Лева Шестов


На розвиток вітчизняної і світової філософської думки значно вплинули погляди вихідця з України Лева Шестов а (Лева Ісаковича Шварцмана), одного з фундаторів впливової філософської течії екзистенціалізму.

Народився Л. Шестов 13 лютого 1866 р. у Києві в родині відомого єврейського фабриканта-мільйонера. З 1873 р. почав навчатися у 3-й Київській гімназії, з якої, будучи замішаним у політичній справі, перевівся до Москви. По закінченні гімназії він вступив на фізико-математичний факультет Московського університету, з якого незабаром перевівся на юридичний. Один семестр навчався в Берліні. Навчання завершив на юридичному факультеті Київського університету в 1889 р. Захопившись марксизмом, брав участь в організації марксистських гуртків у Києві. Написав дисертацію по законодавству в Росії, проте її публікація була заборонена цензурою. В 1890— 1891 рр. служив в армії, а потім деякий час працював помічником присяжного повіреного. Повернувшись до Києва в 1892 p., працював разом з батьком, відійшовши в 1894 р. від марксизму. В 1895 р. з’явилася перша його публікація на літературно-філософську тематику. Переживши важку нервову депресію, Л. Шестов виїхав за кордон. З 1895 по 1914 р. жив у Фрейбурзі, на о. Лемон. В 1914 р. повернувся до Москви, займаючись літературно-філософською діяльністю. Тут він зблизився з М. Бердяєвим, С. Булгаковим, В’яч. Івановим, Г. Шпетом, Г. Челпановим, М. Гершензоном.

У 1918 р. переїхав до Києва, читав курс давньої філософії в Народному університеті. Через рік переїхав до Ялти, став приват-доцентом Таврійського університету (Сімферополь). У січні 1920 р. разом із сім’єю проживав у Константинополі, Генуї, Парижі, Женеві. З 1921 р. осів у Парижі. Тут він читав доповіді з творчості Достоєвського в Релігійно-філософському товаристві та Народному університеті, став викладачем російського історико-філологічного факультету Паризького університету, де протягом 15 років читав курс філософії. В 1923—1925 pp. читав курс “Філософські Ідеї Достоєвського і Паскаля”, а пізніше такі курси: “Російська філософська думка”, “Володимир Соловйов і релігійна філософія”, “Російська і європейська філософська думка”, “Достоєвський і Керкегор”.

Л. Шестов грунтовно вивчав індійську філософію. В квітні 1928 р. в Амстердамі познайомився з Е. Гуссерлем. Часто виїздив до Німеччини, де зустрічався з М. Шеллером, М. Хайдеггером, Е. Гуссерлем. Помер 20 грудня 1938 р.

Автор праць: “Достоевский и Ницше. Философия трагедии”. — СПб., 1903; “Добро и учение графа Толстого и Нитше (Философия и проповедь)”. — СПб., 1907; “Апофеоз беспочвенности (Опыт адогматического мышления)”. — СПб., 1911; “Великие кануны”. — СПб., 1912; “Откровение смерти”. — Париж, 1921; “На весах Иова”. — Париж, 1929; “Киркегард и экзистенциалистическая философия”. — Париж, 1939; “Афина Иерусалимская”. — Париж, 1951; “Умозрение и откровение”. — Париж, 1964; “Sola Fidi”. Только вера. Греческая средневековая философия. Лютер и церковь”. — Париж, 1966.

Оригінальний мислитель світового масштабу, Л. Шестов сформувався під впливом поглядів Ніцше, Достоєвського, Толстого. Сприйняв ряд ідей Платона, Плотіна, Канта, Паскаля, проте ніколи не належав ні до однієї філософської течії, критично ставлячись до традиційних раціоналістичних спекуляцій і побудов здорового глузду, не прагнув до побудови власної філософської системи. Противник будь-якого системотворення, він наголошував на тому, що філософ не повинен посилатись на право звичайної людини, а “зобов’язаний сумніватися, сумніватися і сумніватися і саме тоді запитувати, коли ніхто не запитує, ризикуючи стати посміховиськом для юрби” (Шестов Л. Апофеоз беспочвенности. — Л., 1991. — С. 168). Назване, як синтез декартівського сумніву та тертуліанівського кредо мудрості, зумовлювало і його ставлення до авторитетів, поглядів своїх попередників і сучасників: праці великих філософів треба читати, однак жити потрібно своїм розумом; всі судження мають право на існування, і якщо вже говорити про привілеї, то потрібно віддавати перевагу тим, які тепер більш за все в загоні.

