Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Бичко) скачати онлайн-> ТЕМА 16. Сучасні соціальні теорії

ТЕМА 16. Сучасні соціальні теорії


Відмітною рисою соціальної теорії, що претендує на універсальність, за словами відомого німецького філософа й соціолога Н. Лумана, те, що насамперед вона бере за свій предмет саму себе. Якщо тільки рона залишає питання про власне обгрунтування поза розглядом, (Обто відмовляється від послідовної критичності, то змушена тим фмим перекреслити свої претензії на універсальність. Ця теорія не ^межується ні відображенням складної реальності предметів, ні рцчерпністю можливостей пізнання цих предметів, ні завершеністю (ретензій на істину порівняно з іншими, конкуруючими теоріями. (Натомість теорія претендує на універсальність охоплення предметів у тому сенсі, що як соціальна теорія вона має справу з усім соціальним, а не лише з його складовими, наприклад розшаруванням ^ мобільністю, особливостями сучасного суспільства, зразками взаємодії тощо. Для Лумана мова йде про прозорість (пізнаваність) сісладної природи суспільства, або ж про прозору (доступну для ^знання) складність і непрозору (недоступну для пізнання) складність, а точніше — про їх співвідношення з точки зору тієї чи тієї соціальної теорії. Хоча для нас, на відміну від Лумана, теза про зростаючу складність (або ж, як говорить сам Луман, комплексність) суспільства не є основоположною, його ідея з’ясування співвідношення прозорості та непрозорості соціальної реальності для соціальної теорії видається продуктивною. Адже універсальна теорія саме й Претендує на те, що реальність в принципі є прозорою, як зазначав [І. Вебер, «варто тільки забажати, і в будь-який час про все це можна дізнатися; що немає, зрештою, ніяких таємничих, непередбачуваних слл, які тут діють, і що, навпаки, усіма речами можна в принципі оволодіти шляхом розрахунку»1. Питання, отже, полягає лише в тому, якою має бути природа цього розрахунку, з чого він мусить виходити.
Недавно, що такий складний предмет дослідження, як суспільне життя, можна аналізувати лише за допомогою декількох соціальних теорій. Кожна з них спирається на ту раціональність, той розрахунок, які доповнюють інший у пізнанні суспільного цілого, і невипад-ковими є спроби їх синтезу.
Зосередимо увагу на тих, які виокремлюють Луман і Габермас: передусім соціально-філософські концепції К. Маркса, Е. Дюркгейма, Г. Зіммеля, М. Вебера, Дж Г. Міда та Т. Парсонса.Це вдалося завдяки тому, що суспільний розвиток пояснювався внутрішніми соціальними суперечностями, напруженнями між складовими соціальної реальності. Таким чином, соціальна реальність уперше виявилась самодостатньою, спираючись сама на себе. Ці суперечності мали різний характер: економічний (суперечності між продуктивними силами та виробничими відносинами), політичний (суперечності між партіями, що виражають інтереси різних класів), духовний (суперечності між різними ідеологіями, що базуються на відчуженні між людьми). У масовій свідомості, а нерідко і у фахівців-науковців ці вияви підміняють собою глибинні суспільні суперечності, і тоді один із виявів оголошується єдино справжнім, а інші називають похибками або непослідовностями Марк-сової теорії.
Перевагою такої соціальної теорії і, відповідно, закладення в основу досліджуваної нею соціальної реальності суспільних суперечностей є те, що соціальна теорія з самого початку виявляється включеною в практику соціальних перетворень. Нагадаємо, що Маркс у «Тезах про Фойєрбаха» ставив за мету змінити світ. Отже, соціальна теорія є завжди теорією соціальної дії, філософ не просто дає чи не дає практичні рекомендації, спираючись на теоретичні екзерсиси, а усвідомлює, що самим процесом дослідження він уже змінює соціальну реальність. Маркс наголошував, що кожне наукове дослідження залежить від того, яку соціальну позицію займає дослідник; воно може бути об’єктивним і справді науковим, лише якщо дослідник належить до класу, зацікавленого у розвитку суспільства. Наука являє собою ідею, що спирається на інтерес. Таким чином, як і кожна ідея, наука має соціальну базу. Водночас наука виступає самоусвідомленням певного, а саме прогресивного, класу. І як така вона є потужним важелем соціальних перетворень. Наука не може змінити чи повернути ходу історії, але може й мусить прискорювати її. Усвідомлення соціальних суперечностей є шляхом до оволодіння ними та, за необхідності, до їх подолання. Отже, Маркс створив нове обличчя соціальної філософії як теорії соціальної дії.
