Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Горлач) скачати онлайн-> 2. Діяльність – спосіб суспільного буття людини

2. Діяльність – спосіб суспільного буття людини


В античній Греції філософ Арістотель говорив, що, спостерігаючи за гідною людиною, судять про неї за її ділами, оскільки інакше неможливо віднайти, якого вибору дотримувалась. Тут Арістотель вбачав у розумній діяльності призначення людини, вважав, що відмінність людини від усякої іншої живої істоти. Але поняття діяльності як принципу філософського пояснення людського способу буття найґрунтовніше з’ясовано в німецькій класичній філософії. Іммапуїл Кант, потім Йоганн Фіхте роз’ясняють зміст людської діяльності як спосіб соціального буття і як основу культури. Глибоко і ґрунтовно концепцію діяльності людини як основи предметного віту культури розробив Георг Гегель. Пізніше її прапгули усвідомити чимало філософів. Саме в діяльності людини джерела вчення Карла Маркса про практику, Сьорена К’єркегора про філософське явище волі, Ернста Кассірера про символічно-зиакові структури, Едмунда Гуссерля про життєвий світ, Макса Вебера і Толкотта Парсонса про соціальїгу дію тощо. І хоч кожен з філософів досліджує різні сторони людської діяльності, всі сходяться на тому, що діяльність – засіб, умова, рушійна сила і джерело формування соціальності.
Людська діяльність спрямована на створення нових умов існування людини та суспільства, перетворення навколишнього природного та соціального середовища (включаючи її саму) відповідно з своїми потребами. На відміну від природної дійсності, специфіка соціальної дійсності полягає в тому, що є суб’єкт, об’єктною реальністю, способом буття якої є людська діяльність. Поняття діяльності поширене в соціальній філософії, використовується як загально-наукова категорія. Часто говорять: діяльність рік, вулканічна діяльність, вища і нервова діяльність тощо. Якщо стосовно неживої природи поняття діяльності має образне значення, то в науці про живу природу міцно ввійшло як категорія, поняття про дію, творення. Власне, слово діяльність – не загальнонаукова, а соціально-філософська категорія. В такому значенні діяльність є поняття, що визначає будь-яке виявлення соціальної активності. На відміну від пристосовування біологічної системи діяльність соціальної системи стає пристосовницько-пристосовуючою активністю, виражає універсальність людини як соціальної істоти і становить єдність матеріального і ідеального, об’єктивного і суб’єктивного. Людська діяльність відтворює матеріальні умови суспільного життя, перетворює зовнішню природу у другу природу – неорганічне тіло суспільної людини. Друга природа – особливо техніка, мова (членороздільне мовлення) -не що інше, як культура, що виступає засобом спілкування, соціального наслідування, передавання від покоління до покоління усвідомленого, узагальненого досвіду – атрибуту соціальної системи.
Види діяльності
Історія людського суспільства, його матеріальної та духовної культури становить процес реалізації діяльнісно-творчого ставлення людини до світу. В матеріальному виробництві люди за допомогою діяльності перейшли від полювання та рибальства до виробничого господарства – землеробства та тваринництва, потім від ремесла і мануфактури – до великого машинного виробництва і від машинного виробництва – до сучасної науково-технічної революції. В історії суспільства діяльність привела до корінних змін в економічній, соціальній і політичній сферах. У духовній культурі творча діяльність ламала старі програми науки, картини світу, ідеали і норми наукового пізнання; у мистецтві замість старих створювалися нові види і стилі мистецтва; в педагогічній діяльності створюються все нові системи виховання, що забезпечують потреби суспільства.
