Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Горлач) скачати онлайн-> 2. Російська філософія XX ст.

2. Російська філософія XX ст.


Вся суперечливість, різноманітність ідей, цінностей та ідеалів у філософії Росії на рубежі двох століть – XIX і XX, – оригінально й глибоко відобразила найістотніші потреби і тенденції історичного розвитку. Поряд з могутньою хвилею революційних ідей та настроїв, соціалістичних та атеїстичних ідеалів і уявлень про справедливість, виникають оригінальні антиреволюційні теософські концепції талановитих мислителів, які також прагнули осмислити жагу справедливості й добра, голос совісті й потребу в утісі і з допомогою синтезу релігії та філософії виробити новий світогляд і нову методологію пізнання буття. У перехідних історичних обставинах проблеми моральності, етики виходять на передній край, утворюють те русло, де відбувається оновлення релігійних ідей, їх філософське осмислення.
Яскравий сплеск релігійно-філософського ренесансу репрезентований плеядою видатних філософів – Микола Лоський, Павло Фло-ренський, Сергій Булгаков, Микола Бердяев, Семен Франк, Лев Кар-савін, Іван Ільїн, Олексій Лосев та ін. Це мислителі різних поглядів, але всіх їх згуртовує інтерес до духовних цінностей, визнання теоретичної та практичної першості духовного життя над зовнішніми формами співжиття, моральнісні пошуки змістовних творчих основ людського буття. Спадкоємці ідей, і, зокрема, ідеї всеєдності, до яких закликали видатні представники російської інтелігенції Петро Чаадаев та Володимир Соловйов, головне завдання філософії бачили у формуванні теорії про Світ як єдину цілісність з позиції мораль-нісно-релігійного досвіду. Тут на фоні подій, що розгорталися, особливо помітні Микола Лоський, Павло Флоренський, Сергій Булгаков, Семен Франк – яскраві представники релігійної антропології.
Про релігійний ренесанс та інтерес до релігійної моралі і взагалі до духовних цінностей, що викликано певним розчаруванням інтелігенції в матеріалізмі й соціалізмі, свідчить активізація релігійно-філософської діяльності в тодішній Росії. На початку XX ст. виникає Петербурзьке релігійно-філософське товариство, що ставило в центр осмислювання проблеми впровадження Християнства. Релігійні та філософські ідеї знайшли відображення в літературі. Поети, – декаденти і символісти – Олександр Блок, Андрій Бєлий, Валерій Брюсов, Дмитро Мережковський оспівували людину. Релігійні умонастрої тоді ж демонструє щомісячник «Русская мысль» (редактор Петро Струве). У збірниках «Проблемы идеализма» (1902) та «Вехи» (1909) Павло Новгородцев, брати Сергій та Євген Трубець-кі, Сергій Булгаков, Микола Бердяев та інші вели полеміку з матеріалізмом та марксизмом. У відповідь на «Вехи» опубліковано ряд статей, видано збірник «Интеллигенция в России». Проте філософія в Росії не зводиться до релігійної філософії, а її питання – до питань релігії. Практично в філософії всі багатоманітні течії та напрямки досліджують найважливіші питання, стоять на рівні європейської та світової філософської думки, а в деяких аспектах випереджають їх. Оригінальні філософські концепції та системи філософії права, інтуїтивізму, матеріалізму, позитивізму, персоналізму, екзистенціалізму, космізму тощо відображали проблеми онтології, гносеології, антропології, історіософії, моральнісного, релігійного та естетичного досвіду, інтуїції тощо. У 20-30-х роках XX ст. утвердження тоталітарної суспільно-політичної системи, примусова чи добровільна еміграція, ліквідація значної кількості філософів сковували, але не зупинили розвиток філософської думки. Протистоячи догматизму і долаючи політичну цензуру, радянські філософи, історики внесли певний вклад у розвиток світової філософської культури.
Сучасне піднесення філософської творчості в Росії було б неможливим без історико-філософських традицій, що сягають у сиву давнину. У XX ст. філософія Росії – самобутня своєю історією і характером постановки і вирішенням змістовних життєвих проблем. Філософія Росії – духовне утворення, де всіма гранями виявляються найскладніші, суперечливі процеси російського суспільного життя. Важливіші сторони суспільного життя відображені в творчості філософів Миколи Лоського, Павла Флоренського, Сергія Булгакова, Семена Франка. Щоправда, у сучасній філософії обґрунтовується ідея, за якою немає самобутності «російської чи західної філософії», а є філософія, є самобутність філософської культури, самобутність західної філософської культури тощо.
