Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Горлач) скачати онлайн-> 3. Природа та структура свідомості

3. Природа та структура свідомості


Ідеальна природа свідомості
Категорія ідеальне похідна від поняття пла-тонівської філософії ідея, єйдос (дослівно вид). Принципова особливість такого виду речей, що відрізняє його від безпосередньо даного образу речі – досконалість, справжність, втіленість у дійсно суще. Ідеальне виражає властиве кожному сущому його істинне буття, досконалий лік. Таке значення ідеального збереглося у буденній мові. Тут відтворюється значення певної винятковості, потойбічності ідеального відносно до реального світу, тобто деякі суттєві аспекти платоншського розуміння ідеального стали загальномовними нормами використання поняття. Традиція продовжується і розвивається у науковому пізнанні. У філософському підході традиція оформилася у поняття ідеал, що широко використовується у світоглядній сфері. Трансформація первинного змісту поняття ідеального, який полягає у протиставленні реального і ідеального, привела до вироблення нового його значення у сучасній філософській мові. І тепер розрізняють поняття ідеал і ідеальне, бо мають різний зміст. Поняття ідеального почало зв’язуватися з психічним, духовним, за ним закріпилося значення, що виражає вторинність відносно до матеріального буття. Але таке значення є лише одним з моментів змісту ідеального, крім того, таким, що виділяється переважно у матеріалістичній традиції. Тому і необхідне більш цілісне осмислення ідеального. Ідеальне полягає у виведенні ідеального з процесу буття, визначенні його місця у побудові специфічно людського способу буття у світі.
Існують різні підходи до проблеми ідеального, але їм властиве загальне прагнення поняттям ідеальності виразити здатність предмету чи позначити щось понад те, чим поняття ідеальності є безпосередньо. Це прагнення пов’язано з визнанням того, що людська реальність має певний зміст, який відрізняється від її природних властивостей і не може бути виведеним з них. Але у розумінні надчуттєвого, ідеального змісту реальності серед філософів немає єдності. Можна виділити дві загальні позиції у вирішенні питання. Першу умовно позначають як «діяльнісне тлумачення ідеального», зв’язана з ім’ям філософа Евальда Іл’єнкова. Прихильники такого підходу вважають, що ідеальне виникає у просторі людської діяльності, що розуміється як специфічний спосіб буття людини у світі. Тут ідеальне розкривається як об’єктивне ставлення, що характеризує реальність поза психікою конкретних індивідів. Друга позиція – психологізм або інформаційний підхід, становлення якого зв’язано з ім’ям філософа Давида Дубровського. її прихильники визначають ідеальне як суб’єктивну реальність, те, що належить світу людського інтелекту, психічному життю. Логіка обґрунтування позиції така: «Якщо матеріальне є об’єктивною реальністю, то ідеальне не може бути ні чим іншим ніж суб’єктивною реальністю». Безумовно, розуміння ідеального як суб’єктивної реальності, тобто реальності людських почуттів, думок, спонукань тощо, певною мірою виправдано, вказує на суб’єктивність як специфічний бік ідеального. Але для розкриття суті ідеального ще не достатньо визначити суб’єктивність, а треба виявити специфіку. Навіть індивідуальна свідомість існує не тільки як суб’єктивна психічна реальність, шляхом втілення, опредмечення в продуктах людської діяльності, а набуває об’єктивної форми існування. Більше того, свідомість постає не тільки як індивідуальна, але й як суспільна.