Діяльність – багатопланова система. Основними видами діяльності, що забезпечують існування суспільства як системи, виступають матеріально-практична і духовно-практична діяльність. В історичному процесі матеріальна і духовна діяльність завжди доповнюють одна одну, як засіб духовно-практичного освоєння світу. Форми духовно-практичного освоєння світу є художня, моральна, релігійна діяльність. Існують і інші класифікації діяльності. В залежності від її об’єктів, виділяють економічну, політичну, педагогічну, охороноздо-ровчу та інші види діяльності. В залежності від суб’єктів діяльності називають національний рух, класову боротьбу, молодіжний рух тощо. Можна співвідносити діяльність з об’єктивним ходом історії, і тоді характеризувати її як прогресивну, реакційну, консервативну, революційну, контрреволюційну. На основі системи цінностей розрізняють позитивну діяльність і негативну (антисуспільну), законну і незаконну, моральну і аморальну. Співвідносячи діяльність з процесом розвитку, виділяють творчу діяльність (створення того, чого не було) і нетворчу. Із всіх форм діяльності основні – матеріально-виробнича, соціально-політична по перетворенню суспільних відносин та інститутів і діяльність по відтворенню і розвитку людини. Саме в матеріально-виробничій, політичній, духовній сферах діяльності здійснюється практичне перетворення всієї суспільної системи. Сукупність об’єктивних зв’язків між ними становить суть суспільної системи і визначає закони її існування і розвитку. Суспільні відносини виступають як форми суспільної діяльності, визначають характер, мету, напрямок і соціальний зміст суспільної діяльності.
Духовна діяльність суспільства як процес цілеспрямованого відображення дійсності виконує функції: пізнання предмета та умов діяльності; інформування і організація суб’єктів діяльності; формування спонукань, мотивів, волі, вироблення цінностей, мети, проектів, програм. Найзагальніші види духовної діяльності: наукове пізнання, ціннісна свідомість, визначення мети, прогнозування і програмування, інформаційна діяльність. В історії філософії діяльнісна суть людини знайшла відображення у поняттях діяльність, праця, виробництво. Найширше за обсягом є поняття діяльність, що вироблене для визначення взаємодії суспільної людини з навколишнім світом. Згодом відбувається розподіл діяльності на два відносно самостійні види: матеріальну та духовну. Виникає художня діяльність, найповніше втілювана в мистецтві, збагачує людську життєдіяльність емоційно-естетичним ставленням до світу; моральна діяльність формує в людині норми поведінки; філософія і релігія забезпечують світоглядні та інші смисложиттєві потреби людини. Поняттям діяльність визначається будь-яка доцільна активність людини, що відображає спосіб соціального буття. Для конкретизації діяльнішої суті людини, зв’язаної з перетворенням природи для задоволення життєвих потреб людини, вживається поняття праця.
Праця, трудова діяльність є такою взаємо-
Праця як діяльність дією між людиною та природою, в результаті
якої за допомогою доцільного впливу людини на природу відбуваються зміни у предметі праці. Працею добуваються засоби до життя. Якщо людина-істота не тільки суспільна, а й природна, то праця визначається як речовинний процес обміну між людиною та природою. Це процес їх безпосередньої взаємодії. У соціально-філософському значенні праця є творення, що охоплює і матеріальну, і духовну творчість. Праця — споконвічний процес спільної діяльності людей і, отже, основа їх суспільної організації. У праці формуються зв’язки і взаємозалежності між людьми в суспільстві. І тому трудова діяльність формує соціальну солідарність людей, їх ціннісні орієнтири, їх волю, світогляд та інші соціальні якості. Більше того, праця створює саму людину як особистість.
Поняття суспільного виробництва
У визначенні суспільства як системи важливу роль відіграє аналіз людської діяльності як суспільного виробництва. Поняття суспільного виробництва створене для визначення самої суті соціального. Як спосіб суспільної життєдіяльності, суспільне виробництво має складну структуру. В широкому розумінні, суспільне виробництво охоплює усі сфери суспільної праці і суспільної трудової діяльності: матеріальне виробництво, що забезпечує людей матеріальними засобами життя, сферу послуг, у тому числі охорона здоров’я і соціальне забезпечення, виробництво духовних цінностей (духовне виробництво), діяльність соціальних інститутів, що забезпечують виховання та освіту, підготовку до самостійної життєдіяльності, коротше, весь процес соціалізації людини.
Суспільне виробництво з самого початку має соціальний характер, формується зусиллями всіх людей у конкретно-історичних умовах і здійснюється за законами людського єднання, тобто за законами соціуму.
Поняття спосіб
За структурою – це система взаємодіючих елементів матеріального (технологічного та економічного) і духовного суспільного способу виробництва, їх єдність. Не зводячи всіх основних причин існування суспільства до матеріального виробництва, соціальна філософія вважає безсумнівним: матеріальне виробництво – системотворчий компонент соціуму, що інтегрує всі його компоненти в цілісність. Суспільство не може існувати без виробництва матеріальних благ, засобів існування людей, що здійснюється певним способом. На відміну від політичної економії, що вивчає економіку, до того ж у всіх її властивостях та відносинах, соціальна філософія використовує поняття спосіб виробництва і його складові – продуктивні сили та виробничі відносини – для дослідження суспільства і підходить до способу виробництва як до загальносоціально-філософського поняття, що виражає взаємозв’язок внутрішніх елементів. Інакше кажучи, соціальна філософія виражає світоглядну природу поняття способу виробництва, його складових та його методологічну роль у пізнанні суспільства як системи. У такому аспекті спосіб матеріального виробництва виражає суть суспільного виробництва і його роль у розвитку суспільства.
