Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Горлач) скачати онлайн-> 4. Філософія історії та її еволюція

4. Філософія історії та її еволюція


Історія та філософія історії
Термін філософія історії вперше застосував французький філософ XVIII ст. Франсуа Вольтер. Але спроби визначити суть та напрямок розвитку суспільства виникали ще в стародавній період. Усі видатні філософи – водночас видатні історики, а видатні історики -водночас видатні філософи. І все ж між історією та філософією історії – є суттєві відмінності. Історія, як наука, вивчає минуле суспільства у всій його повноті, конкретності та багатоманітності. Філософія ж історії, охоплюючи суспільний розвиток у цілому, відокремлює основні тенденції та особливості його, характерні для всієї історичної цілісності і для важливіших її етапів, ставить питання про сенс історії, її єдність та багатоманітність. Перше історичне знання синкретичне, історико-філософське, а першими історіософами є Геродот і Платон, Фукідід і Арістотель, Плутарх і Таціт, Ціцерон і Августій Блаженний. Основними проблемами філософії історії виступають проблеми життя та ролі дійових осіб в історії. Досліджувалось історичне буття людей в соціумі, його істинна суть. Визначались основні сюжетні пошукові лінії: вивчення класової будови соціального, конфліктної природи суспільних відносин, економічного та соціально-політичного розмежування (Огюстен Т’єррі, Франсуа Гізо, Огюст Мін’є); визначення закономірного і прогресивного характеру історичного процесу (Франсуа Гізо, Фрідріх Шлоссер); дослідження ролі економічних та соціально-політичних факторів історії (Франсуа Гізо, Георг Маурер, Сен-Вікторський Гуго); розробка методів аналізу історичних досліджень (Леопольд Ранке, Микола Грот); створення цілісних моделей всесвітньої історії, визначення закономірностей її розвитку, особливостей прояву в певних культурах, регіонах та державах (Іммануїл Кант, Георг Гегель, Карл Маркс, Макс Вебер, Вільгельм Дільтей, Арнольд Тойнбі, Освальд Шпенглер).
XX ст. збагатило історіософію творами визначних мислителів -Карл Ясперс, Питирим Сорокін, Михайло Грушевський, Бенедетто Кроче, Бертран Рассел, Карл Поппер, Моріс Корнфорт. Історичне мислення – важливіша складова соціально-філософського освоєння суспільства, розкриває джерела етно-національних конфліктів, прогнозує нововведення, економічні та соціально-політичні реформи, є теоретичною основою організації і ефективності державної системи управління.
Поняття історизму
Поняття історизму у філософії і історії є центральним, оскільки є важливішим методологічним принципом, що створює можливості виявлення джерел історичних явищ, закономірності суспільного розвитку. Спираючись на поняття історизму, філософія історії вивчає історію суспільства як свій предмет. Оскільки ж реальна історія безкінечно багатоманітна складовими та їх еволюцією, предметом філософії історії є не безпосередня життєдіяльність індивідів, а певна ідеальна модель, в якій відбивається ця життєдіяльність. І розуміється ідеальна модель по-різному. Спочатку під соціальною історією розуміли історію політики -взаємовідносин соціальних класів, держав. Пізніше її ототожнювали з історією повсякденності – виробництва, побуту, звичаїв, способу життя, традицій. Згодом предметом філософії історії стали розглядати глибинні процеси суспільного життя, в тому числі еволюцію духовності людини, що не менш, ніж об’єктивні фактори, зумовлюють життєдіяльність людей в соціумі та їх історію. І справді, у будь-яку історичну епоху поведінка людей у суспільстві зумовлена, зрештою, тією картиною світу, системою цінностей, культури, що утвердилася в їх свідомості. Починаючи з Макса Вебера, соціальну історію розуміють як історію культури, релігії, традицій, звичаїв. Невипадково більшість істориків перекваліфікувалися на культурологів.
Отже, предметом філософії історії є історія єдності відносно самостійних явищ: історія подій, повсякденності та людського духу. Проте не всі вчені поділяють ідеї історичного мислення, його евристичні можливості. Теоретики позитивізму – Рудольф Карнап (1891-1970pp.), Отто Нейрат (1882-1945pp.), Бертран Рассел (1872-1970pp.), Карл Поппер (1902-1993 pp.) заперечують принцип історизму. Так, Карл Поппер обмежує історизм дослідженням конкретних історичних фактів і відкидає історизм як визнання універсальних законів історії. А тому наукова теорія історії, на думку Карла Поппера, неможлива.
