Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.) скачати онлайн-> 3. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ В. ВИННИЧЕНКА

3. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ В. ВИННИЧЕНКА


У боротьбі за ріст національної самосвідомості українського народу, визнання суверенітету України чільне місце належить Володимиру Кириловичу Винниченку, українському письменнику, громадському та політичному діячеві, вічному емігрантові, якого не визнавали “ні свої, ні чужі”.

Народився В. Винниченко 7 серпня 1880 р. в м. Єлизаветграді в родині чабана. Після закінчення місцевої школи здібного хлопця влаштували до гімназії, де він навчався на кошти старшого брата, робітника друкарні. Важке матеріальне становище змусило його залишити гімназію, самому заробляти на хліб, використовуючи вільний час на самоосвіту. В 1908 р. В. Винниченко склав іспит на атестат зрілості в Золотопільській гімназії, а в наступному році вступив до Київського університету на юридичний факультет. Бажаючи послужити “справі звільнення народу”, вступив до місцевої організації РУП, що вела роботу серед селян. За участь у пропагандистській діяльності його було виключено з університету з вічним “вовчим квитком”, заарештовано і кинуто до в’язниці. В 1905 р. став членом лівої частини Української соціал-демократичної партії, реорганізованої з РУП. Знову був заарештований, ув’язнений в камеру-одиночку, а потім відправлений до штрафного батальйону. Після чергового арешту втік за кордон, перебуваючи на становищі політичного емігранта в Австрії, Швейцарії, Франції, звідки кілька разів приїздив на батьківщину, переховуючись на конспіративних квартирах у Москві, Україні.

Різнобічну політичну активність, суспільно-політичну діяльність В. Винниченко поєднував з плідною працею письменника, видавця, організатора літературного процесу. Твори Винниченка отримали високу оцінку М. Горького, М. Коцюбинського, І. Франка, Л. Українки. Існує думка, що разом з І. Франком його було висунуто кандидатом на Нобелівську премію в галузі літератури, проте він відмовився на користь І. Франка, після смерті якого Нобелівська премія залишилась за межами України. В 1908 р. М. Горький запросив В. Винниченка на о. Капрі, влаштував читання його творів, в обговоренні яких взяли участь відомі діячі російської культури. Тоді ж він став співробітничати в женевській “Заграничной газете”, збірнику “Знання”.

Початок першої світової війни застав В. Винниченка у Москві, куди він прибув з черговим партійним завданням. Не маючи змоги виїхати за кордон, він перейшов на нелегальне становище, залишаючись у Росії до лютневої революції 1917 р. Повернувшись до Києва, організував друкований орган УСДРП “Робочу газету”, ввійшов до складу Центральної Ради, став на чолі Генерального Секретаріату, який готував декларації і закони — універсали. В 1919 р. емігрував за кордон, де написав тритомну працю “Відродження нації”. Від імені керованих ним українських комуністів вів боротьбу проти петлюрівщини та її альянсу з білополяками, друкуючи брошури “Винниченко проти Петлюри”, “Лист до класово-несвідомої української інтелігенції”, які, до речі, видавали і політоргани Червоної Армії. Заява про готовність служити робітничо-селянській Україні зробила можливим у 1920 р. його повернення на батьківщину. За рекомендаціями Комінтерну, згодою керівництва РКП(б) та особисто В. Леніна було вирішено залучити В. Винниченка до соціалістичного будівництва в Україні. Йому запропонували обійняти посади народного комісара закордонних справ, заступника Голови Раднаркому України.

Добре знаючи, що влада в країні належить не радам, а партії, В. Винниченко поставив вимогу ввести його до складу Політбюро ЦК КП(б)У, оскільки це давало б можливість йому впливати на національно-культурну та економічну політику, де він бачив багато недоліків. Крім того, для найшвидшої ліквідації розрухи В. Винниченко рекомендував ширше використовувати кооперативи в промисловості та в сільському господарстві, шукати вигідні форми співробітництва з капіталістичними країнами. Рекомендації і вимоги В. Винниченка було відхилено. Він відмовився від запропонованих посад і виїхав за кордон. Відмовившись від будь-яких антирадянських актів, порвав з політичною діяльністю, присвятив себе літературній праці, мистецтву, науці та філософії. Спочатку поселився під Берліном, а потім переїхав до Франції, де з допомогою друзів купив клаптик землі з селянською хатою у Приморських Альпах. Там він провів свої останні роки життя. В роки гітлерівської окупації Франції В. Винниченко рішуче відкинув пропозиції співробітничати з фашистами, засудив окупацію, за що його було кинуто до концтабору. Помер 6 вересня 1951 р. У критичній передмові до книги В. Винниченка “Записки Кирпатого Мефістофеля” (К., 1927) заступник Голови ЦК КП(б)У А. Річицький характеризував творчість письменника як відбиття умонастроїв інтелігенції, яка поставилась схильно до буржуазно-демократичної революції, Жовтневу революцію сприйняла через інтереси національні, а після цього стала провідним ядром націоналістичної контрреволюції. Він зазначав, що всі твори

