Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Бичко) скачати онлайн-> ТЕМА 19. Формування та розвиток некласичної філософії історії

ТЕМА 19. Формування та розвиток некласичної філософії історії


Вчення про суспільно-економічні формації як перехідна форма від класичної до
некласичної філософії історії
Перший начерк некласичної філософії історії зробили К. Маркс і Ф. Енгельс у створеній ними теорії суспільно-економічних формацій. Розробляючи свою систему, вони в царині філософського осягнення історичного процесу прагнули, по-перше, досягти справді автентичного розуміння історії, взірцем та уособленням якого вважали строго наукову її інтерпретацію, по-друге — уникнути однобічностей попередніх — прогресистського, регресист-ського і циклічного — тлумачень історії, неминучих у тому разі, коли кожне з них претендує на роль самодостатнього і єдино правильного.
Слід зазначити, що на середину XIX ст. прагнення мислителів здійснити перехід від попередніх філософських концепцій історії, трактованих як донаукові, до принципово інших як справді єдино наукових, стало своєрідним виявом «духу того часу». Доказом цього є хоча б те, що останній не менш значущо проявився, зокрема, в тому, що саме в той період і в тому напрямі представники «першого позитивізму» О. Конт і Г. Спенсер розробляють «позитивні» версії трактування історичної дійсності, що теж претендують на справжню науковість як ідеал автентичності. І певною мірою можна погодитися з тим, що завдяки зусиллям цих мислителів — засновників позитивізму та марксизму — справді відбувся своєрідний якісний стрибок у царині філософсько-історичного пізнання. Але не від донаукового рівня до рівня наукового, як вважали вони самі, а від емпіричного рівня до рівня теоретичного. Крім того, цей перехід не означав також того, що осмислення історичного процесу втрачає взагалі свій філософський характер і набуває статусу науки, котра витлумачується тут як найвищий і найадекватніший із можливих рівнів людського пізнання взагалі. Ці мислителі вперше відкривали — і не тільки для себе, але значною мірою й для суспільства — ту справді властиву філософії історії особливість, за якою вона, з одного боку, має дотримуватися низки вимог, спільних для неї й наукового пізнання; з іншого — не може бути зведеною до рангу однієї з систем знання, що цілковито входить у відомство науки. Та вони побачили цю обставину в основному лише під одним кутом зору — тим, де на перший план виступає саме і тільки спільність філософсько-історичного та наукового осягнення реальності. Яким же чином здійснює Маркс перехід від емпіричного до теоретичного рівня філософсько-історичного пізнання в процесі розбудови вчення про суспільно-економічні формації?
І Відомо, що Маркс та Енгельс розбудовували своє вчення, грунту-1 ючись на принципах детермінізму й розвитку, прагнучи поєднати діа- хронічний і синхронічний підходи до аналізу соціально-історичного І процесу. Вони розглядали останній як природно-історичний процес % послідовної зміни суспільств різних типів, кожне з яких є динамічною І системою і має складну структуру. Ця структура, вважали вони, постає І водночас як більш чи менш розвинута форма загальної структури люд- ського суспільства, розглянутого на вищій, сучасній стадії в синхро- нічному «препаруванні». Усталені уявлення Маркса та Енгельса про загальну структуру суспільства (про структуру суспільної формації), як І доречно зазначав відомий «марксолог» Г. А. Багатурія, можна схе-% матично зобразити таким чином: продуктивні сили — виробничі та інші ї суспільні відносини — політична надбудова — форми суспільної свідо-I мості (ПС — ВВ — СВ — ПН — ФСС). (Послідовність відповідає напрямові функціональної залежності.)
