Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Горлач) скачати онлайн-> 3. Предмет та особливості філософії

3. Предмет та особливості філософії


Зміст будь-якого знання відображає певний предмет, під яким розуміється все те, що має властивості, які перебувають у відносинах між собою. Кожна наука має свій предмет вивчення. Предметом військової науки є закони війни, предметом військового будівництва – збройні сили. Правомірно запитати, що ж є предметом філософії? Щоб відповісти на питання, необхідно, насамперед, з’ясувати, в чому полягає специфіка філософії та її особливості.
Першою особливістю філософії є загальність. Загальність – це ознака, що виражає закономірну форму зв’язку речей, явищ та процесів у складі цілого. Окремі науки досліджують специфічно певну систему закономірностей. Так, військова наука аналізує закономірності війн, способи їх ведення, але не вивчає, наприклад, виникнення, розвиток та вирішення суперечностей, які характерні і для природи, і для розвитку суспільства, і для людського пізнання. Ці закономірності досліджуються філософією.
Другою особливістю філософії є цілісне світосприймання. Традиційні форми знання є у засвоєнні та закріпленні досвіду предметно-практичної діяльності. Спрощено: в структуру пізнання включаються два елементи: об’єкт і суб’єкт. Завдання окремих наук полягає у тому, щоб у знанні було більше об’єктивного за змістом та менше особистісного, людського. Тому, між людиною, що пізнає, та предметом дослідження існує певна дистанція.
Філософський зміст проблеми пізнання, насамперед, полягає в наявності в знанні об’єктивного змісту та людського, особистісного доповнення. Така позиція надає знанню значення культурної цінності, що проявляється психологічно як допитливість слухача до предмету, який вивчається. З такої точки зору знання спрямоване на предметний світ людини, що є центром космосу. Безумовно, такий підхід не є бездоганним. По-перше, такий підхід сприймання світу людиною не предметно, безпосередньо, а абстрактно (умоглядно). Звідси пізнання відходить від безпосереднього вивчення світу і перетворюється на абстрактне (умоглядне) конструювання дійсності. По-друге, щоб зберегти за собою значення знання, філософія змушена розробляти власний метод умоглядного конструювання, що згодом відокремився у самостійну «науку про правильне мислення», і яка одержала назву логіка.
Становлення філософії як особливої різновидності знання потребувало тисячолітніх зусиль. Певні труднощі тут створювало те, що позірність абстрактності філософського знання заважала її предметності.
Розуміння предмета філософського знання створювалось досить важко і змінювалось у спільному зв’язку з розвитком суспільства, всіх аспектів духовного життя. Філософи відносно рано зрозуміли, що йдеться про новий спосіб мислення, де предметом виступає реальний світ. Реальний світ розглядається не як різноманітність речей, явищ, подій, а як єдність різноманіття речей, явищ, подій. Тому філософи античності прагнули здебільшого відкрити єдине джерело різноманітних явищ. Так, засновник Мілетської школи філософ Фа-лес (625 -бл. 547 pp. до н. є.) – вважав матеріальною причиною існування воду. Анаксімен (бл. 585 – 525 pp. до н. є.) – повітря, Геракліт (бл. 520-460 pp. до н. є.) – вогонь. Акцентування уваги на «природі речей» обумовило ту обставину, що першою історичною формою філософії стала натурфілософія. Але філософія не зупинилась на проблематиці буття – космосу. Мірою нагромадження знань, створенням спеціальних методів, способів дослідження почався процес розгляду буття людини. Це виразно сформулював Сократ (469-399 pp. до н. є.) у тезі «Пізнай самого себе». Із трактування тези Платон робить висновок, що Сократ мав на увазі людину з її духовним світом. Звідси висновок: людина перебуває в центрі земного буття та побудови світу. Безумовно, для світогляду IV ст. до н. є. ще не характерне чітке розрізнення культури та природи. Проте висунення в центр упорядкованого всесвіту людського розуму, як повноважного представника світового логосу, відображало ідею космосу як культури. Античні філософи вважали, що предметом філософії є внутрішній світ людини.