Теорія соціального реалізму Еміля Дюркгейма
Наступною значущою соціальною теорією є, на нашу думку, теорія соціального реалізму Е. Дюркгейма. Його позиція відома як ствердження домінування соціальної реальності над реальністю окремих індивідів завдяки насамперед моральному авторитетові суспільства. Індивіди приходять і відходять, а суспільство зберігається. Жоден індивід не може бути «вищим» за інших, а отже, не може слугувати моральним безумовним авторитетом для них. Взагалі людська індивідуальність сформувалась досить пізно порівняно з утвердженням соціальності. Лише суспільство є вищою морально, генетично та онтологічно реальністю. Сутність суспільного життя полягає, за Дюркгеймом, у кооперації, співпраці людей, а не в соціальних суперечностях, боротьбі класів, як у теорії Маркса. Центральною категорією філософії Дюркгейма виступає поняття соціальної солідарності.
Предметом соціальної теорії, за Дюркгеймом, є соціальні факти і відповідно до їхньої специфіки необхідною є специфічна методологія їхнього пізнання. Критеріями визначення соціальних фактів має бути: їх повна самодостатність (соціальні факти слід розглядати як речі, вважає Дюркгейм), незалежність від дослідника, тобто об’єктивність, і навіть більше — їх примусовість стосовно нього. Ці факти неможливо минути, без їх урахування неможливо пізнати суспільне життя. Такими Дюркгейм визнає факти колективної свідомості й так звані морфологічні факти, які утворюють внутрішнє соціальне середовище. Факти колективної свідомості, або ж колективні вірування, і визначають норми даного суспільства, його моральні підвалини. При цьому більш моральними, за теорією Дюркгейма, є більш поширені колективні вірування, а більш поширені вірування і є нормою. Таке розуміння соціальної норми й моралі пояснюється вихідною тезою Дюркгейма про вищість соціального: те, що більш поширене, більше сприяє об’єднанню людей, їх інтеграції самим фактом свого існування. Єдиним, що може пояснити наявність певних фактів колективної свідомості, можуть бути однопо-рядкові з ними факти, тобто інші соціальні факти — морфологічні. До останніх, за Дюркгеймом, належать такі структурні характеристики
суспільства, як кількість його членів та інтенсивність їх взаємодії. У І різних працях дослідник або додає нові факти внутрішнього соціального І середовища, або обмежує розгляд лише фактами колективної свідомості.
Пізнання соціальних фактів може бути причиновим і функціональним. Пізнання причин — це пізнання зв’язку між різними соціальними фактами, а пізнання функціональне — це встановлення відповідності між різними соціальними потребами та соціальними інститутами (причому соціальні шститути залежні від фактів колективної свідомості). Зв’язки між соціальними фактами з’ясовуються шляхом порівнянь, встановлення їх інтенсивності. Цікавим у Дюркгейма є підхід до виокремлення соціальних фактів, адже перед тим, як щось вимірювати й порівнювати, необхідно цей об’єкт зафіксувати. І тут ми стикаємося з різнорідністю предмета дослідження і самого дослідника: бо хоча індивіди і виступають носіями колективних вірувань, однак ці вірування не є простою сумою вірувань окремих індивідів, а являють собою нову, окрему, іншу реальність. Тому, за Дюркгеймом, неможливе пряме пізнання соціальних фактів, а можливе лише пізнання непряме, а саме — через пізнання порушення дії цих фактів. Ці порушення можуть бути лише одиничними (якщо вони поширюються, то автоматично з порушень перетворюються на факти колективної свідомості). Отже, одиничні випадки можна досліджувати прямо. Таким чином, Дюркгейм започатковує новий метод соціального дослідження — через вивчення соціальних патологій. А оскільки ці патології виникають більшою мірою саме через брак розуміння та свідомої організованості соціальних процесів, вивчення соціальних патологій веде до їх подолання.