Першим відправним положенням майбутнього матеріалістичного розуміння історії був висновок Маркса (зроблений у рукописі «До * критики гегелівської філософії права») про те, що не держава визначає громадянське суспільство, а, навпаки, останнє визначає державу, виробничі відносини (сукупність котрих витлумачується як економічний базис) визначають політичну надбудову (ВВ —ПН). Енгельс на матеріалах аналізу новітньої історії Англії досліджує взаємозв’язки економіки, класової структури суспільства та політики й на цій основі конкретизує категоріальну структуру (ПС — ВВ — ПН). В «Економічно-філософських рукописах» Маркса категоріальна система його розуміння суспільства набуває ще розгорнутішої форми (ПС — ВВ — СВ + ПН + ФСС). Крім того, Маркс тут, а Енгельс у праці «Положення робітничого класу в Англії» підходять до розуміння механізму взаємозв’язку продуктивних сил і виробничих відносин (ПС — ВВ). В «Німецькій ідеології», «Злиденності філософії» та «Маніфесті Комуністичної партії» здійснено спробу дедалі конкретнішого розкриття природи взаємодії та розвитку продуктивних сил і суспільних відносин. Наслідком цього було: 1) остаточне з’ясування загальної структури суспільства (ПС — ВВ — СВ — ПН — ФСС), 2) пізнання загальної закономірності історичного розвитку суспільства (початок учення про суспільні формації) і 3) спроба наукового обгрунтування необхідності якісного перетворення тогочасного суспільства як результат розвитку суперечностей між продуктивними силами та виробничими відносинами.
Формаційний підхід, розроблений Марксом та Енгельсом, вивершує багатовіковий розвиток класичної філософії історії і водночас є першим нарисом філософії історії некласичного типу. Як і будь-яка попередня, ще суто класична філософсько-історична система, це філософсько-історичне вчення теж грунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Але попередні мислителі пропонували водночас у своїх системах універсалістські філософські конструкції світобудови як такої, система ж Маркса обмежується лише світобудовою історичного універсуму. З попередниками Маркса єднало також те, що він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний процес. А саме — природно-історичний процес зміни суспільно-економічних формацій.
До середини XIX ст. поняття суспільно-економічної формації не вживалося. Вперше термін «суспільна формація» Маркс застосував у праці «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (десь у грудні 1851 р.), вдруге — в «Економічних рукописах 1857—1859 рр.» (у травні 1858 р.) і втретє — у передмові до праці «До критики політичної економії» (1859). Загалом до виходу в світ першого тому «Капіталу» (вересень 1867 р.) поняття «формація» трапляється у Маркса не менш як 20 разів. Ф. Енгельс уперше вживає цей термін 1868 р. у конспекті першого тому «Капіталу» та в одній із рецензій на нього. Окрім цього, у його працях поняття «формація» подибується ще чотири рази, причому використовується суто термінологічно. Отже, на основі викладеного вище можна зробити такий висновок. Поняття суспіль^ но-економічної формації входить до власного категоріального апарату вчення, розробленого Марксом та Енгельсом, і є в контексті цього вчення одним із наріжних (левова частка роботи тут виконана Марксом). Вироблення поняття «суспільно-економічна формація» відбувалося вельми повільно й важко. Йому передували такі, як: спочатку — «форма суспільства», «стан суспільства», «організація суспільства», «форми спілкування», пізніше — «економічна форма суспільства», «економічна структура суспільства» і, нарешті, найбільш близьке до поняття суспільно-економічної формації — «економічна формація суспільства».
Сам термін «формація» запозичений Марксом із геології. Ймовірних джерел запозичення — три: а) власне вивчення геології; б) «Філософія природи» Гегеля; в) книга Дюро де ла Маля «Політична економія римлян», де вживається французький термін, що відповідає поняттю «формація». Паралель між геологічними й суспільними формаціями Маркс проводить принаймні тричі: 1) в економічних рукописах 1861—1863 рр. «До критики політичної економії» (2-й варіант «Капіталу»); 2) у першому томі «Капіталу», де він пише про те, що епохи історії суспільства, подібно до епох історії Землі, не відокремлюються одна від одної абстрактно точними межами; 3) у «Начерках відповіді на лист В. Засулич», де зазначається, що, приблизно так само як і в геологічних утвореннях, і в цих історичних витворах є ряд типів первинних, вторинних, третинних тощо, а також проводиться пряма аналогія між архаїчною або первинною геологічною формацією земної кулі та архаїчною суспільною формацією. Термін «формація» досить вдалий, бо охоплює відразу різні зрізи людського суспільства — суспільство як прогрес і як стан; структуру системи відносин між людьми. Подібно до цього ми, говорячи про формації Землі, характеризуємо не тільки її первинний стан, пласт, але і формування. Розглядаючи ті чи інші історичні типи суспільства як своєрідні макроіндивіди історії, що характеризуються стадіями народження, формування, розвитку, занепаду й переходу до іншого, наступного, досконалішого типу суспільства, Маркс значною мірою вже відходить від лінійної парадигми класичного філософсько-історичного мислення. Він прагне уникнути (і це деякою мірою йому вдається) однобічностей прогресистської, регресистської та циклічної філософії історії як напрямів класичної філософії історії, тобто однобічних і взаємовиключаючих один одного.