Народився Миколи Лоського Микола Онуфрійович у містечку Креслав-ка Вітебської губернії в багатодітній католицькій родині з Польщі: батько – лісничий, мати – домогосподарка. За пропаганду атеїзму та соціалістичного вчення виключений з Вітебської класичної гімназії (1887) без права вступати до інших навчальних закладів. Пізніше Микола Лоський виїздить до Цюріху, де знайомиться з творами Олександра Герцена, Фердинанда Лассаля, Георгія Плеханова, розчаровується в революційних ідеях. Вступає на філософський факультет Бернського університету. Після довготривалих поневірянь повертається до Росії у 1891 році і вступає на фізико-математичний факультет Петербурзького університету, спеціалізується у П’єра Лесгафта. Потім у 1894 році переходить на перший курс історико-філологічного факультету, де слухає лекції глави російського неокантіанства Олександра Введенського та неолейбніціанства Олександра Козлова, який у 1896 році познайомив його з Володимиром Соловйовим, перекладає для Володимира Соловйова твори Іммануїла Канта, над якими працював і пізніше: перекладає російською мовою «Критику чистого розуму». Освіту завершив за кордоном. Стажувався у семінарі Віль-гельма Вільденбанда (Страсбург, 1901), у психологічному інституті Вільгельма Вундта (Лейпциг, 1902), у психолога-експериментатора Георга Мюллера (Геттінген, 1903). Повернувшись до Петербургу, захищає магістерську дисертацію «Основные учения психологии с точки зрения волюнтаризма» (1903), розвиває далі свою гносеологічну концепцію, співставляючи її з ідеями неокантіанства, іманентів, неореалістів, філософії життя, феноменології Гуссерля, вчень російських філософів, діалектичного матеріалізму. З метою онтологічного обґрунтування своєї гносеології, вивчає історію філософії, знайомиться з творами філософів Плотіна, Йоганна Фіхте, Георга Гегеля, Фрід-ріха Шеллінга, Анрі Бергсона, Павла Флоренського та інших російських філософів. У революційні роки початку XX ст. вступає до партії кадетів. Визнаючи цінність соціалістичного ідеалу, відкидає революційний шлях його реалізації. Смерть доньки у холодній квартирі Петрограду вплинула на повернення професора Петербурзького університету Миколи Лоського в лоно церкви. У 1921 році його як ідеаліста звільняють з університету, а згодом заарештовують і висилають за межі СРСР. За кордоном Микола Лоський працює в університетах Чехословаччини, а з приходом туди радянських військ переїздить спочатку до Франції, а потім до США, де й закінчив піввікову викладацьку діяльність професором Духовної академії св. Володимира в Нью-Йорку.
Філософська творчість Миколи Лоського багата і різноманітна. Йому належать сотні статей і близько трьох десятків книг: «Обоснование интуитивизма», «Мир как органическая целостность», «Основные вопросы гносеологии», «Логика», «Чувственная интеллектуальная и мистическая интуиция», «Характер русского народа» та ін. У творах викладена оригінальна етико-релігійна філософська система. Семен Франк писав: «Тільки з праці Миколи Лоського «Обоснование интуитивизма» виникає специфічно російська науково-систематична філософська школа, що, можливо, пізніше перетвориться на своєрідний еталон для російської науково-філософської традиції». Вихідними принципами світоглядної системи Миколи Лоського є ідеї: іманентність всього всьому; подолання дуалізму свідомості й буття в акті інтуїції; містичний емпіризм. Звертається увага на те, що термін містичний емпіризм служить винятково для визначення тих особливостей теорії знання, що зумовлюються визнанням містичного сприйняття, тобто твердженням, що транссуб’єктивний світ пізнання так само безпосередній (інтуїтивний), як і суб’єктивний світ».