Здійснюючи процес виробництва, люди змінюють навколишню природу і разом з тим змінюють свою власну природу, формуються як соціальні істоти. Виробляючи певним способом матеріальні блага, люди виробляють відповідний уклад свого життя, оскільки спосіб виробництва є певний вид життєдіяльності індивідів, їх певний спосіб життя. Вироблений у соціумі спосіб виробництва (поряд з природними умовами) забезпечує не лише соціальні умови життєдіяльності суспільства, але й соціальний спосіб життя й діяльності конкретного індивіда. Кожний індивід засвоює соціальний досвід, мову, культуру і відповідно з ними здійснює працю. Ось чому, навіть працюючи наодинці, індивід діє як істота суспільна. Ніхто не вільний від тієї системи суспільного виробництва, що індивід застає при народженні, оскільки у суспільному виробництві формується суспільство, тобто сама людина в її суспільних відносинах. Відомий соціолог Еміль Дюркгейм підкреслює, що суспільна праця забезпечує єдність суспільства, є джерелом соціального зв’язку людей, джерелом життя і багатства людини.
Отже, спосіб виробництва – це матеріальна система, що, зрештою, функціонує як системотворчий елемент суспільства. Історія суспільства в певному розумінні є історією зміни способів виробництва. Це добре видно на прикладі історії технологічного способу виробництва, як єдності матеріально-технічного способу виробництва, як єдності матеріально-технічної основи та технологічних відносин: в історії людського суспільства один іншого змінили чотири технологічні способи виробництва: привласнюючий, аграрно-ремісничий, індустріальний, інформаційно-комп’ютерний. І кожен з них характеризується специфічними знаряддями праці, характером праці і системою організації праці. За привласнюючого способу виробництва знаряддя праці були ручними; за аграрно-ремісничого – залізний плуг, худоба, вітряний та водяний млини, гончарний круг; за індустріально-комп’ютерного – автоматизована техніка.
Продуктивні сили суспільства – це поняття, що вироблене для позначення змісту суспільного виробництва. Складовою частиною продуктивних сил є люди, які здійснюють виробництво і засоби виробництва, за допомогою яких люди виробляють матеріальні засоби до життя. Роль елементів продуктивних сил у процесі виробництва не однакова. Головна продуктивна сила – люди. Без людей ніякі засоби праці не можуть функціонувати: машини ржавіють і руйнуються, виробничі будівлі розвалюються. Щоб люди – учасники суспільного виробництва, могли успішно виробляти засоби до життя, мусять мати певний рівень знань виробництва, тобто знань конкретних засобів праці, технології виробництва, спілкування у виробничому колективі тощо. Для рішення виробничих завдань повинні володіти певними умінням та навичками використання засобів виробництва та організації виробництва на основі розподілу та кооперації праці. Все накопичується у процесі суспільного виробництва і у вигляді конкретно-історичного виробничого досвіду передається від покоління до покоління. Людина у виробничому процесі освоює необхідну їй міру досвіду. Отож, до складу продуктивних сил включається і виробничий досвід. Тільки володіючи знаннями, уміннями, навичками та виробничим досвідом, людина може характеризуватися як продуктивна сила, як суспільна (соціальна) сила.
Засоби виробництва також складні за структурою. Це засоби праці, що включають: знаряддя праці, якими людина безпосередньо впливає на природу, та умови праці – виробничі приміщення, склади, транспорт тощо. До складу продуктивних сил входить предмет праці – природний матеріал, що підлягає обробці, земля, корисні копалини, метал тощо. Сукупність засобів та предметів праці утворює засоби виробництва. У структурі продуктивних сил є і жива праця (праця трудівників), і уречевлена праця (система засобів виробництва). Ці компоненти взаємозв’язані. Недооцінка чи перебільшення ролі будь-якого з них приводить до тяжких наслідків. Особливо трагічними наслідками закінчується абсолютизація техніки і недооцінка людини, її виховання, освіти, духовної культури, соціальної сфери. Продуктивні сили, як змістовна сторона способу виробництва, є інструментом впливу суспільства на природу, показником ступеня оволодіння людиною силами природи.
