Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Горлач) скачати онлайн-> 4. Філософія України в культурі романтизму XIX ст.

4. Філософія України в культурі романтизму XIX ст.


Ідеї гуманізму в Україні ської надИ Тоді вдризм ліквідував гетьманство (1764 p.), Запорізьку Січ (1775 p.), юридично оформив кріпаччину (1783 p.), ліквідував Магдебурзьке право (1831 p.). Повсюди в Україні обмежується функціонування української мови: «Ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може» (Указ Валуєва). У XIX ст. все тісніше переплітаються національний та соціальний гніт. Зміцнення капіталізму посилювало соціальне гноблення в Україні. Це викликало зростання національної самосвідомості, посилення національно-визвольного руху: у першій половині XIX ст. в Україні сталося понад 2 тисячі повстань селян, міщан, помісних дворян та ін. Європейське Просвітництво також впливало на формування національної української самосвідомості.
На початку XIX ст. на Слобожанщині – в Харкові з ініціативи Василя Каразіна відкривається університет. В Україну, в Харків тоді стали приїжджати прогресивні мислителі-іноземці: відомий європейський філософ Йоганн Шад (1758-1834 pp.). один з пропагандистів шеллінгіанства, читає курс з філософії, створює гурток молодих філософів, згуртовує навколо гуртка філософів студентську молодь, залучає її до поширення філософських знань, організує щомісячні диспути з проблем суспільства і людини, знайомить громадськість з ідеями прогресивних філософів Західної Європи тощо. Активна і плідна діяльність Йоганна Шада сприяла розвитку філософської думки в Україні, формуванню категорій та понять філософії, підготовці філософських кадрів. Особливо значний вклад Йоганн Шад вніс в теорію захисту прав людини. У творі «Природне право» (1814) обґрунтовує права людини: право на життя та смерть; право вільно мислити, бажати і діяти; право прагнути до краси та вишуканості; право вступати до громадянського суспільства; право добиватися вищих почестей та доброї думки про себе та захищати їх; космополітичне право; релігійне право; заборона рабства. У дусі Просвітництва Йоганн Шад захищає право людини на абсолютну свободу, стверджуючи, що ніяка сила, навіть збройна, неспроможна знищити це право, вимагає свободи вивчення філософії в університеті, свободи освіти, незалежності та рівності повнолітніх в сім’ї, заборони деспотизму та будь-якого поневолення, гноблення. Більшість ідей Йоганна Шада – співзвучна українській ментальності – знаходила живий відгук в середовищі професорів та студентів, прогресивної громадськості. Створюється сприятливі умови для розвитку філософської думки в Україні, зростання самосвідомості. Але доля Иоганна Шада трагічна. Власті вважають його діяльність злочинною, позбавляють посади професора в університеті, наказують спалити крамольні праці, висилають за межі Російської імперії.
Багато філософів України є послідовниками німецької класичної філософії – Канта, Шеллінга, Фіхте, Гегеля та ін. Філософ Яків Рубан – викладач штурманської школи у Миколаєві переклав російською «Пролегомены» Іммануїла Канта, Петро Лодій (1764-1829 pp.) ~ професор Львівського університету і С.-Петербурзького педагогічного інституту створив підручник «Логические наставления, руководствующие к познанию и различению истинного и ложного», де піддав критиці філософські погляди Іммануїла Канта, розробляє власне трактування логіки тощо. Під впливом Канта розробляє питання філософії людини та суспільства. Про гуманістичне спрямування філософії Петра Лодія свідчать твори «Христиана Баумай-стера наставления любомудрия нравоучительного», «Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве» та ін. Гуманістичне спрямування філософських теорій Петра Лодія суперечило вимогам Міністерства духовних справ і народної освіти Росії «по запровадженні згоди між вірою, віданням (просвітою) та владою». Його твори вилучаються і забороняються владними структурами, а самого Петра Лодія переслідують, встановлюють за ним негласний нагляд.
