Головна Головна -> Підручники -> Підручник Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.) скачати онлайн-> ТЕМА. ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ РАДЯНСЬКОЇ ТА ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ДОБИ Лекція 19

ТЕМА. ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ РАДЯНСЬКОЇ ТА ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ДОБИ Лекція 19


Висвітлення стану філософської думки в українській західній діаспорі не означає, що саме тут вона досягає вершини свого розвитку, тоді як у метропольній Україні в розвитку філософії спостерігається повний занепад, викликаний однобічністю орієнтації на догматичний марксизм. Такий погляд далекий від істини, як і замовчування того, що розвиток філософської думки в метропольній Україні відбувався в досить складних і трагічних умовах для самої філософії та її представників — професійних філософів. Ці питання ще чекають свого дослідження, тому тема “Філософія в Україні радянської та пострадянської доби” поки що залишається справою недалекого майбутнього, оскільки нині можна окреслити лише її загальні риси. Підтвердженням тому може бути розділ І. Бичка, М. Тарасенка, В. Табачковського “Світоглядно-філософська ситуація в Україні крізь руїну до самовідродження (20—90-ті роки)” у підручнику з історії філософії України (Історія філософії України. — К., 1994. — С. 390—408). Він занадто схематичний, емоційно насичений, але збіднений теоретико-філософським змістом. Це стосується також праці М. Роженка, яка зорієнтована на документальність, проте не позбавлена емоційності та певної суб’єктивності оцінок (Роженко Лі. Трагедія академіка Юринця (Штрихи до історії української філософії радянської доби). — К., 1996).

При опрацюванні теми “Філософія в Україні радянської та пострадянської доби” ми не можемо абстрагуватися від тих умов, за яких вона формувалася. Розпочати тут варто з того, що втрати, які понесла інтелігенція в роки революції і громадянської війни, виїзд за кордон значної частини наукової і творчої інтелігенції, висилка за межі колишнього СРСР провідних учених немарксистської орієнтації не могли не вплинути на стан освіти, науки, культури в країні. Залишившись без високопрофесійних кадрів, особливо в галузі суспільствознавства, партія ВКП(б) та радянський уряд починають приймати спішні заходи для підготовки таких учених, які б повністю були відданими новій владі і стали проповідниками її політичних та ідеологічних доктрин. Основою їх стає концепція пролетарської культури та загальна орієнтація на марксизм в ленінській інтерпретації, які ще в 1905 р. В. Брюсов назвав цензурою партії більшовиків в її прагненні до встановлення істини “в останній інстанції”. З цією метою відкривається Комуністична академія, Інститути червоної професури, робітничі факультети, реформується вся система освіти та науково-теоретичних досліджень, характер і зміст суспільно-політичної преси.