Еволюція та плюралізм філософії історії
Історичні знання давно зафіксували ритм та «повторення» історичних подій через 4, 12, 36, 100, 144 роки. Так сформувалася ідея циклів – маятникоподібних, колових, спіралеподібних, хвильових, а разом з тим і загальна траєкторія суспільного розвитку. Що є фундаментом історичного розвитку? Одні вважають – культура (Питирим Сорокін), інші – цивілізація (Жан-Жак Руссо), треті – суспільна формація (Карл Маркс). Карл Маркс розглядав історію людства як закономірний природничо-історичний процес прогресивної зміни суспільних формацій – первіснообщинної, азіатської, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної, основу яких становить спосіб виробництва засобів життя. Зміна формацій – лінійний, спрямований революційний процес. Це – об’єктивний підхід до історії, що не повно враховує суб’єктивність. Марксистський погляд на майбутнє заслуговує на критичний перегляд. Але концепція історизму міцно ввійшла в соціальну філософію – від Августіна Блаженного до сучасності. Августін Блаженний зв’язував історичний характер соціуму з Богом, Георг Гегель – з абсолютною ідеєю, Карл Маркс – з внутрішніми факторами історичного процесу суспільства. Простежуючи історію розвитку суспільства, Карл Маркс вводить поняття суспільна формація, що стає одним з наріжних в контексті концепції. Поняття суспільно-економічна формація досить вдале, охоплює відразу два зрізи людського суспільства – суспільство як процес і як стан, структуру системи відносин, стосунків між людьми. Коли ж розглядати формації Землі, то визначається певний її стан, пласт, процес формування. І якщо суспільство – найвища, найрозвинутіша соціальна форма руху матерії, то соціальна форма руху суспільства є найвищим ступенем розвитку природи, а сама історія є частиною історії природи, становлення природи людиною. Отже, суспільство .-найзагальніше поняття для характеристики світу людини і відмежування його від світу природи.
Суспільно-економічна формація характеризує уже не світ людини в усьому його структурному розгалуженні й на всьому протязі, а лише те чи інше формоутворення всередині певного світу людини. Карл Маркс відзначаючи, що суспільні відносини, при яких виробляють індивіди продукти, змінюються, перетворюючись із зміною і розвитком матеріальних засобів виробництва, продуктивних сил, доходить висновку, що виробничі відносини у своїй сукупності утворюють те, що називають суспільними відносинами, суспільством, і при тому утворюють суспільство, що перебуває на певному ступені історичного розвитку. Античне суспільство, феодальне суспільство, буржуазне суспільство – такі сукупності виробничих відносин, кожна з яких разом з тим знаменує особливий ступінь історичного розвитку людства. Термін суспільно-економічна формація, точніше економічна суспільна формація, використовується Карлом Марксом для визначення первісного суспільства. Для визначення первісного суспільства Карл Маркс користувався терміном суспільна формація. Рабовласницьке, феодальне і комуністичне суспільства Карл Маркс називає суспільно-економічною формацією, порівнюючи з буржуазним суспільством. Суспільно-економічна формація частіше трактувалася як сукупність виробничих відносин, суспільна формація – як сукупність суспільних відносин. Використовуються і терміни історична формація, економічна формація, формації суспільного виробництва. Отже, основними значеннями формації у Карла Маркса є: по-перше, історично визначена сукупність суспільних відносин; по-друге, економічна структура суспільства взагалі; по-третє, ступінь історичного розвитку суспільства: первинний – докласове суспільство; вторинний – класове; третинний – безкласове суспільство, історичний тип суспільства і його різновиди (формації). Основні ж значення формації дещо інакше подаються Володимиром Леніним, який вказував, що суспільно-економічна формація є сукупність виробничих відносин, що суспільна формація історично визначена сукупність суспільних відносин і що суспільно-економічна формація жива, стержнем її є система виробництва. Пізніше формаційний підхід до історії вульгаризується, поступово трансформується у формаційний редукціонизм. В сучасних умовах відбувається наукове переосмислення марксистської концепції суспільства, визначається її обмеженість та надбання.