Одним з пропагандистів натурфілософії Фрідріха Шеллінга став вихованець Київської академії, родом з Чернігівщини Данило Вел-ланський-Кавунник (1774-1847pp.), професор Петербурзької Меди-ко-хірургічної академії. Заслуга Данила Велланського-Кавунника
перед російською філософією в тому, що, аналізуючи спеціальні знання, викликав інтерес до філософських основ науки і знання взагалі і розвивав думку про істотну необхідність філософської основи знань.
Шеллінгіанець Іван Кронеберг (1788-1838 pp.), професор латинської словесності – європейськи-освічена і культурна людина, один з перших шекспірознавців, «гордість і окраса словесного факультету» Харківського університету. В його працях «Исторический взгляд на эстетику» та ін. зроблена спроба створити систему культури, відштовхуючись від системи трансцендентального ідеалізму Шеллінга. Пов’язуючи естетичну теорію з практикою навчання студентів в гімназіях та університеті, Іван Кронеберг дорікає тим студентам, які хочуть обмежити науки корисним і не розуміють, що мета перебування в університеті – досягнення розумової досконалості. Визначає методологічне значення філософії в обґрунтуванні органічного зв’язку наук. «Філософія розкриває небо і сонячну систему ідей, світлом яких осяюються, зігріваються, розвиваються всі науки, і запліднюється світ поезії».
Визначну роль у розвитку філософської та соціологічної думки відіграв перший ректор Харківського університету Іван Степанович Ризький (1762-1811 pp.) – відомий професор словесності, який розробляв філософські питання мови і мислення, естетики, теорії літератури та історії, аналізував проблеми теорії пізнання та логіки. Шеллінгіанські ідеї становили основу наукових творів та викладацької діяльності професорів Рішельєвського ліцею в Одесі – Миколи Кур-ляндцева (1802-1835pp.) та Костянтина Зеленецького (1812-1858 pp.), першого ректора Київського університету Михайла Олександровича Максимовича (1804-1873 pp.). Природодослідник і мовознавець, етнограф і фольклорист, історик і археолог Михайло Максимович в «Письме о философии» писав, що філософія, як любов до мудрості, не може будуватися на основі одного розуму, а потрібне ще й серце, оскільки розум кричить, а любов творить. Справжня, жива мудрість розуму утверджується в любові. Філософія – не є особлива наука, а прагне проникнути у внутрішнє значення і єдність предметів, можлива у будь-якому творінні розуму, може втілюватися в поезії, може поширюватися на життя. Філософія – образ думки, світогляд. Вся наука мусить бути філософською. У філософії Михайла Максимовича звучать ідеї української ментальності.
Отже, в Україні XIX ст. поширюється переважно близька до української ментальності шеллінгіанська філософія. Пізніше, в 30-х роках, в Україну проникають ідеї Георга Гегеля.
Але і в Гегеля їм, насамперед, імпонували містично-екзистенціальні мотиви. Йосиф Григорович Міхневич (1809-1905 pp.) -професор Рішельєвського ліцею в Одесі підкреслював, що схиляється перед тією філософією, що є близькою святій Русі своїм духом.
