Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Горлач) скачати онлайн-> 2. Філософія науки

2. Філософія науки


Філософія науки, що виникла в середині XIX ст., пережила стадії: позитивізм (позитивної філософії), емпіріокритицизм (критики змісту понять з позиції досвіду) і в XX ст. представлена неопозитивізмом (логічним позитивізмом або логічним емпіризмом). З позиції неопозитивізму предмет філософії – теоретико-пізнавальний і логічний аналіз мови науки як найбільш значимого для людини. Аналіз спирається на поняття і операції мислення (поділ на частини, співвіднесення частин, уточнення їх властивостей, інтерпретація та ін.), що допускають підтвердження або відтворення досвідом, або логікоматематичними процедурами. Метою аналізу служить розрізнення змістовних і осмислених висновків, з одного боку, і нісенітних -з іншого. Осмислені змістовні висловлення, які називають синтетичними, – це висловлювання про дослідні дані (протокольні висловлювання і всі інші, що зводяться до них). Осмислені беззмістовні (тобто позбавлені досвідного змісту) висловлювання, які називають аналітичними, є тавтології логіки і математики (на взірець «неодружений мужчина – холостяк», А=А). Висловлювання осмислене, якщо зводиться до аналітичних або синтетичних висловлювань, тобто його можна перевірити, верифікувати прямо або опосередковано досвідом або звести до тавтологій логіки і математики. Аналітичні або синтетичні висловлювання, що не верифікуються, є позбавленими змісту. Такі висловлювання є псевдовисловлюваннями (удаваними), застосування яких до дійсності не здатне змінити її. До розгляду псевдо-висловлювань потрапляють усі метафізичні, тобто абстрактні, загальні висловлювання про світ матеріалізму, ідеалізму, інтуїтивізму та інших філософських учень, а також релігії.
Обмеження предмета філософії аналізом мови науки, зокрема застосування теорії типів або ієрархії мов, позбавило філософію права на власне пізнання навколишнього світу. На думку філософа Бертрана Рассела, таке обмеження сприймається як логічна конкретизація претензії філософії на універсальність предмета: мова філософії має належати до іншого типу, ніж мова науки, і виражене нею знання не може бути рівноцінним науковому – єдино можливому позитивному знанню про зовнішній світ. Вибір позитивізмом мови логіки як універсальної мови вираження всього знання зробило логіку рівноцінною філософією науки. Не випадково дослідження з філософії науки вносять, як правило, до логіки і методології (приписам теоретичної і практичної діяльності) науки. Логіка оперує лише з формами думки, поняттями і формами мови. Це зобов’язує до того, щоб вважати найбільш точним уявленням дійсності її мовне вираження. Мисляча людина все сприймає і пред’являє в мовній формі (у формі висловлених або невисловлених понять і суджень), точніше, слів і речень. Мова важлива не лише для логіки, але й для самої науки. Те, що сприймається і повідомляється, визначається наперед можливостями мови, їх висловлюваністю.
Проголосивши метою філософії науки очищення мови від нісенітних висловлювань, неопозитивізм надав перевагу штучним мовам перед природними, особливо буденними з їх смисловою багатогранністю і психологізмом. Смислова визначеність (унаслідок явних визначень понять і правил вживання) штучних мов, тим не менш перетворюється в послаблення їх виражальних можливостей. Виявилося, що не тільки в штучних мовах, але й у природних не вдається суворо логічно відобразити відносини між висловлюваннями теорії і спостереженнями, зрештою, як і саму процедуру верифікації (ланцюг визначень між висловлюваннями спостереження і теоретичними висловлюваннями, або дедукцію теоретичних висловлювань спостереження).
Висловлювання принципів і законів теорії, будучи загальними, не виводяться з одиничних висловлювань спостереження і складають найбільш цінну частину теорії. За інтуїтивними і прагматичними міркуваннями виглядають прийнятними, а за логічними міркуванням, як такі, що не підлягають верифікації, повинні вважатися неприйнятними і нісенітними. Визнаючи пріоритет реальної науки, неопозитивізм тим самим припускав осмисленість її теоретичних висловлювань і послаблював вимоги формально-логічної вивідності їх із висловлювань спостереження. У сучасних умовах принцип верифікації (який часто називають принципом підтвердження) залишається інтуїтивно прийнятим, але відсутність точної моделі його застосування позбавляє його оригінальності, на яку претендував неопозитивізм.