Застосувавши вперше термін «суспільно-економічна формація» (точніше — «економічна суспільна формація») у передмові до праці «До критики політичної економії», Маркс найчастіше його використовує для характеристики індустріального суспільства. Але жодного разу — щодо первісного. Для характеристики первісного суспільства він використовує термін «суспільна формація» (а не «суспільно-економічна формація»), причому інколи у множині. Рабовласницьке та феодальне суспільство Маркс називає і суспільно-економічною формацією, але щоразу — у порівнянні з сучасним йому суспільством. Якогось єдиного, канонічного визначення суспільно-економічної формації у працях Маркса та Енгельса немає. Цю категорію вони розглядають не у плані спеціального, системного, загальнотеоретичного аналізу його змісту, а як робоче поняття, яке дає змогу розв’язувати конкретні пізнавальні чи практико-політичні проблеми. Тому мова у них, як правило, йде про різні грані суспільства, що фіксуються, відповідно, відмінними термінами. Основні з них — «суспільно-економічна формація» та «суспільна формація». Суспільно-єкономічну формацію вони найчастіше трактували як сукупність виробничих відносин; суспільну формацію — як сукупність усіх суспільних відносин. Окрім цих, використовують терміни: «історична формація», «економічна формація», «формації суспільного виробництва». Та у Маркса окреслюється ще кілька значень поняття суспільно-економічної формації. Так, у передмові до праці «До критики політичної економії» 1859 р. термін «формація» вживається в найширшому значенні, — під нею автор розуміє не історично визначену економічну структуру суспільства, а економічну структуру суспільства, що не детермінована історично. Він пише, що в загальних рисах азіатський, античний, феодальний і сучасний буржуазний способи виробництва можна означити як прогресивні епохи економічної суспільної формації. У такому найширшому значенні, як економічна структура суспільства взагалі, термін «суспільно-економічна формація» двічі вживався й пізніше — в рукописі «До критики політичної економії» 1861—1863 рр. Дещо ширше за звичайне, але вже не так, як вище, поняття формації трактується К. Марксом і в 1881 р. у начерках листа до В. Засулич. Тут прозирає поділ на три великі формації —первинна (докласове суспільство), вторинна (класове суспільство) і третинна (безкласове суспільство). Щоправда, Маркс говорить не про суспільно-економічну формацію. Загалом основні значення формації у Маркса такі:
історично визначена сукупність виробничих відносин; історично визначена сукупність суспільних відносин; економічна структура суспільства взагалі;
ступінь історичного розвитку суспільства: первинний (докласове суспільство), вторинний (класово антагоністичне суспільство), третинний (комуністичне суспільство);
історичний тип суспільства;
різновид історичного типу суспільства (формації первіснообщинного суспільства).
З появою «Капіталу», після того як було обгрунтовано и розроблено категорію суспільно-економічної формації, проаналізовано її зміст і структуру (на основі дослідження найрозвинутішого тоді індустріального суспільства), завершується тривалий період перетворення Марксового розуміння історії з гіпотези в теорію. Воно, принаймні тоді, цілком відповідало основним науковим вимогам, не редукуючись, однак, при цьому до науки, як помилково вважав і сам Маркс, і його послідовники. Будучи розробленою значно пізніше від багатьох інших категорій даного розуміння історичного процесу і в цьому сенсі, тобто історично, постаючи як зумовлена ними, логічно категорія «суспільно-економічна формація», навпаки, сама виступає як глибинна основа всієї Марксової системи філософсько-історичних категорій. У даному ракурсі ця система може бути розглянута як послідовна конкретизація поняття «суспільно-економічна формація», здійснювана через поступальний рух особливих і одиничних форм даного поняття. В ході цього руху знаходить своє ідеальне вираження та узагальнення реальний історичний процес, тлумачений іще цілком у традиціях класичної філософії історії — як глобальний історичний рух людського суспільства загалом, тобто як об’єктивний динамічний соціально-історичний Універсум.