Інший підхід до проблеми соціальних конфліктів пропонує теорія формальної соціології Г. Зіммеля. Згідно з цією теорією, конфлікти є нормальним станом суспільного життя, ознакою та умовою соціального розвитку. Специфічне розуміння соціальної реальності Зіммелем пояснює й виокремлення в межах його теорії особливого предмета дослідження, і вироблення основ методології соціального пізнання. Засновник формальної соціології вважає більшою мірою некоректним використання терміна «суспільство» і віддає перевагу введеному ним самим терміну «соціація», або ж «осуспільнення». Соціальна реальність є постійно мінливою, і не останню роль у цих змінах відіграє й сам дослідник. Предметом природничих наук у кантіанській традиції, прихильником якої вважав себе сам Зіммель, є реальність, чиї елементи впорядковуються «ззовні» — прозорий порядок вноситься дослідником у нескінченну й неохоплювану людським розумом множинність зв’язків цих елементів. У соціальних науках, вважає соціолог, елементами реальності виступають індивіди, які самі є частиною соціального ладу, причому частиною активною, що сама виступає творцем цього порядку. Тому неможливо виводити якісь загальні закони цієї реальності — можна лише прагнути осягнути цю реальність у її унікальності та рухливості. Причому залежно від методів пізнання більш або менш прозорою для дослідника буде соціальна реальність: метод пізнання є такою ж формою міжінди-відної взаємодії, як і будь-які інші форми (наприклад, політична партія), тому він має сприйматися якомога більшою кількістю людей, щоб бути більш об’єктивним. Тут відчувається відгомін суспільного договору Т. Гоббса та його послідовників, однак, на відміну від останніх, Зіммель стверджує, що не існує єдиного спільного «договору» для всього суспільства, а в наявних суспільствах завжди міститься досить значна кількість окремих, менш «глобальних» договорів, які вільно сполучаються між собою та осуспільнюють індивідів.
Власне соціальні форми, або форми міжіндивідної взаємодії, і є предметом дослідження соціальної теорії, яка має вилучати ці форми з їх нерозривної єдності з матерією соціального життя подібно до граматики, яка вилучає граматичні форми з живої мови. Соціальна теорія
фіксує соціальні форми, класифікує їх за допомогою порівняльних методів, з’ясовуючи функції соціальних форм: об’єднання змістів у єдність, відокремлення одних змістів від інших, їх структурування. Сама структура взаємодії і є формою. Змістом є переживання — те, що спонукає індивідів до взаємодії.
Методом пізнання соціальної реальності як міжіндивідної взаємодії може бути не аналогічне природничому з’ясування причиново-наслідкових ланцюгів, а специфічне соціально-філософське осягнення реальності як включення в неї — розуміння сенсу соціальних явищ. Але на відміну від позиції В. Дільтея, котрий тлумачив розуміння як вжиття в специфіку буття суспільного об’єкта дослідження, співпереживання з іншими індивідами, Зіммель орієнтує соціальне пізнання на структурні моменти переживань, які лежать в основі взаємодії. Цими структурними моментами переживань є мотиви й почуття самого діючого індивіда, причому не випадкові й моментальні явища суб’єктивного душевного життя, а ті, що визначаються загальнообов’язковістю типового. Таким чином, будь-яке судження соціальної теорії про взаємозв’язок певного роду переживань із певного роду діями вважається обгрунтованим лише тоді, коли воно сформульоване в межах загальноприйнятих цінностей і, отже, піддається раціональній реконструкції. Критерієм обгрунтованості таких суджень є раціональність сполучення мотивів і діяльностей, що
входять до фрагментів досвіду, які належить аналізувати. Та результатом процедури пізнання все одно буде виявлення смислу дії, який полягає у логіці зв’язку цієї дії з людськими уявленнями, потребами, інтересами.
Це здійснюється завдяки піднесенню ролі індивіда в соціальній діяльності: людина вже не просто носій класової або колективно-корпоративної свідомості, не лише співучасник утворення різноманітних соціальних форм, а й творець соціального ладу. Згідно з теорією Вебера, саме окремі індивіди виступають у ролі провісників нових ідей, харизматичних лідерів, які ведуть за собою і згуртовують своїх послідовників, змінюють обличчя суспільств і надихають на боротьбу за краще життя.