Визначення предмета філософського знання: Космос та Людина простежується в процесі всього розвитку культури. Філософія Середньовіччя ще продовжує традицію античності, вважаючи будову (порядок) космосу предметом філософії. Альтернативою трактуванню предмета філософії в Середньовіччі є погляди гуманістів-мис-лителів епохи Відродження, які виступили проти космічної орієнтованості філософів Середньовіччя, вважаючи її культурним ретроградством, що спотворювало античне розуміння філософії як науки про людину. Італійський дослідник Едвард Гарен наводить визначення предмета філософії одним з провідних гуманістів XV ст. Колюччо Салютаті. Філософія, за визначенням Колюччо Салютаті, це роздуми про активність людини, живе усвідомлення спільної праці, роздуми про становище людини і її участь, про її поведінку, спосіб життя, сама жива причетність з усією драматичністю життєвого досвіду. Знання про природні процеси, фізичне, медичне становище людини тощо не лише протиставляються філософії, але й оцінюються зневажливо як другорядне та малозначне. Таке розуміння предмета філософії не тільки залишилось, але й стало розвиватися філософами європейського Просвітництва XVII-XVIII ст.ет! Особливо дивне те, що в історії культури створюється тоді досить міцна традиція трактування розвитку як «механічної картини світу», а звідси і переваження у філософськім знанні природно-наукових основ. Пізніше ретельний розгляд світоглядності філософії виявляє, що її «механічна орієнтація» повністю вкладається у концепцію соціального розуміння особи. Та тут виникає питання, чи не веде особлива увага до Людини до звуження предмета філософії у зв’язку з її «відмовою» від космічних тем? По-перше, «відмову» можна визнати обопільною. Конкретні науки відносять до філософії так звані методологічні проблеми, а філософія віддає тему космосу конкретним наукам. По-друге, це вивільнення філософії від побічних тем є результатом розуміння предмета філософії як знання про культуру людини. Справді, світ людини поділяється на природний та здобутий життям, досвідом ™ культурний. Досвід проявляється у внесенні людиною впорядкованості в процеси власного впливу на природу і в результати впливу. Але учасником творчих процесів, творчої діяльності, що складають зміст культури, є людина, особистість. Людина є суб’єктом історії не лише тому, що є єдиною особою, яка діє, але й тому, що людина сама формується у процесі власних дій. І власне історичне самофор-мування людини виступає суб’єктом культури. Аналогічно людина виступає і суб’єктом пізнання, і суб’єктом соціальності, і суб’єктом діяльності, тобто історичний суб’єкт творення. Виступаючи предметом філософії у такій багатоаспектній якості, людина втілює різноманіття культури. А оскільки це є процесом, то в філософії багато-аспектність світу культури виступає як багатопроблемність ставлення людини до світу.
При визначенні предмета філософії закономірно виникає питан-I ня про ставлення філософії, як різновидності знання, до світогляду, до проблеми відносин її з наукою. Адже поряд з професійними знаннями, навичками, ерудицією необхідно мати ще й широкий кругозір, вміння бачити тенденції, перспективи розвитку світу, розуміти суть всього, що відбувається навколо людей, розуміти зміст та мету дій людини, життя людини. Ці уявлення про світ та місце Людини в світі мають назву світогляду. Світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше бачення, розуміння світу, місця у світі людини, а також життєві позиції, програми поведінки, дій людей. Світогляд – це різнорівневе духовне утворення, де синтезуються в єдине – життєві погляди з їх раціональними та ірраціональними елементами, розум і пересуди (забобони), наукові, художні і політичні погляди. Історично вихідними змісту світогляду стали уявлення повсякденної свідомості, міфологічні та релігійні погляди, що відігравали певну роль у закріпленні форм соціальної організації життя людських спільностей. З розвитком практико-пізнавальної діяльності зміст світогляду стає дедалі більш науковим і питома вага науковості дедалі зростає. Змінюються форми практичного осмислення (усвідомлення) і змінюється зміст світогляду. Отже, основою світогляду_є-за,йїшя, що складають інформаційну базу. Будь-яке пізнання, його різні види формують світоглядний каркас, і найбільш значна роль у формуванні каркасу світогляду належить філософії.
Філософія – це система поглядів на світ, суспільство, місце Людини в світі та суспільстві. Тому розуміння світогляду, насамперед, пов’язувалось з філософськими поглядами, хоча й не зводилось до них. Поняття світогляду охоплює ширше коло явищ, аніж поняття філософії, їх співвідношення можна схематично уявити у вигляді двох концентрованих кіл, де велике коло – світогляд, а менше, що входить у велике коло – філософія.