Суспільну свідомість не можна зводити до суми свідомостей індивідуальних, суспільна свідомість об’єктивна у різних суспільно-значущих духовних формах. Ідеальні не тільки думки і почуття індивіду, але й твори мистецтва, моральні і релігійні принципи, норми, цінності, наукові і філософські знання тощо. Є компонент ідеального в усіх матеріальних культурних цінностях. Стіл не зводиться тільки до сукупності певних речових характеристик, що можуть бути зовсім різними (стіл може бути круглим, трикутним, прямокутним, дерев’яним, залізним, пластмасовим, мати одну, дві, три, чотири ніжки тощо). Відмінні особливості стола визначаються соціокультурним призначенням – здатністю задовольняти певні потреби людини, тобто ідеальним значенням. Все це не дозволяє зводити ідеальне лише до суб’єктивної реальності. Ідеальне багатоякісне: це і сукупність усіх психічних процесів, і разом з тим внутрішній зміст усіх предметів культури. Об’єктивний бік ідеального розкривається у діяльнішому підході. Тут підкреслюється соціокультурна специфіка ідеального: «ідеальне є не індивідуально-психологічним, а тим більше не фізіологічним фактом, а фактом суспільно-історичним, продуктом і формою духовного виробництва», – твердить Евальд Іл’єнков. Основою розкриття спеціальної специфіки ідеального є категорія людської діяльності. Позитивним тут є розгляд ідеального як процесу, а не як чогось з самого початку існуючого. Але й ця концепція має певні недоліки. Якщо її опоненти гіпертрофують суб’єктивні властивості ідеального, то Евальд Іл’єнков їх дещо недооцінює, наполягає, що ідеальне існує «поза головою і поза свідомістю людей, як зовсім об’єктивна від їх свідомості і волі незалежна дійсність».
Обидва підходи мають позитивні і негативні моменти, можуть і повинні бути подолані і інтегровані. Можливість синтезу обумовлена тим, що, незважаючи на вихідну протилежність позицій, їх представники з різних боків приходять, по суті, до визначення ідеального як знаково-символічного компонента людської діяльності. Людська діяльність ґрунтується на інформаційних механізмах. Реальному перетворенню речі передує вироблення ідеальної моделі майбутніх змін на ґрунті пізнання даної речі. Тут виявляється і сутність ідеального, яке постає як перетворювальний процес, що здійснюється людиною, але не з самими реальними речами, а з їх ідеальними прообразами. Ідеальний образ відображає не стільки конкретно чуттєві речі, скільки їх властивості. Процес перетворення властивостей в ідеальне не є простим їх відбиттям в уявленні людини. Здатність відображати властивості речей мають усі вищі тварини завдяки наявності у них уявлень. Але тварина хоча і відображає властивості речей, ще не відтворює ідеальне, тому що не здійснює з властивостями ніяких операцій. На відміну від тварини, людина не просто відображає властивості речі, але й зокремлює її із загальної маси властивостей, надає ніби самостійного буття і тому здатна вільно ними оперувати, тобто у людини властивість набуває форми абстракції. Умовою для відокремлення властивості від речі для самостійного її існування є знакова система, що є умовою існування ідеального, виступає матеріальним носієм абстракції, забезпечує її вільний рух.
Вихідна і спільна знакова система – мова. Мова бере участь у процесах предметного сприйняття і мислення, є основою пам’яті в її специфічно людській опосередкованій формі, виступає знаряддям розпізнавання емоцій і опосередковує емоційну поведінку людини. Мова, разом з суспільним характером праці, визначає специфіку свідомості і людської психіки загалом. Тому виникнення і розвиток свідомості як соціокультурного явища невідривно пов’язані з виникненням і розвитком мови як матеріального носія втілення норм свідомості.
На взаємозв’язок внутрішнього світу людини з засобом його мовного відображення звернули увагу давно. Ще Сенека зазначив, що «у душі є щось дуже глибоко сховане – воно і звільнюється, коли вимовляється». На те, що про зміст думок людини можна дізнатися липе тоді, коли думки набули форми зовнішності, але такої зовнішності, що несе на собі відбиток вищої внутрішності, вказував ще Ге-орг Гегель. Цю ж думку розвивали і обґрунтовували Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, які писали: «На «дусі» з самого початку лежить прокляття – бути «обтяженим» матерією, яка виступає тут у вигляді шарів повітря, що рухаються, звуків – словом, у вигляді мови. Мова така ж стародавня, як і свідомість. Мова є практична, існуюча для інших людей і лише тим самим для мене самого дійсна свідомість». Проте, підкреслюючи взаємозв’язок свідомості і мови, думки і слова, слід розуміти, що вони не тотожні, тобто повністю не співпадають. У мові висловлюється не весь зміст думки, свідомості. Думка, свідомість потенційно багатші аніж слово. Звукова мова – це природна система знаків. До неї також належить і пластика людського тіла, мова жестів, яка на ранніх етапах розвитку людства мала не менше значення, аніж річ, і зберігає це значення досі. Крім природних мов, існують і штучні, що навмисно створюються в науці, мистецтві, релігії тощо. Штучні мови розширяють можливості людини свідомо відображати світ.