Русь споконвіку цуралася міркувань, не суголосних з заповітними істинами віри. І тільки така філософія вводить до святилища істинної мудрості, що сягає філософствування Платона, філософської антропології. Орест Маркович Новицький (1806-1884 pp.) – професор Київського університету, не пориваючи з Шеллінгом, слідує за Гегелем. Відстоюючи ідею необхідності філософії, переконує слухачів, що філософія не може бути небезпечною ні релігії, ні державі. Словами Шеллінга говорить: «Що це були б за держава та релігія, для яких філософія була б небезпечною? Якщо б це було так, то вина лежала б на самій релігії і державі». За філософією належить визнати самостійність і свободу мислення. Філософи, як представники народу, доводять до свідомості те, що втаємничене в дусі народному. У статті «О разуме» Орест Новицький визначає головні ідеї розуму: ідею істинного (доброго) та ідею прекрасного. Процес розкриття ідей здійснюється послідовно двома ступенями: спочатку ідеї розуму, що сприймаються серцем, перетворюються у почуття істинного, доброго і прекрасного, а потім з сфери чуттєвості ідеї переходять у фантазію, що наповнюється ідеями серця. Тут ідея краси стає предметом релігійної символіки і сердечного прагнення. Зв’язок філософії Ореста Новицького з ірраціоналізмом, а також те, що у нього є гра серця, фактори набагато важливіші, аніж у Гегеля, свідчать про належність філософії Ореста Новицького до національного світогляду.
Сильвестр Сильвестрович Гогоцький (1813-1889 pp.) ~ професор Київської академії і Київського університету, вирішуючи питання про розум та віру, глибоко критично аналізує антропологічну філософію Іммануїла Канта з позицій історичного методу. Принципова самостійність філософії, зв’язок ставлення її питань з вимогами сучасності вигідно відрізняють Сильвестра Гогоцького від його попередників.
Отже, в першій половині XIX ст. завершується період успадкування досягнень філософії Заходу і починається етап філософської національної самосвідомості України.
Філософською основою декабристів став непослідовний, просвітницький матеріалізм, що, зрештою, витіснився ідеалістичним світоглядом. Південне товариство декабристів в Україні, яким керували Павло Пестель (1793-1826 pp.), Сергій Муравйов-Апостол (1786-1826 pp.), Микита Бестужев-Рюмін (1803-1826 pp.), відстоювало ідею просвітництва, що не поділялася жорстко на матеріалістичну та ідеалістичну.
Філософська позиція Південного товариства, втілена в програмному документі «Русская правда» – релігійно-ідеалістична. В програмі проголошується: «Просвітництво, Переконання,
Найдійсніші і, можна сказати, єдині засоби до зміцнення та утвердження внутрішньої віри (або поняття Бога)». Товариство декабристів створювалося під впливом революцій XVIII ст., з одного боку, та революційно-містичного романтизму, – з другого. На їх світогляд справили вплив українські філософи (Петро Лодій, Данило Кавун-ник-Велланський та ін.) і письменники, а також ті українці, які самі входили до товариства: поет і перекладач Микола Гнєдич, поет Олександр Склабовський, Яків Драгоманов. З ідеями декабристів громадськість знайомилась, читаючи «Український журнал», що видавався Харківським університетом, «Український вісник» та ін. Українська світоглядна ментальність посилює просвітницькі переконання декабристів у тому, що освіта – рушійна сила історії і що історія належить народам, а не царям.
Особливе місце у боротьбі за національне та соціальне визволення посідає ідея суспільної єдності, що сформульована масонською ложею «Об’єднані слов’яни» (Київ), Малоросійським товариством, що створив Василь Лукашевич, і «Товариством з’єднаних слов’ян», створеним братами Петром та Андрієм Борисовими і Юліаном Люблінським. У 1825 р. «Товариство з’єднаних слов’ян» влилось у Південне товариство. Мета товариства: об’єднати слов’янські народи, зробити їх вільними й щасливими. Потрібно тільки знищити монархізм, скасувати кріпосне право і утворити республіканську федерацію всіх слов’ян. Філософський сенс ідеї – у здійсненні мрії про національну та соціальну свободу, про рівність і братерство між слов’янськими народами. Малоросійське товариство подумувало і про незалежність України. Українські вчені вважали, що базою формування товариства мала стати Ніжинська гімназія вищих наук. Тут плідно працювали прогресивні діячі, вчені: Іван Орлай, професор права Микола Білоусов, професори Франц Зінгер, Іван Ландражин, Карл Шпа-линський, Степан Андрущенко та ін.