Отже, філософія здійснює світоглядну функцію. І ця світоглядна функція часто поглинає наукову сторону філософії. Про це йде тривала полеміка. Так, проф. Андрій Нікіфоров вважає філософію не наукою, а світоглядом. І ототожнення філософії з наукою завдає чимало шкоди. На доказ Андрій Нікіфоров визначає деякі риси та особливості науки, що відрізняють її від філософії: верифікаційний критерій, методи, якими користується наука, специфічна мова та ін. Доводиться, що, на відміну від науки, характерною рисою філософії є її суб’єктивність, що визначається особливостями носія – світогляду людини, місцем людини у суспільстві, її інтересами тощо. Отже, філософія завжди має особистісний характер. Наукове знання безособове та інтерсуб’єктивне. Якщо дві людини відрізняються рисами характеру, місцем у суспільстві, вихованням, інтересами, то вони будуть мати різні світогляди. Ці люди стануть прихильниками різних філософських напрямків, якщо спробують висловити власний світогляд у систематичній та явній формі. Ніхто не буде вивчати, наприклад, оптику за працями Гюйгенса, Ньютона або Юнга. Оптика значно краще та більш точно викладена у сучасних підручниках. Не менш переконливо філософ Марк Туровський доводить, що філософія є наукою, оскільки є предмет, і це сприяє нагромадженню знання тощо.
Якщо на проблему взаємовідносин філософії та науки подивитись не з позицій наукознавства, а з позиції історії філософії, то в калейдоскопі течій існують і такі, що прагнуть до науки, частково збігаються з нею, а також існують течії, що все далі та далі відходять від науки у відверту містику. Це різноманіття – факт. Визнаючи різноманіття, спробуємо поговорити про «філософію науки», виходячи із реального різноманіття філософських систем. Постане широка палітра: сфера суспільної свідомості, соціальні явища, багатогранність та багатозначність філософії тощо. Щоб зрозуміти мінливість, необхідно враховувати щонайменше два аспекти взаємовідносин філософії та науки. Аналіз взаємозв’язку та взаємоперехо-дів різних форм філософії показує відповідність форм суспільної свідомості, створюється своєрідна таблиця Менделєєва – таблиця філософських течій, що показує ступінь їх взаємопроникнення у науку, мистецтво, релігію. Така таблиця допомагає точніше врахувати потреби у розвитку певних напрямків філософської думки. Для розвитку певних напрямків філософської думки необхідні і наукові методи. Інша сторона проблеми взаємозв’язку філософії та науки -ступінь дослідженності наукових проблем та її випередження у філософській думці. Тут призначення філософії полягає у здійсненні розвідки там, де ще не проявилась сувора наука. Отже, можна сказати, що філософії здебільшого властиві риси світогляду. Предмет філософії історично змінювався. На початкових етапах становлення філософії її предметом є природа, космос. У процесі дальшого розвитку філософії її предметом стає Людина, природа, всесвіт.
Історично першою формою світогляду є міфологія. Міфологія — це вчення про легенди, сказання, оповідання про діяння (вчинки) богів та героїв, у яких відображалось первинне уявлення про світ. Передумовами міфологічної свідомості стала нездатність людини виділити себе із навколишнього середовища та нерозчленованість міфологічного мислення, що не відокремилось від емоційної афективної сфери. Мабуть, в сучасних умовах є дивним навіть постановка питання про міфологію як систему знань. Адже знання – це опосередкування чуттєвих сприймань нормами попереднього досвіду. Але ж міфологічне мислення нерозчленоване. Виникають суперечності. Тут варто розглянути службове, функціональне призначення міфології у житті людей. У суспільствах, де міфологія має регулятивні функції панівної ідеології, виступає здебільшого засобом, що мобілізує історичний досвід для актуального використання у повсякденному господарському та соціальному житті. Міфологія акумулює досвід і надає у вигляді набору соціально успадкованих норм поведінки. Отже, пізнавальне призначення міфології проявляється у ролі її обмежувача, що нормує і здійснюється у формі інституту табу, інституту обряду, формування громадських структур тощо. Та міфологічний світогляд можна кваліфікувати як наївний, тому що процес здобуття знання віддано на відкуп авторитету Бога, героя, формули узагальнення знання аргументуються оповідально, на їх вірогідність не звертають уваги. Із занепадом первісних форм суспільного життя світ, як специфічна форма розвитку суспільної свідомості, себе зжив. Але не закінчився початий міфологічною свідомістю пошук відповідей на основні питання будь-якого світогляду: походження світу та людини, таємниці її народження та смерті. їх успадкували від міфу релігійний та філософський світогляди.