* У «Капіталі» та інших безпосередньо пов’язаних із ним працях І Маркса та Енгельса розроблено в основному синхронічний аспект І теоретичного осмислення історичної реальності в системі таких фі-1 лософсько-історичних категорій, загальним основоположенням якої (системи) є поняття суспільно-економічної формації. У низці пізніших І творів Маркса та Енгельса ця система категорій конкретизується теж на основі даного поняття. Але вже в іншому, діахронічному, аспекті, в І межах котрого в центрі вже історичний розвиток суспільства, тракто- ваний як природно-історичний процес зміни суспільно-економічних І формацій. Ці два аспекти розвитку Марксової філософсько-історичної І системи діалектично пов’язані, взаємно доповнюють один одного. Обидва вони грунтуються на розумінні історії суспільства як складної, І структурованої і водночас цілісної та динамічної системи; відмінність — % лише в акцентах. У першому випадку увага фокусується на структурі суспільства, його функціональних зв’язках, що найрельєфніше і най- повніше виявляються в сучасній формації. Аналіз динаміки попередніх І історичних типів суспільства тут дещо відходить на другий план.
У другому випадку, навпаки, основним предметом філософсько- історичного аналізу є саме історичний розвиток як зміна цілісних соціальних організмів (формацій). Так, ще в «Економічних рукописах 1 1857—1859 рр.», орієнтованих здебільшого на синхронічний аспект І аналізу соціально-історичного розвитку, Маркс спеціально застерігає \ щодо нерозривного зв’язку цього аспекту з діахронічним: «Наш метод І показує ті пункти, де повинен бути включений історичний розгляд І предмета, тобто ті пункти, де буржуазна економіка, яка є всього лише І історичною формою процесу виробництва, містить вказівки, що вихо- дять за її межі, на більш ранні історичні способи виробництва. Тому, для того щоб розкрити закони буржуазної економіки, нема потреби § писати справжню історію виробничих відносин. Однак правильний розгляд і виведення цих виробничих відносин як відносин, що І історично склалися, завжди приводять до таких перших рівнянь, які — І подібно до емпіричних чисел, наприклад, у природознавстві — вказу- ють на минуле, що існувало до цієї системи. Ці вказівки поряд з правильним розумінням сучасності дають у такому разі також і ключ до ї розуміння минулого… З другого боку, цей правильний розгляд приводить до пунктів, де намічається знищення сучасної форми виробничих відносин і в результаті цього вимальовуються перші кроки перетворюючого руху в напрямі до майбутнього. Якщо, з одного боку, І добуржуазні фази є тільки історичними, тобто вже усунутими переду- мовами, то сучасні умови виробництва виступають як такі, що усувають І самих себе, а через те — як такі умови виробництва, що встановлюють й історичні передумови для нового суспільного ладу»1.
Таким чином, Маркс виходить із необхідності органічного зв’язку діахронічного й синхронічного аспектів аналізу історичного процесу. Водночас ці аспекти не постають у нього як статично різнозначні. В історичному плані, наголошував він, сучасна соціальна система має своєю передумовою попередні суспільно-економічні формації, однак у пізнавальному плані вже навпаки — наукове дослідження сучасної найбільш розвинутої формації постає неодмінною умовою автентичного розуміння особливостей розвитку і структури кожної з попередніх формацій. Розробка діахронічного аспекту свого вчення здійснюється Марксом переважно як подальший розвиток вже існуючої філософсько-історичної теорії. В ході цього розвитку конкретніше ставиться і проблема співвідношення особливого та всезагаль-ного, зрозумілого не як абстрактне відволікання, а як відтворення реальної історичної цілісності в результаті її теоретичного освоєння. За синхронічного підходу функцію такої цілісності виконувала осягнута понятійно суспільно-економічна формація, роль особливих історичних форм — її найважливіші сторони, відбиті у відповідних філософсько-історичних категоріях. За підходу діахронічного як реально існуюча історична цілісність розглядається вже найпізніша, найрозвинутіша формація, а особливими історичними формами — попередні формації.