Мова не є єдиною знаковою системою, що виступає матеріальним носієм ідеального, свідомості. Свідомість може бути виражена об’єктивно в матеріальних явищах різного роду в тому випадку, якщо вони виконують функцію знака. Знаки визначають як матеріальний предмет (явище, подія), що виступають як представники (замінники) іншого предмета, властивості чи відношення, і використовуються для набуття, збереження і передачі інформації (повідомлень, знань тощо). Отже, будь-який матеріальний предмет і явище можуть ставати знаком, виконувати знакову функцію, якщо є носіями певної соціальної інформації. Такі явища чи предмети набувають змісту і значення. Певний зміст може мати в собі шмат тканини, якщо це флаг чи прапор. Для релігійної свідомості певний зміст несуть предмети культу, що для необізнаного виступають просто побутовими предметами. Можна казати про символічне значення такого роду предметів, якщо у них виражається певна ідея національної, державної, релігійної свідомості тощо. Своєрідну знаково-символічну функцію в історії культури здійснюють реальні колективні дії, що імітують, програють життєві ситуації, культові, релігійно-міфологічні сюжети. Тут сама реальна дія людей стає тією матерією, у якій втілюється зміст свідомості, її суть (наприклад, танок перед полюванням чоловіків первісного племені). Можна зробити висновок, що ідеальний зміст чи значення той чи інший предмет набувають тільки в межах певної культури. Те, що для представників одного соціокультурного співтовариства має певний зміст і значення, може сприйматися іншими людьми, які не належать до нього, як простий матеріальний предмет, що не має ніякого ідеального змісту, чи цей ідеальний знаково-символічний зміст залишиться нерозшифрованим. Ступінь зв’язку матеріальної природи знаку з суттєвим змістом, що виражає, може бути різним. Існують так звані іконічні знаки (від грец. ікона – образ), коли саме матеріальне втілення знаку виражає його зміст. Так, знаки писемності беруть походження від малюнків, що позначали певні явища. У символах типу герба, прапора, культових предметів цей зв’язок стає більш вільним. У розвинутій писемності і розмовній мові взагалі втрачається, оскільки слово як звук чи сполучення літер, як правило, не має нічого спільного з змістом, що виражає.
Отже, поняття ідеальності фіксує втілений у матеріальному предметі зміст та значення, що служать програмою для реальних дій людей. А поняття ідеального буття характеризує специфічно людський спосіб існування, зв’язаний з духовно-практичною творчою діяльністю і функціонуванням свідомості. В усіх ситуаціях реалізації знаково-символічної функції, пов’язані з нею зміст та значення, що виражають певний зміст свідомості, мають ідеальний характер. Тому свідомість ідеальна, але ідеальна не тільки свідомість. Ідеальними є психічні образи, що виробляються і функціонують у свідомості у вигляді плану, проекту, програми дальшої діяльності, і увесь знаково-символічний зміст людської культури. Ідеальне існує як особливого роду реальність – реальність суб’єктна, що не зводиться до реальності суб’єктивної (внутрішніх психічних процесів), але й не зводиться до реальності об’єктивної. Ідеальні образи і норми свідомості, її зміст і значення створюються у процесі спільної діяльності людей, в культурі і втілюються у предметах культури, тобто виникають і існують у процесі взаємодії з навколишнім світом і його перетвореннях, внаслідок чого опредмечуються, об’єктивуються в предметах культури. Але особливого роду реальністю, що не тотожна своїй матеріальній формі існування, предмети культури стають тільки в тому разі, якщо вони розпредмечуються соціальним суб’єктом (колективним суб’єктом), який залучений до відповідної культури і виступає носієм певних культурних навичок, знань, ціннісних орієнтацій. Так, креслення машини має ідеальний зміст лише для технічно освічених людей, що здатні прочитати креслення і втілити його зміст в об’єктивну реальність. Ідеальність будь-якого художнього твору, який завжди має певну матеріальну форму, виявляється та актуалізується лише при наявності суб’єкта, якому вдається сприйняти, розпредметити той смисловий зміст, що втілений у книзі, картині, музичному творі тощо, тобто ідеальне у будь-якій формі не може існувати без суб’єкта, його свідомості.