Релігія (благочестя, набожність, святиня) – є така форма світогляду, що ґрунтується на вірі в існування богів, священної основи (початку, джерела), що знаходиться за межею природного, недосяжного розумінню людини. Основна ознака релігії – віра у надприродне. Не кожна віра є релігійною. Існує і нерелігійна віра. Так, Костянтин Ціолковський вірив в те, що люди вийдуть у космос, побувають на місяці. Його віра базувалась на реальному науковому передбаченні. Релігійна віра має ілюзорний характер. Якщо надприродне суперечить у свідомості віруючих чуттєвому сприйманню матеріального світу, то надприродне не підлягає перевірці. Так пояснюється той факт, що в багатьох віруючих наукові знання про реальний світ поєднуються у свідомості з вірою у Бога, надприродні сили. Звідси, основною ознакою релігійного світогляду є не просто наявність у свідомості людей образів надприродних сил та істот, образи можуть існувати і в свідомості людей нерелігійних, а віра в реальне існування надприродних сил, істот, властивостей або відносин.
Природа релігійного світогляду складна і вимагає ретельного вивчення. У минулому оцінка релігійного світогляду значно спрощувалась, зводилась до простої системи неосвіченості уявлень про світ і людину, тоді як релігія ~ певне явище духовної культури, форма ідеології, що має соціальну природу та функції. Так, Російська православна церква надає значної уваги історії та патрології опису та вивченню пам’ятників церковного зодчества, іконографії, церковної писемності, постійно та повсюдно здійснює ремонт та реставрацію архітектурних ансамблів (стародавніх монастирів Данілова, Введенсь-кої досвідної Пустелі та ін.), бере участь у русі релігій за мир, у перемаганні екологічної кризи, проповідує милосердя, сприяє моральному очищенню особистості. Активно діє в суспільстві і Українська православна церква. Християнство вчить: усі люди народжуються рівними, усі призначені до сумлінної праці й мають рівні права на блага життя. За вченням священного Писання, злодії, п’яниці, зло-мисники, хижаки царства Божого не успадкують. Отже, церква підносить працю у ранг важливої моральної доброчесності та високо звеличує її у категорії етичних цінностей. Але у релігійному світогляді можуть відбуватися і зовсім інші настрої, ідеї: фанатизм, ворожнеча до людей іншої віри. Прикладів такої ворожнечі можна навести багато: події в Нагірному Карабасі, Баку, Ташкенті, Душанбе тощо. В сучасних умовах немає підстав однозначно оцінювати соціально-політичну роль релігійних поглядів.
Релігія тісно зв’язана з філософією. Близькість їх полягає в суспільно-історичних формах світогляду, вирішенні аналогічних завдань світорозуміння і впливу на свідомість та поведінку людей. Та між релігією і філософією є і суттєві відмінності. По-перше, релігія ділить світ на земний, природний та небесний, надприродний. Філософія виходить із єдності об’єктивного природного світу. По-друге, в релігійній свідомості відбиття земного та небесного світу здійснюється за допомогою надприродних образів. Об’єктивний світ у філософській свідомості відбивається способом загальних понять. По-третє, релігійний світогляд основну увагу приділяє людським занепокоєнням, надіям, пошуку віри. Філософський світогляд – інтелектуальним аспектам. Прагнення людей до знання обумовило потребу в філософії. Проблемою виникнення філософії цікавились уже античні філософи. Різні аспекти проблеми привертали увагу Платона та Арістотеля, Діогена Лаертія та Олімтодора. За Платоном, початок філософії – у здивуванні. У Платонівському діалозі «Тее-тет» підкреслюється, що філософу притаманно відчути здивування. А здивування і є початком філософії. Що стосується питання виникнення філософії, то відповідь можна знайти в Арістотеля: філософія виникає із науки, як результат її розвитку, і виникає із міфології.
