Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Горлач) скачати онлайн-> Розділ III. СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ Глава I. ЛЮДИНА І ПРИРОДА 1. Природа: поняття, суть

Розділ III. СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ Глава I. ЛЮДИНА І ПРИРОДА 1. Природа: поняття, суть


Поняття природа одне з найпоширеніших.
Явища і об’єкти природи – це і світло далеких зірок, і взаємоперетворення елементарних часток, і безмежні простори океану, і ліси, і луки, що розкинулись навколо, могутні річки. Це безмежна різноманітність життя на Землі. Все суще, весь Всесвіт охоплені поняттям природа. Поняття природа близьке до поняття матерія. І, звичайно, можна визначити природу як матерію, що взята в усій різноманітності її форм. Та повсякденно поняття природа означає всю сукупність природних умов існування людини і людства. Поняття природа з позицій філософії порівнюється з протилежним поняттям культура. Якщо природа показує сукупність природних умов існування людини, то поняття культура передбачає щось опановане, перероблене в процесі діяльності людини. Якщо природа те, що протистоїть людині, існує за своїми власними, що незалежні від неї, основами і законами, то культура – це вже заново встановлена людиною природа, а діяльність людини визначається, як перетворення природного в культурне, штучне. І тут, у перетворенні природи, і є сама суть способу існування людини у світі. Діяльність людини протиставляється природі і одночасно людина – частина матерії-природи, перебуває у тісному зв’язку з нею. Людина живе природою і залишається з нею у процесі постійного спілкування, щоб не вмерти. Фізичне і духовне життя людини безперервно зв’язане з природою. Це говорить про те, що природа безперервно зв’язана сама з собою і людина є її часткою, тобто мова йде не лише про один фізичний, але й духовний зв’язок людини з природою. Для людини природа не лише природна умова існування, а й поле її перетворюючої діяльності. Ставлення людини до природи – це пізнавальне, оцінююче ставлення, що виражається за допомогою поняття блага, краси тощо. Збереження навколишнього природного середовища — найважливіший та найскладніший обов’язок сучасної людини, особливо в умовах постійного зростання продуктивних сил суспільства. Суспільство і культура протистоять природі і входять до її складу.
У філософії є й інша думка про поняття суті природи: природа, навпаки, розуміється як зразок, абсолютно досконале, як щось більш високе, перевершує і культуру, й людство. Людині треба навчатися у природи, підкоритися їй. Природа зображується як царство сліпих, стихійних сил, як хаос непідконтрольних для людського розуму явищ. Але природа сприймається і як царство, де панують розумні закони, торжествує природна необхідність і немає капризу і свавілля, що часто є у взаємовідносинах між людьми. Перехід від міфу до філософії, коли понятійно-чуттєві образи міфу, що страждають неясністю логічних визначень і безкінечним перетворенням один в одного, поступово стають логікою, розуміння людини приводить до встановлення меж природного і соціально-людського. У кожному з багатьох інших проміжних визначень поняття природи, що є в філософії, знаходимо реальне втілення на шляху розвитку людської думки та практичних форм взаємодії суспільства з природою. В системі філософського мислення на різних етапах розвитку людського суспільства природа розумілася по-різному.
В історії людства досить давно виник розподіл усіх явищ на природні і соціальні. Вже стародавні міфи розповідають про Небо – божественний порядок і становище речей, про Землю – порядок, що встановлюється в житті, і проблеми людського роду, про Хаос – сили, що чужі і незрозумілі, але величні й могутні, і Космос – видимий людині простор Всесвіту. В такому розподілі світ людський крізь багато століть названий суспільством, міцно і надійно зв’язаний зі світом божественної природи. Тут людина є щось властиве природі. А природа – щось, що живе в самій людині. Почуття єдності з природою визволяє людину від багатьох питань, втілюючись у величному кругообігу часу, тому що все однакове, природне. Поступово виникає уявлення про природний і штучний хід речей. Мистецтво, точніше штучність, вважається великим досягненням людини, тоді як штучне – перевтіленням і визначенням природи. На більш пізніших етапах у людині формуються уявлення про природу як продуктивну виробничу силу.