Його світогляд і творчість сформувались під впливом волелюбних українських рухів, ідей декабризму та української романтичної культури. Українські поети й письменники, фольклористи та етнографи першої половини XIX ст. розвинули інтерес до минулого України. Романтична творчість Маркіяна Шашкевича, Івана Вагілевича, Якова Головацького у західноукраїнських землях, Михайла Максимовича, Євгена Гребінки, Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ’я-ненка у східних – поглиблювала любов до рідної мови, рідного народу, звеличувалось минуле України, розкривався волелюбний характер українського народу. До могутнього потоку влилась вільнолюбна творчість Тараса Григоровича Шевченка і Миколи Васильовича Гоголя. Однозначній оцінці світогляду Миколи Гоголя заважає ро-сійськомовність творів. Письменник оспівував українське життя, природу і звичаї народу, світоглядну українську ментальність. Та російська мова творів не може стати вирішальним аргументом при визначенні світогляду і ментальності Миколи Гоголя, а також творчості Сильвестра Гогоцького, Памфіла Юркевича, Володимира Лесевича та інших представників філософської думки. Адже вибір мови спілкування не завжди добровільний. У царській імперії українська мова фактично заборонена. Мова ж завжди є дім буття. І тут вся справа у способі побудови розумових структур, у стилі світосприймання, специфіці людського буття, культурі. У процесі формування думки та чи інша людина використовує певні метафори, образи, символи, способи мислення, що визначають національність культури. З іншого боку, помилково ставити непрохідну межу між різними типами філософської культури. Визначити і виокремити специфічно українську світоглядну рефлексію від рефлексії російських або європейських мислителів, це вже завдання філософа, дослідника.
Микола Васильович Гоголь – мислитель української ментальності, хоч не чужа йому й російська культура. Письменник визнавав: «Я сам не знаю, яка у мене душа, хохлацька чи російська. Знаю тільки, що ніяк би не дав переваги ні малоросіянинові перед російським, ні російському перед малоросіянином. Обидві природи щедро обдаровані Богом». Існує й інше розуміння роздвоєності душі Миколи Гоголя: «панича Гоголя» виховано кар’єристом, а не патріотом України. Звідси й роздвоєність його душі: одна прагне до самопізнання, інша – до слави, одна підтримує патріотизм українця, інша – великодержавні амбіції росіянина. Мабуть, ближче до розгадки таємниці Миколи Гоголя є концепція, запропонована Дмитром Чижевським: світ «Мертвих душ» у контексті «Вибраних місць з листування з друзями» – це не справжній світ, а видимість, символи, що необхідно розшифрувати і побачити за ними світ людської душі і серця. Ключ до розшифровки «Мертвих душ» – власна душа: віднайдеш ключ до власної душі – тоді відкриєш душі всіх. Саме душа, а не розум -осереддя людської суті. Тому орієнтуватися не на удосконалення розуму, до чого кликало Просвітництво, а на «просвітлення» людської душі, моральне удосконалення конкретної людини, не абстрактної. Поліпшувати життя людини нинішньої, а не майбутньої: шляхи до світлого майбутнього заховані саме в темній і заплутаній сучасності. Микола Васильович Гоголь, наслідуючи Григорія Сковороду, вбачає у людському серці «безодню незвідану», в якій щохвилини людина помиляється. Щоб уникнути помилок, необхідно удосконалювати себе. Шлях удосконалення – улюблена справа людини: «Ставши при ділі, людина стоїть на землі, а тільки на землі й можна сіяти зерно». Чи не правда, як близько за духом такий роздум до ідеї «спорідненості» Сковороди? Чи ж це не антеїзм – ментальна властивість українського світогляду? В дусі української ментальності Микола Гоголь відтворив світ конкретного індивіда, особистості -неповторний, унікальний, наділений правом на власний моральний шлях і свободу. Це стосується кожного народу, його характерних рис: «Один і той самий молот, б’ючи по склу, розбиває його вщент, а коли б’є по залізу, кує його». Микола Гоголь діалогічний. Розщеплення його душі асоціюється з драмою буття, де точиться боротьба між Богом та Чортом, між світлим та темним початком буття всіх і кожного індивіда, між різними частинами народу. Досліджуючи драму народу у творі «Гоголь і чорт», Дмитро Мереж-ковський показав, що вся творчість Миколи Гоголя присвячена темі боротьби людини з чортом. Чорт сидить у кожній людині. Сенс життя й полягає в тому, щоб подолати чорта шляхом самовдосконалення людини.