Блискучий полеміст, що філософствував всією своєю істотою, він вважав завзятість істотнішим, первіснішим, ніж адекватність. Вона для нього була головною ознакою справжньої думки, а не випадковим гріхом мислення, її вищою правдою. Тому Л. Шестов ніколи не доводив, а показував, демонстрував усією своєю творчістю. Особливо сильним він був у запереченнях, оскільки, з його точки зору, “переконувати людей і скучно, і важко, і, в кінці кінців, право, навіть непотрібно” (Там же. — С. 159).

Філософію Л. Шестов розглядав не як спосіб розумового функціонування, а як виявлення першооснов людського життя, спрямовуючи основну увагу на розгляд долі особи, однієї, неповторної і єдиної в принципі, який вона сповідує. В ім’я цієї єдиної особи він боровся із загальним, універсальним, із загальнообов’язковою мораллю та логікою, що протистояли добру і злу “дробного” життя. Обстоюючи свободу думки, яка може бути тільки думкою власною, хоче цього чи не хоче людина, проте рано чи пізно їй доведеться визнати непридатність всілякого роду шаблонів і почати творити самій, Л. Шестов не сприймав шаблонів ні здорового глузду, ні логічних сурогатів. Для нього судити за абстрактними мірками справжню живу думку означало грати наосліп, оскільки кілок і хрест “здорового глузду” є не більше, ніж блеф розсудку, малодушність і самообман розуму, який вважає за краще не бачити нічого, ніж відвернутися від самоочевидного, однак при цьому не жертвуючи нічим з такою легкістю, як очевидними речами, якщо вони вибиваються з ланки загальновизнаних істин.

Звертаючись до самосії, індивідуальності, Л. Шестов різко виступав проти Гегеля як “злого генія людського духу” за його апологію всезагального, прославлення необхідності на противагу єдиному, свободі, спроби затиснути все в залізну голу схему логічних суджень. “Звичка логічно мислити, — зазначав він, — вбиває фантазію. Людина переконується, що є тільки один шлях до істини через логіку і звернути з нього означає йти прямо до заблудження. … Філософія з логікою не повинна мати нічого спільного; філософія є мистецтво, прагнення прорватися через логічний ланцюг умовисновків, що виносить людину в безкрайнє море фантазії, фантастичного, де все однаково можливо і неможливо” [Там же. — С. 59). Тому, кому потрібно насправді що-небудь знати, а не тільки мати “світогляд”, той на логіку не розраховує і не захоплюється звабливими думками. Йому все життя доводиться перебиратись з вершини на вершину, а коли потрібно, зимувати і в долині, бо широкий горизонт правдивий і корисний. Для повного ознайомлення з предметом треба підійти ближче, доторкнутися до нього, обдивитись зверху, знизу, з усіх боків. Сам процес пізнання є творчістю життєвого світу ніяк не меншою мірою, як його споглядання. Зняти з себе відповідальність в процесі пізнання об’єктивного світу за його буття означає втратити власну людську гідність, отримати натомість сурогат, статус “трансцендентного”, потойбічного істоті суб’єкта. Це робить людину в буквальному розумінні “нічим”, позбавляє її будь-якої індивідуальності, неповторності, важливості, перетворює її в “ніщо”, яке пізнає світ, в одномірне абстрактне “Я”, що нездатне викликати до себе ні любові, ні ненависті, ніякого ставлення загалом. У свою чергу, цей трансцендентний суб’єкт і сам байдужий до чужої гідності, йому абсолютно однаково, яке у людей обличчя і що у них на серці. Він незмінно, мов зачарований, повертається до них спиною і дивиться вдалину — на горизонт істини, де є лише доведення і висновки, які нікому не належать, самостійного, міфічного Розуму, що обмежує наше життя благодаттю порядку.

Аналізуючи погляди Л. Шестова, варто звернути увагу ще на один момент його роздумів про характер пізнання. З Його точки зору, прагнення розуміти людей, життя і світ перешкоджає нам взнати все це, тому що “пізнати” і “зрозуміти” — два поняття, які не тільки не однакові, а й прямо протилежні, хоча їх часто використовують як рівнозначні. Ми вважаємо, що зрозуміли будь-яке явище, коли включили його у зв’язок причин, що раніше відомі. Проте оскільки все наше розумове прагнення зводиться до того, щоб зрозуміти світ, ми відмовляємося пізнавати багато з того, що не вкладається на площину нашого світогляду. Наприклад, лейбніцевське питання, поставлене Кантом в основу критики розуму: як ми можемо пізнати річ, яка знаходиться поза нами, якщо вона не входить в нас? Це незрозуміло, тобто не відповідає нашим уявленням про розуміння, а отже, його потрібно витіснити з поля зору, що і спробував зробити Кант. Однак здавалось би, що в інтересах знання потрібно було б жертвувати розумінням, оскільки розуміння є другорядна річ: zu fragmentarisch ist Welt und Leben! (див.: том же. — C. 109).