Свідомість ідеальна не тільки за змістом, але й за формою існування. Сучасна наука співвідносить психічні процеси з діяльністю певних зон кори великих півкуль мозку. Вивчення фізіологічних процесів кодування у мозку слів, що промовляються, дозволило розшифрувати кодові характеристики, розпізнати слова, які промовляються мислсно.
Але думка, переживання, образ не є фізичними предметами чи матеріальними утвореннями. Існування свідомості невідривно від діяльності мозку, нервової системи, тіла людини, але не зводиться до природно-біологічних процесів. Свідомість локалізується у діяльності певних центрів людського мозку, але, по суті, свідомість позапросторова, ідеальна. Специфічним є і час свідомості. Людина може мислено відтворювати час, у якому ніколи не жила, мислено повертатися до подій минулого чи виробляти образ майбутнього. Відома мудрість: «Що є найбільш швидким у світі? Думка». Думка може миттєво, перевищуючи усі фізичні швидкості, подолати простір і час. У цьому теж загадка свідомості, приховані від сучасної людини можливості думки.
Погляд самосвідомості звернений
до внутрішнього світу людини, що зовсім не означає ігнорування світу зовнішнього. По-перше, усвідомлення власних індивідуально-особистих якостей передбачає порівняння себе з іншими людьми, співвіднесення своїх думок, почуттів, переживань, вчинків з нормами, цінностями і ідеалами, що існують у суспільстві. По-друге, звертаючись до глибин власного внутрішнього світу, людина не залишається зануреною у них, а повертається знов до світу зовнішнього, але вже збагаченою уявленням про власне Я і використовує це уявлення як своєрідну духовну призму, крізь яку і сприймаються усі впливи навколишньої дійсності, а сама вона сприймається більш свідомо, осмислено, особисто.
Самосвідомість – один з найважливіших структурних рівнів свідомості, для якого є властивим відокремлення і відображення суб’єктом самого себе як носія певної активної позиції відносно до себе і світу. Інакше, самосвідомість – своєрідний центр свідомості, у якому концентруються і інтегруються уявлення людини про власне Я і формується ставлення до нього та навколишнього світу. Самосвідомість людини – це усвідомлення власного тіла, своїх думок, почуттів, свого соціального положення, ставлення до природи, суспільства, інших людей, самого себе. Самосвідомість – дуже складне утворення. Виділяють такі основні її рівні: самопочуття, усвідомлення власної соціо-культурної належності і усвідомлення власного Я.
Самопочуття – це усвідомлення власного тіла, його включеності і разом з цим відокремленості з навколишнього світу людей і речей. Це важливий рівень самосвідомості, починає формуватися ще у ранньому дитинстві і, розвиваючись протягом життя людини, стає необхідним засобом орієнтації у світі і управління життям свого тіла. Часто його сприймають як елементарний і малозначущий. Але це не так. Якщо замислитись, чи добре знаємо власне тіло і вміємо ним керувати, то з’ясується, що не дуже. Труднощі в усвідомленні власного тіла зв’язані з тим, що його вигляд постійно змінюється в процесі життя, і людині психологічно складно звикати до змін, відмовлятися від уже стійких, стабільних уявлень про власну зовнішність. Деякі частини тіла сховані від неї анатомічно, і вона не сприймає їх безпосередньо. Усвідомленню деяких часток тіла перешкоджають морально-психологічні заборони, які мають культурно-історичне походження. Якщо в античності існував культ людського тіла і його краси, то християнська мораль вважає тіло нижчим, гріховним рівнем людської природи. Хоча людина безперервно одержує від органів власного тіла різноманітні відчуття, її з раннього дитинства привчають не звертати на них увагу, не говорити про них. У XIX ст. в медицині укоренився погляд, що людина усвідомлює і відчуває якийсь орган свого тіла, тільки якщо хворий.