Визначаючи місце Миколи Гоголя в українській культурі, Михайло Драгоманов підкреслював: «Маємо повне право вважати, що Гоголь породив і поетичні пошуки Метлинського, Костомарова і самого Шевченка, і якщо не викликав, то йшов паралельно з етнографічними працями Максимовича, Срезнєвського та ін., і став, отже, одним з батьків новітнього українського народолюбства, тим більше, що про Україну так багато і гучно говорила людина, яка відразу стала поруч з Олександром Пушкіним авторитетом в очах російської громадськості». Екзистенціальна творчість Миколи Гоголя стала епохою у розвитку російської літератури, зрушивши її з шляху Олександра Пушкіна на шлях Федора Достоєвського.
XIX ст. не стало винятком. У 1834 р. Євген Гребінка зазначав: «Петербург є колонією освічених малоросіян… Всі академії, всі університети наповнені земляками». Українські мислителі несли в Росію просвіту, гуманістичні ідеї, ідеї національної культури та слов’янського єднання. Близький знайомий Тараса Шевченка Осип Бодянсь-кий (1808-1877 pp.) – професор Московського університету — переклав російською мовою фундаментальні праці «Слов’янські давності» та «Слов’янські народоописания», чим ввів Шафарика до Росії, а разом з ним – і його ідею єдності слов’ян. Невимушено філологія трансформувалась у політику і філософію історії.
Ідея об’єднання слов’ян відіграла важливу роль у формуванні самосвідомості слов’янських націй, особливо української. Наприкінці 1845 – на початку 1846 років у Києві організувалося таємне Кирило- Мефодіївське товариство. Основна мета товариства: досягнення слов’янської взаємності, формування федерації слов’янських народів на основі їх повної свободи та автономії. Повалення самодержавства, ліквідація кріпосного права, скасування станів, національне визволення слов’янських народів, об’єднання їх у республіканську федерацію на принципах повної свободи і суверенності, поширення освіти серед народу – стало головним завданням.
Костомаров вважав, що слов’яни завжди соціально нерозшаровані. Україна – невгамовна войовниця за волю і Христову правду, створила державу вільності – Запорізьку Січ. «Не любила Україна ні царя, ні пана і створила у себе козацтво, тобто братство, куди кожний вступаючи ставав братом іншим – чи був він раніше паном, чи невільником, або був він християнин, а були козаки між собою всі рівні, а старшини обиралися на зборах і мусили служити всім за словом Христовим, бо обіймали посаду примусово, як повинність, і не було ніякої панської величності і титулу між козаками». Ідея рівності між людьми, яка випливала з християнської віри, проголошувалась і в соціально-політичній програмі, спрямованій на відміну кріпацтва, «викоріненню рабства і всякого приниження нижчих класів». Микола Костомаров – один з перших звернув увагу на роль народу як рушійної сили історії.
Кожний з керівників Кирило-Мефодіївсь-
їлософія кого товариства – яскрава особистість.
