної премії в 1943 р., організатор багатьох наукових напрямів: генетична мінералогія, геохімія, біогеохімія, геохімічна еволюція, геохімія ландшафтів, радіологія, гідрогеологія, наукознавство, творець вчення про живу речовину, теорії біосфери. Єдиний вчений, при житті якого (в 1943 р.) була затверджена персональна премія його імені. Помер б січня 1945 р.

Праці В. Вернадського внесли суттєвий доробок у розвиток наукового світогляду, становлення сучасної наукової картини світу. Учений розглядав Всесвіт як сукупність живої речовини, біосфери і людства. Він зазначав, що з появою останнього починається якісно новий етап розвитку Всесвіту, де розвитку планетарного характеру сприятимуть розум і людина, а їх результатом стане перетворення біосфери в нове середовище життя — ноосферу (сферу розуму), суттєві зміни біосфери, соціальні перетворення як організації нових форм людського співжиття, рівності рас і народів, що відмовляться від війни як засобу розв’язання спірних питань.

Вчення В. Вернадського про біосферу та формування ним біосферного мислення було не тільки відповіддю на реальний виклик сучасності, а й новим підходом до осмислення об’єктивної необхідності переходу людини до нових взаємин з біосферою, створення “цивілізованого культурного людства”. З розвитком ноосфери він пов’язував також необхідність охоплення світовою наукою всієї планети, створення вселенської науки як могутньої історичної і геологічної сили, в якій природно-історичне, природне (космічне) і соціально-гуманістичне знання зіллються в одне ціле, а відповідно в одне ціле зіллються і сфери людської діяльності, пов’язані з цими знаннями, тенденції їх розвитку.

Сьогодні можна по-різному сприймати концепцію ноосфери В. Вернадського аж до стверджень, що вона спрямована лише на підкорення природи, а не на гармонізацію взаємин з нею, де за помилковими вихідними положеннями він робив правильні висновки. Проте слід враховувати, що, виступаючи з вимогами нового мислення, учений постійно наголошував на відповідальності людини за свої дії та вчинки, де головним має бути не часове, а вічне. “В житті людини, — писав він, — справжнім життям є одна миттєвість. Але через цю миттєвість, яку б різноманітну форму вона б не приймала, …. все життя людини набуває іншого сенсу. Ця миттєвість часом, чи буде вона поривом Ероса, релігійним переживанням чи поглибленням, подвигом самозабуття та любові до ближнього, художнім проникненням, чи науковою творчістю або чим-небудь іншим — філософським розумінням чи дійсним проясненням думки … є частина того вічного, що складає суть живої речовини, одним з проявів якої ми є”. Учений вважав це вічне вищим від усього і намагався знайти його у вільній думці, науковій творчості, які підпорядковував головному сенсу свого життя — служінню науці.

Серед наукових доробок В. Вернадського — питання про наукову регуляцію обміну речовин, системність та цілісність вивчення всієї біосфери, наукове положення про автотрофність людини, яке, до речі, іще не знайшло свого осмислення, хоча за своєю екологічною спрямованістю займає вище місце від ряду ідей концепції ноосфери. Одним з перших він проаналізував структуру та властивості простору І часу, підкресливши їх особливу роль у формуванні наукового світогляду і практичної діяльності людини, поставив питання про самостійний статус біологічного часу і простору, вказав на їх специфіку, головні особливості, зокрема симетрії та асиметрії.