Містицизм та емпіризм – основні характерні особливості гносеології інтуїтивізму Микола Лоський виправдовує тим, що Бог і людська свідомість не відокремлені між собою непрохідною прірвою, що можливе повне злиття людини з Богом, хвилини екстазу, коли людина відчуває і переживає Бога так само безпосередньо, як своє Я. Світ не-Я (включаючи Бога, якщо Він є) пізнається безпосередньо, як і світ Я. Пізнаємо не скудний світ кантіанського позитивізму, а живий світ зі всією невичерпною повнотою його творчої потужності, світ, що глибоко відчутий поетами в естетичному спогляданні і дуже мало ще пізнаний наукою. Емпіризм філософ зв’язує з думкою про те, що об’єкти доступні пізнанню лише настільки, наскільки переживаються пізнаючим суб’єктом. Такий суб’єкт неспроможний сам, власними силами свого розуму, природженими властивостями душі створювати знання про зовнішні об’єкти, а мусить одержати матеріал знання про зовнішні об’єкти від самих об’єктів, хоч, безумовно, цей матеріал підлягає певній обробці, щоб стати знанням. Містичний емпіризм відрізняється від індивідуалістичного (де суб’єкт переживає не зовнішній світ, а свої враження з його приводу -скептицизм) тим, що вважає досвід стосовно зовнішнього світу переживанням наявності самого зовнішнього світу, а не одних лише його дій на Я. Це універсальний емпіризм, що визначається терміном інтуїтивізм. За інтуїтивізмом, процес знання – надіндивідуальний, але знання ніколи не буває трансцендентним, існуючим поза пізнаючим суб’єктом. Теорія знання (а не пізнання) Миколи Лоського обґрунтовує своєрідну онтологію – вчення про світ. За словами філософа, пізнавальні акти здійснюються надчасовим і надпросторовим діячем, суб’єктом – індивідуальним людським Я, що творить свої розумові акти уваги, спогади, бажання тощо. Людське Я – ідеальна суть і може визначатися терміном субстанціальний діяч, який творить усі процеси, події – все реальне буття – психічні й матеріальні процеси притягування й відштовхування, що утворюють його тілесну сферу. Суб’єктивний діяч – це метапсихофізична суть, що може встановлювати співвідносний між минулим, сучасним та майбутнім, його дії цілеспрямовані.
Учення про діячів, що здійснюють цілеспрямовані, психофізичні процеси, нагадує лейбніцевську монадологію. Субстанціальний діяч з потенціальної особистості перетворюється на особистість реальну, коли досить розвинута, щоб розуміти абсолютні цінності, особливо моральні, і бачить свої обов’язки в досягненні їх у своїй поведінці. Така теорія, на відміну від монадології Готфріда Лейбніца, може називатися персоналізмом, своєрідною філософською антропологією. Діячі творять численні системи просторово-часових відносин, що не розпадаються на окремі світи, а становлять одну-єдину систему космосу. На чолі системи стоїть високорозвинутий субстанціальний діяч -Світовий дух. Система космічної єдності – необхідна умова для здійснення абсолютних цінностей. Всеохоплююча абсолютна цінність – це абсолютна повнота життя, що може бути досягнута діячами за допомогою взаємодоповнення одного одним у коханні, інтуїції, стриманні від взаємної ворожнечі, у спілкуванні, заснованому на підляганні групи діячів одному діячеві, що стоїть на вищому щаблі розвитку. В результаті виникає така ієрархія єдностей: атом, молекула, кристал, одноклітинний організм, багатоклітинний організм, спільність організмів, як бджоли чи гніздо термітів; в сфері людського життя – нації і людство як ціле; далі – планета-Земля, сонячна система, Всесвіт. Кожна наступна стадія уніфікації має вищі творчі сили і очолюється особою.
Отже, метафізика Миколи Лоського – це ієрархічний персоналізм, а його філософська антропологія набуває релігійно-пантеїстичного характеру. У живому релігійному досвіді людина відкриває Бога як абсолютну повноту життя. Всяка створена ним особа має можливість досягнути абсолютної повноти життя, а тому є також всеохоп-люючою і абсолютною цінністю, хоча й не першопочатковою. Усі необхідні аспекти абсолютної повноти буття, любові, краси, свободи, як аспекти цілого, становлять окремі абсолютні цінності. Кожна -це існування у своєму значенні для абсолютної повноти життя. Цінність – це єдність існування і змісту. Суть концепції цінностей у філософській антропології Миколи Лоського – це єдність існування і змісту. Бог створив світ як систему суттєвостей, здатних творити найвище благо – божественну повноту життя. Бог творить винятково особистості – своєрідні і незамінні. Кінцева мета життя всякої особистості – абсолютна повнота життя, що досягається не пасивним спогляданням, а особистою творчістю абсолютних цінностей -моральної добродійності, краси та істини.
Отже, оригінальна релігійно-філософська антропологія Миколи Лоського спрямована на удосконалення людини і людства, що прагне Божественної благодаті. В її основі – вчення про моральність і цінності, засновані на абсолютній цінності – Царстві Божому, що становить вищу цінність людського буття. А надцінністю є Бог. В основі людського буття лежать абсолютні моральні цінності та імперативи, що не потребують доведень, а відкриваються безпосередньо, через інтуїцію, духовне осяяння, відіграють важливішу роль у житті суспільства. Там, де зникають уявлення про вищі цінності та ідеали, утверджуються моральнісний хаос і нестримний егоїзм, жорстокість у стосунках між людьми, злочинність, зубожіння внутрішнього світу людини, бездуховність, моральний розклад особистості.