Визначався демонізм як реакція природи на людську діяльність. У видатних «Бесідах» з Йоганном Еккерманом підкреслював, що не зміг би назвати демоном Мефістофеля, оскільки у зміст демонізму той вкладав особливий сенс, що не зводився лише до руйнівної сили. Демонізм -слово давньогрецького походження. Демонами греки називали богів, підкреслюючи нестримну, пристрасну силу, що незрівнянно вища аніж можливості і здібності людини. Стихійне творіння демонічної сили водночас лякало, здивовувало і захоплювало людину, роблячи її іграшкою в руках богів. Демонічним в уявленні греків став і Фатум, наздоганяюча доля – відплата, її нездоланність уникнути, вважали греки, обумовлена нелюдськими силами Всесвіту. Демонізм уявлявся як велична дедалі породжуюча, продуктивна виробнича сила, але при певних обставинах здібна стати руйнівною для людини. Не випадково смертність людини є невід’ємною частиною Року-долі, а прагнення до безсмертя фатальна, тобто пророкована долею помилка. Іншими словами, поняття демон, демонізм виникає як уявлення про парадоксальність світу, дитям якого є власне людське життя.
Демонічна парадоксальність нарешті оформлюється у греків у поняття природа (фюсіс), або природне народження речей, вміщуючи й породження – виникнення самої людини. Вперше грецькі філософи, які називалися, за висловом Арістотеля, фізиками (через прагнення зрозуміти й виразити логічно процес природного походження світу, природного породження речей) вміщували поняття природа (фюсіс) і до розгляду людини. Питання: «Що таке людина?» стає питанням про походження людини, її природу. Природа людини пояснювала її призначення, вміння та можливості. «Людина народжена для споглядання!» – виголошував філософ Стародавньої Греції Анаксагор, пояснюючи здібність, вміння людини мислити, бачити, чути, говорити – природа людини, а відтак її власна продуктивна виробнича сила. Так, у греків виникає поняття творення (поейсіс), або мистецтво, що виражає продуктивну виробничу, або творчу здатність людських істот, що нею наділена людина від природи.
Поняття творення, продуктивна сила (поейсіс) дуже розгорнуте, загальний зміст: життя людини за своєю природою, відповідно з нею. Майстерним, наприклад, був Одісей у Гомера – один із перших образів становлення людини у світі, яка все більш знайомилася з великим помешканням – світом. Продуктивність такої людини, її природа – в створенні простору або закону, ЇЇ власного життя. Подібно до того, як природа створює природність, людина, за природою, створює людяність – систему особливих відносин у світі людина – людина. У такому контексті, який закладений філософією з перших кроків її виникнення, природа – це не краєвид, не сукупність рослинного і тваринного світу, не фізіологічні або фізико-хімічні процеси, а питання буття власне людини, її внутрішнього потенціалу, її творчих сил і продуктивних здібностей. Невипадково, в історії філософії, як і в історії науки, уявлення про природу змінюється разом з уявлення про саму людину і її місце у світі. Природа є філософською категорією – об’єктивна форма людського буття й мислення, характеристика реальності світу.
Природа -категорія філософії
Розкриваючи суть релігії, як втілення потреб людських почуттів, Людвіг Фейербах зупиняється окремо на релігійному розумінні природи, називаючи його утілітарно-егоїстичним. Насамперед розглядає логіку аналізу природи в іудаїзмі, де створення Богом світу з нічого позбавляє природу будь-якої самостійної цінності, ставлячи її в підкорення свавіллю Бога і людському промислу. Таке розуміння природи пов’язується з ідеалістичною філософією, зокрема філософією Георга Гегеля, в якого ставлення людини до природи є виявом хитрості розуму, який ставить перед собою й природою річ природи (тобто техніку). Сприйняття природи, як корисного і навіть необхідного елементу світу і людського життя, в філософії пов’язане із розрізненням понять свобода й необхідність, час і простір. «Георг Гегель не визнає простору, відповідно, й природи»,- говорив Людвіг Фейербах.