Пантелеймон Олександрович Куліш (1819~1897 pp.), як усі романтики, захоплювався фольклором, етнографією, історією України. Прихильник ідеї Жан-Жака Руссо про гармонію людини з природою, мріяв про повернення природно-патріархального побуту. За всієї суперечливості оцінок світогляду Пантелеймона Ку-ліша безсумнівно те, що любив рідну землю і відстоював право малоросів на окреме від імперії існування. Пантелеймон Куліш -захисник української незалежності, виступав за автономію України у складі Росії. Суперечливість світогляду пояснюється абсолютизацією філософії серця. Поняття серце має глибинні духовні пласти людини, позасвідомий національний та індивідуальний досвід. Серце – внутрішня глибінь людини. У ньому архаїчні конструкти світогляду, світосприймання, що впливають на> здійснення тієї чи іншої мети в майбутньому. Глибоко в душі лежить любов до Вітчизни, без якої людина втрачає суть, сенс і призначення життя. А все зовнішнє – вороже внутрішньому. Лише внутрішнє істинне. Таке вороже ставлення до зовнішнього приводить Пантелеймона Кулі-ша до протиставлення минулого сучасному. Хутірська філософія Пантелеймона Куліша оцінюється неоднозначно. Дехто вважає її національно-обмеженою. Сучасний публіцист Дмитро Наливайко вбачає у «хутірській філософії» відображення об’єктивного стану речей: інтелігенція України втратила національну самобутність, і її належало витіснити хутірською культурою. Мислення Пантелеймона Куліша поліфонічне, спрямоване на внутрішній світ людини, на її серце, яке розкривається у народному слові. Тому-то Пантелеймон Куліш так наполегливо захищає «мову серця». Любов до рідного слова зливається у нього з любов’ю до рідної землі, старого хутірського побуту, де тільки й можна почувати себе людиною. В єдності людини з природою виявляється антеїзм світогляду Пантелеймона Куліша.
Філософські погляди Тараса Шевченка
Неоднозначно оцінюється й світогляд Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861 pp.): від матеріаліста, войовничого атеїста, діалектика до ідеаліста, глибоко релігійного мислителя. Можна погодитись з Михайлом Драгомановим, який вважав причиною неоднозначних оцінок піклування кожного філософа про себе, а не про Шевченка. Кожний шукає в ньому свої погляди, підтверджуючи їх уривками з творів Тараса Шевченка. Суперечливі оцінки світогляду Тараса Шевченка зумовлені складністю сенсу його творчості, що є сплавом української ментальності з символічно-образним явищем поезії. Багатомірність світогляду Тараса Шевченка ще чекає на свою розгадку, але безсумнівно: головна риса – активна патріотична позиція. За долю Неньки-України Тарас Шевченко боровся художнім словом, прихильник відкритої боротьби з кріпацтвом та царизмом. Не маючи конкретної програми дій, бореться з деспотизмом морально, показуючи «правду» життя. Пошуки правди – світоглядний і творчий принцип, реалізований у творчості як норма особистісного переживання власного життя. Відомий культуролог Леонід Плющ вважає поетику Тараса Шевченка шаманною: її психологічна основа – «сноподібно-музичне вслухування у тимчасове буття світу», і джерела якої – у слов’янській міфології. Філософія Тараса Шевченка належить до типу діалогічної «філософії шляху», центральними категоріями якої є пошуки Бога, шляхи пізнання Божественної істини, діалог з Богом, діалог безпосередній (містичний) або опосередкований діалогом з людьми, культурою, природою. Закликаючи до слов’янського братерства, Тарас Шевченко виступав за розвиток демократичної української національної культури, тому що «нація без своєї власної, їй лише приналежної, характерної риси нагадує просто кисіль, і найбільш несмачний кисіль». Тарас Шевченко -істинно український мислитель-романтик, вважав, що поезія покликана розтопити «людям серце», нести їм велику правду. Ці ідеї підхопив видатний представник філософії серця Памфіл Юркевич.