В кінці XIX ст. і на початку XX ст. моральнісні ідеї філософської антропології Миколи Лоського актуальні, бо випливають з самої суті змісту Я, смисложиттєвих проблем російського народу. Важливішими рисами російського народу філософ вважав релігійність, здатність до вищих форм досвіду, сильну волю, волелюбність, доброту, обдарованість і месіанство, що набагато перевищують негативні риси характеру російського народу – анархізм, політичний деспотизм, утопізм. Заслуга Миколи Лоського у філософії Росії у створенні «Історії російської філософії», увічненні ідей та діяльності російських філософів в Росії і за її кордонами. Народився у містечку Євлах в родині інженера-шляховика в Закавказзі. Чудова природа Закавказзя вирішально вплинула на формування особистості. Закінчив Тиф-ліську гімназію, вступив до фізико-математичного факультету Московського університету, де слухав курс філософії Сергія Трубецько-го та Льва Лопатіна. Після закінчення університету відмовляється від професії математика і навчається в Московській духовній академії. За свідченням гімназичного друга Володимира Ерна, у березні 1906 року за проповідь «Вопль крови», виголошену в Академії у зв’язку з стратою лейтенанта Шмідта, студента Павла Флоренського заарештовано і кинуто до Таганської в’язниці, з якої звільнено через п’ять днів на клопотання ректора Московської духовної академії єпископа Євдокимова. Отже, революційні заворушення студентів вищих навчальних закладів захопили й Павла Флоренського. Після закінчення Московської духовної академії тут же читає курс лекцій з філософії, захищає магістерську дисертацію, приймає сан священника, призначається редактором журналу «Богословский вестник», публікує фундаментальний твір «Столп и утверждение Истины». У 1919 році після закриття Московської духовної академії Павло Флоренсь-кий захоплений науковою діяльністю у державних установах системи Главенерго, Вищої Ради народного господарства РРФСР. Публікує монографію «Диэлектрики и их техническое применение». Займається мистецтвознавством та музейною справою, читає лекції з філософії, публікує «Очерки философии культа», «Иконостас». З середини 20-х років діяльність Павла Флоренського різко обмежується: висилають до Нижнього Новгороду, а в 1933 році – заарештовують і засуджують на десять років, а пізніше – в 1937 році розстрілюють у Соловецькому таборі (за іншими даними – у грудні 1943 p.). Реабілітований у 1958 році.
Філософія Павла Флоренського – своєрідне продовження метафізики єдності та софіології Володимира Соловйова. Ця своєрідність полягає в протиставленні інтелектуалістській тенденції – антиінте-лектуалістської системи поглядів, започаткованої слов’янофільством. Так, у вченні про буття раціоналізм, вважає мислитель, має справу з речами, християнська ж філософія досліджує життя, дух, і тому істина, як мета філософського пізнання, осягається не логічним законом тотожності (А є А), а інтуїцією. У творі «Столп и утверждение Истины» Павло Флоренський пише: «Раціоналізм, тобто філософія поняття і розсудку, філософія речі і нежиттєвої непорушності, -повністю зв’язаний з законом тотожності і може стисло охарактеризований як філософія плотська. Навпаки, християнська філософія, тобто філософія ідеї і розуму, філософія особистості і творчого подвигу, спирається на можливість подолання закону тотожності – це філософія духовна». Такі два способи осягнення буття зв’язані з двома видами буття: буттям тутешнім, ущербним, несправжнім, та буттям неущербним, справжнім. Павло Флоренський вирішує два завдання: перше, що таке буття неущербне. Друге – який зв’язок ущербного буття з неущербним, справжнім буттям. Можливість розв’язання завдань вбачає лише на основі софійного, а не абстрактно-логічного
методу, розгортає софіологію, що своїми коренями сягає еллінської богині Мудрості – Афіни, утверджує єдність мудрості та краси будови Світу, ідею мудрого творення Світу. Софія (за християнською традицією на Русі) – носій творчого Божого задуму. За словами Сергія Хоружого, християнський платонізм і традиція софійного культу становлять основу софіології Павла Флоренського. Зв’язок світу з Богом виявляється через зміст тварного буття і за допомогою любові тварі до Бога. Ця любов є онтологічний акт, відповідає особовій філософії, і тому відкриває людині Бога. її необхідно відрізняти від любові, як психологічного становища, що відповідає речовій філософії. Любов же зв’язує між собою і особистостей. Виявлення любові до тварі споглядається предметно як краса. Звідси -радіння любов’ю при спогляданні її, як краси. Це – досконала любов, певна реальна ідея-монада, ідеальна особа.
