Віктор Петров


Помітний слід у розвитку наукової думки третьої хвилі української еміграції залишила творчість Віктора Платоновича Петрова. Народився він 22 жовтня 1894 р. в м. Катеринославі в родині вчителя. Закінчивши в 1913 р. гімназію, вступив на історико-філологічний факультет (відділення слов’янсько-російської філології) Київського університету, звідки вийшов у 1918 р. з дипломом першого ступеня та срібною медаллю за роботу “Н. Н. Языков. Жизнь и творчество”. Як перспективного науковця його було залишено в університеті для підготовки до професорського звання. Перебуваючи на цій посаді, викладав в гімназії В. М. Ремезова, Учительській семінарії, на курсах завідуючих дитячими будинками Наркомсобезу, курсах при Спілці письменників. Після закриття Київського університету (1920) перейшов на посаду професорського стипендіата Тимчасових вищих педагогічних курсів, які проіснували до відкриття Вищого інституту народної освіти ім. М. Драгоманова. Одночасно його було обрано секретарем комісії по складанню словника української мови при Всеукраїнській академії наук. З 1926 р. він асистент відділу російської мови та літератури Вищого інституту народної освіти ім. М. Драгоманова, позаштатний, а потім штатний співробітник Етнографічно-фольклорної комісії ВУАН, яку очолив в 1927 р.

У 1930 р. В. Петров захистив докторську дисертацію “Пантелимон Куліш у п’ятдесятих роках. Життя. Ідеологія. Творчість”, отримав ступінь доктора історії літератури. З 1939 по 1941 р. працював в Інституті матеріальної культури, очолюючи відділ археології дофеодальної та феодальної доби. В 1941 р. його призначено директором

Інституту української філології АН УРСР. Під час війни — розвідник в тилу ворога.

Закріпившись в середовищі української наукової еміграції в Німеччині, В. Петров завоював визнання енциклопедично освіченого вченого. Викладав у Богословській православній академії, Вільному Українському університеті, Українському технологічно-господарському інституті, працював в Українській вільній академії, Науковому товаристві імені Шевченка. Під своїм власним іменем та псевдонімами В. Домонтович, В. Бер активно співробітничав з емігрантськими періодичними виданнями “Арка”, “Збірник МУР” (Мистецький Український Рух), журналом “Орлик”, альманахом “ХОРС”, газетою “Час” та ін. Як В. Петров він виступав теоретиком, фахівцем в галузі історії української літератури, як В. Домонтович — прозаїком, як В. Бер — теоретиком, однак не в галузі української літератури, а із загальних філософських, історіософських та культурологічних проблем. У квітні 1949 р. повернувся до Києва, працював у Зовнішторзі, а з 1956 р. до кінця життя в Інституті археології АН України, де йому повторно довелося захистити докторську дисертацію (“Язык. Этнос. Фольклор”, 1966). Він є автором близько 200 праць з мовознавства, літературознавства, етногенезу, культури, історіософії, які містять ряд філософських ідей та узагальнень. Помер 8 червня 1969 р.

Науковим доробком В. Петрова як археолога є дослідження трипільської, черняхівської, зарубинецької культури, відкриття пам’яток “міського типу”, спростування теорії готського походження черняхівської культури, однак головним для нього залишалася проблема етногенези східних слов’ян і українців зокрема. В постановці та розв’язанні цієї проблеми він виходив з того, що тільки об’єднання археологічного, антропологічного та етнографічного матеріалу дає можливість розгляду такого складного питання, як етнографічний процес українського народу. Спираючись на такий підхід, В. Петров показав, що процес етногенезу здійснюється не через великі міграційні процеси, а завдяки переходу місцевого населення на більш високий рівень матеріального розвитку, тисячолітній консолідації (господарській та соціальній) даного громадянства на певній території (Петров В. Походження українського народу. — К., 1992).

