Головна Головна -> Підручники -> Підручник Аграрне право України (Погрібний О.О.) скачати онлайн-> Розділ 6. Правове регулювання переходу до ринкових відносин в АПК § 1. Загальні питання ринкових перетворень на селі

Розділ 6. Правове регулювання переходу до ринкових відносин в АПК § 1. Загальні питання ринкових перетворень на селі



Про необхідність змін говорять там, де існуючий стан речей не задовольняє. Ринкові перетворення й аграрна реформа започатковані у зв’язку з тим, що стара радянська адміністративно-командна система господарювання показала свою неефективність. Більшість колгоспів і радгоспів, утворених у ході насильницької колективізації, були збитковими. У них впроваджувався позаекономічний примус до праці, відновлювалися феодальні методи експлуатації селян. Практикувався механізм “ножиць цін”, тобто завищення цін на продукцію промисловості та заниження — на сільськогосподарську, що призвело до зубожіння села. Внаслідок такого пограбування зростало відчуження селян від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці, сільське господарство значно відставало від передових аграрних технологій розвинених країн, що робило його щораз менш ефективним.
Механізм адміністративно-командної планової економіки передбачав монополію державної власності на засоби виробництва, в тому числі природні ресурси, застосування жорстких методів бюрократичного централізму в управлінні сільським господарством, тобто адміністративних наказів (команд) і примусу; самоврядування обмежувалося в усіх царинах суспільного життя, забезпечувалася майже повна зайнятість населення, але розподіл матеріальних благ здійснювався централізовано на плановій основі. Планування відігравало важливу роль, позаяк держава зосереджувала всі трудові й матеріальні ресурси, а тому управляла ними для досягнення своїх цілей.
Що ж було поганим у плановій економіці? Безперечно, вона мала і свої плюси: майже 100% зайнятість населення, залучення практично всіх трудових і матеріальних резервів до суспільного розвитку, єдина централізована воля, яка спрямовувала суспільство на пошуки шляхів розвитку держави. Проте така система може бути ефективною тільки за умови відсутності помилок в управлінні й плануванні: найменший прорахунок, помилка перекошували всю систему — саме через це й виникали дефіцити товарів широкого вжитку й черги у крамницях.
Але особливо негативним моментом планової економіки було – знищення стимулу людини до ефективної творчої праці. Повна зайнятість позбавляла людей страху втратити роботу, індивідуальна ініціатива не заохочувалася: від працівників вимагалося тільки виконувати команди. Це штучно зменшувало резерв інноваційного розвитку, що зрештою призвело до значного технологічного відставання країни від розвинених країн. А відсутність стимулів до творчої праці — до неефективного господарювання, невідповідального ставлення до своєї роботи і значного зниження якості вітчизняної продукції, а відтак — до зубожіння країни.
Що являє собою ринкова економіка й чому держава взяла курс на перехід до ринку? Ринкова економіка або ринкове господарство згідно з теорією Адама Сміта — це лад, в якому відбувається вільна гра ринкових сил. Природною рушійною силою господарського розвитку є прагнення індивіда до реалізації своїх економічних інтересів. Дбаючи про свої інтереси, така економічно вільна особа покращує як свій добробут, так і примножує багатство суспільства. Рушійними економічними силами ринкової системи господарювання є приватна власність на засоби виробництва, вільна конкуренція, яка вирівнює попит і пропозицію. Держава відіграє другорядну роль: організація охорони громадського порядку, освіти, оборони, розв’язання екологічних проблем тощо.
