Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Горлач) скачати онлайн-> 1. Специфіка та суверенність філософського знання

1. Специфіка та суверенність філософського знання


За минулі століття філософія нагромадила величезний теоретичний вантаж, що поповнюється мислителями різних епох і народів. У період Київської Русі філософія асоціювалася з мудрістю і, насамперед, з книжним знанням. Тому філософом називали людину, яка любить книги, граматику, людину освічену, яка вміє не тільки як бджілка збирати звідусіль премудрість, але й передавати її іншим, спираючись на знання, прогнозувати розвиток подій, давати мудрі поради. Невипадково Кирила і Мефодія називали «вправними філософами». Споконвіку під філософією розумілося прагнення до вищого пізнання, що відрізняло її від житейських, світових та інших форм знання, а також від релігійно-міфологічного розуміння світу. Однак, у буденній свідомості протягом багатьох століть існувало і, на жаль, іноді зустрічається і тепер уявлення, ніби філософія, як система знань відірвана від реального життя. Не випадково у пізніший період – в XVIII ст. символом філософа в Європі став ведмідь, який смокче власну лапу. На титульному аркуші книги Яна Бруккера «Критична історія філософії», виданої ще в 40-х роках XVIII ст., під його зображенням є напис «Ipse alimenta sildi» (сам собі харчування). Проаналізувати різні оцінки філософії, з’ясувати її справжню суть та значення для духовного життя людини і суспільства, роль у суспільстві, не знаючи специфіки й суверенності філософського знання, неможливо.
Специфіка філософського знання
До філософії не можна підходити із загальними мірками, що сформувалися у свідомості при вивченні нефілософських наук. Підхід до філософського знання з використанням критеріїв і стандартів, що склалися при вивченні природничих та деяких суспільних наук, може призвести до редукування (зведення) філософії до окремих галузей знань, наук. Між тим філософія — специфічний вид знання, що має свій предмет пізнання, свої проблеми, які не зводяться до окремих наук. Специфічною є і її мова. Специфічні методи і засоби дослідження. Своєрідні доводи, аргументація, характер дискусій і функцій філософії в культурі.
У чому ж специфіка філософського знання? Коли у практиці наукового дослідження треба визначити специфіку якої-небудь сфери інтелектуальної діяльності, наприклад, науки, на допомогу приходить філософія. Таке ж завдання, але загальне, і вирішується в межах досліджень, що іменуються як філософія різних галузей знання: філософія науки, філософія мистецтва, філософія права та ін. У дослідженнях встановлюють межі того, про що здійснюється філософствування, і можливості. Художник або юрист залишає осторонь зовнішні питання: «Що ж є мистецтво?», «Що ж є право?», тому що питання абсолютно зовнішнє, тобто не зовнішнє відносно того чи іншого типу мислення, а зовнішнє відносно мислення взагалі. Філософія присутня скрізь, де живе Думка. Тому філософія змушена займатися самовизначенням. Філософ роздумує не тільки про свідомість художника, вченого або юриста, а й про власну свідомість. Такий роздум є рефлексією.
Звичайно, утиснути значення слова філософствувати у семантичні рамки мислити – означає сказати дуже мало. Філософія — це дещо визначене, хоча менш визначене, ніж щось інше. Відповісти на питання «Що таке філософія?» непросто. Взагалі відповісти на питання – отже, усунути, зменшити невизначеність. Визначити філософію – це визначити, з якої пори починається, а де, після якої межі вже не філософія. Як з’ясувати ці межі для філософії? Для чого ж визначати філософію, як не для того, щоб навчитися філософствувати. Чи не простіше вказати тексти або промови й сказати: ось це і є філософія. Про тексти можна сказати: це результат філософствування, а про промови – це філософія у дії. У такому розумінні філософію можна було побачити й почути на майданах давніх Афін. Навколо Сократа, який вів бесіду з кимось із софістів, збиралися його шанувальники, щоб послухати філософствування. Можливо, філософію чекає повернення до такої форми буття, адже книгу упевнено тіснять мобільніші й живі засоби комунікації. Уведення у філософію через демонстрацію її дійства — це було завжди. Цей шлях проходив кожний, хто ставав філософом, й іншого шляху, більш легкого і короткого, просто немає. І все ж можна назвати ознаки, характерні для філософського стилю мислення. Це ґрунтовність. Філософ дивиться у корінь культури, у фундамент світобудови. Його цікавлять глибинні основи. Але основи чого? Це складне питання. Адже будь-яке пояснення — наукове, технічне, педагогічне та інше -є визначення основи. Яку основу має на увазі філософ? Щоб філософ почав справу, щось уже має статися. Хтось інший повинен уже щось почати. Хтось, хто конкретно міркує і своїм міркуванням створює певну