На відміну від герметичних автономних лейбніцевських монад, монади Павла Флоренського – індивідуальні, неповторні духовності, внутрішньо, органічно зв’язані між собою, ніби спаяна вільним подвигом самовідданість, внутрішньо-єдина, внутрішньо-цільна, багато-єдина істота. Все – єдино-сущно і все – різно-іпостасно. Любов вічно виснажує кожну монаду і вічно прославляє її. Це – єдність в любові. У єдності виявляється любов Божа як творчий акт, результатом якого є: по-перше, життя, по-друге, єдність, і по-третє, істинне буття. Ця єдність є здійснена Мудрість Божа, Софія — це Премудрість. «Софія – великий корінь цілокупної тварі, тобто все-цілісна твар. Софія є первісне єство тварі, творча Любов Божа», досконала єдність множинна. Зібрання ідеальних осіб філософ вважає також особою, Софією. Любов і Софія – нероздільні. Це два центральних поняття метафізики Павла Флоренського, з’ясовані в дусі античності, єднають метафізику, софіологію з російською філософією всеєдності, хоч Павло Флоренський, замість терміна всеєдність вживає синонім єдине і многое. Цим відмежовується від принципу спекулятивної філософії новоєвропейського типу Володимира Соловйова. Так розв’язує філософ питання про буття.
Не менш оригінальна онтологічна гносеологія Павла Флоренського, основна ідея якої виражається просто: пізнання здійснюється любов’ю, тобто любов є і основою пізнання. Досвід побудови такої антикантівської гносеології здійснили Микола Лоський, Семен Франк. Але у Павла Флоренського ставлення до Іммануїла Канта особливе, радикальніше, свідчить про близькість між математичним характером мислення російського та німецького філософів. Це помітно у вченні про антиномії – суперечності між двома судженнями, умовиводами. Використовуючи кантівське вчення про антиномії, Павло Флоренський показує безсилля людського розсудку в осягненні таїнства буття – Божественного таїнства. Відношення віри і розуму антиномічне. Принцип антиномії Павло Флоренський обирає як вихідний у побудові вчення про триєдність Бога. У вченні обґрунтовується неспроможність логічного закону тотожності (А рівне А) у поясненні буття і в пізнанні буття. Розсудок з його логічними нормами або наскрізь безглуздий, бездоказовий, або має своєю основою над-логічне. А тому, або треба визнати принципову випадковість законів логіки, або ж визнати над-логічні основи законів. Павло Флоренсь-кий схиляється до над-логічних основ законів: замість закону тотожності обирає головним принципом мислення суперечливість, реальним втіленням якого є єдиносутність Божественної трійці.
Логіка пошуку абсолютного виводить розум за межі розсудку, в сферу релігійного досвіду, фактичного сприймання абсолютної істини як безумовної реальності і кінцевої інтуїції. Інакше кажучи, розум переходить до віри в абсолютну істину. Віра одержує перемогу, вольову перемогу над розумом. А оскільки в розумі укорінена істина, то розум стає єдиним і цілісним об’єктом релігійного сприймання, єдиною істиною, єдиним Богом. Проте в актах творення ця єдність розуму розпадається на безліч аспектів, які стають об’єктивними, набувають естетично завершених форм. Отже, предмет входить у всеєдність буття як невід’ємна частина. Виходячи з інтуїтивно-дискурсивного знання, Павло Флоренський розробляє філософську антропологію з її багатогранними аспектами, вважає людський розум живою дійсністю людини, причетним до буття, а буття – до розуму. І тому акт пізнання є не лише гносеологічний, а й онтологічний, не лише ідеальний, а й реальний. Пізнання – це реальне входження пізнаваного у пізнаюче, реальне єднання пізнаючого з пізнаваним. І пізнаючий суб’єкт, і пізнаваний об’єкт є особа: пізнання не є захоплення мертвого об’єкта хижим гносеологічним суб’єктом, а живе моральнісне спілкування осіб, з яких одна для іншої служить і об’єктом, і суб’єктом. У власному змісті пізнавана лише особа і лише особою. Жива особа принципово відрізняється від безжиттєвої речі. Це не розрізняють раціоналістичні філософи, уречевлюючи все існуюче, включаючи й особу. Між тим всі створені особи, як частини світу, суть співіснуючі одна з іншою істоти, а не речі. По суті вчення Павла Флоренського про істину зв’язане з пошуками людиною самої себе, реалізацією себе в світі несправжнього буття. Свідомість сприймає Світ як тлінне буття, сферу роздрібненості, хисткості, недосто-вірності. Єдиний порятунок – в осягненні безумовно достовірного початку Істини. Шлях до Істини складний і тяжкий. Це шлях християнського вчення про Бога. Мислитель вказує, що у сфері несправжнього буття немає істини, бо істина – це Батько (Отець), Син і Дух, які незбагненні за допомогою логіки з її порожньою, мертвою і формальною само-тотожністю «А рівне А». Істина – це споглядання себе через іншого у третьому: Батько (Отець), Син, Дух. Суб’єкт істини є відносини трьох. Отже, Істина є єдина суть у трьох іпостасях. Іпостась і суть – одне і те ж саме. А оскільки суть конкретно єдина, то нумерично, числом – один суб’єкт Істини, а не три. Тільки в єдності Трьох кожна іпостась одержує абсолютне утвердження. Поза Трьома немає жодної, немає суб’єкта істини. Число три – іманентне істині, невіддільне від неї. Трійця єдиносутня і нероздільна.
