Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Горлач) скачати онлайн-> 6. Філософія України в XX ст.

6. Філософія України в XX ст.


Філософська думка України після 1917 р. пережила суворі історичні випробування. її основними творчими центрами виявились Київ та Харків. Соціально-політичні та економічні перетворення спонукали зміни у філософській культурі. Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію до різних політичних об’єднань, розірвала її на корінну інтелігенцію діаспори. За межами України опинились багато представників філософської культури. І все ж в Україні формується потужна, суперечлива, революційно-романтична течія, що об’єднувала учених, поетів, письменників, філософів, громадсько-політичних діячів (Михайло Грушевський, Павло Тичина, Остап Вишня, Микола Куліш, Іван Микитенко, Володимир Винниченко, Микола Хвильовий, Микола Скрипник та ін.).
Історіософія Михайла Грушевського
Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934 рр.) – видатний учений і політичний діяч, прихильник історико-соціологічного методу, розробленого Емілем Дюркгеймом, Максом Вебером та іншими європейськими соціологами. В основу методології дослідження історичного процесу поклав метод індукції на базі теорії факторів – біологічного, економічного, психічного. Суб’єктом історичного процесу вважав народ як національну індивідуальність і національну цілісність. Предмет історичного дослідження – народ. Глибинні фактори людської життєдіяльності визначають смисл історії народу і видатної особи. Потреба у національному самовизначенні зумовлює характер міжнаціональних відносин: вони мусять будуватися на принципах свободи і суверенітету кожного народу. Кожний народ має свою історію. Виходячи з цієї історіософської концепції, Михайло Грушевсь-кий виробляв концепцію українського народу, що об’єднаний у національну цілісність психофізичними та культурними факторами. Однодумцем Михайла Грушевського був Володимир Винниченко.
Незабаром емігрував до Австрії. Серед неопублікованих творів особливий інтерес становить трактат «Конкордизм», де викладена філософія щастя. Володимир Винниченко вважає: щастя — тривала, стійка радість життя, стан, коли людина досягає злагоди та рівноваги між різними цінностями – багатством, славою, любов’ю, розумом тощо. Щастя передбачає узгодженість (конкордизм) елементів буття. Головною перешкодою на шляху до щастя є розладженість елементів буття, бо це приводить до соціально-економічної нерівності, заснованій на приватній власності або на державній – як в СРСР. Для досягнення щастя необхідно встановити колективну власність і суспільний лад колекторатії шляхом морального удосконалення особи та суспільства. Тим самим буде подоланою гіпертрофія егоїзму – основа нерівності, породжена біологічними, геофізичними передумовами, що супроводжують людину з її народження та розвитку і закріпляються релігією. Гіпертрофії егоїзму протиставляється етика конкордизму, що веде до рівності та узгодженості фізичних і психічних сил людського організму індивідуального, колективного, до утвердження рівності між людьми, рівності з усіма живими істотами на Землі і всією навколишньою природою. Володимир Винниченко стверджує ідеали свободи, демократії, гарантом яких є економічна колекторатія, Світова Економічна Федерація. У світогляді Володимира Винниченка чітко виявився гуманізм української ментальності.
Суперечності суспільного життя Радянсь кої країни відбилися в культурі української культури україни ідеЯми революційної романтики та -х років розчаруваннями. Високий злет культури та філософської думки, всього духовного життя 20-х років продемонстрував прагнення українського народу до свободи й щастя. У 1925 р. створюється Вільна академія пролетарської літератури – ВАПЛІТЕ. Процеси реформації відбуваються в музиці, образотворчому мистецтві, кіномистецтві, архітектурі, науці, народній освіті. Процес українізації охопив усі сфери суспільного життя. Зростає мережа україномовних шкіл, створюється Національна Академія наук. Ідеологом українізації стає видатний вчений, громадсько-політичний діяч Микола Олександрович Скрипник. Активізуються зусилля, спрямовані на розроблення філософії української ідеї. У 1926 р. при Українському інституті марксизму-ленінізму (УІМЛІ) відкривається кафедра з національних питань, яку очолив Микола Скрипник. З 1927 р. виходить часопис «Прапор марксизму». В межах українського інституту марксизму-ленінізму створюється філософсько-соціологічний відділ, який очолив Семен Юлійович Семковський (Бронштейн) (1882-1937 pp.) – один з видатних філософів в Україні, ерудована особистість, блискучий лектор. Семен Семковський досліджував актуальні проблеми історії філософії, філософські проблеми природознавства. Найвідоміші праці «З історії університетської філософії», «Діалектичний матеріалізм і принцип відносності» та ін. У роки репресій засуджений і страчений.