Заслуговує уваги теорія соціальної еволюції, що запропонована Юргеном Хабермасом, який вважає головними людськими формами життєдіяльності не працю, а спілкування і мову. Мова, мовна комунікація і мовне розуміння є тим надприродним явищем, що забезпечує рівень соціокультурного розвитку, формування людини як носія загальних комунікативних ролей. Все залежить від характеру комунікації. Ось чому історію форм праці Юрген Хабермас намагається замінити історією комунікативних процесів у трьох основних сферах людської діяльності: праці, мові та владі. І тут визначальну роль відіграє розуміння людиною суті соціального, тобто знання. Тому історичний процес є соціокультурним процесом навчання, освітою, а фундаментальна основа соціальності – навчання кожного індивіда. Рівнем навчання визначається еволюція суспільства, що пройшла чотири суспільні формації – передвисококультурну, традиційну, капіталістичну і посткапіталістичну (державно-соціалістичну). Перехід від однієї до наступної формації відбувається шляхом політичної дискусії, свідомої заміни принципів суспільної організації, а не шляхом революції.
Теорія соціальної еволюції укорінена в історицизм Вільгельма Дільтея. Відомий німецький мислитель Вільгельм Дільтей в основу концепції історії поклав людську свідомість та її структуру. Вважаючи основним у свідомості емоції, Вільгельм Дільтей вважає, що емоційність виходить за межі раціональності, втілюється у волі і формує історичну реальність як переживання. Ось чому вивчення історії людства є співпереживанням з дієвими особами історії і не може стати наукою. Мета історичного пізнання – розкрити внутрішню активність людського духу. А так як історик мусить витлумачити історію з позицій сучасності, то у кожного історика свій присуд; ось чому історія полімірна, а не одномірна, а її методом є співпереживання. Італійський неогегельянець Бенедетто Кроче вважає, що люди у творенні історії керуються об’єктивним духом, який і належить вивчати історикам. Історія людей є історією ідей. Головними силами історії є п ‘ять світоглядів: католицизм, авторитаризм, демократизм, комунізм і лібералізм. Близько до неогегельянства є неотомізм, що в основу історії суспільства покладено ідею Бога. Так, французький філософ Жак Марітен вбачав у історичному процесі підпорядкування Божому провидінню і його гуманістичний зміст. Така єдність Божого та земного – умова забезпечення інтегрального гуманізму суспільства. Його пріоритетами є: солідарність підприємців і трудящих в межах корпорацій, «персоналістська демократія», християнізація духовної культури; екуменічне зближення релігій. Причиню людських страждань є втрата сенсу життя через відхід від Бога. А тому прилучення до слова Божого є єдиною стежиною людей до гуманізму та сенсу історії.
Особливе місце в еволюції філософії історії посідає Франкфуртська школа – Макс Хоркхаймер, Теодор Адорно, Герберт Маркузе. Проголосивши аутентичними спадкоємцями марксизму, франкфуртці фактично відкидають матеріалістичну теорію історичного процесу, заперечують її евристичні можливості, зв’язують з нею історичні помилки (соціалістична революція, диктатура пролетаріату), нищення гуманних ідей людства – істини, свободи, справедливості. Цікаву концепцію сформулював французький філософ Раймон Арон на основі поняття розуміння. Розуміння «вмонтовує» в теорію історії поняття про причинність, випадковість, свободу тощо. Історичне пізнання – це пошук в минулому себе та інших. Варіантів пошуку безліч. Тому історія не може стати об’єктивною, а є інтерпретацією істориків, а тому завжди релятивістська. Історія людства – це ірраціональний перебіг подій, де немає фундаментальних законів, єдності світової історії, суспільного прогресу. Модель майбутнього суспільства, за Раймоном Ароном, індустріальне суспільство без соціалізму, міжнародних робітничих рухів, марксизму-ленінізму. Німецький філософ-екзистенціаліст Мартін Хайдеггер створив концепцію всесвітньої історії не на суб’єкт-об’єктному її розумінні, а на понятті існування людини в пануванні свободи, як істинному бутті. Світова історія – це буття народу в світі: у своєрідній системі символів, цінностей, принципів, міфів. Зміст зафіксовано в мові і передається від покоління до покоління у традиційних звичаях. Завдання традиції – залучити молодь до розуміння міфу. Так формується цілісність народу, зберігається історичність як буття у світі. Суть історизму – ідейно-моральна та духовно-світоглядна єдність поколінь, що через віки несуть і втілюють у предметно-практичні форми культури свою однаковість – ментальність, що відрізняє їх від інших народів світу, забезпечує їм рівноправне співбуття в лоні всесвітньої історії. Сенс світової історії народу – зберегти задану міфом єдність землі, неба, смертних і богів.