У формуванні марксистського, точніше “марксистсько-ленінського світогляду”, провідна роль відводилася часописам “Под знаменем марксизма”, “Вестник Коммунистической академии”, рупору партії більшовиків — газетам “Правда” та “Известия”, завданням яких було виправдання більшовицького курсу та його “успіхів у розбудові шляхів до світлого майбутнього”. З цією метою було створено Інститут Маркса—Енгельса, розпочалося видання їхніх праць, маловідомих у Росії. Показово, що видання цих праць розпочалося не з тих, в яких відбивався аудентичний марксизм, а з позитивістсько-орієнтованої “Діалектики природи” Ф. Енгельса, що збіглося з другим виданням книги В. І. Леніна “Матеріалізм та емпіріокритицизм”. їх широке обговорення в пресі 1925 р., а перед цим сумнозвісний ленінський філософський заповіт “Про значення войовничого матеріалізму” стали основою визначення філософського курсу в СРСР, що стало предметом філософської дискусії між групою Деборіна (діалектики) та групою Тимірязєва (механісти). Наслідком цієї дискусії стало визнання того, що єдино правильною системою світогляду, розуміння та пояснення світу, сенсу та призначення людського буття є марксизм-ленінізм та його філософія — діалектичний та історичний матеріалізм. Все, що йшло від імені цієї філософії, вважалося видатним досягненням, хоч такими досягненнями поставали незрілі соціальні побудови, утопічні їх обгрунтування, сумнівні в теоретичному відношенні узагальнення. У зв’язку з цим починається боротьба за утвердження “марксистсько-ленінського природознавства”, яке, розпочавшись з дискусій 30-х років, завершилося не тільки встановленням повного контролю політично-ідеологічної системи над природознавством, але й розгромом цілого ряду наукових напрямів, фізичним знищенням їх представників, “одностайно засуджених радянським народом11. Власне цього й варто було чекати від проголошеного Й. Сталіним “повороту на філософському фронті” в грудні 1931 р. з його оцінкою деборінців “меншовикуючим ідеалізмом”. До керівництва на філософському фронті прийшли молоді вихованці Інститутів червоної професури на чолі з М. Митіним. Відбувся перехід від філософії до політики, псевдо-філософії до анти-філософії, вершиною якої став “Короткий курс ВКП(б)”. Саме цей своєрідний катехізис ортодоксального марксизму-ленінізму-сталінізму став трактуватись як вершина розвитку радянської суспільно-політичної та філософської думки. Критерій практики тут замінювався посиланням на вирвані із загального контексту цитати з праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна та Й. Сталіна, філософію зводили до коментування рішень партійних з’їздів та пленумів як “видатних досягнень марксистської теорії, її подальший розвиток в нових умовах”.

Такі процеси не могли знайти свого відбиття в Україні, яка у формальному статусі УРСР продовжувала залишатися на положенні колонії, щоправда уже нового типу в складі СРСР, до певного часу зберігаючи видимість своєї незалежності і самостійності. Однак уже з перших днів утвердження радянської влади в Україні культура, освіта, наука перетворюються в поле ідеологічної боротьби, де авторитету немарксистських поглядів у тлумаченні суспільних процесів протиставляється марксистсько-ленінський підхід як єдино допустимий у сфері суспільно-гуманітарних наук і філософії. У Київському університеті закриваються юридичний та історико-філологічний факультети, а потім університет реорганізовується у Вищий інститут народної освіти (ВІНО), а з 1926 р. — Київський інститут народної освіти ім. М. Драгоманова (КІНО). Організовуються робітничі факультети, до вузів призначаються комісари, проводиться чистка студентів і викладачів. Натомість для підготовки фахівців марксистсько-ленінської орієнтації створюються навчальні і науково-дослідні установи: Харківський Комуністичний університет ім. Артема з кафедрами марксизму та марксознавства (1922), на основі якого в 1924 р. організовується Український інститут марксизму (з 1927 р. — Український інститут марксизму-ленінізму — УІМЛ), в 1931 р. створюється Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських вузів.

З 1927 р. почав виходити журнал УІМЛ “Прапор марксизм/’ (пізніше “Прапор марксизму-ленінізму”, а з 1934 р. — “Під марксо-ленінським прапором”). У цьому напрямі відбувається реорганізація філософсько-соціологічної думки, наукової та освітньої роботи. При Українському інституті марксизму-ленінізму створюється філософсько-соціологічний відділ з двома кафедрами — філософії та соціології. Голова президії цього відділу С. Семковський очолив кафедру філософії, а його заступник В. Юринець — кафедру соціології. У відділі (і на кафедрах) працювали О. Бервицький, В. Беркович, Ф. Бєляєв, Я. Білярчук, Я. Блудов, С. Генес, П. Демчук, Р. Левік, Г. Овчаров, Ю. Мазуренко, В. Ас мус, Я. Розанов, Т. Степовий, А. Хвиля, Е. Фількенштейн та ін. Між кафедрами філософії і соціології були тісні зв’язки, розроблялася спільна проблематика, де характери обох керівників, за оцінкою М. Роженка, — рішучий і безапеляційний Семковського і м’який, податливий Юринця — доповнювали один одного (Див.: Роженко М. Трагедія академіка Юринця. — С. 11). Певною мірою доповнювали вони один одного і спрямованістю своїх філософських поглядів, високим професіоналізмом.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Історія філософської думки в Україні (Огородник І.В.)