В. Петров вважав, що вирішальне слово в розв’язанні питання етногенези повинно належати не історії, а передісторії — археології, дані якої свідчать про автохтомність українського народу, що проживав на своїй землі як мінімум 7 тис. років до народження Христа. Вчений виступав проти концепцій, які основною ознакою національної належності вважали мову і ототожнювали поняття “народ”, “нація” з мовою, підкреслюючи, що крім мови потрібно враховувати культурно-історичні традиції, етнічні зв’язки. Стосовно історичного процесу, то, на думку В. Петрова, він нетотожний простому розвиткові, простому біологічному відтворенню поколінь, а постає складним процесом, що здійснюється через ряд етапів етнічних деформацій, пройшовши через які формується той чи інший етнос.

Така інтерпретація історичного процесу зумовила розуміння В. Петровим сучасних йому історіо- та культуро-софських проблем. Не без впливу поглядів О. Шпенглера та М. Бердяєва він розробив концепцію культурно-історичних епох, обстоюючи ідею дискретного розвитку та культурних циклів, складовими яких є дискретність часу та відособленість окремих епох, зв’язок між якими здійснюється за принципом заперечення. Історичний процес В. Петров розглядав як такий, що складається з розвитку певних часових відрізків історії, які градуйовані часом і щаблями послідовності свого перебігу, а не як єдиний неперервний потік буття. Кожна культурно-історична епоха в своїй окремішності як від тих, котрі їй передують, так і від тих, які приходять їй на зміну, тяжіють самі до себе. Змінюється епоха, однак народ залишається незмінним. При розгляді культурно-історичних епох В. Петров звертав увагу також на те, що політичний розвиток не обов’язково приводить до розвитку культури.

Феноменологічне описання культурно-історичних епох поєднувалося у В. Петрова з екзистенціальним переживанням культури, усвідомленням того, що криза техніко-економічно-механічного прогресу повертається деградацією культури, фінал якої — криза ренесансного гуманізму та гуманізму Нового часу. Загалом, на думку вченого, кожна культурно-історична епоха проходить через кризові стани. Так, епоха Нового часу — це велика криза метафізики, оскільки нові природничі науки підірвали віру в філософію. Криза фізики викликала кризу раціоналізму, пов’язану із зміною образу світу та втратою його об’єктивності. Загальна криза суспільства та філософії, підготована кризою природознавства, призвела до кризи мистецтва. Основною ознакою модерної кризової епохи В. Петров вважав “несталість особи” та “почуття несталості”, а їх супутником релятивізм, який породжується руйнівною силою техніки, що вийшла з-під влади людини і людської моралі. Втомившись від “необов’язкових істин”, їх плюралістичною множиною і дрібнотою, відчуваючи “несталість буття” і людської сутності, людина губиться в течії стійких і сумнівних істин, а людство сповзає на край прірви, відчуваючи страх перед загрозою катастрофи. В. Петров доходив висновку, що раціоналізм у філософії та лібералізм в політичній думці не виправдали себе, а тому вихід із тієї ситуації, яка складається в модерному світі, Вбачав у поверненні думки до ренесансних традицій та основ.

Присвятивши значну кількість праць історії української культури, літератури (Г. Сковороді, П. Кулішу, М. Костомарову, М. Гоголю та ін.), їх сучасному стану, В. Петров одним з перших звернувся до теми: Українська інтелігенція — жертва більшовицького терору. В цілому ж важко не погодитися з твердженням С. Павличко, що постать В. Петрова “залишається загадковою в ряду українських класиків XX ст.”, бо тексти його “ще не прочитані ні в повному обсязі, ні з належним осмисленням їхнього сенсу” (Павличко С. На зворотному боці автентичності // Сучасність. — 1993. — № 5. — С. 124). Висловлене має підставу не тільки в тому, що досить складно розуміти Автора, який в творчості ховав свою автентичну сутність, а й недоступності його праць, більшість з яких не опубліковані в Україні.

Серед відомих діячів третьої хвилі української еміграції чільне місце належить Олександру Кульчицькому та Богдану Цимбалістому.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)