Історіософія Мартіна Хайдеггера співзвучна з українською ментальністю і сучасними реаліями України. Близько до хайдеггерівсь-кої є концепція історичного процесу німецького філософа Карла Ясперса. Суспільна історія розпочинається з людини, її духовності, заснованої на вірі. Дух забезпечує цілісність цивілізації, єднає народи у прагненні до свободи, застерігає від раціональних утопій. Ця концепція протистоїть і теорії циклів Освальда Шпенглера і матеріалістичній теорії Карла Маркса: теорія циклів, за Ясперсом, роз’єднує народи, а матеріалістична теорія недооцінює духовність. Дещо в іншому цивілізаційному ракурсі розглядає історичний процес англійський соціолог Арнольд Тойнбі: циклічність – це послідовна генеза локальних цивілізацій, з однаковими циклами народження, зростання, катастрофи, розлад, загибель. Врятувати західні цивілізації можна лише шляхом посилення релігійно-духовних засад та моральних факторів суспільного життя.
Історія суспільства – це відповідь на виклик Логоса Божественного закону. Осягнення історії і є розуміння суті божественного виклику, а розуміння у кожної людини своє. Історію рухає творча еліта. Цивілізація прийде до загибелі, бо її руйнують економічні та політичні суперечності наддержав. Люди повинні милосердно об’єднатися на засадах вселюдських пріоритетів та моральних цінностей. Таку ж орієнтацію пропонує американський філософ Френсіс Фукуяма на основі лібералізму. В сучасних умовах лібералізму загрожують релігія і націоналізм. Майбутнє історії сумне: наступає кінець історії.
Цивілізаційна теорія в основному розроблялася немарксистськими мислителями. Формаційне членування історії людства, попри свої недоліки – однолінійної спрямованості, абсолютизації матеріальних факторів, соціалізації особистості тощо, сприяло глибокому аналізу важливіших факторів суспільного розвитку: суть соціального, праця, мова, суспільне буття, суспільна свідомість, основні сфери суспільного життя, суспільні відносини тощо. Проте за межами формаційності залишилися явища духовного порядку, властивості особистості, індивідність життя, що знекровлювало цю концепцію. Обмеженості формаційності переборює цивілізаційнип підхід до історії.
Історія людської цивілізації демонструє єдність долі народів та світових культур. Повернення України та інших країн соціалістичної співдружності в загальноцивілізаційне русло – безальтернатив-не. Теоретична і практична проблема – в іншому: на яких засадах соціального життя здійснювати поворот.
Світова історіософія від Конфуція до сучасності цивілізаційним вважає те життя народу, нації, країни, яке грунтується на за-гальноісторичному досвіді, вираженому фундаментальними поняттями: праця і власність, соціальна справедливість і влада, громадянська культура і особиста свобода. Ці поняття є головними цивілізаційними засадами теорії і цивілізаційного суспільства.
Однією з головних засад є праця. Цивілізованим вважається суспільство, де власний добробут і соціальний статус людина набуває завдяки своїй праці; друга засада – власність як основа людського Я. Цивілізаційним є суспільство, що забезпечує плюралізм форм власності за домінуючої ролі приватної власності. Третє соціальне явище цивілізації – влада: лише правова державна влада сприяє налагодженню соціального управління, дозволяє взаємоузгодити волю та дії людей і спрямувати їх на вирішення суспільних завдань; четверта – соціальна справедливість як визначальний принцип і норма суспільного життя, міра соціального добра для кожної людини – за її заслугами; п’ята -загальнолюдські пріоритети в організації життя суспільства; забезпечення культурного прогресу людства і пріоритету особистості та ЇЇ духовних свобод – шоста важливіша цивілізаційна основа суспільства.
Повернення до магістральних шляхів розвитку цивілізації є поворотом до світової культури як людського способу самозабезпечення особистості та народу. Мова йде про спрямованість суспільно-історичного процесу на зламі другого – третього тисячоліття нашої ери: прямує вперед до вищих щаблів життя, по шляху прогресу, чи — назад до первісних його форм. В сучасних умовах це питання таке ж актуальне, як і двадцять п’ять століть раніше.
Проблема прогресу
Прогрес від латинського progressus – є такий напрямок у розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого, це самопородження і самовідновлення суспільства. Саме поняття прогресу нерозривно зв’язане з тим чи іншим уявленням про характер розвитку і його спрямованість і є опозицією поняттю регрес. Поняття регрес означає перехід від вищого до нижчого, від більш досконалого до менш досконалого. Джерелом суспільного регресу можуть бути різні ілюзорні ідеали, яким не судилося здійснитися, відсутність теоретичного обґрунтування варіантів досягнення майбутнього, нехтування історичним досвідом, брак компетентності в організаторів процесу, брак культурної підготовки учасників процесу. Регрес можуть спричинити зовнішні сили – природні і суспільні. В період занепаду суспільства у дію вступають нові сили. Після розв’язання конфлікту суспільство починає нове сходження щаблями прогресу. Отже, історичний процес – надто суперечливий.