Розроблений з метою замінити принцип верифікації, такий, що відкриває широкі можливості, принцип фальсифікації, спростування за відносних умов будь-якої науки, орієнтований на досвід, а не на умогляд, залишається не реалізованим практично. Між іншим, його призначення не тільки відділити осмислені висловлювання від таких, що не мають сенсу, виражає ще і критичний дух науки, прагнення до спростовування усталених наукових поглядів. Якщо спростуванню надавати вирішального значення, то підтвердження виявиться результатом великої кількості невідомих спроб спростовування. Перед принципом фальсифікації пасують усі теорії, що чваняться неможливістю уявити ситуацію, що їх спростовує (серед них – діалектичний матеріалізм). Принцип видається інтуїтивно прийнятним, але внаслідок задовільного логічного уявлення його застосування йому відмовляють в оригінальності, специфічності.
Невдачі логічного уявлення верифікації і фальсифікації, тобто підтвердження і спростування знання спостереженням, не позбавляють інтересу результати аналізу мови науки неопозитивізмом: показали, якою мірою можуть бути втілені в ній обрані настанови пізнання, зокрема емпіризму (або сенсуалізму) і раціоналізму. Якщо дотримуватися правил формальної логіки, то настанова емпіризму (або сенсуалізму) про винятковість досвіду (або відчуття) як джерела пізнання передбачає вихід із досвіду (або відчуття) усіх змістовних знань розуму. А ті засоби пізнання і знання, за допомогою яких розум виконує маніпуляції змістовними знаннями і які не мають явного досвідного походження, слід віднести до беззмістовних, хоча і таких, що мають зміст, призначення засобів маніпуляції. Тоді засобами маніпуляції виявляються логіка і математика, широта застосування яких оплачується позбавленням їх дослідного змісту, їх віднесеності до об’єктів поза розумом. Послідовно дотримуючись настанови раціоналізму про універсальність розуму як джерела і засобу пізнання, необхідно показати здатність розуму власними засобами, тобто логіко-математичними, виходити за межі в сферу об’єктів поза розумом. Така здатність і її показ несумісні з проголошеним призначенням розуму. Певна річ, найважливіші для пізнання настанови для емпіризму і раціоналізму не підлягають втіленню в логічну систему обґрунтування всього наукового знання, в чому немає вини неопозитивізму.
Його звернення до наукового знання як до взірця осмислення логічних і емпіричних висловлювань виправдане успіхами науки. Неопозитивізм показав, що визнання якісної відмінності емпіричних і теоретичних висловлювань виключає їх логічний взаємозв’язок, а позалогічні відносини між ними мають психологічні переходи з їх суб’єктивізмом. Відмова від такого розрізнення не усуває проблему кваліфікації висловлювань, а лише наперед визначає її: доводиться розрізняти елементи, яким надається перевага, висловивши всередині наукового знання або відрізняти наукові висловлювання від позанаукових, що виражають дані спостереження. Явний недолік концепції позитивізму – спрощене уявлення наукового знання співвідносинами аналітичних і синтетичних, теоретичних і емпіричних висловлювань, що розрізняються, оскільки втрачається багатство відтінків дійсних висловлювань науки. Відмітимо мимохідь, навряд чи є виправданим звинувачення науки в нерозбірливості, нечіткості визначень використання понять і суджень, що покривають її кінцевими успіхами, але позбавляють її права бути зразком інтуїтивної ясності і логічної досконалості, не здаються виправданими. Між тим зі звинувачень неопозитивізму виросла хвиля постпозитивізму (у вигляді критичного раціоналізму, концептуального еволюціонізму, гносеологічного анархізму та ін.). її початки можна вбачати у філософії аналізу буденної мови, перші кроки якої зроблені одним з основоположників неопозитивізму, Людвігом Вітгенштейном.