Значну увагу В. Вернадський приділяв дослідженням різних філософських і методологічних проблем: логіки дослідної науки, співвідношення емпіричного та раціонального в науковому пізнанні, етики наукової творчості, природи наукового світогляду, взаємозв’язку філософії й природознавства. Він тяжів до широких синтетичних узагальнень, не заперечуючи ролі та значення аналітичного підходу до пізнання та освоєння природи. Так, аналізуючи дві форми синтезу в розвитку наукового пізнання, вчений зазначав, що наука багато втрачає через відсутність натуралістів типу Бюффона, збочення до вузької спеціалізації. Суттєво й те, що при обстоюванні наукового світогляду він не абсолютизував роль і значення науки, як і не виключав участі в його формуванні інших форм духовного освоєння людиною світу, переживань самої людини. “Досить часто доводиться чути, що те, що науково — те вірне, правильне, служить вираженням чистої і незмінної істини. В дійсності це не так. Незмінна наукова істина складає той далекий ідеал, до якого прагне наука”.

В. Вернадський підкреслював, що світогляд, який грунтується на самій науці, не може не бути обмеженим, оскільки наше загальне враження про явища у світі мають мозаїчний характер. При формуванні світогляду треба пов’язати всі сторони людської діяльності, які знаходять своє місце в системі наших цінностей. Загалом науковий світогляд у В. Вернадського постає творенням і вираженням людського духу, нарівні з яким постають релігійний світогляд, мистецтво, суспільна та особова етика, філософська думка. Знищення або припинення будь-якої діяльності людської свідомості проявиться пригніченням іншої. Припинення діяльності людини в галузі мистецтва, релігії, філософії, зазначав В. Вернадський, не може не відбитися гнітючим, хворобливим чином на науці. Ми не знаємо науки, а отже, і наукового світогляду без одночасового існування інших сфер людської діяльності.

Вчений важливого значення надавав релігійній формі суспільної свідомості, розглядаючи її як глибинне внутрішнє переживання, пов’язане з людськими або космічними переживаннями соборного типу, де без релігійного життя одиничні переживання розпорошуються. Більш того, В. Вернадський був твердо переконаний у тому, що за умов духу соціальної помсти, прагнення до грабування, насильства, наживи, які випливали з більшовицької пропаганди, саме релігія може підняти почуття спільності, думку про загальнолюдські основи життя, духовну єдність і любов.

Противник будь-якого насильства, В. Вернадський виступав за розвиток демократії, громадських свобод і свободи мислення, постійно наголошуючи, що не можна вести боротьбу в ім’я самої боротьби. Вона повинна вестись тільки заради вічних, життєвих і безумовних істин та основних прав людини. Відданість ідеям демократії, гуманізму стали визначальними в ставленні В. Вернадського до соціалістичної революції та більшовизму. “Важка соціалістична революція, — записував він у своєму щоденнику полтавського періоду, — своїм насильством та нерівністю. Несоціалісти — парії та іліоти в державі”.

Надзвичайно гостро переживав учений події революції та громадянської війни з їх руйнаціями, пограбуванням, зверхністю озброєного над беззбройним. Негативно ставився до більшовицької ідеології та більшовизму не тільки в пожовтневий, а й у радянський період, що відбилося в його критичному ставленні до сталінщини, хоча це не перешкодило зберегти віру В. Вернадського в здорові сили народу, встановлення в країні дійсно людських стосунків, вступу її на шлях прогресу.

В. Вернадський, українець за походженням, пов’язаний своїми родинними зв’язками із сім’ями кращих українських інтелігентів (Короленки, Старицькі), завжди усвідомлював свою належність до українського народу, підтримував постійні зв’язки з ним. Ставлення його до української проблеми формувалося під впливом умонастроїв значної частини ліберальної інтелігенції XIX — початку XX ст., вилившись у пошуки ненасильницьких шляхів і методів, які б враховували демократичне право свободи кожної людини при її розв’язанні. Ще в дореволюційний період В. Вернадський зазначав, що з моменту приєднання України до Росії політика останньої полягала в тому, щоб повністю розчинити українців в пануючому народові, знищити в їх свідомості всі національні особливості. Коли Росія потрапляла в скрутне становище, то завжди нехтувала інтересами українського народу на користь потрібних для неї в даний момент сусідів. Учений критикував централістські прагнення російських властей, де російська адміністрація, особливо нижча, під виглядом боротьби з українським “сепаратизмом” переслідувала невинні і природні права української національної стихії, упереджено витлумачуючи їх як шкідливі.