Ідея соціального прогресу виникає в історіософії античності, зв’язувалася з розвитком освіти, знань, техніки та виробництва. Чіткіш орієнтири суспільного прогресу виявлені в епоху становлення буржуазного способу виробництва. Англійський філософ Френсіс Бекон зосередив увагу па прогресі науки і техніки. Багато цікавих ідей висунули соціалісти-утопісти -Томас Мор, Томмазо Кампаиелла. Але вперше теоретично обгрунтував концепцію прогресу французький філософ і економіст Аин Тюрго. Вчений визначив прогрес як загальний закон історії, що функціонує на основі людського розуму. Звідси – заклик до боротьби з невіглаством, за розширення кругозору і зростання знань. Клод Гельвецій закликає знищити невігластво і створити умови для здійснення великих реформ. Жан Кондор-се визначає теоретичні та методологічні засади розуміння суспільного прогресу. Рух історії є результатом безкінечної здатності людства до розуму, що розшифровується як прогрес конкретного людського знання. Науковий прогрес забезпечує прогрес промисловості, а прогрес промисловості прискорює наукові успіхи, і такий взаємовплив повинен бути зарахованим до наймогутніших причин удосконалення людського роду. Всю історію Жап Кондорсе поділяє на ряд етапів розвитку людського розвитку: об’єднання племен у боротьбі з природою; відокремлення землеробства від скотарства, поява писемності; людський розум Греції; розвиток наук до Середньовіччя, культурне піднесення епохи хрестових походів; відродження наук на Заході до винаходу книгодрукування; від книгодрукування до секуляризації наук; від Декарта до Французької республіки; відкрита епоха сучасності па шляху до цивілізації. Головна проблема – знищення нерівності між націями; друга – встановлення соціальної рівності; третя – вдосконалення людини. Жап Коидорсе вперше розробив теорію прогресу людства, головним джерелом якого є розум, а не матеріальне виробництво.
Ідею прогресу, його суперечності з позицій матеріалізму розглянули Карл Маркс та його послідовники. Головне – доведення того, що прогресивна хода людства є природно-історичним процесом зміни суспільних формацій. Проте не всі історіософи вірили в суспільний прогрес. У філософській думці окреслено три відносно самостійних лінії заперечення прогресу: перша – заснована на думці про неповторюваність, унікальність культури народу (Вільгельм Дільтей, Броніслав Мали-новський, Клод Леві-Стросс); друга – на суперечності прогресу, наявності регресу (Жан-Жак Руссо та Іммануїл Кант, Бертран Рассел та Арнольд Тойнбі, Питирим Сорокін та Раймон Арон); третя допускає прогрес тільки в окремих галузях життєдіяльності людей (Ос-вальд Шпенглер – у циклах цивілізацій, Карл Ясперс – у галузі науки і техніки). Сучасна філософія ставить питання про виважене переосмислення проблеми суперечливого характеру прогресу в аспекті свободи людини.
Прогрес здійснюється, як правило, за рахунок інтересів тих чи інших соціальних верств. Другі відстоюють ненасильницький характер змін життя шляхом морального самовдосконалення особистості (Махандас Ганді) та благоговіння перед життям (Альберт Швейцер). Треті вбачають суть прогресу в природничо-історичному, закономірному процесі розвитку суті суспільного індивіда та суспільства, як процес сходження до більш високих і досконалих форм суспільної організації. Тут суть процесу постає як взаємозв’язок потреби та діяльності, або точніше – як діалектика закону підвищення потреб і закону підвищення діяльності, що певно ґрунтується на діалектиці суспільного виробництва.
Концепції прогресу не позбавлені позитивів. Але життєві реалії складніші ніж уявлення про них. Насильство і ненасильство, жорстокість і гуманізм, руйнування творення так тісно переплетені, що марно сподіватись на якийсь «чистий» суспільний прогрес. Тому здійснення прогресу потребує постійних теоретичних пошуків, які б узагальнювали соціальний досвід і нові теоретичні реалії для уникнення соціальних катастроф.
Визначити суть та механізм суспільного проблема прогресу допомагає поняття його критерію.