сферу, контекст, предметне поле, перебуває всередині такої сфери, формує питання й намагається на них відповіcти. Філософ перебуває поза нею, питає не про те, що існує або відбувається у сфері, а про саму сферу. Осягнути геометрію, тобто навчитися доводити теореми і розв’язувати задачі, не є тим самим, що відповісти на питання «Що є геометрія?». Коли Іммануїл Кант розмірковував над питанням «Як можлива математика?», не мав на увазі техніку розв’язування математичних задач. Філософа цікавить і той, хто розмірковує, намагається зрозуміти ситуацію. Філософ нагадує людину, яка споглядає за телеглядачем. Людина, захоплена телепередачею, не бачить телевізора, взагалі нічого не помічає, цілком захоплена особливою реальністю. Для того ж, хто споглядає за нею, ситуація інша: певна людина (суб’єкт) сприймає певний твір (об’єкт) у певних умовах. Так, фізик-експериментатор розв’язує проблему: чи існує елементарна часточка, передбачена теорією? Біолог намагається встановити, чи насправді у відомому озері живе істота, про яку поширюються неймовірні чутки. Антрополог стурбований питанням про існування «сніжної людини». Усі спеціалісти мають справу з конкретними ситуаціями, у яких виникають питання про існування. Філософ міркує над питанням, а що ж саме означає: існує чи не існує? Що ж означає існування взагалі, безвідносно до конкретного об’єкта?
Філософ, який роздумує над глибинними основами, в очах практичної людини здається чудернацьким. Іноді філософа вважають наївним — адже часто серйозно задумується над тим, з приводу чого ні в кого, звичайно, не виникає питань через, здавалося б, повну ясність предмета. «Що є час?» – питає філософ. Практична людина вказує на годинник: про що тут міркувати? За часом узгоджуємо дії. Коли призначаємо побачення, корисно звірити годинники, щоб прийти куди слід у призначений час. Філософ не відкине таку відповідь, а тільки розів’є це уявлення, ухопившись за вислів «за часом узгоджуємо». І вийде, що час – абсолютна, безперервна тривалість. Увесь світ ніби занурений у ріку часу, а сам час цілком відокремлюється від світу, існує незалежно від навколишніх. А інший філософ почне заперечувати, скаже, що час невід’ємний від субстанції світу. І запропонує таке міркування: уявимо, що предмет послідовно переходить з одного стану в другий, потім у третій і т. д. Ця мінливість предмета й означає час. Час сам по собі, тобто поза предметами, що змінюються, не має сенсу. У світі немає змін – немає й часу. Третій філософ почне доводити, що час – явище суб’єктивне. Людській свідомості притаманні форми упорядкування інформації. Час — одна з таких форм. Події, нанизувані на стрілу часу, творять історію. Можливі й інші уявлення про час. Але ж сам час є глибинною основою, чимось граничним. З’ясовуючи глибинні основи буття, філософ намагається зрозуміти суть одиничних речей, їх зв’язок з природою як цілим, загальним. Головна мета пізнавального процесу – це пошук істини, сенсу будь-якого буття на основі критичного і скептичного осмислення будь-чого сущого, даного. Центральне місце у філософських шуканнях, філософствуванні займає людина як суб’єкт діяльності, її походження, сутність, призначення і сенс її буття. І тут -головний сенс і призначення філософії.
Прагнучи з’ясувати граничні основи буття, філософія, на відміну від релігії і міфології, спирається на знання. Але будь-яка наука здобуває знання та оперує ними, наприклад, фізика, історія та ін. Вся справа у природі знань. А природа знань різна. У людини є знання про конкретні речі, що чуттєво сприймаються, їх властивості, ставлення, відносини, тобто відомості малого ступеня спільності. Є знання з високим ступенем спільності, що відображуються у системі понять і категорій. За обсягом знання містять різні ознаки, властивості й відносини речей матеріального світу. Філософія – це складає її другу особливість – оперує гранично широкими, універсальними категоріями, висновками й узагальненнями: причинність, свідомість, річ, відносини та ін. Ці висновки й положення за характером загальні, а отже, містять невизначеність, що компенсується тісним зв’язком філософії і науки. За багато століть існування філософія накопичила досвід використання універсальних понять, виробила ефективні методи оперування ними. Філософія прагне вивести людину зі сфери повсякденності, надати її життю істинний зміст, привабити високими ідеалами, обґрунтувати шлях до загальнолюдських цінностей. Тут мета релігії і філософії зближуються. З виникненням філософії починається пошук гармонії науково-теоретичних знань про світ з життєвим досвідом людей, їх ідеалами, сподіваннями. Отже, філософія є спроба органічно відобразити науково-тєоретичні і практично-духовні аспекти життя людини й зрозуміти світ як цілісний та єдиний організм. Це є третя особливість філософського знання.