«Філософія серця» Памфіла Юркевича
Памфіл Данилович Юркевич (1827-1874 pp.) народився на Полтавщині, закінчив Київську духовну академію, працював викладачем, магістром, професором. Пізніше, у 1861 р. запрошений завідувати кафедрою філософії Московського університету. Читав курси філософії, історії філософії. Основні твори: «Ідея», «З наук про людський дух», «Серце і його значення в духовному житті людини», «Матеріалізм і завдання філософії» та ін. Зміст «філософії серця» знайшов відображення у багатьох творах. Виходячи з принципів філософії Платона, патристики та німецької містики, Памфіл Юркевич, у дусі Сковороди, утверджує плюралізм реальності, як єдність ідеального царства «вічної правди», реального царства розумних істот та феноменального тілесного (несправжнього) світу. У «троїстому» світі людина, як «малий світ», істота безсмертна, «не зникає в роді, а володіє власним особистим існуванням часу і вічності». Досягнувши ідеї, людський розум безсилий її пізнати. На допомогу приходить усвідомлена душею ідея добра – основа дійсності. Добро – основа і мета філософії. За біблейським вченням символ серця – багатозначний: оберіг і носій всіх тілесних сил людини; осереддя душевного та духовного життя людини; сідалище всіх пізнавальних дій душі; осереддя багатоманітних душевних почувань, хвилювань та пристрастей; зосередження моральнісного життя людини, місце джерел всього доброго і злого в словах та вчинках людини. Звичайно, серце -цілісний світ людини, її особливість, почуття і вчинки, особисте виявлення окремої людини.
На думку Памфіла Юркевича, значення серця для релігійної свідомості величезне. Але ще більше його значення в людській діяльності. Про вчинки людини судять у залежності від того, визначаються зовнішніми обставинами чи виникають з безпосередніх і вільних рухів серця. Справи людини набувають високої моральної ціни лише тоді, коли здійснені вільно, охоче, з любов’ю або від серця, з усердям. Це не означає, що розум зовсім не відіграє ролі у поведінці людини, але це означає, що наміри розуму можуть отримати моральний зміст тільки після того, як вже діємо і живемо за своїм моральним призначенням. Розум (голова) є урядовою силою, а серце – сила породжуюча. Байдужки сприймаємо дорікання за помилки, допущені в реалізації настанов розуму. Але бентежить вчинок, здійснений проти совісті.
Філософсько-антропологічна концепція серця розкрила зміст і специфіку української світоглядної ментальності.
Екзистенціалізм в філософії України
Екзистенціально-романтична філософія ідеї, що розвивала українська романтична філософія, у тому числі російськомовна (Гоголь, Юркевич), були продовжені у Київській російськомовній школі початку XX ст. її представники – Лев Шестов, Микола Бердяев, Михайло Коцюбинський та ін. Широке визнання отримала філософія Льва Ісаковича Шестова (Шварцмана) (1866-1938 pp.) – засновника філософії екзистенціалізму в Україні. Закінчив Київський університет. Захопився марксизмом, брав участь у створенні перших марксистських гуртків. Згодом відійшов від марксизму. Опублікував статті: «Питання совісті (про Володимира Соловйова)», «Добро у вченні гр. Толстого і Ф. Ніцше», «Достоєвський і Ніцше» та ін. Знайомство з Миколою Бердяєвим зміцнює екзистенціалістський світогляд Шестова. У книзі «Апофеоз безґрунтя. Досвід адогматич-ного мислення» викладає основні положення екзистенціалізму. Книга викликала бурхливу полеміку. В 1916-1918 роках виступав у Москві з філософськими доповідями, а потім у Київському народному університеті читав лекції з історії стародавньої філософії. З 1920 року -в еміграції. П’ятнадцять років читав у Паризькому університеті, в Сор-бонні курс філософії. Знайомиться з видатними філософами Заходу – Едмундом Гуссерлем, Максом Шеллером, Мартіном Бубером, Мартіном Хайдеггером та ін. Опублікував книгу «К’єркегор і екзистенціальна філософія». Лев Шестов розуміє філософію як виявлення першооснов людського життя. На рубежі ХІХ-ХХ стст. Лев Шестов заявляє про ті екзистенціальні проблеми, що стануть перед європейською філософією лише в 20-х роках. Незалежно від К’єрке-гора, з творчістю якого ознайомився згодом, висловлює ідеї про крах свідомого життя, його безглуздість, трагічну ситуацію особистості. Лев Шестов слідом за німецьким філософом Фрідріхом Ніцше показує неспроможність ідей гуманності та прогресу. Усвідомлює, що в житті людина опиняється перед невідомістю та безнадійністю. У дусі екзистенціалізму відкидає раціоналізм, наукову істину, науку, закони природи та етики як владу бездушних до всього істин, що поневолюють людину. Раціональному протиставляє тип індивідуальної, переживаючої людини. Пафос філософії Льва Шестова полягає в утвердженні багатомірності людини.