Другу сторону способу виробництва становоняття лять виробничі відносини. Це особливий тип виробничі відносини відносин, що виникає в процесі матеріального виробництва. Саме виробничі відносини визначають систему суспільної організації діяльності. Під виробничими відносинами розуміють: по-перше, соціальну форму суспільного виробництва і, по-друге, засіб впливу людей один на одного. Інакше кажучи, це відносини, стосунки між людьми. їх специфіка полягає в тому, що виробничі відносини, є відносинами між людьми з приводу засобів виробництва (предмети праці, знаряддя праці, засоби праці) і продуктів праці, їх третя особливість: виробничі відносини матеріальні, оскільки складаються у сфері матеріального виробництва об’єктивно, поза і незалежно від волі і свідомості людей. Це не означає, що люди вступають у суспільні виробничі відносини несвідомо. Вступати у виробничі відносини людей спонукають об’єктивні умови, незалежні від свідомості, волі людей обставини, що склалися у суспільстві. Серед таких умов вирішальними є рівень і характер розвитку продуктивних сил, що люди, народжуючись, отримують у готовому вигляді. Продуктивні сили вимагають саме такої, а не іншої форми виробничих відносин. Існують чотири види виробничих відносин: відносини з приводу безпосереднього виробництва; відносини з приводу розподілу; відносини з приводу обміну; відносини з приводу споживання.
Відносини власності
У чому виявляється специфіка виробничих відносин як відносин з приводу речей? У тому, що виробничі відносини виникають лише тоді, коли виробник об’єднується зі знаряддями праці, взагалі із засобами виробництва. Без такого об’єднання не може початися виробничий процес. Виробник швидше за все може безпосередньо об’єднатися з засобами виробництва в тому випадку, коли виробничі засоби є його власністю. Коли ж виробничі засоби належать іншим людям, тоді це поєднання залежить від волі їх власника. Отже, люди вступають у виробничі відносини в залежності від форми власності. Відносини з приводу власності на засоби виробництва визначають характер усіх видів виробничих відносин. В історії суспільства відомі форми власності: особиста, групова, приватна, державна, суспільна. І кожна впливає на організацію виробництва і на весь спектр суспільних відносин.
Але виробничі відносини не завжди відповідають продуктивним силам, їх вимогам. Чому? Тому, що продуктивні сили, як зміст суспільного виробництва, розвиваються безперервно: справа в тому, що найважливіший елемент продуктивних сил – людина постійно прагне задовольняти дві потреби – полегшувати працю і підвищувати її продуктивність. Людина безперервно удосконалює і створює нові знаряддя праці, технологію виробництва. Від примітивного кам’яного рубила людина прийшла до сучасних автоматичних знарядь праці – роботів і робототехніки. Для роботи з новими знаряддями праці необхідні знання, уміння і навички їх застосування. Ось чому йде процес постійного удосконалення всіх елементів продуктивних сил, аж до того, що знання стають науковими, а наука перетворюється на безпосередню продуктивну силу.