Особливість філософського знання, відмінність його від знання соціально-наукового полягає у багатозначності філософських ідей, тобто ідеї можуть осмислюватись і розвиватись у різних напрямах. Усе тут залежить від глибини розуміння філософських ідей, інтересів і переваг філософії. Так, з філософії Джона Локка зробили різні висновки: Джордж Берклі — суб’єктивно-ідеалістичні, французькі мислителі XVIII ст. – матеріалістичні. Фактично, з філософських ідей Іммануїла Канта, Георга Гегеля та інших представників німецької класичної філософії виросли майже всі сучасні філософські знання. Зрозуміло, що філософське знання багатомірне, не народжується і не розвивається лінійно, а багато в чому пов’язане з творчим, критичним осмисленням досягнень і форм філософствування минулого і сучасного. Не випадково філософському знанню притаманна риса -сумнів. Уже давньогрецькі скептики (Піррон та ін.) закликали: не вірити очам, вухам, слову і все піддавати сумніву. Розумна частка скепсису є у філософії; найважливіша умова її власного творчого розвитку і надійна противага заперечення різних форм догматизму (антиісторичного, схематично-закостенілого типу мислення).
Філософське знання відрізняється від наукового, насамперед, національним характером філософії: філософія завжди є філософією окремого народу. Зрозуміло, що немає і не може бути китайської або японської математики, американської або англійської біології. Але цілком правомірно говорити про особливості німецької, французької, української філософії, оскільки народження і розвиток філософських ідей здійснюється у конкретних історичних умовах, має свій національний ґрунт. Так, українська філософія життєвим корінням входить у плоть і кров українського народу. У ній виражається душа народу, його внутрішній духовний досвід, потаємні мрії та сподівання. З глибин самосвідомості народного духу, з морального досвіду поколінь українська філософія сформувала висновки: що цінність людського життя абсолютна, що експерименти, насилля, приниження гідності особистості, відсутність свободи недопустимі. Саме тут джерела вчення Григорія Сковороди про «спорідненість праці», «горної республіки», «філософії серця» Памфіла Юркевича та ін., що відображають кордоцентризм, антеїзм та ек-зистенційність українського світогляду.
важлива особливість філософського знання – особистіший характер. Індивідуальні особливості філософа, особистості, спосіб життя невід’ємні від стилю й манери філософствування. Філософ, який творчо, натхненно працює, як і справжній письменник, художник, музикант – унікальний. Ніхто, крім Арістотеля, не зміг би написати «Метафізику», а замість Іммануїла Канта «Критику чистого розуму». Отже, багато рис філософії відрізняють її від усіх інших форм діяльності суспільства і дозволяють зробити висновок: філософія є якісно новим, специфічним духовним утворенням, опорою якого виступає знання і раціональна діяльність людського мислення. Міфи існували в усіх народів світу. У духовному житті первісного суспільства міфологія домінувала, виступаючи універсальною формою суспільної свідомості. Що є характерним для міфологічного мислення? Структура мислення на міфологічній стадії розвитку багато в чому пояснюється особливостями життєдіяльності людини, її практичним ставленням до світу. Тому суть речі визначається причинами, що лежать далеко за межами самої речі і залежать від богів, героїв та ін. Уся природа, частиною якої є й людина, міфологічній свідомості уявляється єдиним родом, де діють не стільки певні речі, скільки різні абстрактні сили, що перебувають поза родовою суттю людини і оп-редмечені в речах. Для міфологічної свідомості характерне також згладжування відмінностей між образом і річчю, предметом і символом, суб’єктивним та об’єктивним. У стародавній період суспільства люди глибоко вірили, ніби варто назвати якого-небудь звіра, як звір тут же з’явиться і принесе людям зло. Інтелектуальна своєрідність міфу полягає в емоційному відображенні думки, у поетичних образах, метафорах. У міфології зближуються явища природи і культури, людські риси і властивості переносяться на навколишній світ, середовище, космос та ін. Природні сили відособлювалися, одушевлялися й олюднювалися. У суспільній свідомості стародавнього суспільства міф виконував різноманітні функції: минуле зв’язувалося із сучасним і майбутнім, забезпечувався зв’язок поколінь, закріплювалася система цінностей, табулювалися або стимулювалися певні норми поведінки.
