Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Горлач) скачати онлайн-> 3. Правова держава. Громадянське суспільство

3. Правова держава. Громадянське суспільство


Розвиток суспільного поділу праці, в процесі якого виділяється певна верства людей, які управляють суспільним життям, розвиток виробництва і всього суспільства, поява додаткового продукту, укрупнення людських спільностей, розширення господарських та інших зв’язків, воєнні сутички та ін. викликали необхідність посилення управлінських функцій та утворення спеціального органу – держави.
У сивій давнині, до XVI-XVTI стст. поняття держава звичайно трактувалось широко і не відділялось від суспільства, яке держава організує та представляє. Одним з перших повне тлумачення держави дав Нікколо Макіавеллі. Раніше для визначення держави вживали різноманітні, конкретніші поняття: князівство, королівство, республіка, тиранія та ін. Нікколо Макіавеллі ввів правове поняття stato для визначення держави незалежно від її конкретних форм – як особлива, політична організація суспільства. Чітке розмежування держава, суспільство здійснено в договірних теоріях держави (Гоббс, Локк, Руссо та ін.). В теоріях суспільного договору поняття держава, суспільство історично ділиться і підтверджується, що існуючі спочатку вільні люди внаслідок економічної та іншої взаємодії утворили суспільство і потім для захисту безпеки, природних прав і свобод на основі добровільно укладеного договору, згоди створили спеціальний орган – державу. В вузькому розумінні поняття держава -об’єднання, що має верховну владу на певній території.
Природно, держава – історично перший інститут політичної системи. В умовах нерозвинутого політичного життя існували тривалий період лише формальні та неформальні об’єднання (аристократичні верстви, угруповання, цехові корпорації, моиашеські ордени та ін.). Кожній суспільно-економічній системі відповідає особливий тип держави. Перший з них – рабовласницька держава -диктатура класу рабовласників. На зміну рабовласницькій державі прийшла феодальна, що базувалась на феодальних виробничих відносинах, основу яких становила власність феодалів па землю, а держава стала диктатурою класу феодалів. її основною політичною формою стала монархія в різноманітних варіантах. Для феодального типу держави характерні величезна політична і ідеологічна роль церкви, що сприяла здійсненню влади феодалів над масою пригнобленого населения. Внаслідок антифеодальної революції виникає буржуазна держава. Буржуазія (фр. Bourgeoisie) – панівний клас капіталістичного суспільства, гир володіє основними засобами суспільного виробництва і який живе за рахунок експлуатації найманої праці. В період абсолютизму, засилля церкви поширюється теологічна концепція походження держави, в межах якої виникнення держави санкціонувалось волею божою (Августін Блаженний, Фома Аквіпський). В XVI-XVII стст. склався буржуазний світогляд, що прийшов на зміну теологічному. Суть його в тому, що державно-правові явища розглядалися як первинні. Тоді ж виникають і формуються вчення про природні права і суспільний договір (Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Жаи-Жак Руссо та ін.). Існують права кожної людини і всіх людей, які їм властиві від народження, і ці права не може відібрати знову ж таки Бог. Серед прав найцінніше право на життя, право па свободу, право власності, право справедливості.
Ідея природних прав є відображення принципу рівності всіх і справедливості. У тісному зв’язку з ідеєю природних прав виникає і вчення про суспільний договір. Тоді це реакція на релігійні теорії походження держави. Держава результат не божественної волі, а угода між людьми. Теорія випливає з розуміння держави як результату своєрідного договору, укладеного між сувереном володарем і підданими. Причини укладення договору пояснюються по-різному. В додержавному становищі люди користувались своїми природними правами. Проте, щоб уникнути реальних і можливих виникігути в майбутньому незруч-иостей, сутичок, а також з інших мотивів, люди вирішували вийти з природного становища і жити в становищ громадянському, укладали договір і створювали державу. Згода людей є основою всякої влади. Відображення її – договір. Договір зводиться до того, що кожна людина віддає свою особу під вище керівництво спільній волі і тим самим стає його учасником. Вся влада переходить до суверена, що створюється з учасників договору. Людина здобуває громадянську свободу і право власності. В результаті люди рівні в правах і за згодою. Першим в історії державним актом, проголосившим ідею народного суверенітету основою державного життя, стала Декларація незалежності США (1776 р.). Принцип поділу влади став запасом для теорії правової держави. Філософ Іммапуїл Кант вважав, що держава забезпечує торжество права, вимогам якого підкоряється народ. Громадянське, правове становище людей базується на апріорних принципах: свобода кожного члена суспільства як людини, рівність її з кожним як підданого; самостійність кожного члена суспільства як громадянина. В ученні філософа Иогаїша Фіхте відмічається, що між державою і індивідом складається своєрідний договір, за яким індивід погоджується па певне обмеження своєї свободи і підкоряється загальним рекомендаціям держави, а держава відповідно гарантує безпеку індивіду і його власності. Держава як над сила, що має переваги над силою кожного окремого індивіда може і повинна здійснювати примус відносно будь-якого члена суспільства, який порушує зобов’язання. Але примус має бути правомірним, тобто вплив повинен діяти відповідно з правом і законом.