У середині XX ст. відбувається науково-технічна революція, що перетворила увесь виробничий процес і саму людину. Нові продуктивні сили вимагають нових виробничих відносин. Але продуктивні сили залежать від відносин власності. А відносини власності, як свідчить історія, не змінюються швидко. Тому виникає невідповідність між продуктивними силами, що пішли вперед, і відсталими у розвитку виробничими відносинами. Застарілі виробничі відносини стримують розвиток нових продуктивних сил. Виникають суперечності між продуктивними силами та виробничими відносинами, а потім конфлікт між ними, що розв’язується шляхом заміни застарілих виробничих відносин новими. А оскільки носіями виробничих відносин є люди з їх інтересами власності, а власники чинять опір зміні форм власності, заміні застарілих виробничих відносин новими, то виникають соціальні конфлікти. Соціальні конфлікти ведуть до перевороту спочатку на виробництві, а потім у всьому суспільстві, що називається соціальною революцією. Соціальні революції розв’язують соціальні конфлікти. Нові виробничі відносини відкривають простір для розвитку продуктивних сил, прогресивного функціонування суспільного виробництва. Відбувається зміна рабовласництва феодалізмом, феодалізму капіталізмом, капіталізму більш прогресивним устроєм тощо. Порівняно з феодальними капіталістичні приватновласницькі виробничі відносини є прогресивнішими. У ХІХ-ХХ стст. капіталістичні відносини стали панівними. Існує і друга закономірність взаємозв’язку продуктивних сил і виробничих відносин: активний зворотний вплив виробничих відносин на продуктивні сили суспільства. Цей вплив подвійний: по-перше, коли виробничі відносини відповідають характеру та рівню розвитку продуктивних сил, їх потребам, тоді виробничі відносини справляють позитивний вплив на розвиток продуктивних сил, є їх рушієм і суспільства; по-друге, коли ж виробничі відносини старіють, перестають відповідати продуктивним силам, відстають від них, тоді виробничі відносини стають гальмом розвитку продуктивних сил і суспільства. У закономірностях способу виробництва вирішальна роль належить соціальній діяльності людини, що створює і продуктивні сили, і виробничі відносини, і саму людину, весь світ соціального буття. Це дуже важливо враховувати, аналізуючи суспільство за умов сучасної науково-технічної революції.
Суть науково-технічної революції
Науково-технічна революція – результат тривалої еволюції науки і техніки, суспільного виробництва. Ще у XVIII ст. науково-технічний прогрес, об’єднавши наукову й технічну думки, забезпечив розвиток механічного, машинного виробництва, що відкривало практично необмежені можливості для технологічного застосування науки. На рубежі ХІХ-ХХ стст. необмежені можливості науки привели до створення передумов науково-технічної революції: по-перше, природничо-наукові передумови почали складатися з відкриття електрона, радію, перетворення хімічних елементів, створення теорії відносності, квантової теорії, що означало проникнення у мікросвіт та у світ велетенських швидкостей. Стався переворот і в філософських поглядах на матерію та наукову картину світу; по-друге, під впливом використання електрики, радіо, атомного ядра об’єднуються зусилля науки, промислового виробництва у масштабах держави, що стало матеріально-технічною передумовою науково-технічної революції; по-третє, створюються і соціальні передумови: утвердження соціального, економічного, воєнно-політичного лідерства найбільших держав світу. За таких умов з середини XX ст. науково-технічний прогрес перейшов до якісно нового етапу, що називається науково-технічною революцією. Науково-технічна революція – докорінний переворот у продуктивних силах суспільства: науці, техніці, людині. Революція в науці (в тому числі в природознавстві, технічних та суспільно-гуманітарних) полягає в тому, що наука стала безпосередньою продуктивною силою. Революція у техніці полягає у переході від механізації виробництва до автоматизації, комп’ютеризації та інформатизації. Техніка та наука сплелися у таку нову єдність, цілісність, в якій техніка дедалі більше опосередковується логічно, а логіка – технологічно. Техніка набуває наукового характеру і стає базою розвитку науки. У такому сплетінні докорінно змінюється людина як головна продуктивна сила, стає науково-мислячим організатором і керуючим виробничими процесами. Внаслідок науково-технічної революції в продуктивних силах сталася революція у всьому суспільному виробництві: з простого процесу праці виробництво стає технологією застосування науки. Почалась технологічна епоха, що справляє вирішальний вплив на розвиток всього суспільного життя (Вальтер Ціммерлі).