З відходом первісного способу життя в історію міф як форма суспільної свідомості, поступово зникає. Та походження світу і людини, таємниця народження і смерті не втрачали цікавості для людей. Проблеми життя і смерті людини стали головними проблемами релігійного і філософського світогляду. Роздумуючи над тим, чи відійшла міфотворчість у минуле, чи немає у мисленні сучасної людини своєрідних реліктів міфотворчості, варто констатувати: у масовій, а нерідко і в теоретичній свідомості мають місце міфологеми про неминучість настання комунізму, про расову або національну вищість, про месіанську роль пролетаріату або окремих країн та ін. Подібні міфологеми ґрунтуються не на теоретичних доводах та аргументах, а наГсус-пільних ілюзіях класу або соціальної спільності людей про їх роль у суспільних процесах і на емоційному сприйманні подій, фактів і світу.
Релігія (від лат. religio – благочестя, святиня, предмет культу,) є формою світогляду, в якій світ розділений на земний, природний, що сприймається органами почуттів людини, і потойбічний — небесний, надприродний. Спілкування з таким світом здійснюється через культові дії. Релігія дає відповіді на всі питання, що виникають у процесі життєдіяльності людини. У їх основі лежить віра в існування надприродних сил, які визначають і спрямовують все, що відбувається у світі і житті окремої людини. За допомогою молитви та інших культових дій люди звертаються до надприродних сил, щоб попросити у них допомоги у розв’язанні життєво важливих проблем і захисту. Тому найважливішою особливістю релігії є поклоніння надчуттєвим силам, які уособлює Бог.
Природа релігійного світогляду складна і суперечлива, має тисячолітні традиції й увібрала явища духовної культури, соціальний досвід людей, ідеологію та інші аспекти життєдіяльності людини. Роль релігії в розвитку суспільства не піддається однозначній оцінці. Поряд з фанатизмом і ворожнечею до людей іншої національності, чому немало прикладів у минулому і сучасному, у релігійному світогляді є і важливі для сучасного людства ідеї та думки: збереження миру на Землі, єдність людського роду, збереження загальнолюдських цінностей, культивування духовності і моральних початків особистості та ін. Проявляється близькість релігії та філософії. І релігія і філософія ставлять подібні завдання, переслідують певну мету: з’ясування суті світобудови, суті буття суспільства і кожної людини та формування відповідного мислення і поведінки людей. Проте мету і завдання релігія і філософія реалізують різними методами і способами.
Інакше кажучи, відділити їх так складно, як визначити межі, в рамках яких філософія – уже не релігія, але ще не наука. Філософія прокладає шлях від релігії до науки, несучи образ і подібність того й іншого. Філософія, як наука, щось вивчає, будучи спорідненою з релігією – вчить.Вислови: від і до, ще ні і вже ні мають два розуміння: логічний та історичний. Використовують їх у логічному розумінні, коли говорять, що людина вже не звір, але ще й не ангел. У просторовому розумінні вислови вживаються як характеристики перехідних станів: юнак уже не підліток, але ще й не муж (чоловік зрілого віку). Обидва розуміння застосовуються філософією. Перехід від релігії до філософії і від філософії до науки, якщо мати на увазі логічний аспект, є трансформацією основоположного початку, джерела, а саме: здійснюється рух від віри до розуму (знання), від життя емоційно насиченого, до життя, що ґрунтується на розрахунку, критиці, аналізі. Філософія, залишаючись ще на ґрунті неясних сподівань, інтуїтивних прозрінь і відкриттів, набуває вже логічної суворості, доказовості і можливості публічного (об’єктивного) розгляду. В історичному аспекті релігія передує філософії, а філософія передує науці. Та було б спрощеним логічне та історичне слідування розглядати як заміну і витіснення. Філософія своїм виникненням не заміняє релігію, а наука не витісняє філософію. Розвиток іде через збагачення культури. І все-таки в житті європейської цивілізації легко виявляються історичні