Визначивши характер істини, що як ідея биттуе, реально існує, філософ стверджує, що ідея недосяжна чистій розсудливості. Для її досягнення необхідно вийти з сфери понять в сферу живого, релігійного досвіду, оскільки Істина впізнана як християнська Трійця. Подвигом віри долається, перемагається і повалюється розсудкова безглуздість догмату. На місце закону тотожності Павло Флоренський ставить закон суперечливості, а на місце розсудкових понять – живий досвід і розумну інтуїцію, віру та любов. Любов – це та духовна діяльність, в якій і за допомогою якої впізнається Стовп Істини. За допомогою любові, в платонівському значенні слова, здійснюється входження людини у спілкування з іншими людьми. Благодатна любов – вища точка землі і місток до неба, до Бога, Істини. Отже, істина пізнається не сліпою, а розумною інтуїцією. Істина є реальна розумність і розумна реальність, кінцева безкінечність чи безкінцева кінечність, чи, висловлюючись математично, актуальна безкінечність, безкінечна, мислима як цілокупна Єдність. Але така єдина істина можлива тільки на небі. На землі ж – множинність істин, осколків Істини, що суперечить одна іншій і, як говорив Іммануїл Кант, неминуче антиномічні. Розглядаючи одне й те саме з різних боків, розсудок приходить до антиномій, таких, як Божественна єдиносутність і триєдність, напередзаданість і свободна воля. Лише в момент благодатного осяяння ці суперечності в умі усуваються, але не розсудково, а над-розсудковим способом. Моє пізнання Бога є істина, для Бога воно є любов до мене, а для того, хто споглядає пізнання, – краса. Істина, Добро і Краса – ця тріада є не три різних початка, а одне. Це одне і те ж саме духовне життя.
Проблеми християнської метафізики Павла Флоренського демонструють своєрідність вчення про Всеєдність, певно зв’язані з суперечностями тодішньої Росії. З ними ж зв’язані ідеї філософії історії, хоча на перший погляд здається, що як природознавець осмислює світ як організм, а не історію. І все ж його непокоять питання змісту історії, її початку та закономірностей. Як їх осягнути з позицій розумної інтуїції, благодатного осяяння, а не розсудкової логіки? Відповіді не суперечать метафізиці єдності: Історія починається тоді, коли виділяється одиничне (окреме) із загальної маси-множинності. У такому випадку тут мова не йде про «закони». Історія свідчить, що єдність є не скрізь і не завжди, не генералізує, а індивідуалізує. Якщо природознавче пізнання екстенсивне, то історичне пізнання інтенсивне, йде в глибину, а не в ширину, говорить не про загальні факти, а про одиничні (окремі). У соціології є закономірність. Але передбачення відомої закономірності не є предметом історії. Без внутрішньої духовної творчості історії не буває. Предмет історії має справу з творчістю. Особа – предмет історії. Мета історика – зрозуміти зміст історії. Історія – це думка, що розвивається. Завдання й полягає в тому, щоб дослідити її структурні одиниці та їх взаємовідносини. А так як дух завжди втілений в речах, а Бог мислить речами, завдання й полягає в тому, щоб досліджувати речі минулої культури археологами, етнографами, орнітологами, палеонтологами і вибудувати загальний хід історії. Павло Флоренський, як універсальний вчений і богослов, здійснює естетичні, філологічнії математичні та інші дослідження, відшукуючи Божий промисел і відтворюючи історичний шлях до осягнення позаісторичного, Божественного: від баченого тут і тепер, пише у творі «Смысл идеализма», – тягнуться численні нитки до буття вселенського, до повноти буття. І нитки ці – нитки живі. Отже, концепція історичного, разом з ученням про буття та пізнання, поглиблює основну ідею метафізики Павла Флоренського – ідею Всеєдності буття.