Реалізуючи синхронічний підхід, дослідник вивчає поступальний рух тих особливих історичних форм, окремих площин чи сторін суспільно-економічної формації в її загальнотеоретичному тлумаченні, що фіксуються з допомогою філософсько-історичних категорій у ході системного відтворення цієї формації як певного історичного універсуму. Для діахронічного підходу подібними особливими формами виступають уже не однобічні відволікання від формації як цілого, а такі самі, але менш розвинуті цілісності — формації, що існували раніше. Кожна з цих формацій може бути адекватно відображена вже не однією абстракцією, а лише за допомогою системи відповідних філософсько-історичних абстракцій. Водночас у синхронічному аспекті розгляду суспільно-економічна формація поставала як цілісність, реально існуюча історична система, що відображується у відповідній системі філософсько-історичного знання. В діахронічному аспекті ця формація не постає як єдиний і всезагальний предмет вивчення, а досліджується Марксом у ширшому контексті — в межах всесвітньо-історичного процесу. І йдеться тут уже не просто про суспільно-економічну формацію як таку, а про кілька формацій (первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну), послідовна зміна яких утворює, як гадав Маркс, природно -історичний процес поступу людського суспільства. Але створення в цьому разі теоретичної системи, що адекватно відтворювала б як цілісну реальну систему ту чи іншу з формацій, що передували найрозвинутішій, можливе, гадав Маркс, лише з урахуванням специфіки вищої формації. Він наголошував, зокрема, що саме найрозвинутіше на той час індустріальне, капіталістичне суспільство дає ключ до автентичного розуміння інших попередніх історичних типів суспільства.
Категорії, що виражають відносини індустріального соціуму, зазначав Маркс, «розуміння його структури, дають разом з тим можливість заглянути в структуру і виробничі відносини всіх тих загиблих форм суспільства, з уламків і елементів яких воно було побудоване. Деякі ще не подолані залишки цих уламків і елементів продовжують животіти всередині буржуазного суспільства, а те, що в попередніх формах суспільства було тільки у вигляді натяку, розвинулося тут до повного значення і т. д. Анатомія людини — ключ до анатомії мавпи» . Здійснюючи порівняльно-типологічний аналіз різних формацій як різних історичних, внутрішньо диференційованих цілісностей, послідовних форм реально існуючого історичного конкретного, засновники марксизму намагалися довести, що перехід від однієї формації до іншої аж ніяк не здійснюється у вигляді іманентного саморозвитку досконалішого історичного організму з якоїсь однієї, лише йому притаманної, тільки протягом цього переходу сформованої <<першоклігинки>>. На їхню думку, цей перехід здійснюється насамперед як використання (звісно — в новій якості) в ході переробки структури старого суспільства в структуру нового соціального цілого компонентів, уже наявних у попередній соціально-історичній системі, але або в нерозвинутій формі, або в підпорядкованому значенні. У даному разі, вважали вони, здійснюється не розвиток абстрактного у конкретне, а перехід від одного реального конкретного, цілого історичного організму до другого такого організму, до іншої формації.
І «Економічна структура капіталістичного суспільства, — писав, на-І приклад, Маркс, — виросла з економічної структури феодального су-I спільства. Розклад останнього звільнив елементи першого»2.1 навпаки, 1 наголошував він, ті елементи, що в структурі попередньої історичної І системи відігравали визначальну роль, відступають на другий план. І Вони зберігають своє існування, але вже тільки як своєрідний % «реліктовий фон» старого суспільства. Відповідно до цієї зміни значен- ня тих чи інших компонентів суспільного життя в контексті різних І суспільно-економічних формацій, тобто самобутніх історичних цілісних І систем, змінюються й категоріальні визначення означених компо-I нентів. При цьому основою виявлення конкретно-історичної специ-I фіки категорій свого вчення Маркс та Енгельс вважали не пошук І однакових явищ, сфер, процесів чи відносин у різних формаціях, а І виявлення своєрідності кожної з цих формацій та її складових. Згідно з І таким підходом, зовнішньо, здавалося б, цілком ідентичні вияви І історичного життя людей у різних формаціях отримують тут зовсім різну І змістову характеристику. Наприклад, вказуючи на зовнішню подібність І обезземелювання сільських жителів у ході формування великих зе-1 мельних господарств у Стародавньому Римі та обезземелювання селян І у процесі первісного нагромадження капіталу в Англії, Маркс зауважу-I вав, що ці «події, які на диво аналогічні, але відбуваються в різній І історичній обстановці, привели до цілком різних результатів. Вивчаючи І кожну з цих еволюцій окремо і потім зіставляючи їх, легко знайти ключ до розуміння цього явища; але ніколи не можна досягти цього розуміння, користуючись універсальною відмичкою у вигляді якої-не-будь загальної історико-філософської теорії, найвища цінність якої полягає в її надісторичності».