У сучасній культурі поступово долаються ці негативні стереотипи. Відомий афоризм «У здоровому тілі – здоровий дух» починає набувати форму заклику дбати про власне тіло, тілесний стан не тоді, коли з’явилися перші ознаки хвороби чи виникли якісь тілесні диспропорції, а постійно. Фізична культура починає розумітися не як вміння швидко бігати і далеко стрибати, а як здатність, вміння, потреба дбати про своє тіло, тілесний вигляд. Здоровий спосіб життя поступово утверджується як важлива загальнолюдська цінність. Тілесна сфера має велике значення не тільки як основа фізичного здоров’я і фізичної краси. На думку численних психологів, багатство самовідчуття і ступінь усвідомлення власного тіла позитивно зв’язані з багатством емоційних переживань особистості і наявністю у неї художніх інтересів. Естетичне задоволення практично завжди має в собі щось тілесне. Отже, самопочуття – перший рівень самосвідомості -має дуже важливе значення для нормальної життєдіяльності людини. Його недостатня розвинутість може народжувати різні комплекси неповноцінності чи призводити до різних чуттєвих надуживань, тобто сприяти виникненню фізичних, психічних, соціально-психологічних, духовних недугів.
Незважаючи на всю значущість, тіло і зовнішність, за нормальних умов, не займають центрального місця у самосвідомості людини і не вичерпують її. Ще один важливий компонент, рівень самосвідомості, – усвідомлення власної соціокультурної належності. Людина може визначити власне Я тільки у порівнянні з якимось іншим, через Ти, Він, Ми, Вони. Навіть усвідомлення свого тіла складається у людини поступово, у порівнянні з іншими. Дитина спочатку починає упізнавати інших людей і тільки десь з двох років саму себе. Поступово в неї складаються уявлення про свою належність до певної родини, нації, соціальної верстви чи групи. Індивідуальній самосвідомості передує родова чи групова. Родова самосвідомість виникла історично раніше ніж індивідуальна. Первісна людина усвідомила свою належність до роду чи племені раніше і це мало для неї більше значення, аніж її індивідуальні відмінності від одноплемінників. У відповідь на питання Хто я?, люди, як правило, починають з визначення своєї належності до певних соціальних груп (вказують стать, вік, рід заняття тощо), і лише потім починають називати якісь індивідуальні властивості, здібності. Схильність описувати себе в соціальних поняттях підсилюється у ході визрівання особистості. Усвідомлення своєї соціокультурної, групової належності – важлива умова формування такого невід’ємного компоненту самосвідомості як самооцінка. Вже на
першому рівні самосвідомості після розпізнання, узнавання своєї зовнішності відбувається її оцінювання. Але, щоб зріст, вага, будова тіла певною мірою вплинули на самосвідомість особистості, вони повинні бути співвіднесені з певними стандартами, стереотипами, що прийняті у певній соціальній групі, у культурі і оцінюють одні якості як позитивні, а інші як негативні. Адже людина оцінює свої якості не сама по собі, а з урахуванням норм, визначених культурою, суспільством, соціальною спільністю, родиною.
Усвідомлення своєї соціокультурної належності (сімейної, національної, родової) – найважливіша умова формування і розвитку особистості, тому що забезпечує засвоєння норм, традицій, цінностей, ідеалів як таких, що мають глибокі життєві коріння, наповнені реальним змістом, значенням. Ідеал для дитини персоніфікований, зв’язаний з образом якоїсь конкретної людини (як правило близьких, батька чи матері). «Дитина, – зазначав Іван Сеченов, – зливаючи себе з улюбленим образом, починає любити всі його властивості, а потім, як кажуть, любить тільки останні». З віком персоніфікація ускладнюється. Розширюється коло вибору ідеалів: батьків і інших безпосередньо знайомих дорослих доповнюють і навіть відсувають на другий план кінематографічні і літературні герої, суспільно-політичні діячі і інші суспільні персонажі. Усвідомлення власної соціокультурної належності сприяє і формуванню почуття захищеності, укоріненності, впевненості у собі і майбутньому, почуття життєвої перспективи, відчуття того, що як частка цілого, робиш якусь загальну справу. Формування і функціонування самосвідомості не вільно від суперечностей, напружених, часто тяжких роздумів і сумнівів. Я не існує без Ми, але й не співпадає з ним. Крім того, у кожного є певна ієрархія Ми: від безпосередньої первинної групи (сім’ї, формального чи неформального колективу однолітків) до нації, суспільства, країни, людства. Кожне із Ми по-різному впливає на поведінку особистості. Проблема вибору між Ми, що можуть і конфліктувати поміж собою, народжує проблему особистого самовизначення, приводить до формування ще одного рівня самосвідомості – усвідомлення свого Я. Образ Я найбільш суб’єктивний і інтимний елемент самосвідомості. Саме образ Я дозволяє особистості діяти вільно і відповідально. Образ Я – складне психологічне явище. Це не стільки знання людини про себе, скільки певне ставлення до себе, соціальна настанова, в якій уявлення про себе, свої якості і потенції органічно зв’язано з емоціями, викристалізовується у мотиви поведінки, мету діяльності, уявлення про зміст, сенс життя. Хоча образ Я завжди суб’єктивний і його зміст у різних людей є відмінним, психологи виділяють декілька автономних ознак, вимірів, за якими можна порівнювати образ Я у різних людей чи в одній і тій самій людині на різних етапах її розвитку.