Раціональність для Вебера є характеристикою практики соціальної дії, її структуруючим началом. Отже, в теорії Вебера поняття раціональності не застосовується лише до опису пізнавальної діяльності (це не раціональність науки в теорії Декарта чи інших раціоналістів Нового часу). Раціональність дії теж характеризується методичністю та систематичністю, теж є організуючим началом пізнання і, звісно, також безпосередньо пов’язана з свідомою цілеспрямованою дією людини. Проте методичність стосується всієї діяльності людини, її способу життя, світогляду в цілому, а не лише пізнавальної діяльності, способу пізнання світу, наукової складової світогляду. Відповідно, з методичною діяльністю пов’язана специфіка організуючої функції раціональності у суспільному житті: ця організація непідвладна одиничній свідомості (про що свідчить і відмова Вебера від оперування поняттям суспільства у традиційному його розумінні, відмова від побудови загальної теорії суспільства), організація суспільного життя здійснюється лише у взаємодії багатьох індивідів, що входять у дане суспільство, причому термін «соціальна дія» є характеристикою не одиничної емпіричної соціальної дії, а теоретичним інструментом для аналізу типових, а точніше — зразкових соціальних дій. І нарешті, свідома цілеспрямована дія індивіда важлива не лише сама по собі, а значно більшою мірою — як систематизуюче начало в сенсі стратегічної переорієнтації всієї поведінки людини. Сама собою свідома дія не може контролювати всю багатогранність життя людини, а опікується проблемними й загрозливими для її існування питаннями. Вирішенню цих питань і винятковими, внаслідок чого дається не лише діагноз наявного суспільства, а й обгрунтовані (базовими цінностями цих шдивідш) практичні рекомендації для програм соціальних змін.підпорядковується виконання усіх інших завдань як у житті індивіда, так і в суспільному житті в цілому.
Важливою складовою соціальної дії після усвідомленості, осмис-леності є вимога її визнання. Саме завдяки концепції визнання теорія соціальної дії виступає не фантастично-утопічним прожектерством, і не теорією, що прагне узаконити сваволю індивіда, повний релятивізм як конститутивні принципи, а навпаки — реалістичною теорією, яка в подальшому стала складовою не однієї прагматичної теорії соціальної дії. Визнання є виправданими очікуваннями індивіда, на які він покладається у своїх діях, орієнтованих на інших індивідів. Саме визнання лежить в основі будь-якого панування, на якому будується соціальний лад, адже панування — це лише шанс пануючих дістати визнання у підлеглих. У цьому контексті розгортається й концепція соціальних інститутів Вебера, згідно з якою соціальні інститути мають примусовий характер, який не суперечить тому, що ці інститути створені людьми й можуть і мусять використовуватись ними для поліпшення свого життя. Адже примусовий характер дії соціальних інститутів базується саме на їх визнанні суспільною більшістю, причому визнанні добровільному.
Таким чином, соціальна теорія Вебера містить багато позитивних рис попередніх соціальних теорій, реалізуючи закладені, але не завжди підтверджені наміри їх творців. Водночас ця теорія має ряд недоліків. По-перше, навіть найдосконаліша теорія не може охопити актуально всі сторони суспільного життя, і хоча теорія Вебера вибирає з них провідні на прикладі зразкових соціальних дій (що є розв’язанням найважливіших соціальних проблем), всі ж інші сторони залишаються не врахованими. З цим недоліком теорія Вебера бореться шляхом застосування принципу історизму, за яким соціальні проблеми міняються і, відповідно, змінюються зразкові дії; тому є шанс, що всі сторони соціального життя колись виступали в ролі провідних або виступатимуть у цій ролі, якщо не виступають у ній зараз. Отже, всі вони потенційно відкриті для раціонального пізнання. По-друге, до таких недоліків можна було б долучити залежність побудови соціальної теорії від соціального статусу дослідника, який прагне свідомо чи підсвідомо піднести над іншими соціальними інститутами той, якому він зобов’язаний найбільше. Але з цим недоліком теорія Вебера бореться шляхом застосування критерію суспільного визнання, якому наука підпорядковується, як і будь-який інший соціальний інститут. Не менш важливим є й те, завдяки чому здійснюється визнання — базові цінності, які поділяють члени даної спільноти, суспільства, а можливо (це вважають деякі вчителі й послідовники Вебера) й людства (отже, абсолютні цінності). Хоча теорія Вебера є незавершеною (що визнають усі дослідники його творчості), однак ця незавершеність є принциповою і свідчить про відкритість цієї теорії. Тут строгість і практичність природничої методології поєднуються зі специфікою гуманітарної методології, яка апелює до переконань і винятковості кожної людської істоти: за допомогою орієнтації на свідому компоненту дії та на визнання цієї дії основою пізнання здійснюється строгий раціональний аналіз окремих, а саме зразкових, дій і переконань індивідів, які по-своєму є.