В. Вернадський виступав також за збереження української культури та культурної самобутності українського народу. На відміну від своїх політичних однодумців (більшості членів партії кадетів) він вважав відродження української мови значним позитивним явищем, хоча з оголошенням Української Народної Республіки, побоювався можливості насильницької “українізації”. Майбутнє України вчений вбачав у союзі з Росією в межах єдиної федеративної держави.

Підбиваючи короткий підсумок, можна стверджувати, що українські письменники, публіцисти, вчені, культурні та громадські діячі, ставлячи національне питання в загальному контексті боротьби з царатом та централізованою політикою Російської імперії, висунули немало соціально-значущих та філософських ідей. Національно-визвольний поступ українського народу все-таки завершився завоюванням незалежності і самостійності України в межах Української Народної Республіки. Однак відсутність єдності, орієнтація на зовнішні сили, а не на власний народ завершилося тією ж Руїною, тільки в іншій формі — входженням України в СРСР. Якщо на початку організації СРСР ще по інерції дотримувалась автономія та українізація, яку С. Єфремов назвав “схоластичним буквоїдством”, то в 1929 р. вся “союзна територія” буле оголошена власністю СРСР, чим і скасовувалися всі “незалежні та автономні республіки” сталінською унітарною системою. Загалом період з 1922 по 1929 р. дійсно можна кваліфікувати по відношенню до України як добу “розстріляного Відродження”.

Рекомендована І використана література

Антонович В. Б. Автобіографічні записки // Київ, старовина. — 1993. — N0 4.

Антонович В. В. Вступно лекція до курсу історії І/ Київ, старовино. — 1992. — № 3.

Антонович В. Б. Твори. — К., 1933. — Т. 1.

Бабишкін О., Курашова В. Леся Українка. Життя та творчість. — К., 1955.

Баландин Р. И. Вернадский: жизнь, мысли, бессмертие. — М., 1981.

Басе І. І., Каспарук А. А. Іван Франко. — К., 1983.

Білецький О. I. Борис Грінченко // Письменник і епоха. — К., 1963.

Брагінець А. С Філософські і суспільно-політичні погляди І. Франка. — К.,

1956.

Бухалов Ю. Ф. Суспільно-політичні погляди ПА. Грабовського. — К., 1957.

Вернадский В. И. Довольно крови и страданий // XX век и мир. — 1990. — № 1.

Вернадский В. И. Иэбр. соч. в 4 т. — М., 1954—1960. — Т. 1—4.

Вернадский В. И. Размышления натуралиста. — М., 1975—1977. — Кн. 1—2.

Вернадский В. И. Труды по истории науки в России. — М., 1988.

Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. — М., 1988

Вернадський В. І. Щоденник (1918. Полтава) // Київ, старовина. — 1993. — № 3—4.

Вернадский В. И. Эти голоса не были услышаны // Родина. — 1990. — № 4.

Возник М. С. З життя і творчості І. Франка. — К., 1955.

Головаха І. П. Суспільно-політичні і філософські погляди Лесі Українки. — К.,

1953.

Грабовський П. А. Зібрання творів. — К., 1959—1960. — Т. 1—3.

Гринюк М. С Михайло Коцюбинський у слов’янській літературі. — К., 1964.

Грінченко Б. Д. Твори. – Харків, 1923—1930. – Т. 1-10.

Грінченко Б. Д Твори. – К., 1958-1959. – Т. 1-2. Г

рушевский М. С. История Украины-Руси. — Киев; Львов, 1903. — Т. 1—10.

Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990.

Грушевський М. С. Щоденник (1883—1893) // Київ, старовина. — 1993. — №3-5.

Денисюк І. Михайло Павлик. — К., 1959.