Тоді ж, у 20-30-ті роки, багато й плідно працює Володимир Олександрович Юринецъ (1891-1937 pp.). Закінчив Віденський університет. У Парижі захистив докторську дисертацію. У 1925 році очолив Інститут філософії. Творчо досліджував проблеми історії, філософії, соціології, естетики, філософії культури. Йому належать твори «Едмунд Гуссерль», «Фрейдизм і марксизм» тощо. У 1936 році репресований. Реабілітований посмертно. Філософія 20-х років ознаменована новими творами видатних учених України. Історик Дмитро Багалій видає фундаментальну працю про Григорія Сковороду, етнограф Михайло Сумцов публікує монографію з історії філософської думки в Україні. Проблеми соціальної філософії досліджують філософи Яків Білик, Василь Бойко, Євген Гірчак та інші; до історії вітчизняної філософії звертаються в своїх працях Наум Білярчик, Семен Семковський, Володимир Беркович, Андрій Бервиць-кий. Все це дозволяє говорити про творче піднесення філософської думки. Проте з середини 30-х років розгортаються репресії, що знищили значну частину філософських кадрів, загальмували розвиток філософії. Учені філософи зосереджують зусилля на виправданні політичних рішень, коментуванні «Короткого курсу історії ВКП(б)» та ін.
Сталіна, пов язане відродження філософської думки в Україні, що співпало з приїздом у 1958 р. до Києва з Москви росіянина Павла Васильовича Копніна (1922-1971 pp.) -талановитого вченого, видатного організатора науки, який очолив кафедру філософії Київського політехнічного інституту, потім Київського державного університету, нарешті, – інститут філософії Академії Наук України. Навколо Павла Копніна гуртується творча інтелігенція Ігор Бичко, Сергій Кримський, Мирослав Попович та багато інших. їх наукові колективні дослідження «Проблеми мислення в сучасній науці» (1964), «Логіка наукового дослідження» (1965) та ряд інших. Київське десятиліття (1958-1968 pp.) у творчості Павла Копніна, присвячене проблемам логіки, теорії пізнання, методології науки, вельми плідне. Оприлюднює монографії «Діалектика як логіка»,
«Гіпотеза і пізнання дійсності», «Ідея як форма мислення», «Вступ до марксистської гносеології», «Логічні основи науки», багато статей.
Принципово новий і важливий антропологічний поворот в філософії: Павло Копнін спрямував філософів не на вивчення незалежних від людини об’єктивних законів природи та суспільства, а на те, що залежить від людини, що освоюється людиною в процесі осмислення світу, прагне осягнути природу наукового знання в контексті сукупного людського досвіду. Сформувався плодотворний філософський напрямок: світоглядно-гуманістична проблематика, питання філософи культури, дослідження яких продовжено українськими філософами 70-80-х років. Тоді ж відокремився і інший напрямок, пов’язаний з історико-філософськими дослідженнями, осмисленням проблем людського буття. Школа філософа Володимира Шинкару-ка досліджує проблеми діалектики, логіки та теорії пізнання, спираючись на німецьку класичну філософію. Велика група філософів -Микола Тарасенко, Олександр Яценко, Олексій Плахотний, Ігор Бичко та інші зосередили увагу на проблемах людського буття. Значна група філософів працює над питаннями історії філософії України. У 90-і роки пріоритет віддається філософським дослідженням, присвяченим історії України та її культури, актуальним питанням становлення незалежної суверенної Української держави. Видаються журнали «Філософська і соціологічна думка», «Політична думка», «Віче», «Філософські студії» тощо. Публікуються підручники та навчальні посібники з філософії. Над проблемами філософії працюють вчені в усіх регіонах України.
Філософія української діаспори
Увага філософів української діаспори зосереджена на проблемах політичної філософії, історії української філософії (Дмитро Чи-жевський, Тарас Закидальський), національної ідеї (Іван Мірчук, В’ячеслав Липинський).
Дмитро Донцов (1883-1973 pp.) – ідеолог українського націоналізму, спрямованого на відокремлення України від Росії, що відображено в творах: «Націоналізм» (1927), «Хрестом і мечем» (1967). Світоглядною основою політичних поглядів є його філософський волюнтаризм та ірраціоналізм, презирство до народу, устремління встановити владу еліти.
Дмитро Чижевський (1894-1977pp.) – найвідоміший у діаспорі дослідник історії української філософії, історії, літератури, естетики. У творах «Історія філософії на Україні» (1926), «Філософія Григорія Сковороди» (1934) відносить до української філософії мислителів з ознакою їх участі у творчому процесі національної інтелектуальної традиції. Один з перших визначив емоціональність, ліризм та інші риси української філософської ментальності. Світове значення національної філософії пов’язує з появою в ній великого філософа, котрий створює філософську систему світового значення. Таких філософів в Україні ще не було, вважає Дмитро Чижевський, певно недооцінюючи Григорія Сковороду, Памфіла Юркевича, Льва Шестова та ін.
Іван Мірчук (1891—1961 pp.) — основну увагу приділяє вивченню національного світогляду слов’яно-українського народу. В ‘ячеслав Липинський (1882-1931 pp.) ~ розробляє проблеми історіософії, національної еліти, ролі християнської релігії в об’єднанні українського народу.
Отже, історія української філософії – потужний потік в українській культурі,- який відбиває суперечності буття українського народу.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Горлач)