Теорія соціальних систем Толкотта Парсонса
Чи не єдиною після теорії М. Вебера соціальною теорією, що претендує на універсальність і системність вивчення соціального, має визнання фахівців і впливає на формування ідеологій, є теорія соціальних систем Т. Парсонса. Це теорія структурного функціоналізму, причому структура соціальної системи визначається функціями, які вона має задовольняти, а не навпаки, тому соціальна система змінюється у своїх структурних компонентах залежно від зміни, а точніше — ускладнення соціальних функцій. Внаслідок цього, незважаючи на свою орієнтованість на соціальну стабільність, теорія соціальних систем є цілком придатною для опису тих процесів і програм соціальних змін, на які орієнтує концепція Вебера. До речі, Парсонс свідомо орієнтувався на теорію раціоналізації Вебера, доповнюючи її кращими доягненнями інших соціальних теорій. Так, теорія соціальних систем є ускладненням теорії соціальної дії Вебера.
За Парсонсом, система дії, як і будь-яка система, визначається способом взаємодії з навколишнім середовищем, яким постають для неї фізична реальність і вища реальність (реальність смислів). Відповідно виникають дві функції, яким має відповідати система дії, — функція адаптації (стосовно фізичної реальності) та функція відтворення зразка (стосовно вищої реальності). На думку Парсонса, є ще дві функції, яким має відповідати система дії, а саме «внутрішні», які необхідні для задоволення «зовнішніх», — функція ціле досягнення та функція інтеграції. Цим чотирьом функціям відповідають чотири структурні елементи системи дії: функції адаптації — по-ведінкова підсистема, функції відтворення зразка — культурна, функції ціледосягнення — особистісна, функції інтеграції — соціальна підсистема. В свою чергу, соціальна підсистема як зовнішнє середовище має поведінкову, культурну та особистісні підсистеми, через які вона взаємодіє з фізичною та вищою реальностями.
Соціальна підсистема має задовольняти тим самим функціям, що й система дії, через свої структурні елементи взаємодіючи зі своїм зовнішнім середовищем: функції адаптації (для взаємодії з пове-дінковою підсистемою) — підсистема соціальних ролей; функції відтворення зразка (для взаємодії з культурною підсистемою) — підсистема цінностей; функції ціледосягнення (для взаємодії з осо-бистісною підсистемою) — підсистема колективів; функції інтеграції (для внутрішніх цілей) — підсистема норм. Згідно з цією схемою можна будувати безліч моделей суспільної реальності, які мають великі шанси на адекватне, відповідне відтворення соціальної дійсності у її багатоманітності. Суспільство Парсонс визначає як найбільш стабільну, збалансовану соціальну систему.
Таким чином, соціальні теорії є самодостатніми визначеннями завдань і функцій соціальної філософії, коригувати які можуть лише вимоги практики їх втілення у широкі сфери соціального життя, тобто вимоги узгодження їх взаємодії з іншими частинами соціальної реальності.
Суміжними стосовно соціальних теорій є теорії особистості, теорії техніки тощо, які беруть за центр дослідження феномен, довкола якого обертається все інше, окремі явища соціального життя. Перехрещуючись із соціальними теоріями, вони виявляють ті сторони соціальних феноменів, які неможливо охопити в соціальних теоріях. Таким чином, соціальні теорії доповнюються не лише одна одною, а й «регіональними» (неуніверсальними) соціальними теоріями, які дають змогу глибше зрозуміти окремі сфери соціальної реальності.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Бичко)