Таким чином, у контексті вчення про суспільно-економічну формацію історичний процес розглядається як такий, що характеризується повторюваністю, однак не зводиться до неї. Він розглядається як єдність повторюваності і неповторності. Слід зазначити, що це й справді уможливило подолання Марксом деяких слабких місць попередніх концепцій прогресизму, регресизму та історичного коловороту якісно іншим змістом. Втім, незважаючи на це, роль третейського судді не зовсім вдалася і йому. Формаційний підхід, хоч він і тлумачився Марксом як всезагальний і єдино правильний, певною мірою хибував (уже в виконанні Маркса та Енгельса) на європоцентризм. Створений здебільшого на основі вивчення західноєвропейської історії, цей підхід при проекціюванні на всесвітньо-історичний процес у цілому призводив до неадекватного зображення реального стану речей. Практика показала, що більшість народів планети живе і розвивається не за тими законами, які приписувало їм учення про формації. Доводиться визнати й те, що формаційний підхід, інтерпретований як єдино правильний, теж не зміг позбутися спрощеного прогресизму в трактуванні історичного процесу. Більше того, якщо у засновників марксизму ухил у цей бік помітний менше, то в процесі подальшого розвитку марксистської філософії, передусім радянського зразка, лінійне тлумачення історії стає дедалі чіткіше вираженим, трансформуючись поступово, але неухильно в так званий формаційний редукціонізм.
Варто відразу взяти до уваги, що цивілізаційний
Водночас і не-класична філософія історії теж не пов’язана однозначно тільки з цивілізаційним підходом. Вона вбирає в себе всю палітру пізнавальних підходів до осягнення історичного процесу. Серед основних (уже в контексті некласичного мислення) — цивілізаційний.
На перших стадіях вжитку терміна «цивілізація» під останньою розуміли, як правило, не певний тип історичних цілісностей чи, скажімо, стан суспільства, а процес змін суспільства, передусім європейського, в напрямі піднесення гуманності. Та з плином часу нормою стає використання поняття «цивілізація» для характеристики стану суспільства або його стабільних формоутворень. Трактування цивілізації як процесу цивілізування з такою ж поступовістю і водночас неухильністю відходить на задній план. З кінця XVIII ст. проблема цивілізації посідає одне з чільних місць у західноєвропейській філософії й історії. Це не могло не відбитися на постановці цивілі-заційної проблематики та її розгляді, зумовлюючи відповідний євро-поцентристський колорит. По суті, аж до початку XX ст. в європейській ментальності поняття «цивілізація» функціонує в однині (за поодинокими винятками). Воно застосовувалося для позначення особливостей розвитку європейського суспільства, що тлумачились як переваги і протиставлялися «недолікам» або взагалі рівню розвитку інших країн і народів, яким, отже, відмовляли в «цивілізованості».
З переходом від доіндустріального суспільства до індустріального поступ філософсько-історичної думки починає здійснюватися дедалі послідовніше як мультицивілізаційний. На передній план виходять ті концепції, що прагнуть осягнути історію з позицій некласичного мислення. Це передусім філософсько-історичні системи М. Я. Дани-левського, О. Шпенглера, Е. Мейєра, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокіна, С Хантінгтона тощо. Важливе місце посідають серед них три філософсько-історичні теорії, що відіграли роль основоположних у розробці цивМзаційного підходу як саме некласичного: культурно-історична типологія Данилевського; морфологія історії Шпенглера; історіософія Тойнбі.
Перше місце серед мислителів, з іменами яких пов’язані формування та розвиток нелінійної, чи, як її ще називають, неокласичної філософії історії посідає М. Данилевський. Широта поглядів і біологічна орієнтація вченого значною мірою визначили самобутність його філософсько-історичної системи, викладеної в праці «Росія і Європа: Погляд на культурні та політичні відношення Слов’янського світу до Германо-Романського» (1871). Спочатку, як зазначав відвертий противник концепції Данилевського В. С. Соловйов, її було сприйнято як своєрідний літературний курйоз, не вартий серйозної уваги. Проте пізніше, після того як за короткий відтинок часу (1881—1895) вона (в основному завдяки зусиллям М. М. Страхова) була опублікована ще тричі, проти теорії виступила вся ліберальна преса. Данилевському дорікали насамперед за те, що він буцімто заперечував будь-яке моральне ставлення до інших народів і людства в цілому й обстоював панславізм. Останнього йому справді уникнути не вдалося, та це аж ніяк не привело до заперечення морального ставлення до людства загалом чи до інших народів зокрема. Більше того, основною метою своєї філософсько-історичної системи вчений, навпаки, вважав подолання вузьколобого, передусім європоцентрист-ського підходу до вивчення історії та множини історичних культур, які в своїй сукупності її складають. Відповідно до цього він виступив з критикою спроможності моністичного тлумачення історії автентично осмислювати історичну дійсність. Натомість обстоював і розробляв принципово інший, плюралістичний підхід до осмислення історичного процесу, заснований на визнанні не тільки можливості, а й необхідності співіснування як рівноправних багатьох трактувань історії. Данилевський розглядає всесвітню історію не як єдиний, моністичний, глобальний і лінійний процес неухильно поступального розвитку людства в цілому, а навпаки — як множину органічних автономних соціокультурних утворень, які він називає культурно-історичними типами.