По-перше, ступінь складності і диференційованості образу Я. Маленька дитина ще не вміє відрізняти мотиви поведінки від вчинків, суттєвої якості від не суттєвих, тому її образ Я здається простим, нерозчленованим, аморфним. В міру зростання, образ Я диференціюється, виникає складна ієрархія самооцінок. Внаслідок багатомірності діяльності, бачимо, конструюємо себе під різними кутами зору. Розрізняють реальне Я (яким я бачу себе зараз), динамічне Я (яким я бажаю стати), фантастичне Я (яким би я бажав стати у мріях), ідеальне Я (яким я повинен бути, виходячи з власних принципів, ідеалів), потенційне Я (яким я можу стати, включаючи як позитивні, так і негативні можливості), ідеалізоване Я (яким мені приємно себе бачити), нарешті ряд удаваних Я, тобто образів, масок, які людина використовує для того, щоб приховати якісь негативні риси реального Я.
По-друге, ступінь значущості образа Я, місце, яке посідає серед інших настанов. Одна людина багато міркує про себе, аналізує власні вчинки, прагне цілеспрямовано вплинути на себе, у іншого самореф-лексія не розвинута, діє, керуючись переважно безпосередніми прагненнями чи логікою ситуації. Різними бувають і об’єкти саморефлек-сії: один більше уваги приділяє зовнішності, інший — розумовим здібностям, третій – моральним якостям тощо.
По-третє, ступінь внутрішньої послідовності, цілісності образа Я. Оскільки людина бачить себе під різними кутами зору, її самосвідомість є завжди суперечливою. Ідеальне Я ніколи не співпадає з реальним, суперечність між ними – рушійна сила самовиховання. Але суперечності між образами Я можуть бути і деструктивними, якщо викликають внутрішню напруженість, коливання, сумніви.
По-четверте, ступінь стійкості образа Я у часі. В одних людей самооцінка має певну усталеність, у інших – зазнає значних коливань. Зміна образу Я у часі – природна особливість процесу саморозвитку особистості. Але надлишкова змінність образу Я може вказувати на його незрілість, на невпевненість особистості у власних силах. Рівно як і надлишкова усталеність образу може свідчити про самозадоволення, догматизм, зупинку у розвитку.
По-п’яте, ступінь самоповаги: як людина ставиться до себе – чи приймає себе незважаючи на власні недоліки, чи «заперечує» себе незважаючи на чесність.
Отже, самосвідомість формується і розвивається поступово від усвідомлення власного тіла і зовнішності, соціокультурної належності – до формування цілісного уявлення про своє Я у різних його вимірах. Але самосвідомість не зводиться до суми образів Я у різних проекціях. Людина, коли задає питання Яка я?, має на увазі не просто опис своїх індивідуальних властивостей чи суспільного положення, а також запитує: Якою я можу і повинна стати, які у мене можливості і перспективи, що я зробила чи можу ще зробити у житті? Самосвідомість включає не тільки такий найважливіший компонент, як самопізнання, але й ряд інших – самооцінку, самовизначення, самоконтроль.
Самооцінка – співвіднесення образу Я з певним еталоном, внаслідок чого виникає почуття задоволення чи незадоволення собою. Самооцінка може здійснюватися двома основними засобами. Перший полягає у тому, щоб порівняти рівень своїх притягань з досягнутим результатом діяльності, вчинку. Другий засіб – співставлення уяви інших про себе.