Система філософського знання
Дальший філософський аналіз передбачає огляд структури філософії. Філософія конкретизує власні функції у ряді галузей. Перша галузь філософської діяльності має назву онтологія (учення про буття). Онтологія описує категоріальний кістяк світу і будь-якого явища. Щоб з’ясувати онтологічний аспект «клітинки»: як можлива людина у світі, або яким має бути світ. В осмисленні людини філософія створює другу і третю галузі філософської діяльності: соціальну філософію і філософську антропологію, що аналізують категоріальну картину суспільства (сукупної людини), і людину як цілісну особистість. Ці обидві реальності розглядаються з позицій співвідношення в них об’єктивної та суб’єктивної реальності, скінченного та нескінченного. Перетворення і спілкування можливі лише на ґрунті напрацьованих самою людиною програм, що діятимуть тільки тоді, коли правильно відбивають світ, висловлюючи життєвий сенс і ключові ціннісні орієнтації людини. На шляху перетворення та спілкування, пізнання та ціннісно-орієнтовної діяльності людина неминуче відтворює фундаментальні суперечності власного буття. Для збереження цілісності її людина потребує ще й окремих духовних скріплень. До них належить естетичне освоєння, в якому людина гармонізує власний зовнішній та внутрішній світ відповідно до ідеалів краси, і релігійне ставлення до світу, що порушує питання про наявність у світі основ, більш високих, аніж усе те, що зв’язане із скороминучим задоволенням людських потреб. Ці моменти осмислюються в естетиці і філософії релігії. І, нарешті, філософія потребує самоосмислення власного шляху, мети, перспектив. Це завдання вирішується в історії філософії.
Основними функціями філософії вважають: світоглядну, методологічну та культурологічну функції.
Світоглядна функція полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина відтворює певний погляд на світ. Характер її уявлень про світ сприяє визначенню певної мети. їх узагальнення створює загальний життєвий план, формує ідеали людини. Світогляд не може бути лише сумою знань. У світогляді відбувається певне ставлення до світу. Світогляд має спрямовувати поведінку, діяльність людини у сфері практики і в пізнанні. Але коли світогляд починає виконувати роль активного регулятора діяльності, то виступає й у ролі методології.
Методологічна функція. Методологія – це світогляд, що виступає у вигляді методу та теорії методу. Інакше, методологія – це сукупність найбільш загальних ідей та принципів, що застосовуються у вирішенні конкретних теоретичних та практичних завдань, це й наукове обґрунтування, розробка ідей та принципів, шляхів та засобів пізнання та практики. Які загальні шляхи методологічного впливу філософії на інші науки і, зокрема, на військову справу? їх два. Один з них зв’язаний з функціонуванням філософії як загального методу, що спрямовує постановку та вирішення проблем та завдань. Дійсно, військовий теоретик або практик, що вирішує будь-яку проблему, має розглянути її об’єктивно, всебічно, конкретно, виявити зв’язки та характер розвитку вивчених процесів та явищ. Інший напрямок зв’язаний з тим, що філософія виступає не лише як метод, але й як теорія методу. Тут філософія відіграє значну роль у постановці та вирішенні методологічних проблем військової теорії та практики. Для вирішення будь-якої проблеми військової теорії або практики, що виникає, необхідна правильна вихідна позиція. Але позиція не буде вихідною та правильною, доки не визначено її ставлення до всієї світової філософії, до досягнень різних філософських шкіл та напрямків, до діалектичного, метафізичного, системного методів мислення.
Культурологічна функція передбачає експлікацію, раціоналізацію та систематизацію. Експлікація призначена для виявлення найза-гальніших ідей, уявлень, форм досвіду. Важливе місце серед них займають: категорії, узагальнені способи буття – вчення про буття -онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини -практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіологія). Раціоналізації у відображення в логічній, поняттєвій формі результатів людського досвіду. Систематизація – теоретичне відображення сумарних результатів людського досвіду.
Отже, предмет філософії обумовлює виконання філософією функцій: світоглядної, методологічної та культурологічної.
Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна, інтегративна, оксіологіч-на, критична. Світоглядна функція полягає в тому, що філософія -учення про загальне в системі людина- світ – служить теоретичним ґрунтом світогляду, систематизує, розширює знання людей про світ, людство, суспільство, допомагає зрозуміти світ як єдине ціле і визначити у навколишньому світі місце людини. Гносеологічна функція філософії виявляється у розробці і виборі засобів і методів вивчення та зміни предметного світу або суспільства з урахуванням діючих законів та особливостей об’єкту. Методологічна функція дозволяє визначити напрямок наукових досліджень, орієнтуватися у різноманітності процесів і явищ, аналізуючи їх з певних теоретичних позицій. Філософські знання допомагають формувати методологічну культуру мислення вченого. Інтегративна функція полягає в об’єднанні практичного, пізнавального і ціннісно-орієнтованого Д09-віду життя людей. Це важлива умова збалансованого розвитку суспільного життя. У процесі суспільного розвитку або при реалізації складних наукових проблем люди відмовляються від застарілих поглядів та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світоглядних настанов. Філософія допомагає усувати помилки, звільнитися від застою, віджитих догм. Так реалізується критична функція філософії у системі культури. Аксіологічний характер філософських знань виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуманістичні ідеали. Це особливо важливе в умовах загострення глобальних проблем сучасності, коли актуальними стають світоглядні аспекти різних видів діяльності. Велика роль філософії в світі, що постійно розвивається, змінюється. Якщо розглядати значення філософії з більш загальніших позицій, то одне з життєвих прагнень людини є прагнення зупинити час, встановити вічність. Вічний, отже постійний, невпинний, що живе, рухається, змінюється, піднімається по сходинках прогресу, досягаючи нових властивостей і якостей. Найціннішим завжди вважалося те, що забезпечує збереження. Таким засобом є, наприклад, пам’ять або писемність, більш довгочасна порівняно з мовленням. Удосконалюються день у день і такі засоби інформації, як фотографія, ау-діо- та відео. Усе це ніби підкорене розпачливому заклику: «Зупинись, мить!». Саме філософія виникла як спроба людей піти у світ Вічного. У філософії Платона чітко показана відмінність між світом мінливих речей і цвітом незмінних ідей. Від речей до ідей рухається людське пізнайня. Ідеї – мета, цінність. У їх осмисленні, а не у діях бачить Платон гідне людини життя. Такий ідеал майже забутий. Сучасна людина1 визнала свою поразку у боротьбі з часом. Втративши надію не помічати часу, людина, навпаки, наповнює ним своє життя, постійно включає його. Так з’являються еволюційні .теорії. У біології вченим,, який радикально включив час у світ повсякденності, став Чарльз Дарвін. У його теорії біологічні види ніби нанизані на голку часу: те, що завжди сприймалося як різне, виявилося зв’язаним походженням – поступовим просуванням, удосконаленням, набуттям нових властивостей, якостей, що викликаються самим життям.
Вічність – безкінечна тривалість часу існування світу, обумовлена нестворюваністю і незникаючістю незнищуваної матерії. Вічність властива лише всій природі, кожна конкретна форма матерії є при-ходяща у часі. Вічність не зводиться до необмеженого монотонного існування матерії в одному і тому ж становищі, а передбачає її безкінечні якісні перетворення. Відмовившись пізнати вічність, визнавши час суттєвим параметром буття, Людина побачила світ мінливим, рухливим, прогресуючим. Місце Вічності зайняло майбутнє. Передбачити його, щоб підготуватися, зробити неждане очікуваним – на це спрямовані значні зусилля сучасного наукового пізнання. Участь філософії тут безсумнівна. У мінливому світі’філософ перебуває у ролі посередника між минулим і майбутнім. Змінюються цінності; ідеали, вірування. При повільній зміні у минулому новизна засвоювалася безболісно. Сучасна динаміка породжує загрозу конфлікту: нове кидає виклик старому. Як уникнути тут протиставлення, попередити зіткнення? Як примирити моральні настанови, що склалися у минулому, з різким прогресом науки, зростанням знань і технічних можливостей людини? Філософ намагається зрозуміти, як у світі, що динамічно розвивається, перетворюється, змінюється образ або модель культурної людини, який образ є найадекватнішим новим умовам. Тут напрошується висновок про виховну роль філософії, але не в тому розумінні, що філософія нав’язує людині ідеологічні настанови. Філософ не ставить мети виховувати, а прагне до розуміння, і, можливо, бажає розповісти про зрозуміле. Але якщо філософ – справжній мислитель, то досягнуте у роздумах, іноді болісних, розуміння об’єктивно може служити корисним напуттям людині, яка починає самостійне життя, і взагалі тому, хто схильний міркувати над власним життям. Знайомлячись з думками філософа про трансформацію образу людини, можна зробити певні висновки, прийняти певні рішення: від чого слід відмовитися, до чого доведеться звикати, тобто які цінності ідуть у минуле і які цінності чекають попереду. Ці рішення повинні бути вільними. Філософ – не пророк, не жрець, не ідеолог. Філософ – співбесідник, який відповідає на питання про глибинні основи буття. Справжня філософія – не проповідь, а швидше сповідь – сповідь, підкреслював російський філософ Семен Франк, про те, «що людина відчуває і любить, що розбуркує її душу, у чому вона знаходить опору і чим вона живе». Філософія – специфічна форма світогляду, вчення про загальне в системі людина – світ, виникає на відносно зрілому етапі становлення людського суспільства.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Горлач)