Народився на Орловщині в сім’ї священика. Закінчив юридичний факультет Московського університету. Читав там декілька курсів з філософії, політичної економії, згодом переїхав до Києва, де у політехнічному інституті читав курс політичної економії. У 1906 році повертається до Москви і читає курс філософії в університеті. Світогляд Сергія Булгакова ево-люціонізував від легального марксизму до релігійної філософії. Свою громадську позицію проявив як співавтор збірників «Проблемы идеализма» та «Вехи». Ініціатор створення журналу «Вопросы жизни», релігійно-філософського товариства пам’яті Володимира Соловйова, книговидавництва «Путь», член II Державної думи, всеросійського помістного собору, що відновив патріаршество в російській церкві. У 1918 р. приймає священство. У 1922 році висланий за межі СРСР. В еміграції – професор догматичного богослов’я Православного Богословського Інституту в Парижі. Помер у 1944 році в Парижі.
Багата філософська та літературна спадщина Сергія Булгакова, хоч і не має завершеної філософської системи, відзначається цільністю та єдністю. її основний мотив – виправдання світу: буття і матеріального космосу, тобто виправдання матерії з позицій Бога. Не випадково свій світогляд Сергій Булгаков називає релігійним матеріалізмом (вислів Володимира Соловйова). Священик Сергій Булгаков поставив перед собою два питання. Перше, який зв’язок світу і Бога, друге, що собою становить світ: матерія, тілесність та інші властивості людини й природи. На думку Сергія Хоружого, булгаківське вчення про Світ будується на оригінальній концепції, де античне розуміння матерії залучається для пояснення біблійної доктрини творення. У «Світлі невечірньому» Сергій Булгаков пише: «Світу не належить буття – воно йому дане (Богом). Бог-творець Світу, Світ тваринний, створений. З чого створений Світ? З нічого, з чистого небуття і неіснування. Іншими словами, Світ не божественний, хоч йому й притаманні: відносна самостійність, творча активність, власне завдання і зміст. Отже, Світ не чисте ніщо, а специфічне, єдність буття та ніщо: ніщо, наділене буттєвими потенціями, або ж буття, схильне до знищення». Джерелом такого розуміння буття є філософія Платона. Виходячи з платонівської космології, Сергій Булгаков, по-перше, визначає матерію як основу тварного буття (бування) – речей, почуттєвого світу та прообразів-ідей; матерія – не оформлена і невизначена першоматерія: буття-небуття. По-друге, у дусі міфологічної та біблійної традиції наділяє матерію, що породжується, силою матерії: матерія – це Земля і Мати, що мають в собі породжуючу силу, плодотворність та плодоносність. Земля насичена безмежними можливостями, вона всематерія, бо в ній потенційно є все. Бог лише одвічний творець, подальше ж розгортання багатоманітності тварного буття здійснюється за творчої участі матерії.
Визнання самостійної творчості матерії зближує Сергія Булгакова з матеріалізмом, який живим почуттям землі (матерії) вигідно відрізняється від ідеалізму. Сергій Хоружий відмічає, що справжній зміст звеличення матерії у Сергія Булгакова набирає лише в релігійному контексті, а найглибший, потаємний зміст -в контексті містичному: як те, що народжує, Земля-мати потенційно є Богоземлею і Богоматір’ю. Богоматір народжує Марію, готова прийняти Логос і народити Боголюдину. Земля є Богородицею -ось у чому істинний апофеоз творчих зусиль матерії. Учення про матір-Землю – основа всіх інших концепцій Сергія Булгакова, у тому числі софіології. У дусі християнської платонівської онтології вирішує питання про зв’язок світу з Богом, показує: цінність і зміст світу забезпечується причетністю світу до Бога – джерела всякого змісту, всякої цінності і всякого світу. Ідеальний первообраз світу є не що інше, як премудрість Божа, Софія. Софія виражає інтуїтивне уявлення про повноту змісту і гармонійної відповідності будови Світу. У ній виражена ідея Всеєдності, бо Софія є не лише первообраз світу, але й зібрання аналогічних ідеальних первообра-зів (божественних замислів) кожної речі і явища світу. Софія -символ «Єдине і все». Подібно до інших софіологій, булгаківська нерозривно зв’язана з труднощами в розв’язанні питання про відносини між Софією та Іпостассю (особою). Софія не може бути Іпостассю поряд з трійцею Батько (Отець), Син, Дух, оскільки стала б четвертою в ній особою, не може й співпадати з жодною з Трьох осіб. Тоді ж їй притаманні буття, любов, що властиві винятково Іпостасям. Сергій Булгаков виходить з труднощів, вводячи штучну відмінність між поняттями іпостасне та іпостазоване: Софія – не іпостасний, а іпостазований (Божественний) початок, проте Софія є жива і живуща істота. Відмінністю не розв’язується питання, за що зазнає критики з боку богословів. Якщо любов Софії до Бога неіпостасна (пасивна, жіночна), позбавлена особистого початку, то Софія може бути лише несвідомим інстинктом. Тут, зазначає Микола Лоський, мішанина особистості і природи – основна догматична помилка священика Сергія Булгакова. Такий же докір висловлюють і сучасні богословські філософи. Така Софія, на їх думку, богослов’ю не потрібна. Зате у вченні Сергія Булгакова про тваринний світ, софіологія має широке визнання. Усі сторони розтлінного буття мають софійну основу. І людина мусить пізнати їх софійність. Філософ здійснив софіологійний аналіз господарства і мистецтва, життя та смерті, сім’ї та вітчизни, статі та влади, здійснив апологію багатоманітності земної реальності. Софія – ланка, що зв’язує Бога із світом.