Данилевський доводить цілковиту неспроможність поділу «стародавній час — середньовічний час — новий час» як єдиної схеми періодизації всієї всесвітньої історії. Основна хиба, гадає він, полягає в тому, що за основу взято ступені, а не типи історичного розвитку, тоді як насправді лише після поділу історії людського суспільства на культурно-історичні типи можна правильно розв’язувати й питання про ступені історичного розвитку — з урахуванням своєрідності того чи того культурно-історичного типу. Ці типи (мислитель називає їх ще культурними) тлумачаться ним як своєрідні організми (на зразок біологічних), які зароджуються, народжуються, сягають розквіту, старіють і вмирають.
Данилевський формулює п’ять загальних законів історичного розвитку, що випливають з погрупування його явищ за культурно-історичними типами.
Закон 1. Будь-яке плем’я чи сімейство народів, які характеризуються окремою мовою чи групою мов, доволі близьких між собою (для того щоб спорідненість їх відчувалась безпосередньо, без глибоких філологічних вишукувань), становить своєрідний культурно-історичний тип, якщо воно взагалі за своїми духовними задатками здатне до історичного розвитку й вийшло вже з дитинства.
Закон 2. Для зародження й розвитку цивілізації, властивої самобутньому культурно-історичному типу, необхідно, щоб належні до нього народи мали політичну незалежність.
Закон 3. Начала цивілізації одного культурно-історичного типу не передаються народам іншого типу. Кожний тип виробляє її для себе за більшого чи меншого впливу чужих, передуючих йому сучасних цивілізацій.
Закон 4. Цивілізація, притаманна кожному культурно-історичному типу, тоді лише сягає повноти, різноманітності й багатства, коли розмаїтими є етнографічні елементи, що його складають, — коли вони, не поглинуті своїм політичним цілим, користуючись незалежністю, складають федерацію, або політичну систему держав.
Закон 5. Хід розвитку культурно-історичних типів найближче уподібнюється багаторічним одноплідним рослинам, але період квітування і плодоношення — відносно короткий і виснажує раз назавжди їх життєву силу.
Виходячи з цих критеріїв, російський історик виокремлює основні, такі, що пройшли або успішно проходять повний цикл свого розвитку і складають у своїй сукупності всесвітню історію людства в цілому. До таких культурно-історичних типів він зараховує передусім ті, що вже сягнули вищого рівня зрілості, тобто цивілізації: 1) єгипетський; 2) китайський; 3) ассирійсько-вавилоно-фінікійський, халдейський, або древіпюсемітичний; 4) індійський; 5) іранський; 6) єврейський; 7) грецький; 8) римський; 9) новосемітичний, або аравійський; 10) германо-романський, або європейський. Крім них, Данилевський згадує ще два американських культурно-історичних типи — мексиканський і перуанський, які, на його думку, насильницьки загинули, не досягнувши свого розквіту. Нарешті, особливе місце він відводить слов’янському культурно-історичному типу — як най-універсальнішому й наймолодшому, що лише за сучасних умов сягає вищого рівня розвитку — цивілізації.