Це класична теорія ринкової економіки. Вона показала свою неефективність у часи великої економічної депресії в США та монополізації ринку, що зумовило посилення державного регулювання економічних процесів. Тому згодом виникли інші теорії: “соціального ринкового господарства”, “держави загального добробуту” тощо, які передбачають змішану систему ведення господарства: ринкова економіка з різним ступенем державного регулювання. Приватна власність не заперечує державної власності, а ринкові закони — державного регулювання господарства. Ринкова система господарювання характеризується плюралізмом форм власності, регулюванням ринкових законів попиту і пропозиції. Вона має свої мінуси: певний рівень безробіття; високий рівень лібералізації, який, з огляду на український менталітет, був сприйнятий як вседозволеність; відсутність централізованої системи державного планування, що призвело певною мірою до відсутності ефективного управління господарськими процесами. Однак ринкова система має й свої істотні переваги: вищий рівень свободи і приватна власність на засоби виробництва стимулюють приватну ініціативу, творчу діяльність, інноваційний розвиток господарства, впровадження новітніх технологій, а конкуренція — боротьбу за якість продукції, пошук ринків збуту, що задовольняє насамперед споживача.
Проблемою України під час переходу до ринкових методів господарювання є нерозуміння кінцевої моделі, на досягнення якої спрямовані ринкові перетворення. На початку реформ держава припустилася істотної помилки, зруйнувавши централізовану планову систему господарювання, сподіваючись на формування класичної ринкової економіки за теорією А. Сміта. При цьому не було єдиної програми чи концепції таких перетворень. Відсутність навчання керівництва підприємств і населення основам господарювання в нових умовах призвело до спаду виробництва й затяжної економічної кризи. Менталітет пересічного українця, змінений радянською системою, не дозволяв населенню ефективно скористатися всіма благами ринкової свободи. Це спричинило неефективність економічних перетворень, особливо на селі, яке традиційно відзначалося консервативним менталітетом.
Зрештою з’ясувалося, що обійтися без державного регулювання ринкової економіки не можна. Згідно з Основними засадами і напрямами становлення економіки України в кризовий період, схваленими постановою Верховної Ради України від 15 червня 1994 р., курс було взято на формування змішаної системи господарювання: поєднання державного регулювання з приватною ініціативою. Напевне, така модель має бути найефективнішою: помилки централізованого державного управління тепер виправлятимуться приватними підприємствами: досвід Югославії показує, що навіть коли державне господарство було повністю зруйноване внаслідок військової операції НАТО, забезпечення населення продуктами споживання, завдяки приватному секторові народного господарства, практично лишилося на довоєнному рівні. Приватна ініціатива має стимулювати інноваційний розвиток держави. Така система має бути гнучкішою та ефективнішою.
Для переходу на нові методи господарювання на селі потрібно було здійснити приватизацію державної власності на засоби сільськогосподарського виробництва, в тому числі на землю, створення необхідних господарських і правових умов становлення й розвитку приватних господарств, зокрема формування інфраструктури аграрного ринку, а також навчання селян господарюванню в нових умовах. Існуюча в Україні модель ринкових перетворень передбачає реалізацію перших двох напрямів, але третій — практично ігнорується. На селі тривалий час зберігалася адміністративно-командна система господарювання: селяни підкорялися головам колгоспів і були практично позбавлені приватної ініціативи. Лише останнім часом під впливом прикладів ефективного господарювання окремих фермерів та інших приватних господарств свідомість селянина змінюється: він дедалі більше починає розуміти як можна використати переваги ринкової економіки.
Загалом ринкові реформи на селі поділяються на такі етапи:
І. Деклараційний етап (1990-1994 рр.): проголошення на офіційному рівні курсу на ринкові перетворення, формування багатоукладної ринкової економіки, забезпечення приватної власності на засоби виробництва і на земельні ділянки. У цей час приймають законодавчі акти, які регулюють порядок зайняття підприємницькою діяльністю, встановлюють основні засади приватизації майна і землі, закріплюють право приватної власності, вільного ціноутворення. Разом з тим, ці норми-декларації не прийняли консервативні селяни. І хоча на цьому етапі починається перетворення колгоспів на колективні сільськогосподарські підприємства, вони й надалі лишаються збитковими. Держава продовжує застосовувати щодо регулювання сільського господарства переважно неринкові методи адміністративно-командної системи господарювання: зберігаються “ножиці цін”, сільськогосподарська продукція реалізується переважно державі за її замовленням і за фіксованими державними цінами. Держава централізовано продовжує забезпечувати село машинною технікою, пально-мастильними матеріалами, засобами захисту рослин, надає дотації і кредити. Незважаючи на це, сільське господарство залишається збитковим, а держава щороку списує борги сільськогосподарських підприємств. Хоча в цей час і виникають окремі фермерські господарства та інші приватні сільськогосподарські формування, це скоріше винятки з правила, ніж загальна тенденція, бо селянам невигідно створювати приватні господарства.