B. Винниченка за всю добу між двома революціями “Чесність з собою”, “Рівновага”, “Божки”, драми “Базар”, “Великий Молох”, “Щаблі життя” тощо, ставлять перед нами цю інтелігенцію з її “основною лінією: відходом від революції під прикриттям свого “Я” з-під влади різних Молохів (революції, соціалізму, пролетаріату, мас)” {Записки Кирпатого Мефістофеля. — Б/т і поч. с, особиста бібл. О. І. — С. XIII). Цим В. Винниченко виправдовує соціальну зраду тимчасових попутників революції й пролетаріату, різних есерів, есдеків тощо.

Звинувачуючи письменника в біологічному індивідуалізмі, де замість боротьби за соціалізм через організовану боротьбу класів пропонується “чесність з собою”, що об’єктивно служить реакції і прикриває “паскудства гнобительського антагоністичного суспільства”, А. Річицький головну причину наведеного вбачає в націоналізмі. “З націоналізму часів революції, — пише він, — почерпнув Винниченко запозичену у Грушевського дику теорію безбуржуазності української нації, зачисливши в соціяліста “малороса-європейця” і свого брата “малоросіянина”, тобто куркуля. Від “націоналізму” — всі зради революції і політичні викрутаси цієї трагічно-авантюристичної постави в українській історії наших днів” (Там же. — C. XXIII).

Так само характеризується творчість Винниченка дожовтневого періоду, оцінка його як політика, що своїми зигзагами й політичними несподіванками позбавив себе довіри навіть свого табору — націоналістичної дрібної буржуазії. Дещо стриманіше розглядаються праці В. Винниченка останніх часів, а саме “Сонячна машина”, хоча знову вбачається відмова від революції реальної, протиставлення їй революції утопічно-авантюристичної, досягнення соціалізму не через боротьбу і революцію, а через сонцеїзм — через винахід фантастичної машини.

Можна привести немало ще різкіших оцінок уже за радянського періоду, так само як і багато вихвалів непогрішимості та кришталевої чистоти В. Винниченка уже нашими, постсоціалістичними письменниками та критиками. Звичайно, легше за все вписати В. Винниченка в певні рамки, звинуватити його в усіх гріхах смертних або витворити з нього нову ікону. Син свого часу, він був складною і суперечливою людиною, що мала свої позитивні риси й певні вади, відбивши їх в переломленнях через бачення світу в творчості та політичній діяльності.

Ще в дожовтневий період В. Винниченко центральною темою своєї творчості обрав людську гідність, заперечення над людиною “обов’язків з примусу”. В ім’я людської особистості він дійсно ненавидів те страховисько, яке зветься “ми”, цей молох, який по якомусь праву простягає свої залізні руки і мне, розтирає мою душу і моє “Я”. Звертаючись до середовища революційної інтелігенції, в якому йому довелося жити і діяти, письменник змалював складний світ життя своїх героїв, їх душевних переживань, злети надій та розчарування поразками, пошуку спокою в ім’я свого “Я”, власної совісті, а не в опорі на голі абстрактні моральні принципи, що нав’язуються людині зовні. Адже людина — не автоматична машина, наповнена голими принципами, а жива істота, що живе в певному середовищі, діє за певних обставин.

В. Винниченко був твердо переконаний в тому, що неможливо досягти перебудови морального світу людства, перебудови царства обману, насильства, брехні, експлуатації засобами тієї ж брехні, обману, несправедливості. Усвідомлював він також, що і в революцію йшли з різними цілями: одні, щоб дійсно послугувати людям, інші — щоб на загальному фоні боротьби стати майбутніми генсеками, піднятися над тією масою знедолених, добитися задоволення своїх інтересів або влади, влаштувати своє власне життя. Як тенденція останнє знайшло своє відбиття в різного роду революційних партіях, а не тільки більшовицької, хоча саме в ній найбільш повно проявилося прагнення до авторитаризму, перетворення партії в особі її вищих керівників в деспота.