Філософія аналізу буденної мови заперечує універсальність яко-го-небудь виду значення термінів мови (матеріальних предметів, зображень, що чуттєво сприймаються, понять, причинних зв’язків або методу перевірки), крім того – вживання в мовній практиці. Найбільша різноманітність вживань термінів властива природній буденній мові, виражальні можливості природних і штучних мов науки значно менші. Усі системи сучасної логіки, будучи узагальненими і формалізованими, так або інакше, спотворюють буденну мову. Звідси завдання теорії логіки – ліквідувати розрив між логікою і буденною мовою. Зокрема, відмінність значення і віднесення дає можливість бачити, що не все значиме належить до чого-небудь поза мовою -тільки в певних випадках вимовлянні речення до чогось належать, а коли речення використовуються не як віднесення до чого-небудь, проблема їх істинності або хибності просто не виникає. Унаслідок протиставлення осмисленого (істинного або хибного) і нісенітного, що вимагається неопозитивізмом, є невиправданим. Представники філософії прагматичного аналізу мови Уільям Куайн, Ной Гуд-мен та інші доклали немало зусиль, щоб довести: розрізняти аналітичні і синтетичні, теоретичні і практичні висловлювання науки неможливо і, отже, неможливо відрізнити наукові висловлювання від позанаукових, в тому числі метафізичних. Вказуючи на системність наукового знання і нерозрізнюваність перевірки висловлювань, що здаються різними, прибічники прагматичного аналізу ( Уільям Куайн та ін.) закликають вважати, що жодне висловлювання окремо не перевіряється і що всі види висловлювань (з причини їх нерозріз-нюваності) слід виправдовувати однаково, прагматично (під кутом зору їх корисності, придатності та ін.).
Неопозитивісти, не погоджуючись з критикою прийнятих ними чітких розрізнень аналітичного і синтетичного, теоретичного і емпіричного, осмисленого і такого, що не має сенсу, у пізнанні, аргументують це так: для яснопозначуваного уявлення наукового пізнання і характеристики усіх знань, як відповідних або невідповідних йому, необхідно у самій мові звільнитися від непізнавальних вживань термінів і висловлювань (для вираження впевненості, сумніву, прохань, наказів та ін.). Для пізнання, покликаного дати істинні знання, суттєві тільки ті вживання мови, що здатні розрізняти суб’єктивне і об’єктивне, теоретичне і емпіричне, формальне і змістовне, істинне і хибне та ін. Залучення непізнавальних уживань мови як рівноцінних, пізнавальних або таких, що підміняють їх, переводить предмети філософії науки на периферію пізнання, відвертає філософію науки від найбільш значимих проблем, – вважають послідовні неопозитивісти.
Поряд з критикою логічних і теоретико-пізнавальних настанов неопозитивізму значне місце в постпозитивізмі займає уявлення науки, відмінне від неопозитивістського. З точки зору неопозитивізму, наука підлягає безперервним змінам у зв’язку з накопиченням знань, емпіричних у кінцевому рахунку. Переривистість, стрибки властиві змінам мовних і логічних структур, вибір яких, за погодженням, створює різноманітність емпірично еквівалентних наукових теорій. Емпірична еквівалентність наукових теорій знаходить вираз у від-несеності їх до однієї і тієї ж нейтральної мови спостережень. Безперервність розвитку науки виражається у зведеності наступних наукових теорій до попередніх при граничних значеннях деяких визначальних величин, що іменується підпорядкованістю існуючих в еволюції теорій принципу відповідності. Критичний раціоналізм (представлений Марко Бунге, Томасом Куном, частково Полем Фейєрабендом) заперечує існування нейтральних, незалежних від наукової теорії мови спостережень і нетеоретизованих, голих фактів у науковому пізнанні. Заперечується також і нагромаджувальний характер розвитку наукового знання.
Еволюція – це нормальний розвиток науки в межах прийнятої системи форм поглядів, коли вирішуються головоломки. Не-вирішувані головоломки складають аномалії, накопичення яких у кінцевому підсумку породжує невпевненість у системі форм поглядів і приводить до відмови від неї. Співтовариства, які розділяють різні системи форм поглядів знаходяться у антагонізмі: факти, аргументи і мова кожного з них непроникні одні для одних, їх можна не помічати як неіснуючі. Коли кількість аномалій стає нестерпною, настає крах системи форм поглядів, припиняється нормальний розвиток науки, відбувається революція, прийняття нової системи поглядів.