пріоритети, тобто домінування того чи іншого елементу. На це вперше звертає увагу французький філософ Анрі Клод Сен-Сімон. Слідом за ним співвітчизник Огюст Конт сформулював спостереження: закон трьох стадій інтелектуальної еволюції людства. На першій, теологічній, стадії все пояснюється міфологічними і релігійними уявленнями. На другій, метафізичній, або філософській, стадії надприродні сили заміняються природними. Природа береться сама по собі. У поясненні формуються категорії, сутність, причина та ін. Нарешті, на третій, позитивній, або науковій, стадії знову відбувається заміна засобів пояснення. Пояснення стають конкретними і ясними. Виникає, формується поняття факт і як зв’язок фактів — закон. Огюст Конт вважав, що в третю стадію європейська інтелектуальна історія вступила в XIX ст. Почався тріумфальний хід науки, що поступово витісняє релігію і філософію. У сучасних умовах закон трьох стадій Огюста Конта є лише історичний інтерес. Цікаве спостереження покладене в основу напряму позитивізм. З точки зору позитивістів, називати напрям філософським некоректно, тому що суть у запереченні будь-якої пізнавальної цінності філософії. Підстава заперечення – невизначеність філософії, до її недоліків належить відсутність чіткості і обмеженості у постановці проблем, розпливчастість аргументації, зловживання багатосмисло-вими і туманними виразами. Філософія проголошена зведенням метафізичних спекуляцій, логічних суперечностей і лінгвістичних конструкцій, що взагалі не мають змісту. Необхідно очистити мову і мислення. Інтелектуальна санітарія зводилася до переведення дійсних проблем, інтуїтивно нащупаних філософією, у чіткі аргументовані наукові формулювання.
Багатообіцяна програма захопила немало відомих учених – математиків, логіків, фізиків, біологів. Проте, як будь-яке спрощення і спрямовуючий рух життя, позитивізм теж приречений. У 60-ті роки XX ст. позитивізм повністю себе вичерпав, став швидко втрачати значення. Але все, що з’являється в історії і якийсь час живе, залишає вклад і є повчальним. Кожному, хто серйозно збирається філософствувати, корисно зрозуміти, що мова – інструмент, виготовлений для спілкування, і людина має навчитися оволодівати мовою, спілкуватися, працювати. Причому мова – інструмент, засіб спілкування, може виявитися неадекватним новій ситуації — матеріалу або проблемі, що раніше не виникала. Отже, проблема розуміння потребує удосконалення мови – інструмента, засобу спілкування. Адже мова -це, насамперед, і засіб комунікації. Невизначеність мови повинна бути достатньою, щоб надати філософу творчу свободу, але не такою, щоб полонити мовними конструкціями, тобто мислителем у собі.
Суверенність філософії
Досить поширеною є думка про службові функції (інакше прикладний характер) окремих культурних традицій. Говорять, що мистецтво служить вихованню людини. Перед наукою стоїть завдання сприяти встановленню панування людини над природою, релігія утішає людину, обіцяючи їй вічне життя. І філософії теж відводиться певна роль. Сама ідея служіння є наслідком загальнішого положення — принципу загального зв’язку явищ природи і суспільства. Службова функція філософії виявилася історично мінливою. У період Середньовіччя філософія проголошена служанкою богослов’я, релігії, пізніше — служанкою науки, а в XX ст. — служанкою політики. Не так давно перед філософією ставилося відповідальне завдання: формування наукового світогляду народу. Те, що існує зв’язок явищ, навряд хто візьметься заперечувати. Та мова йде про служіння, що випливає з такого положення, затіняє думку про свободу духовної діяльності. Важливо зрозуміти, що філософія існує для самої себе. її породжують властивості людської душі – здивування (Арістотель) або сумніви (Декарт). Філософія, а втім, як і інші види духовної діяльності, автономна. Те, що її плоди можуть бути корисні, що філософія може, наприклад, виступати у ролі загальної методології наукового пізнання, це – факт. Питання у тому, чи існує філософія заради такої користі? Ні, філософія самоцінна.