Загалом для Л. Шестова істина як універсальний атрибут знання і є та брехня, яка загороджує шлях до істини живого субстанційного одкровення — дійсно вільного, особистого, єдино сутнього мислення. Тому слід вивільнити думку з ярма небуття перед “лицем знання”, відродити божий дар, чудо мислення як творчого, неможливого. “Любов до ближнього і співчуття, — зазначав Л. Шестов, — вбивають в людині віру і роблять її у філософських поглядах позитивістом чи матеріалістом. Коли вона бачить чуже горе, то перестає роздумувати, бо хоче діяти. Думати, справжнім чином думати людина починає тільки тоді, коли вона переконується, що їй нічого робити, що у неї руки зв’язані. Звідси, вірогідно, всяка глибока думка повинна з’являтися з відчаю” (Гам же. — С. 113). Виносячи на суд розум і науку, вчений прагнув пов’язати все з совістю людини, її долею, у відірваності від яких вони перетворюються в культ і, проповідуючи влади наукової істини “в собі і для себе”, приводять до зла.

Такою мірою як не сприймав Л. Шестов загальновизнаних істин, так і не сприймав він загальнообов’язкових принципів моралі через їх всезагальність. “Моральні люди, — писав він, — самі мстиві люди, і свою моральність вони використовують як краще і найбільш витончене знаряддя помсти. Вони не задовольняються тим, що просто ставляться з презирством і засуджують своїх ближніх, вони хочуть, щоб їх осудження було всезагальним і обов’язковим, тобто щоб навіть власна совість засудженого була на їхньому боці” (Там же. — С. 69).

Зупинимось ще на одному спостереженні Л. Шестова, яке не втратило своєї актуальності і сьогодні. Він підмічав, що в Росії (і, як бачимо, в Україні) замість того, щоб працювати (будувати залізниці, організовувати господарство), є лише ідея. Звідси презирливе ставлення до будь-якої науки і знання. Якщо інші народи спираються на них, росіяни нічого не знають і знати нічого не хочуть, сподіваючись на “віру в себе”. “Пошкребіть росіянина, — писав Л. Шестов, — і знайдете татарина. Культура — спадковий дар і відразу привити її собі майже ніколи не вдавалося. До нас в Росію цивілізація з’явилася відразу, коли ми були ще дикунами, І відразу стала в позицію приборкувача, діючи спершу приманками, а потім, коли відчула свою владу, і погрозами. Ми піддались, швидко і за короткий час великими дозами проковтнули те, що європейці приймали впродовж століть, поступово, звикаючи до всілякого роду отрути, навіть найсильнішої. Завдяки цьому пересадка культури в Росії виявилась зовсім не невинною справою. Варто російським людям хоч трішки подихати повітрям Європи, і в них починає крутитись голова від тлумачення по-своєму, як і годиться дикуну, все, що йому доводилось чути і слухати про успіхи західної культури” (Гам же. — С. 60).

Як бачимо, на рубежі двох століть Л. Шестов передбачив майбутні колізії, заявив про ті суперечності і проблеми, які стоятимуть перед європейською філософською думкою в 20-ті роки і ввійдуть в канони екзистенціальної філософії: відчуження людини, появу ЇЇ раціоналістичного і механічного типу, пов’язаного з наступом науки і техніки, штучної, позбавленої душі людської істоти. Засуджуючи будь-який ідеологічний утопізм, вчений закликав до тверезості і конкретності дії, цінування життя на землі, обстоював новий тип філософії про людину, її дух, права та свободи людського індивіда перед культом необхідності, вимагав особистого вдосконалення людини, де свобода та індивідуальність не придавлюються ніякою необхідністю і всезагальністю. Спасіння людини від соціального та духовного рабства Л. Шестов вбачав у вірі, протиставляючи її бездуховному знанню, пошукам “свого Бога” і надії на власне “божество”. Він вважав, що тільки це відкриє перед людиною можливості її самореалізації; незважаючи ні на страх буття, ні на норми всезагальної моралі, вона зможе стати по той бік добра і зла.

Аналізуючи погляди В. Зеньковського, Г. Флоровського, Л. Шестова, слід зазначити, що вони не акцентували своєї належності до української культури, хоча як представники післяжовтневого зарубіжжя підтримували стосунки з багатьма представниками української діаспори, а звертаючись до історії філософії, не обходили видатних мислителів-українців в межах загальноросійської культури того часу. Вираження повної національної ідентифікації як філософів, вчених, звернення до духовної культури свого народу чітко простежується в поглядах Д. Чижевського, В. Петрова, О. Кульчицького, Б. Цимбалістого, а тим більше в соціально-політичних творах В. Винниченка, Д. Донцова, В. Липинського та ін.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)