Видатний мислитель, який присвятив життя філософії свободи людини, Микола Олександрович Бердяев (1874-1948 pp.) справив істотний вплив на виникнення в Європі класичного типу екзистенціалізму. У молодості захоплювався марксизмом. Згодом відмовився від марксизму. Як екзистенціаліст української ментальності, ставить у центр філософствування людину. У книзі «Самосвідомість» пише: «Моя особистість не є готовою реальністю, я створюю свою особистість, створюю її і тоді, коли пізнаю себе, я є насамперед акт… Я сам, той що пізнає, – екзистенційний, і ця екзистенціальність є разом з тим не об’єктивований предмет мого пізнання». Микола Бердяев розуміє філософію як пізнання людського існування і розуміння світу через людське існування. Особистість більш таємнича, аніж світ, особистість є цілим світом. Філософія Миколи Бердяева – оригінальний синтез світоспоглядання попередників, професійних філософів.
Вплив екзистенціальної романтичної філософії, її мотивів простежується у творчості Лесі Українки та Михайла Коцюбинського. Революційний демократ Михайло Михайлович Коцюбинський (1864-1913 pp.) зазнав впливу марксизму, втілив у художню творчість вікові мрії українського народу про землю та волю. Гострі суперечності суспільного розвитку привели в рух селянство, йому й присвячені твори Михайла Коцюбинського. З невичерпним оптимізмом сприймає життя, закликає письменників змальовувати життя так, щоб «у читача живіше б забився пульс, зміцніла енергія і віра в краще, виникло б бажання всі сили віддати найшвидшому досягненню кращого». Його хвилює свобода народу, якого капіталізм може позбавити і хати, і землі. У таких трагічних умовах селянство покладає надію на рідну землю, рідну природу і на величезну силу народних традицій. У єдності з природою, у гармонії з нею можливе людське щастя. У відриві від неї, у відчуженні людини від землі – джерело і сенс трагедії особистості. Мрія про землю – стрижень, на якому тримається життя селянина. Страх відчуження від землі посилюється й тим, що викохану у мріях неньку-землю спотворює, руйнує фабрично-заводський монстр. У формі художньої творчості, – потоці свідомості — Михайло Коцюбинський досліджує психіку особи, її екзистенціальний внутрішній світ.
Поетеса і філософ, літературний критик і публіцист Леся Українка – Лариса Петрівна Косач-Квітка – (1871-1913 pp.) створила романтично-екзистенціальний художній світ, в якому воєдино переплелись і сердечність, і моральнісна чистота вчинків і почуттів, і нерозривна єдність особистості і природи. Природа антропоморфна. І тому так тепло й невимушено спілкуються з її явищами персонажі художніх творів Лесі Українки. Глибоко проникаючи в сенс історичних процесів, наповнює поезію пафосом боротьби за правду. У філософських роздумах відстоювала матеріалістичну та історичну ідею соціальної перебудови суспільства в інтересах трудового люду. Бачила в народі могутню творчу силу історії. Леся Українка критично осмислює спіритуалізм і містицизм у філософії, неокантіанство.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Горлач)