Данилевський розглядає культурно-історичні типи як утворення в основному самодостатні й замкнені; начала кожного з них притаманні саме й тільки йому і не можуть механічно передаватися в інші типи. Втім, він не заперечує, що можуть існувати й спадкоємні культурно-історичні типи, наприклад єгипетський, ассиро-вавило-но-фінікійський, грецький, римський, єврейський, германо-романський. Але й тут цивілізація не передається від одного культурно-історичного типу до іншого, останній має сам дозріти, дорости до неї зсередини, органічно, та й взагалі спадкоємність постає не в формі передачі, а в формі впливу. Єдність цивілізацій Данилевський вбачає не в сутнісній, корінній подібності, не в тому, що вони — варіації одного й того самого першофеномена, а в спадкоємності культурного досвіду і його наступному примноженні. Щоправда, навіть до такої спадкоємності, з його погляду, неспроможні ті цивілізації, які він називає усамітненими, або відлюдними (китайська, індійська, іранська, аравійська). Та й у спадкоємних цивілізацій єдність трактується дуже спрощено — як успадкування культурних цінностей попередньої цивілізації наступними через такі «агрономічні» способи, як «пересадка» шляхом колонізації, «прищеплення» культурних надбань старої цивілізації до «черенка» нової та «грунтового удобрювання» старою цивілізацією нової.
У контексті власної культурно-історичної типології всесвітньо-історичного процесу Данилевський істотно переосмислює й традиційне розуміння суспільно-історичного прогресу. Не відкидаючи цього поняття взагалі, він, однак, переконаний, що нескінченний прогрес в одному й тому ж напрямку є очевидною неможливістю. Насправді ж прогрес, на його думку, «полягає не в тому, щоб іти все в одному напрямку (в такому разі він швидко б припинився), а в тому, щоб обійти все поле, що становить поприще історичної діяльності людства, в усіх напрямках. Тому жодна цивілізація не може пишатися тим, щоб вона представляла вишу точку розвитку, порівняно з її попередницями чи сучасницями, в усі боки розвитку».
Таке трактування особливостей розвитку різних історичних культур та й поступального руху загалом зумовлене тлумаченням Данилевським змісту й форм історичної творчої діяльності; водночас воно саме теж зумовлює це тлумачення. За Данилевським, культурно-історична, або, як він її ще називає, народна діяльність поділяється на чотири основні розряди (причому розряди вищі, найзагальніші, які не можуть субординуватися між собою, бути підведеними один під інший). До них він зараховує релігійну діяльність (що становить живу основу всієї моральної, звичаєвої діяльності людини); діяльність культурну, в вузькому значенні цього слова, що обіймає відношення людини до зовнішнього світу, по-перше, теоретичне — наукове, по-друге, естетичне — художнє, по-третє, технічне — промислове; діяльність політичну; нарешті — діяльність суспільно-економічну. Народ (чи народи) кожного культурно-історичного типу творить (творять) історію за всіма чотирма параметрами означеної вище культурної діяльності. Однак — по-різному, з акцентом на той чи інший розряд цієї діяльності. Відповідно до цих особливостей культурно-історичної діяльності народів різних типів Данилевський і розробив загальну класифікацію, що охоплює всі культурно-історичні типи, множина яких визначає історичне обличчя людства загалом.
Він поділяє всі культурно-історичні типи на чотири основні класи, чи групи. До вихідної він зарахував історично перші культури — єгипетську, китайську, халдейську, індійську, іранську (мислитель називає їх також первинними, підготовчими, автохтонними). їх відмітною рисою є не те, що вони віддають перевагу одному з розрядів історичної творчості, а те, що завдяки їм взагалі здійснюється перехід від тваринної життєдіяльності до культурно-історичної, власне людської діяльності; й також — утвердження та поширення останньої по планеті, створюються умови, за яких взагалі стає можливим життя в організованому
суспільстві. Другий клас складають, за Данилевським, одноосновні культурно-історичні типи, тобто типи, які залишили в культурній скарбниці людства класичні зразки, як правило, якоїсь однієї з чотирьох форм історичної творчості. Це єврейська, грецька та римська цивілізації. Так, релігія, гадав історик, виокремлювалась як дещо особливе й вище — в єврейській цивілізації і була всепроникаючим її началом; тип еллінський був типом культу і притому здебільшого художньо-культурним; нарешті, таким же одноосновним, чи однобічним, як грецький і єврейський, був і римський культурно-історичний тип, що розвинув і успішно здійснив головним чином політичний різновид людської діяльності
Третій клас представлений у Данилевського лише одним культурно-історичним типом —германо-романським, або ж європейським. Його він позначає як двоосновний. Мотивує це тим, що даний культурно-історичний тип, на відміну від попередніх, дав класичні зразки вже за двома розрядами культурно-історичної діяльності — політичною та власне культурною д


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Бичко)