Визнання зв’язку природи з поняттями необхідність й простір і дають ключ до розуміння суті природи, як філософської категорії. Тут відриваємося від чуттєвих образів тих явищ, які називаємо природними, й перейдемо у сферу проблем буття людини й її необхідних умов. Питання: «А що власне таке природа?» – можливо поставлене тому, хто знає інший, не природний світ. Якщо природа є все, то й бути вона може абсолютно всім. Процес логічного аналізу світу, початий стародавньою філософією, відкриває природі таку перспективу. Філософія відокремлює людину, як істоту особливо створену природою, але має відмінність від природи, відмінність тому, що людина, як природа, не може стати усім. Ось так виникає питання, яке приписують стародавньогрецькому філософу Фалесу: «А що є все?». Що є все, якщо людина не може ним стати? Все – це те, що народжує також і людину. З роздумів і міркувань про людину і починається філософське визначення природи. Людина чудовіша ніж статуя, говорить Арістотель, тому що людина народжується від людини, а статуя не народжується від статуї, недосконалість людських творінь – перша відмінність людини від природи. Людський світ -світ, створений руками людини, вже не світ природи, в такому світі немає досконалості природи, лише наслідування її, мімесі, як говорили греки. Та з точки зору недосконалого світу, природа – це лише початок світу, архе, умова, привід, причина для його створення. За легендою, великий Фідій після створення статуї Афіни, був засуджений і кинутий у в’язницю і помер у тюрмі за те, що на щиті богині один з греків, які боролися проти амазонок, дуже нагадував самого скульптора, а інший – Перикла. Це розцінювалося як образа богині, що вимагала обов’язкового покарання. Але статуя Афіни залишилася жити, навіть коли не стало Фідія, який створив її. Каяття передбачене й природі, відтоді, як міфологічне захоплення нею змінилося філософською тезою: «Зрозумій самого себе!»
Вчення про природу, як привід-причину, (людського буття насамперед), найбільше розгорнуте в античності у «Метафізиці» Арісто-теля, де характер природи, який створює і малює, набув форми людського знання про причини та початки, тобто став набутком людського розуму, а той у прагненні до пізнання – мірою природи. Природа, що стала усім, є, як говорив Арістотель, суттю, буттям, а суть буття – це те, що має початок руху в самому собі, суть – це причина речей, до пізнання якої прагне філософія. Чотири взаємозв’язаних поняття, на які розкладається природа в процесі пізнання – формальна, матеріальна, та що є метою творення, що має назву світового розуму – це її логічні поняття. Арістотель підкреслює, що природа, в найпершому і єдиному розумінні, є суттю, і саме сутність того, що має початок руху у собі, матерія зветься тому природною, що має здібність приймати на себе цю сутність.
В історії філософії не раз повертались до розуміння Арістотелем природи як причини. Але якщо для Арістотеля природа втілення «досконалої причинності», а тому багатство форм і доцільність світового розуму поруч з випадковістю – можливістю матеріальних обставин матерії, то в його середньовічних християнських послідовників уже за природою зберігається лише сфера випадковості матеріальних обставин світогляду, що підтверджують безкінечність та мимовільність можливостей надприродного та божественного розуму. Так, випадок, що був в античній філософії Арістотеля великим матеріальним таїнством природи, основою різноманітності та неповторності її перевтілень, виявляється останнім притулком та долею природи та матеріального Всесвіту, поясненням природи випадком протиставлення неосяжності та незбагненності божественного творіння світу. Але навіть у такому протиставленні природа не скидається з рахунків, бо що є всемогутність Бога без нікчемності природи, що є Провидіння без випадковостей? У того ж Арістотеля у розгляді місця матеріальної причини у природі говориться про матеріальну причину (матерії) як про Тіхе, долі-випадковості. Випадковість для Арістотеля це необхідність тілесно-матеріального втілення природи. Завдяки випадковості світ повен індивідуального та неповторного, і хоча форми огидного – це теж дитя випадку, та без випадковостей світ позбавився б життєвості та повноти. Отже, випадковість для Арістотеля – це життєво необхідне доповнення самої необхідності. Випадковість необхідна – і в цьому велика досконалість природи.