В. Винниченко, критикуючи більшовицьку партію, підкреслював, що нею керує невеличка група Політбюро ЦК РКП(б) і Оргбюро, яка призначає уряд, урядовців, командирів, комісарів, дає державність, видає декрети, накази, закони, розпорядження, порядкує всім економічним, політичним, міжнародним життям величезної республіки, де не видно критики, ніяких талантів, опозицій поза партією. Навпаки, все тут повертається революційністю, кам’янінням, бюрократизмом, де говорити про моральність, а тим більше про суд власної совісті не доводиться. Передбачення письменника стало реальністю, хоча в цьому передбаченні

Винниченко був неодиноким. Ще О. Богданов вказував, що за умов Росії диктатура пролетаріату повернеться диктатурою “червоних бюрократів”.

Хр. Раковський, розкриваючи механізми посилення авторитаризму партійної диктатури в СРСР, писав, що партії дійсно на перших етапах своєї діяльності відбивають інтереси певних класів, соціальних груп. У міру завоювання ними влади партії починають дбати про свої власні інтереси, встановлюючи свою диктатуру. В. Винниченко, як бачимо, не тільки передбачав цю тенденцію, а й мав мужність вказати на надмірну політичну та економічну централізацію партійної влади, розбухання та бюрократизацію її апарату, що діяв в своїх інтересах, а не в інтересах народу. Звідси звинувачення письменника у відмові підкорення “дисципліні”, “соціальній зраді”.

Обстоюючи національну незалежність України, розв’язання національного питання В. Винниченко пов’язував з демократичним розвитком (національним і соціальним), що виключає будь-які форми насильницької централізації, панування одного народу над іншим. Національне він розумів у вимірах загальнолюдського. Загрозу демократичному та національному розвитку України В. Винниченко вбачав у відсутності єдності та згуртованості українського народу, а особливо його проводу. Майбутнє України пов’язував з вільною, рівноправною, справедливою федерацією, яка відповідає цілям соціального прогресу, проте не має нічого спільного з “єдинонеділимим мисленням” та діями. Така федерація має будуватися на засадах самостійної державності, цілковитої незалежності України, збереженні української мови в усіх інститутах, урядових установах, школах, активізації національної самосвідомості народу в розбудові своєї державності, розвитку культури. Цілком зрозуміло, що В. Винниченко прихильно поставився до організації СРСР, однак виступав з принциповою і значною мірою виправданою критикою національної політики більшовиків і радянського уряду за недооцінку ними національних інтересів та обмеження національних прав республік.

Перебуваючи в еміграції, В. Винниченко створив ряд творів, повістей, новел, сповнених поетично-психологічного змісту, видав соціально-утопічний роман “Сонячна машина”, засвідчивши перед усім світом високу репутацію української національної літератури та соціально-політичної думки. У цих творах він розгорнув компетентну критику як капіталізму, так І соціалізму у більшовицькій формі виконання, змалював панораму майбутнього справедливого ладу. Продовжуючи літературну діяльність, глибоко вивчав новітні естетичні та етичні теорії, використовуючи їх в таких творах, як “Поклади золота”, “Нова заповідь”, “Слово за тобою, Сталіне!”, філософсько-соціальних творах “Щастя”, “Листи до Юнака”, “Конкордизм” та ін. В цих творах він звертався до світової громадськості Із закликом роззброєння, миру без бомб і барикад, обґрунтовуючи програму політичного взаєморозуміння, екологічного співробітництва держав з різними політичними системами як альтернативи винищення людства в тотальній катастрофі війн. Висунута ним ідея “колектократії” розглядалась письменником як найбільш ефективний засіб подолання соціальних конфліктів і побудови справедливого суспільства. Цьому також послуговувала і його концепція “конкордизму” — своєрідний аналог теорії конвергенції: шукати компромісні шляхи взаємовідносин між державами з різними соціально-політичними системами, налагоджувати між ними співробітництво, зближувати через мирне економічне змагання. З цими ідеями він звертався до урядів і суспільної думки всієї планети, до Організації Об’єднаних Націй, обстоюючи пріоритети політичної гармонізації світу без військових протидіянь та експансій.

На початку 30-х років, з посиленням сталінського режиму, праці В. Винниченка і його ім’я були забуті, а якщо й згадувалися, то тільки з негативними характеристиками. Тільки сьогодні вони повертаються до українського народу, що дає надію на знайомство та осмислення соціально-політичних та філософських ідей цього видатного представника української нації. Його праці “Відродження нації”, “Заповіт борцям за визволення” повинні стати настільними книгами сучасних політичних діячів, всіх тих, хто думає і дбає про незалежність України, дійсне відродження її як суверенної держави.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)