критерію прогресу Просвітники XVII ст. критерієм прогресу
вважали людський розум. Пізніше Георг Гегель – рівень свободи світового духу. Марксисти – рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, компонентом яких є людина – головна продуктивна сила. Таке розуміння критерію суспільного прогресу надто загальне, не враховує реальних фактів – ефективності виробництва, рівня споживання матеріальних і духовних благ, розвитку науки та культури тощо. Крім того, цивілізоване суспільство вважає людину мірою всіх речей, а об’єктивний критерій – її компонентом (а не навпаки).
Людський вимір історичних подій містить в собі ментальність народу, що і є своєрідним ситом, що відсіює усі покидьки історії.
Сучасна філософія історії вважає інтегративним критерієм суспільного прогресу рівень гуманізації суспільства, становище в ньому особи – рівень її економічної, політичної, соціальної та духовної свободи; рівень задоволення її матеріальних та духовних потреб; стан її психофізичного та соціального здоров’я. Синтезуючим покажчиком усіх таких якостей є тривалість життя людини. Цей критерій показує, в якій мірі людина може самореалізуватися і забезпечити життєдіяльність суспільства як системи, що саморозвивається. З точки зору інтегративного критерію, кожна суспільна формація чи цивілізація настільки прогресивніша, наскільки розширює коло прав і свобод особистості, створює умови для її самореалізації, розвитку її потреб і удосконалення її здібностей. Тобто, змістом суспільного процесу є олюднення людини.
З аналізу критерію суспільного прогресу можна зробити висновки: абсолютного критерію суспільного прогресу немає; кожна історична епоха вимагає своїх відносних критеріїв; в сучасну епоху людині необхідно переключатися на розвиток духовності; економічна криза, особливості комп’ютерно-інформаційного прогресу вимагають утвердження самоцінності життя як вирішального критерію суспільного прогресу.
Світ вступає у нову історичну епоху розвитку, де співвідносини історичної необхідності та свободи інші, ніж у попередній історії. І знову актуалізується питання: куди йти? Пошуки відповіді на таке питання привертають увагу історіософії до проблеми членування історичного процесу. Суспільство кінця XX ст. філософи розцінюють по-різному: науково-технічною революцією, соціотехнічною революцією, технологічною революцією, інформаційно-комп’ютерною революцією, інформаційно-екологічною революцією тощо. За всіх відмінностей спільним є: визнання революційного характеру суспільства, а стрижнем революції є електронно-комп’ютерна та біотехнологічна технології, інформатизації усіх сфер суспільного життя. Не випадково, все більш філософів визначають суспільство як інформаційне суспільство, що започатковує нову цивілізацію. її називають по-різному – постіндустрі-альною, інформаційною, інформаційно-екологічною. Філософію історії непокоїть те, що всі ці зміни не зробили життя людства щасливішим, безпечнішим. Наростають почуття невпевненості, розгубленості, страху перед можливим поневоленням роботами. А це – поживний ґрунт для відродження ідей фундаменталізму, що фанатично прагне кардинальних змін особистості та суспільства. Знову експлуатується ідея примусового шляху в демократію, в капіталізм, комунізм. До того ж пробують це здійснити за допомогою комп’ютерної техніки і технології. Насильницький характер фундаменталізму робить його найбільшою загрозою в суспільстві. Отже, суперечливий хід історії зумовлює філософію історії шукати шляхи запобігання руйнівних процесів.
Роздуми про майбутнє спричинили в західній соціальній філософії формування відносно самостійного напряму – футурології з трьома розгалуженнями: апологетична футурологія, що виправдовує існуюче західне суспільство на інформаційній основі (Збігнєв Бже-зинський) і ліворадикальна футурологія — прогнозує крах західної цивілізації через нарощення науково-технічної революції (Анрі Ус-коу); реформістська футурологія – обґрунтовує необхідність конвергенції капіталізму з соціалізмом (Деніел Белл). Який з напрямів підтвердиться історичним розвитком – покаже майбутнє, в яке пильно вдивляється філософія історії. Безсумнівним є те, що суспільство -найскладніша система, що входить до суперсистеми Землі та Космосу. Джерелом суспільства є вектор різних сил: природних, соціальних та духовних, співвідносини яких змінюються з ходом історії. В такій ході реалізуються далеко не всі потенційні можливості, а загальною закономірністю є непередбаченість багатьох подій. Людство спроможне вижити і розвиватися, якщо виключить насильство у вирішенні всіх проблем суспільства і забезпечить права кожної людини і біосфери на існування відповідно з їх суттю.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Горлач)