ІІ. Інфраструктурний етап (1995-1998 рр.): зусилля держави спрямовані на поступовий перехід до ринкових важелів управління сільським господарством і формування інфраструктури аграрного ринку. Початком його можна вважати 18 січня 1995 р. — дату прийняття Указу Президента України № 63/95 “Про заходи щодо реформування аграрних відносин”, згідно з яким, селянам надали право самостійно розпоряджатися вирощеною сільськогосподарською продукцією, реалізуючи її за договорами через біржі, торгові та контрактові доми, заготівельні та посередницькі організації. У цей час створюються аграрні біржі, торгові доми, поступово формується аграрна ринкова інфраструктура, відпрацьовуються механізми вільного ціноутворення на сільськогосподарську продукцію і кредитування сільськогосподарських товаровиробників. Відтепер держава сама стає учасницею аграрного ринку й купує сільськогосподарську продукцію для державних потреб через ринкові механізми: на біржах, через аукціони тощо. Аграрна реформа прискорюється: провадиться приватизація та паювання землі й майна, зростає кількість приватних господарських формувань на селі. Проте ринкові перетворення не передбачали проведення широкої кампанії просвіти селян, через це вони переважно залишаються в управлінні голів колгоспів і не користуються можливостями створюваного аграрного ринку. Держава продовжує вживати не ринкові, а адміністративні заходи щодо забезпечення сільськогосподарських підприємств технікою, пально-мастильними матеріалами, а господарства залишаються збитковими і щороку держава змушена їм списувати борги. Вона поки що не має єдиної концепції аграрних реформ, тому провадить аграрні експерименти: виокремлює базові господарства для опрацювання ринкових моделей господарювання, вивчає та узагальнює їх досвід.
ІІІ. Концептуальний етап (1998-1999 рр.): у цей час опрацьовуються концепції аграрної реформи. Якщо раніше реформи провадилися без належного концептуального обґрунтування і прорахунку вжитих заходів, що призвело до їх непослідовності та частковості, чого навіть не передбачали ідеологи реформ. Впродовж цього етапу на основі узагальнення попереднього досвіду реформування опрацьовуються концепції аграрної реформи, що має забезпечити її комплексний і виважений характер. Його початком можна вважати 29 квітня 1998 р., коли Указом Президента України затверджені Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України на 1998-2000 роки. Власне цей документ і був однією з перших комплексних концепцій аграрної реформи й розвитку аграрного ринку. Він охоплював різні царини сільського господарства і був покликаний створити ідеологічне підґрунтя аграрних реформ. У цей час продовжує формуватися інфраструктура аграрного ринку, але вже на концептуальних засадах; запроваджується фіксований сільськогосподарський податок, який істотно зменшив податковий тягар на селян; закладаються основи диференційованого розвитку аграрного ринку. Річ у тому, що право Європейської Спільноти передбачає диференційоване регулювання окремих секторів аграрного ринку: ринку цукру, зерна, олії, молока та ін. Україна, намагаючись застосувати свою правову систему до права ЄС, починає диференційовано регулювати різні сегменти аграрного ринку. В усьому іншому спостерігаються ті самі тенденції, що й за Інфраструктурного етапу.