Депеичук Л. П. Б. О. Кістяківський: життєві шляхи і філософія // Філос. і соціол. думка. — 1992. — № 1.

Дмитриченко В. С. Соціалістична думка на Україні в 70-х на початку 80-х років.-К., 1974.

Дорошенко Д Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. — Прага, 1936.

Драгоманов М. П. Вибране. — К., 1991.

Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці. — К., 1970. — Т. 1—2.

Жила В. Прометеївські образи й мотиви в творчості Лесі Українки Ц Сучасність. – 1993.-№ 4.

Жулинський М. Концепція національної культури Михайла Грушевського // Київ, старовина. — 1992. — № 3.

Зарубицько М. Смисл і абсурдність буття у поемі І. Франка “Мойсей” // Сучасність. – 1993. – N0 2.

Заславський Д., Романченко І. Михайло Драгоманов. — К., 1965. Иванов Л. Михаил Коцюбинский. — М., 1956.

Історія української філософії. Хрестоматія. — К., 1993.

Історія філософії на Україні. — К., 1989. — Т. 2. Каспрук Л. Леся Українка. — К., 1963.

Кистяковский Б. А. В зашиту права // Вехи. Из глубины. — М., 1991.

Кистяковский Б. А. Государство правовое и социалистическое // Вопр философии. – 1990. — № 6.

Кистяковский Б. А. Проблемы и задачи социально-научного познания. — М., 1912 // Філос. і соціол. думка. – 1992. — № 1-2

Кистяковский Б. А. Социальные науки и право: Очерки по методологи социальных наук и обшей теории права. — М., 1917.

Кістяківський Б. О. Україна і Росія // Філос. і соціол. думка. — 1992. – № І

Кістяківський О. Щоденник // Київ, старовина. — 1992. — № 6.

Козак С Неоромантична концепція слова Лесі Українки // Сучасність. — 1993. – № 2.

Коцюбинський М. М. Твори: В 7 т. – К., 1973-1974. – Т 1-7.

Круглашов А. М. Держава, нація, людина. Михайло Драгоманов про національний розвиток України // Вісн. АН України. — 1992. — № 2.

Лисенко О. Соціальні погляди Івана Франка. — К., 1968.

Лукаренко В. А. Світогляд М. П. Драгоманова. — К., 1958.

Манзенко П. Т. Суспільно-політичні погляди М. Павлика. — К., 1962.

Мочалов И. И. В. И. Вернадский. — Человек и мыслитель. — М., 1970.

Павлик М. Твори. — К., 1959.

Пащук І. А. Соціальні та суспільно-політичні погляди С. А. Подолинського. — Львів, 1965.

Погрібний А. Г. Борис Грінченко. Нариси життя і творчості. — К., 1988.

Попович М, Фінько А. Український лібералізм // Сучасність. — 1993. — №11.

Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. — Київ; Кембридж, 1991.

Пріцак О. Михайло Грушевський як історіософ // Вісн. АН України. — 1992. — №2.

Скакун О. Ф. Драгоманов как политический мыслитель. — Харьков, 1993.

Терлецький О. С. Галицько-руське письменство (1848—1865). — Львів, 1903.

Толочко П. Перший історик України // Київ, старовина. — 1992. — № 2.

Українка Леся. Твори: В 10 т. -К, 1963-1965. — Т. 1 — 10.

Франко І. Я. Зібрання творів. – К., 1976-1981. – Т. 1-45.

Чередніченко М. Павло Чубинський // Київ, старовина. — 1992. — № 6

Чишко В. Видний історик України // Київ, старовина. — 1992. — № 1.

Шамшурин В. И. Человек и государство в русской философии права // Вопр. философии. — 1990. — № 1.

Шаховський С. Леся Українка. — К., 1971.

Штрихи до.наукового портрету Михаила Драгоманова. — К., 1991.

Ящук П. Михайло Павлик. — Львів, 1959.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)