Особливість сучасної ситуації не в наявності змін техніки, а в їх якості, у тому способі зміни техніки, що відбувається: по-перше, постійне прискорення змін, скорочення часу практичної реалізації ідей та відкрить: якщо ідея фотознімку реалізувалася лише через 100 років (1839), телефону – через 56, радіо – 35, то у 40-х роках XX ст. ідея атомної бомби – через 6 років, лазера -5, транзистора – на протязі року. Які тут швидкі та значні зміни, видно з того, що сучасники протягом одного покоління пережили такі нововведення, як радіо, автомобіль, літак, телевізор, атомна техніка, космонавтика; по-друге, розповсюдження сучасної техніки в усьому світі нівелює особливості культур та способів життя; по-третє, сучасна наука, техніка, людина, суспільство, природа, культура опинилися в такому тісному сплетінні, що визначити кожне з них можливо лише у їх взаємовідносинах. Із такого сплетіння сформувалися гібридні утворення інформаційно-теоретичного типу – біотехнологія, молекулярна біологія, виникла віртуальна реальність. Іиформаційио-комп’ютерна революція характеризується такою технологією, що дозволяє створити комп’ютери, що вміщуватимуть у кожному мікропроцесорі до 100 мільйонів транзисторів і виконуватимуть до 2 мільярдів команд за секунду; по-четверте, техніка – особливо знаряддя праці – перетворила докорінно всі сфери життя. Техніка, зазначав Ернст Капп, антропологічна, складова частина людини, продовження її біологічних органів, примножує її здібності накопичувати досвід і втручатися в дійсність; вся історія людства, зрештою, є історією винаходів прогресивніших, раціональних знарядь праці. Знаряддя ж праці складають м’язову систему виробництва і є важливішим показником ставлення людини до природи. Суспільні епохи розрізнюються не тим, що виробляють, а тим, як виробляють, якими знаряддями праці. Але знаряддя виробництва – лише частина всієї техніки, підрозділами якої є побудова, транспортна, інформаційна.
За умов науково-технічної революції наука стає матір’ю провідних галузей виробництва, що складають основні напрямки розвитку: енергетика, біонізація технічних процесів (електроніки, хімії), радіотехніка, ракетобудування, космізація різних видів виробництва, комп’ютеризація, генна інженерія, нові технології, пов’язані зі створенням автоматичних систем управління тощо. Генеральний напрямок науково-технічної революції – комп’ютеризація та інформатизація всього життя суспільства як системи. Розвиток основних напрямків науково-технічної революції впливає на всі сфери суспільного життя – економічну, соціальну, політичну, побутову, духовно-практичну, викликаючи соціальні наслідки.
Отже, революція в науці та техніці і в технології суспільного виробництва – особливо їх комп’ютеризація і інформатизація, як ядро автоматизації, що уможливлює управління виробничими процесами закритого типу, а також обробка величезного масиву інформації для прийняття оптимальних рішень, – складають технологічну суть науково-технічної революції.
За умов науково-технічної революції творча діяльність людини докорінно змінює не лише суспільне виробництво, але й саму людину: має можливості стати багатшою інтелектуально, естетично, духовно-практично, світоглядно. Соціальна суть науково-технічної революції зв’язана з істотними змінами учасника суспільного виробництва – робітника, техніка, інженера, організатора виробництва, управляючого, – його виробничої діяльності. Під впливом науково-технічних змін визначились нові особливості суспільного виробництва, що істотно вплинули на виробника: насиченість процесом і результатом науково-технічних досліджень – кібернетичними устаткуваннями, біотехнологією, інформатикою, що змінюють місце і роль людини у виробництві; новий характер і зміст праці – що є дедалі більш творчим, спирається на сучасну науку; якісно нова – наукова організація праці, автоматизована система управління. Сучасне виробництво – це новий, науково-технологічний процес, де діють науково-технічні знання, психологічні, моральні та світоглядні якості виробників. Усе це докорінно змінило відносини між людиною та природою, сформувало нову систему: суспільство – Людина – техніка – навколишнє середовище, яка вимагає глибокого філософського осмислення. Отже, соціальна суть науково-технічної революції – це кардинальні зміни місця і ролі людини в системі суспільного виробництва, характеру і змісту його праці. Людина – головний вимір науково-технічної революції. її інтересами і життєдіяльністю вимірюються соціальні зміни, що вимагають свого філософського осмислення.
Філософське осягнення й покликане завчасно розкрити обидві тенденції з метою сприяння творчості і обмеження руйнування.
По-перше, перетворення науки на безпосередню продуктивну силу означає, що наука дозволяє добувати предмети праці з такими властивостями, яких у природі ще не було (синтетичні волокна, надтверді сплави тощо). Наука змінює знаряддя праці і технологію виробництва, виникають електроніка, інформатика, космічне виробництво, мікропроцесори, біотехно-логія, роботи. Сучасний виробник мусить володіти мінімумом наукових знань. Формується потреба в гуманістичних орієнтирах і цінностях.
По-друге, революція в техніці веде до нового суспільного поділу праці, до зміни місця і ролі людини у виробництві: фізичні і багато розумових рутинних функцій виробника передаються техніці; внаслідок такого становища внутрішнього суб’єкта виробництва виробник стає над виробництвом як регулятор, наладчик, програміст, управляючий виробництвом. Тим самим кваліфікований виробник витісняє некваліфіковаиого, що стає безробітним і мусить вирішити дві проблеми: працевлаштування та перекваліфікацію.