Прийняття нової системи поглядів є залученням у нову віру, що виключає раціональні процедури пояснення, доведення і досягнення розуміння, через принципову замкнутість кожної системи форм, неперекладності їх мов. З прийняттям нової системи форм знання, стара повністю відкидається: усі факти старої виявляються фактами лише остільки, оскільки можуть виражатись мовою нової системи форм. Існуюче значення є не сумою знань попередніх систем форм, а знанням панівної системи форм одного і того ж слова, що витиснули попередні. В уявленнях Томаса Куна про розвиток науки відображена соціально-психологічна сторона його особистості. Про правдоподібність і суть повноти її можна сперечатися, проте беззаперечно те, що врахування власної мети і цінностей науки, що визначають характеристики вчених, неможливо відрізнити вчене співтовариство від будь-якого позанаукового співтовариства, об’єднаного своїми правилами.
Врахування межі і цінностей науки притаманне методології науково-дослідницьких програм Імре Лакатоса, в якій розвиток науки поданий у вигляді зміни науково-дослідницьких програм, що включають пояснення і передбачення фактів. Науково-дослідницька програма складається з твердого ядра методології і захисного поясу допоміжних гіпотез. Тверде ядро – це наукова метафізика, тобто сукупність тверджень про структуру аспекту реальності, який досліджується. Ці твердження, що не підлягають перевірці експериментом, мовчазно визнаються неспростовними в межах системи форм одного і того ж слова і захищаються дослідницькою програмою. Вчені знають про існування аномалій (фактів, дослідних даних, що суперечать твердому ядру програми), але відсувають їх доти, поки неослабне сила дослідницької програми. Лише коли ця сила іде на спад, починають звертати увагу на аномалії.
Методологія дослідницької програми включає позитивну і негативну евристики. Позитивна евристика визначає вибір проблем дослідження, способів вдосконалення, створюваних за планом програм, теорій, передбачає контрприклади й аномалії, вчить, як слід змінити ту чи іншу теорію, щоб ці аномалії перетворилися в підтверджуючі теорію приклади та ін. Негативна евристика має ряд правил, що вказують, яких шляхів, способів і методів слід уникати в науковому дослідженні, забороняє розвивати теорії, несумісні з початковою дослідницькою програмою, скеровувати висновок від хибності наслідку до хибності початку, на тверде ядро програми і змінює мету, переспрямовує її на захисний пояс гіпотез, що створюються навколо ядра.
На думку Імре Лакатоса, у розвитку науки доводиться мати справу із серією пов’язаних єдиною програмою теорій. У розвитку науки постійно зустрічаються не дві сторони – теорія і експеримент (як уявляється неопозитивістам і Томасові Куну), а три сторони: дослідницькі програми, що є суперниками і експеримент. Розвиток програми виражається в її теоретичному зростанні. Якщо теоретичне зростання супроводжується зростанням передбачуваного емпіричного знання, то програма має прогресивне зрушення, стверджує Імре Лакатос. Якщо емпіричне зростання (що виходить із суперницьких програм) випереджує теоретичне зростання програми, то має регресивне зрушення і приречене на поразку в суперництві з програмами, що мають прогресивне зрушення. Концепція розвитку науки Імре Лакатоса пояснює неперервність розвитку науки і збереження її конкретних напрямків, що суперечать дослідним даним або викритих у логічній суперечливості, тобто показує неможливість покінчити з яким-небудь науковим напрямом одним махом. Недоліки концепції Імре Лакатоса: нечітке уявлення про перехід від однієї дослідницької програми до іншої – внаслідок невизначеності межі між прогресивним і регресивним зрушеннями програми; відхід від проблеми істинності знання і розрізнення природних і спеціально вигаданих теорій. Висновки, що випливають із прийняття антипозитивістських законів, з найбільшою повнотою продемонстровані в уявленнях про структуру наукового пізнання і розвитку науки, запропонованих Полем Фейєрабендом. У них він виходить із неможливості нейтральної мови фактів, вважаючи будь-який факт теоретизованим, і з множинності і несумірності всіх пізнавальних і оціночних кроків. Теоретизованість фактів виявляється в підсумку його залежностей від світогляду і соціально-психологічного оточення. У такій широкій залежності неможливо встановити межу між науковими і поза-науковими знаннями, а світоглядний і соціально-психологічний фактори повинні бути визнані невід’ємною частиною наукового знання. Виявлена Томасом Куном та Імре Лакатосом роздільність нормальної науки на напрямки із суперничаючими системами форм пізнання або дослідницькими програмами вказує на відсутність у науці єдиних, загальнозначимих методів, засобів, результатів пізнання.