Визначення, що стосуються філософії, напрочуд діалектичні. Тут сходяться протилежності. Заявивши про автономію філософії, відразу ж виявляємо, що в одному випадку філософія сильніша, аніж автономія інших сфер духовної діяльності, а в іншому — істотно слабкіша. Дійсно, філософії у світі мислення ні на що спертися. Філософія – фундамент, їй ніщо не передує. Філософія гранично автономна, але це не означає, що вона професійно особлива. І взагалі, чи можна визначити її як професію? Філософія ніби межує з усіма галузями духовної культури. За статусом філософія має стати гранично відкритою, тобто неавтономною. І це узгоджується з принципом невизначеності меж, що вказує на небезпеку автономізації філософії – небезпеку вважати справу філософствування суто професійною. Сучасний американський філософ Рі-чард Рорті помітив, що філософія не відіграє суттєвої ролі доти, поки не допускається деяка депрофесіоналізація і певна байдужість до питань, коли займаємося філософією, коли ні. Це означає, що і політик, і художник, і взагалі будь-яка людина стає філософом, коли, спираючись на власний досвід, розмірковує про вічні питання: про зміст і сенс життя, свободу, істину та ін. Потяг до міркувань на такі теми посилюється з віком. Інша справа: чи стають такі міркування цікавими для інших людей або, як кажуть, соціально значущі. Щоб людина не мала вигляду доморослого мислителя, а її філософствування не зводилося до проголошення банальних істин, досвід власного життя слід підкріпляти традицією. Тому-то люди і вивчають філософію як зібрання зразків філософствування, визнаних класичними. Це дає можливість ніби увійти в лабораторію мислення філософа, брати участь у продумуванні вічних питань, що завжди захоплюють людину. Хіба не важливо, наприклад, поміркувати над питанням «Що таке справедливість?», щоб розуміти, яке суспільство побудовано справедливим, а яке ні. Люди завжди про це думали. Хіба не цікаво, що думає про це філософ -людина, яка вміє узагальнити досвід людства й оцінити сучасну ситуацію? Цікаво, як же уявляли справедливість стародавні греки, але важливіше знати, що таке справедливість у сучасних умовах. І навіть якщо існує спільна для усіх часів відповідь, слід виразити її звичною мовою, як кажуть, у контексті ситуації. А це завдання не з простих.
Суверенність філософії, зрозуміло, забезпечується багатьма факторами. Один з них — характер розвитку історії людства. Адже історія не розвивається по прямій. У житті окремих людей і народів час від часу відбуваються корінні переломи, змінюються підвалини життя, руйнуються старі цінності. А разом застаріває і колишня мудрість, що вже не пояснює нових явищ життя. У таких умовах виникають проблеми,- «які не снилися мудрецям». Історія людства знає події. Обидві події породили глибокі зміни у житті, культурі та світогляді людей, у розумінні ними себе та навколишнього середовища, світу.
Якісні перетворення відбуваються і в сучасному суспільстві. Соціальні, політичні, економічні, культурні зміни – результат впливу науково-технічної революції та інформаційної революції, що лежить в її основі, а також багатьох інших соціальних перетворень. Усі проблеми аналізуються людьми різних професій. Багато століть подібні питання обговорювалися і у філософії, як специфічній духовній діяльності, нагромаджено досвід аналізу, розроблено методи і відповідні категорії. Допомогти людям знайти вихід із складних ситуацій, зробити правильний первісний вибір — основна функція філософії. Стародавні греки зображували Афіну, покровительку мудрості, з совою, яка сидить на плечі. Цей птах добре бачить у нічній пітьмі. Тому римляни, які називали Афіну Мінервою, говорили: «Сова Мінерви вилітає у сутінках». Римляни підкреслювали, що справжня мудрість найважливіша у складні і неясні періоди життя окремої людини і суспільства. Філософія, маючи тисячолітній досвід аналізу найскладніших проблем життя людини і суспільства, більше, аніж будь-яка наука, володіє мудрістю, так потрібною кожній людині і суспільству. Не випадково на сучасному етапі розвитку люди відчувають потребу звернутися до філософії, шукаючи відповідь на нові питання.
Отже, суверенність філософії підтверджується і тим, що в ній існує потреба. Потреба людини у філософській діяльності, знанні формується і розвивається на кількох рівнях: індивідуальному, соціальному, культурному і глобальному, приймаючи на кожному етапі історії конкретний характер. Філософія потрібна людині і як спосіб ставлення до світу, і як форма самопокладання у світі, і як спосіб бути самою собою, і як духовно-практична діяльність по самовдосконаленню, і як спосіб зв’язку індивідуального і загального. Ця потреба загострюється в умовах радикальної зміни внутрішнього і зовнішнього світу людини, яким є сучасність.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Горлач)