IV. Радикальний етап (1999-2000 рр.): пов’язується з прийняттям реформаторського Указу Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки”. Радикальність реформ полягала в тому, що протягом короткого періоду колективні сільськогосподарські підприємства були реформовані і на їх базі створені приватні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, агрогосподарські товариства, сільськогосподарські кооперативи та інші суб’єкти аграрного права, засновані на приватній власності. Як у роки примусової колективізації селян зганяли в колгоспи, так протягом 1999-2000 рр. відбувався зворотний процес: колективні сільськогосподарські підприємства реформували централізовано. Вони змушені були укладати з власниками земельних часток (паїв) договори їх оренди і виплачувати селянам орендну плату за користування земельними ділянками господарства, які були обтяжені правом членів господарства на земельну частку (пай). Земельна частка (пай) відтепер стала цілком новою правовою категорією, новим об’єктом прав, який можна було здати в оренду, укласти інші господарські договори щодо неї. І хоча на цьому етапі ще не забезпечувалося проведення просвітницької кампанії серед селян щодо порядку господарювання в ринкових умовах, такі радикальні заходи все-таки вплинули на свідомість селян, котрі відчули себе власниками. Реформованим сільськогосподарським підприємствам списується заборгованість, приймається Указ Президента України від 6 червня 2000 р. № 767/2000 “Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку”, який був націлений на прискорення формування його інфраструктури.
V. Закріплюючий етап (2001-2002 рр.): для того, щоб закріпити позитивні результати аграрної реформи, вживаються заходи щодо її моніторингу і подальшого формування інфраструктури аграрного ринку. В цей час приймається Закон України від 18 січня 2001 р. “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років”. Він передбачає формування механізму заставних закупок сільськогосподарської продукції (тобто можливості селян одразу продати продукцію державі та отримати кошти, а згодом, у разі її подорожчання на ринку, продати її іншому покупцеві, повернувши державі кошти й відшкодувавши витрати на її зберігання). Передбачається податкове стимулювання сільськогосподарського виробництва, пільгове кредитування та страхування, розвиток лізингу й фондового ринку. Важливою складовою аграрної реформи стає запровадження системи сільськогосподарських дорадчих служб. Концепцію становлення і розвитку мережі сільськогосподарських дорадчих служб в Україні затверджено наказом Мінагрополітики, Української академії аграрних наук і Національної академії наук України від 25 квітня 2001 р. № 114/36/165. Саме сільськогосподарські дорадчі служби покликані забезпечити ринкову просвіту селян. Це те, з чого треба було починати аграрну реформу. В Україні створюється близько 50 аграрних бірж, близько 600 агроторгових домів, понад 800 обслуговуючих кооперативів, понад 19 тис. заготівельних пунктів. Передбачаються заходи з розвитку експорту сільськогосподарської продукції. Запроваджується постачання села технікою, пально-мастильними матеріалами й добривами на ринкових засадах. Приймаються укази Президента України від 8 серпня 2002 р. № 694/2002 “Про заходи щодо прискорення розвитку аграрного ринку” і від 8 серпня 2002 р. № 695/2002 “Про заходи щодо розвитку іпотечного ринку в Україні”.
VI. Комплексний етап (з 2003 р. і до сьогодні): пов’язаний з Комплексною програмою розвитку аграрного ринку України на 2003-2004 роки, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 2003 р. № 271. Програма має комплексний характер і передбачає: формування інфраструктури аграрного ринку; розвиток сільськогосподарських дорадчих служб для забезпечення ринкової просвіти селян; забезпечення застосування високих інноваційних технологій у сільському господарстві; розвиток аграрної науки; виставкової та маркетингової діяльності та розв’язання цілої низки інших проблем. Ця програма дійсно має комплексний характер, оскільки ґрунтується на визначеній концепції аграрного ринку і охоплює різні аспекти його формування. Основні заходи з виконання зазначеної програми затверджені наказом Мінагрополітики України від 7 квітня 2003 р. № 98.








Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Аграрне право України (Погрібний О.О.)