Теоретизованість фактів і несумірність мов їх вираження (оскільки будь-яка смислова відмінність мов, на думку Томаса Куна і Поля Фейєрабенда, означає їх несумірність), надають науковому пізнанню ситуативний, конкретний характер. Неможливі загальнонаукові стандарти для порівняння теорій або окремих знань, тому що кожний стандарт є частиною обраної теорії, а ця теорія, у свою чергу, складає частину світогляду, що відображає інтереси індивіда або певної соціальної спільності людей. Не виправдовують їх і приклади з історії науки. Поль Фейєрабенд показує, що наука розвивається рівнозначно завдяки й наперекір будь-якому визнаному стандарту: дослідної підтверджуваності, що пояснює здібності, передбачувальні здібності, логічній суперечливості, дотримання авторитету і традиціям. Відсутність єдиних стандартів поширюється і на саму раціональність: немає універсальної або вищої раціональності, у кожному випадкові раціональність своя.
У кожному кроці пізнання, зупиняючись перед необхідністю вибору із великої кількості можливостей, індивід або співтовариство вчених керуються своїми стандартами, оцінити які шляхом порівняння зі стандартами інших людей неможливо, бо це пов’язано з переходом до непорівнюваних мов. Вибір лежить повністю на совісті індивіда, який, однак, може бути неупередженим або упередженим, дослідником або пристосуванцем, інтелектуально чесним або шарлатаном, таким, що надає перевагу в мисленні аналітизму або синтетизму, інтуїтивну ясність або формальну правильність та ін. Наукові знання, на погляд Поля Фейєрабенда, пронизані соціальними, політичними, етичними і навіть релігійними і міфологічними забобонами. Тим самим наукове знання не краще і не гірше будь-якого іншого знання. Існує лише один принцип, який можна захищати за будь-яких обставин і на всіх станах людського розвитку, – припустиме все. Ґрунтуючись на своєму пізнанні уявлення пізнання, Поль Фейєрабенд проголошує нерівномірність розвитку різних рівнів і форм наукового знання і циклічність розвитку науки, в межах інтелектуальних традицій, що змінюють одна одну. Нерівномірність розвитку науки відмітили також Стефан Тулмін і Майкл Полан’ї. У Стефана Тулміна розвиток науки дотримується стабільності наукового знання у різнорівневих і різнорідних популяціях понять, що пристосовуються до оточення в процесі еволюції. Майкл Полан’ї пов’язує її з особистим, індивідуальним характером мистецтва пізнання і дії, який не піддається словесному вираженню, і включає загальнонау-кові стандарти. Циклічність розвитку науки виражається у зв’язаності її з кінцевістю існування будь-якої інтелектуальної традиції. Кожна з них проходить стадії зародження, зростання і занепаду. На стадії зародження переважають критицизм, опора на відкинуті альтернативи минулого, уседозволеність у боротьбі з панівною інтелектуальною традицією. На стадії зрілості і зростання інтелектуальна традиція може бути неупередженою, припускає суперничаючі альтернативи, оскільки їй нічого не загрожує. У стадії занепаду – намагається пристосуватися до нових умов, третирує нові наукові технології, що претендують на роль панівної інтелектуальної традиції, при цьому уседозволеність стає широкозастосовуваним засобом боротьби із відмерлою традицією.
Оцінюючи розвиток науки в поняттях прогресу, регресу, нагромадження знань або зміни одних іншими, Поль Фейєрабенд поділяє відносні погляди Томаса Куна та Імре Лакатоса. Аналіз теорії пізнання і концепція розвитку науки Поля Фейєрабенда, які базуються на антипозитивістських основах, свідчать про те, що сприйняття їх викличе визнання невідрізнюваності наукового знання від позана-укового (у тому числі антинаукового) і спрощену вульгарну соціологізацію наукового пізнання і розвитку науки. Слід відмітити, що на велику кількість запитань філософії науки: співвідношення значення й істини, істини і реальності, природа індукції, характер обґрунтування правил дедукції, гносеологічний статус спостережуваного тощо, – немає вичерпних і беззаперечних відповідей. Багатогранність і складність питань, їх прямий зв’язок з проблемами науково-технічного прогресу обумовлюють першорядну роль філософії науки у сучасній західній філософії.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Горлач)