Єдність необхідності та випадковості і в філософії Середньовіччя властиве розумінню природи, але випадковість уже пояснювалась як контрасний фон Провидіння, те, що своєю нікчемністю підтверджує багатство та змістовність божественних законів. Інакше, випадковість теж необхідна як умова досконалості, але це необхідність зовсім іншої властивості. Випадковість відображає наполегливе бажання середньовічного християнина звільнитися від випадковостей своєї власної природи – причини земних страждань. У такому розумінні випадковості розкривається корінна відмінність античної та середньовічної точок зору на природу як причину. Причина – це те, що передує. Уже в Арістотеля причина зв’язана з поняттям вічність, тобто те, що передує часу, життю. В філософії Середньовіччя розуміння причини розкривається у послідовності творіння: створення світу-природи передує створенню людини, а Бог, відповідно, оголошується першопричиною. Природа виявляється причиною, що передує людині. Але випадковості природи нейтралізуються замис-лом-першопричиною, залежність людини від природи врешті-решт виявляється її гріхом – її гріховною природою, причиною вигнання людини з раю в природний світ тлінного й випадкового. Природа немовби створює замкнуте коло в розумінні гріха: природа є джерело гріха і його притулок; природа причина випадковості людського буття у матеріальному світі, сама втілення випадку – примхи, свавілля божественної істоти. Несвободу природи від випадку людська свідомість не могла простити протягом багатьох століть своєї історії, бо визнавши за випадком і природою права на самостійне існування, людина буде вимушена визнати випадковість свого виникнення в світі, в усякому випадку, коли мова йде про кожний окремий індивід. Звідси прагнення нейтралізувати необхідність випадку та «принизити» природу, прагнення, що кожний раз обертається самоприниженням людини та обмеженням її особистих прав та можливостей. Вже сама постановка питання про природу стосувалась безпосередньо природи, або, як говорив Арістотель, суть людини. Єдність необхідності та випадковості у визначенні природи, отже, обертається людським пошуком обґрунтувань особистого буття. Не дивно, що необхідність та випадковість, а також причина не зникають з визначення природи і в епоху сучасності, мислення якої все ще залишається у владі причиною розуміння природи, що прагне виключити з природи випадковість.
Апофеозом такого підходу до природи стає наука, що постулює природу як сферу необхідності – абсолютних причинних зв’язків, що виключають випадкове. Пізнання необхідності гарантує людині свободу переборювання необхідного і, щонайперше, тягаря матеріального буття. Але випадковість не зникає. Вона входить в сфери повсякденного буття людини, особистого життя індивідів, в сферу людських почуттів, тобто в індивідуальне буття людини і її індивідуальну свідомість, немовби нагадуючи захопленим науковими істинами людям старе аріс-тотелевське положення про різноманітність та індивідуальний характер тілесно-матеріальних втілень природи. Іншими словами, людський індивід залишається тією випадковістю природи, що не дозволяє науці звести зміст природи до абсолютної необхідності. Як і раніше, необхідною виявляється випадковість, хоча б як факти та приклади.
Усвідомлення людиною своєї суспільної суті, необхідності суспільства як своєї людської природи, наприклад, у формі правової свідомості, також виявляється ключем до свободи, і знову ж таки, свободи від своєї нової природи – суспільства. Неспівпадання в суспільстві ідеалів та норм життя, правових та моральних питань, законів, по суті, звільняє людину як суб’єкта правової свідомості, від моральних зобов’язань та високих прагнень до ідеалів. Не можна переступити через свою епоху, говорив Георг Гегель, і в цьому виявляється соціальна суть. Захист від суспільства свого індивідуального світу врешті-решт перетворює і суспільну природу людини у випадкове визначення її буття. Пошуки випадкового у своїй природі залишають людині можливість відчути самоцінність власного життя. Категоріальний зміст поняття природи наближує його до категоріального змісту поняття матерії, яке вже у Арістотеля може бути зрозуміле як принцип нового, майбутнього часу, надії на майбутнє.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Горлач)