Особливу увагу Сергій Булгаков надає поняттю часу. З часом зв’язує існування людини, усієї матерії та історії, софіологію смерті. Розуміючи історію як благодатний Боголюдський процес, визнає зрілим плодом історії тільки вільне торжество божественного початку у вільній людській творчості. І все ж людині відводиться активна роль: мусить хотіти сприймання благодаті, і це покликана робити церква. Церква діє в історії як творча сила, двигун Бого-людського процесу, їй належить вся будова світу, що є її периферією, її космічним обличчям. Боголюдський процес переходить межі часу й історії, включаючи метаісторичний етап. Для богословської філософії історії Сергія Булгакова характерні дві особливості: по-перше, різке заперечення історичного прогресу і, по-друге, вчення про спасіння всіх. На противагу еволюційному розвитку висувається поняття есхатологічного прогресу. Що ж стосується середньовічного вчення про спасіння всієї тварі (апокатастасіса), то звучить захист російського моральнісного максималізму: всезагальне спасіння від вічних мук без будь-яких обмежень і винятків. Соціологія за своєю природою, на його думку, не теоретичне мислення, а ближча до дару безпосереднього переживання розсудком цінності, потаємно включеної в речах світу. На ґрунті почуття виростає цільне сприймання світу, близьке до поетичного, містичного видіння. Ця духовна здатність видіння світу безпосередньо зв’язує людину з Богом. У такому зв’язку і полягає пояснення пізнання людиною світу.
Філософія християнського реалізму Семена Франка
Семен Людвігович Франк (1877-1950 pp.) народився в Москві в сім’ї лікаря. У Нижньогородській гімназії познайомився з творами Карла Маркса, з їх ідеями прийшов на юридичний факультет Московського університету, брав участь у дискусіях про соціалізм, займався соціал-демократичною діяльністю. Перед державними іспитами заарештований і висланий з Москви. У Берліні та Гейдельбергу продовжив економічну та філософську освіту, складає іспити в Казанському університеті. Знайомство з Петром Струве вплинуло на його громадсько-політичну діяльність. Під впливом філософії Іммануїла Канта і Фрідріха Ніцше відходить від марксизму до ідеалізму та релігійної філософії. Разом з Миколою Бердяєвим та Сергієм Булгаковим співробітничає у журналах «Новый путь» та «Вопросы жизни», бере участь у збірнику «Вехи», де критично розглядає утопізм російської революції. З 1912 року читає лекції з філософії у Петербурзькому, потім Саратовському університетах, а з 1921 року – у Московському університеті. Тоді ж видає філософські праці «Теория ценностей Маркса и ее значение», «Предмет знания» та ін. У 1922 році Семена Франка вислано з Радянської Росії. Жив і викладав у Німеччині, у Франції, Англії. Важливіші твори «Крах кумиров», «Смысл жизни», «Духовные основы общества» та ін.
Семен Франк визначає свої погляди як християнський реалізм, де божественні основи всього конкретного сущого поєднуються з фатальною недосконалістю емпіричного становища і приреченістю можливостей чисто людського удосконалення. Філософські роздуми будуються на концепції надраціональної всеєдності. Онтологія всеєдності подає навколишній світ таємничою безоднею неосяжного. Чи можливе знання про навколишній світ? Так, стверджує філософ, але не розсудком, а безпосередньою інтуїцією предмета у його металогіч-ній цільності та суцільності. Пояснюючи можливість інтуїції, Семен Франк вказує, що індивідуальне буття укорінене в абсолюті як всеєдності, внаслідок якого кожний об’єкт ще до його пізнання перебуває у безпосередньому контакті з людьми, оскільки люди злиті з ним не за допомогою свідомості, а в самому людському бутті. Абстрактне логічне пізнання можливе



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Горлач)