По-третє, зміна характеру та змісту праці виражається у посиленні творчих, пошукових функцій, у збільшенні частки висококваліфікованих робітників (наладчиків, програмістів, електриків) та спеціалістів (інженерів, техніків, лаборантів, наукових працівників), зайнятих обслуговуванням автоматичної техніки і технології. Виникають проблеми підготовки таких виробників та проблема засмічення навколишнього середовища, виснаження ресурсів життєдіяльності; нарешті, комп’ютеризація виробництва викликає багато професійних захворювань: органів зору, дихання, нервової системи, гіпотонії тощо. Вихід – у гуманізації виробництва, підвищенні відповідальності за впровадження техніки, критерієм чого мусить бути ефективність, надійність, здоров’я, безпека, якість суспільства та навколишнього середовища, розвиток особистості.
По-четверте, насиченість виробництва науковими ідеями, висококваліфікованими спеціалістами, науково-дослідними лабораторіями посилює небезпеку ризику, наприклад, генної інженерії: наскільки безпечним є вихід нових живих істот на свободу? Чи можливо безпечно розв’язувати соціальні проблеми технократичним способом? І знову виникає потреба гуманізації виробництва: наслідки виробництва мають відповідати постійності істишго-людського буття на Землі (Хапс Йопас).
По-п’яте, у комп’ютерію-іиформаційшй революції людина, змінюючи природу за законами природи, перетворює її на своє робоче місце. Виникає нова саморозвиваюча система: людина – техніка – навколишнє середовище. Впливаючи на навколишнє середовище, людина прагне пристосуватись до неї -до плодів своєї ж діяльності. Відбувається безперервна самоадаптація людини, яка й становить її справжнє буття. Тобто, формується культура життя у створеному людиною середовищі. І для її блага необхідно, щоб це середовище стало життєздатним. У культурі, що саморозвивається, – важливіше джерело розвитку людини. Разом з соціальними інститутами, технікою, соціальними технологіями і культурою людина утворює нову цілісність, яка потребує філософського осмислення з точки зору цілісності та історизму.
По-шосте, соціальні наслідки науково-технічної революції у сфері освіти та виховання. Комп’ютеризація та інформатизація суспільного життя викликає проблему: кого і як готувати для сучасного виробництва. Інженер майбутнього має такі ж суспільні завдання та відповідальність за свою діяльність, як і лікарі, педагоги, поліцейські, філософи: його робота мусить бути гуманною щодо людини, суспільства, екології, менш за все мусить бути «накачаним» технічними знаннями, що, до того ж застаріють ще до закінчення вищого навчального закладу. Інженер повинен бути соціальио-відповідаль-иим фахівцем, а це формується не освітою і вихованням, а критичним самоусвідомленням техніки, технології, виявленням її суспільної суті. Стає невідкладною потребою формування етики науки і техніки, етики вченого, що сприятиме розв’язанню питань співвідноснії істини і добра, істини і краси, свободи наукового пошуку вченого і соціальної відповідальності науки і влади. Стає необхідним діалог мікропроцесора і людини.
Науково-технічна революція прискорює структурні зрушення у співвід-носипах сфер людської діяльності: перекачування трудових ресурсів з сільського господарства в промисловість, а з промисловості – у сферу науки, освіти, обслуговування. Цим зумовлений процес урбанізації, концентрації та міграції населення, зміна способу життя. Отже, змінюється соціальна структура суспільства. Скорочується питома вага сфери виробництва, зростає сфера послуг. Виник новий вид виробництва – індустрія дозвілля.
Скорочується робочий час і збільшується вільний час, що веде до змій всієї життєдіяльності індивіда. Змінюється духовио-культурпа сфера суспільства, чому немало сприяє забезпечення персональними комп’ютерами. Під впливом масифікації культури та її демасифікації формується якісно інша культура. В галузі політики комп’ютеризація та інформатизація ведуть до розширення можливості безпосередньої участі кожного громадянина у демократизації суспільства, у розширенні індивідуальної свободи. Разом з тим посилюється небезпека всеохоплюючого контролю за діяльністю особистості з брку правлячої верхівки суспільства, а іноді і маніпулювання людьми. Науково-технічна революція змінює спосіб життя кожної людини: формуються банки знань доступні для всіх, інформаційна епістемологія впливає на інтелектуальну діяльність особистостей, дедалі глибше у товщі верств проникає інтериет; все багатоманітнішою стає віртуальна реальність, що несе непередбачений вплив на людську психіку і непередбачені наслідки негативного плану.