Самопізнання і самооцінка, що ґрунтуються на порівнянні себе з оточуючими людьми і певним особисто значущим еталоном, виступають елементом самовизначення, а питання: Який Я? – часткою питання: Як і навіщо мені жити? Прояснення таких питань перетворюються на своєрідний заклик до діяльності по самовихованню і саморегуляції, тобто стає основою процедури самоконтролю, коректування власної життєдіяльності і поведінки відповідно до уявлень про те, який я, яким я можу і повинен стати. Отже, формування і розвиток самосвідомості – необхідна умова усвідомлення життя не як низки випадкових, розірваних подій, а як цілісного процесу, що має певну спрямованість, спадкоємність і зміст, що є найважливішою орієнтованою потребою особистості.
Незважаючи на всю життєву значущість, самосвідомість ще не вичерпує всього змісту свідомості людини. При характеристиці суті свідомості і самосвідомості, підкреслювалася їх рефлексивність і са-морефлексивність, тобто усвідомленість процесів, які в них відбуваються. Але не всі процеси свідомості і навіть самосвідомості усвідомлюються людиною. Численні дії людини забезпечуються автоматично, неусвідомленим функціонуванням свідомості і самосвідомості. У зрілому віці людина переважно не усвідомлює, не обмірковує звичні дії, і тільки при освоєнні нових навичок діяльності і життєдіяльності бере їх під контроль свідомості. Самосвідомість людини також може функціонувати автоматично. У критичній ситуації, коли у людини немає часу на обміркування своїх дій, вона приймає певне рішення часом несвідомо, але ґрунтуючись на вже вироблених уявленнях про власне Я, про те, що для неї допустимо чи не допустимо за будь яких обставин. Саме у таких випадках знаходить прояв справжнє Я, яке може і не співпадати з тим образом, який є усвідомленим. Отже, у свідомості виявляється ще один рівень, для якого властива неусвідомленість процесів, що в ньому відбуваються. Для позначення цього рівня свідомості використовують поняття підсвідомість і безсвідоме. Іноді їх використовують як синоніми. Але аналіз неусвідомлених психічних процесів виявляє якісну різнорідність неусвідомленої сфери свідомості. Різноякісність можна виявити і звернувшись до історії становлення концепції безсвідомого.
Вперше концепція безсвідомого сформульована Готфрідом Лейбніцем, який тлумачив як нижчу форму душевної діяльності людини, що лежить за межами свідомих уявлень, які підносяться, як острівки над океаном темних сприйнять (перцепцій). Іммапуїл Кант пов’язував безсвідоме з проблемою інтуїції, з питанням про чуттєве пізнання. Своєрідний культ безсвідомого, як глибинного джерела творчості, властивий для представників романтизму. На початку XIX ст. розпочалося, власне психологічне дослідження безсвідомого. Його динамічну характеристику запровадив Йоганп Фрідріх Гербарт. За його концепцією, несумісні ідеї можуть вступати між собою у конфлікт, до того, більш слабкі витискуються із свідомості, але продовжують на неї впливати і не втрачають динамічних властивостей. Дослідження у галузі психопатології дозволили зафіксувати психічну діяльність, що не усвідомлюється людиною. Ця лінія одержала розвиток концепції безсвідомого Зігмунда Фрейда, який почав з встановлення прямих зв’язків між невротичними симптомами і без-свідомими переживаннями травматичного характеру. Відмовившись від фізіологічних пояснень, Зігмунд Фрейд зобразив безсвідоме у вигляді могутньої ірраціональної сили, яка антагоністична діяльності свідомості. Фрейдівську концепцію радикально переосмислив Карл Юнг і запровадив поняття колективного безсвідомого, прагнув довести, що безсвідоме охоплює не тільки суб’єктивне і індивідуальне, яке було витіснене за межі свідомості, але, насамперед, і колективний, безособовий психічний зміст, який укорінений у стародавності і втілений в інваріантних для усіх часів і народів образах-символах, які він позначив поняттям архетип. Архетипи, за Юнгом, принципово протистоять свідомості, їх не можна дискурсивно мислити і адекватно висловити у мові.