Нарешті, під впливом науково-технічної революції всі народи втягуються до міжнародного поділу праці, взаємодії у вирішенні глобальних проблем, зокрема екологічної, освіти, тілесності, духовності тощо. Отже, соціальні наслідки сучасного етапу науково-технічної революції можливо лише гуманізувати всією світовою спільністю, зробити гуманними відносини між людьми.
Глибшому аналізу суті суспільства, структури і законів розвитку сприяє поняття сус-
сусшлын відносини пільні відносини Проблема суспільних відносин – основна. Багатоманітність відносин досліджували Платон і Аріс-тотель, середньовічна патристика і мислителі XVII-XVIII стст., класична німецька філософія і марксизм, сучасні філософи. В філософії розкривається суть діяльності людей, показується, що суспільні відносини – складна і багатопланова система. Спираючись на історико-фі-лософський досвід, сучасна соціальна філософія вважає джерелом суспільних відносин людську життєдіяльність. Праця, втілена в її продуктах, з’єднує людей у єдине ціле, перетворює життєдіяльність у життєдіяльність суспільних істот. Суспільно-історичний процес – це сплав діяльності і суспільних відносин, де перетворюються, по-перше, навколишнє середовище (природа), по-друге, соціальні структури, по-третє, сама людина. Тобто діяльність і суспільні відносини пронизують усі сфери суспільства – економічну, політичну, соціальну, духовну, культурно-побутову. Люди вступають у стосунки під впливом своїх потреб і інтересів. Тому правомірно вважати, що відносини є індивідуальними, особистими. А оскільки особа завжди включена в соціальну групу і певною мірою виражає інтереси групи, то відносини між індивідами водночас є і соціальними (суспільними) відносинами. Суспільні відносини – поняття для визначення необхідної суспільної форми людської діяльності, перетворюють практичну діяльність людей у суспільно-історичну практику. Практика об’єднує діяльність і суспільні відносини в єдине ціле, конкретно-історичний процес. Не протиставлення чи безоглядне ототожнення діяльності та суспільних відносин, а принцип єдності – непорушна методологічна настанова пізнання суспільства як системи.
Формуються відповідні предметні суспільні відносини: матеріальні, духовні, ціннісні, морально-правові, естетичні, релігійні. Суб’єктами діяльності в історії суспільства є й окремі особи, і історичні спільності (сім’я, рід, класи, нації та ін.), стійкі об’єднання та інститути людей (держава, партії) і суспільство. Суспільними формами їх діяльності є багатоманітні суспільні відносини. За ознакою суб’єкта діяльності суспільні відносини поділяються на сімейні (родинно-побутові), родові, класові, національні, міждержавні.
Справа в тому, що духовні форми (наука, мистецтво, релігія тощо) у конкретно-історичному
процесі часто визначають життєдіяльність людини і напрямок розвитку суспільства. Справді, чи можливо ігнорувати духовні відносини у виробництві? Виробництво, як трудова діяльність, в системі суспільних відносин має не лише базові економічні відносини. До системи виробництва входять і відносини правові, моральні, організаційні, соціально-психологічні тощо, хоча в процесі аналізу структури виробництва виділяється насамперед матеріальне виробництво, а разом з ним продуктивні сили і виробничі відносини. Плюралізм у розумінні суспільних відносин та їх взаємозв’язку забезпечує умови глибшого проникнення в їх суть та в суть суспільства як системи.
Осмислюючи питання про предметність сус-
Інституц.ональнад.яльнють пільних ВІДНОСИН) варто звернути увагу на та шститущональн. вщносини інституціональну люд^ьку діяльність, яка за-безпечує відносну стабільність зв’язків і стосунків між людьми в рамках суспільства і зв’язана з багатьма соціальними інститутами, такими як сукупність соціальних установ соціальної структури суспільства, соціальні умови і культурні норми, що визначають стійкі форми соціальної поведінки і діяльності. В економіці – це поділ праці, власність та інші інститути, у політичній – держава, армія, політичні партії, існують і такі інститути, як сім’я, виховання



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Горлач)