Концепція безсвідомого розвивається численними напрямками сучасної філософії і психології, відбивається у практиці різних сучасних художніх течій. Звернення до історії становлення і розвитку концепції безсвідомого дозволяє відокремити два змістовних аспекту. По-перше, під безсвідомим у широкому розумінні це – сукупність психічних процесів, операцій, станів, що не репрезентовані у свідомості суб’єкта. По-друге, у вузькому розумінні безсвідоме тлумачиться як особлива сфера психічного чи система процесів, що якісно відмінні від явищ свідомості і безпосередньо неприступні йому. Для розрізнення, фіксування різних змістовних аспектів неусвідомленої сфери психічного життя людини можна використати два поняття – підсвідомість і безсвідоме.
Підсвідомість — це активні психічні процеси, що певний час не виступають центром розумової діяльності свідомості, але впливають на хід свідомих процесів. Між свідомістю і підсвідомістю немає неподоланої межі. Зміст підсвідомості може переходити у свідомість і самосвідомість, та навпаки. Сфера підсвідомості охоплює: по-перше, не-усвідомлений психічний контроль за діяльністю тіла, деякі бажання, потяги, спонукання; по-друге, знання, почуття, переживання, які були витіснені із свідомості з метою самозбереження (від надлишкової інформації, болісних, неприємних переживань тощо), а також сни, патологічні душевні стани; по-третє, неусвідомлені процеси мислення, які пов’язані з визріванням творчого задуму, а також визріванням вищих прагнень людського духу і душі (творчості, віри, любові, дружби та ін.).
Безсвідоме – ірраціональні елементи психічної реальності, те, що залишається у глибинах психіки і знаходить прояв у свідомості не безпосередньо, а через підсвідомість. Зміст безсвідомого ще до кінця не з’ясований. По суті, численні елементи підсвідомості містять своєрідний безсвідомий «залишок». Якщо початковий та завершальний етапи творчого, інтуїтивного процесу у кінцевому разі усвідомлюються людиною, то сам механізм їх протікання залишається на даному рівні розвитку людини неусвідомленим, безсвідомим. Своєрідний ірраціональний «залишок» завжди зберігається і в таких почуттях, як віра, надія, любов – вони не піддаванні до кінця свідомому регулюванню. У глибинах безсвідомого схований механізм протікання численних парапсихологічних явищ (яснобаченні, телепатії тощо). Заслуговує уваги і концепція колективного безсвідомого Юнга, хоча зміст цього феномену навіть самим дослідником розумівся по-різному. Людина ще багато чого не знає про зміст, можливості, механізми функціонування свідомості, самосвідомості і, особливо, безсвідомого, про що свідчать практика психоаналізу і медитації (зокрема йога), які відкривають неприступні для непідготованої людини принципово нові можливості по управлінню життям свого тіла, розуму, духу.
Отже, свідомість існує як народжений діяльністю мозку суспільно розвинутої людини невідчуваний і незворотний потік спонукань, вражень, почуттів, думок, а також більш стійких ідей, переконань, цінностей, стереотипів та ін. Існування свідомості – потік, який не можна зупинити, повністю охопити, усвідомити, відтворити в усій повноті. Свідомість не хаотична, має певну упорядкованість, взаємозв’язок, єдність, стійкість, загальність структур. Свідомість формується і розвивається тільки у процесі соціалізації і самоактуалізації особистості, входження її у світ культури за допомогою діяльності і спілкування, рефлексії і саморефлексії, самооцінки і самовизначення. Світ свідомості є багатомірним і невичерпаним, має не тільки рефлексивні риси (звернений до себе), але й буттєві (звернений, відкритий світу культури). Свідомість не тільки відображає світ, але і створює його, тобто створює, перетворює, удосконалює свій власний світ і життєвий світ людини: світ її ідей, понять, наукових знань; світ людських цінностей, емоцій, смислів; світ образів, уявлень, уяви, культурних символів і знаків; світ предметно-практичної і духовно-практичної діяльності. Але творча сила свідомості повинна орієнтуватися на систему загальнолюдських цінностей, спиратися на роздуми про смисл життя, на уявлення про невідривний взаємозв’язок людини і природи, супроводжуватися чуттям відповідальності за власне життя і долю людства.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Горлач)