В XIX ст. появляється насильницька теорія виникнення держави. Суть її зводилась до того, що держава виникла у первісній формі як організація переможців над переможеними, тобто актом насилля. Боротьба між переможцями і переможеними уступає боротьбі між станами, політичними партіями, державами (Людвіг Гумплович, Євгеній Дюрінг та ін.). Психологічна теорія походження держави (представники Лев Петражицький, Ганс Фрейзер, Габріель Тард та ін.) пояснює державу особливими властивостями психіки людей, психологічною потребою людей підкорятися. Держава – це організація, що створюється для управління суспільством з боку певних осіб. Відомий соціолог Еміль Дюркгейм не уник впливу органістських теорій походження держави. Прихильники органістських теорій порівнювали процес поділу праці з процесом спеціалізації різних органів живої істоти. В протилежність їм Еміль Дюркгейм вважав, що поглиблення поділу праці викликає появу нових форм влади. Держава виникає всюди та розвивається відповідно одним і тим же законам, виступаючи відображенням внутрішньої раціональності, що лежать в основі еволюції соціальної структури. На відміну від марксистів, які розглядали державу та особу, як дві чужі, протилежні сили, Еміль Дюркгейм бачив соціальне призначення держави у визволенні індивіду, поверненні особі свободи. Тоді ж формується і марксистська теорія походження держави. Розвиток матеріальної основи життя суспільства, зв’язаний зі зміною соціальної структури суспільства, виникненням виробництва, обміну з необхідністю веде до зміни соціальної структури суспільства, виникнення соціальної нерівності спеціалізованих верств, груп людей, які відрізняються за становищем і системою суспільних відносин та ставленням до засобів виробництва – суспільних соціальних класів. Між класами і майновими верствами людей розгортається боротьба за владу з тим, що в рішеннях влади знайшли відображення їх інтереси. Відбувається поступова зміна структури влади. Із влади всього суспільства вона стає владою верств, класу. Процес знаходить завершення в появі особливого суспільного інституту, що одержав назву – держава, продукт економічного розвитку та класових суперечностей, покликана служити інтересам економічно панівного класу. Виникнення в процесі розвитку суспільного виробництва приватної власності, класів держави. Таку точку зору па походження держави иайдетальиіше обґрунтовує марксизм. Хоча марксизм і визнає за державою функцію управління, виконання спільних справ, але все ж па передній план в діяльності держави ставить функцію класового придушення підлеглих. Держава – це машина для пригноблення одному класу іншим, машина, щоб тримати в покорі одного класу інші підкорені класи та соціальні верстви та спільності. Сучасна наука не заперечує важливого впливу виробничих відносин: економічно панівних класів на державу. Проте сама поява і існування держави безпосередньо пе зв’язується з виникненням приватної власності і класів. В деяких країнах створення держави історично передувало і сприяло класовому розшаруванню суспільства. Так, в Україні поглиблення соціальної нерівності і поява великих власників сталися, насамперед, за рахунок збагачення управлінського класу – князів, їх дружин і оточення. Згодом же економічно панівні класи захопили землі України, придушували державність українського народу, йшли на службу до російських, польських, литовських, угорських правителів’ або іноземних загарбників і населення шукало захисту і прихильності на стороні.
Держава – плід людського розуму, що визрів під впливом певних потреб і емоцій людини. Страх перед агресією інших людей, боязнь за життя і свободи, майно – найсильніший мотив, що спонукає людину до створення держави (Гоббс); людський розум, що привів до висновку про необхідність створення спеціального органу – держави, більш здатної забезпечити природні права людей, чим їх традиційні, додер-жавні форми співжиття (Локк). Договірні теорії держави відображають деякі реальні факти. Так, договірна система княжіння існувала в Київській русі в Чернігівському та Галицькому князівствах, де з запрошеним для правління князем на певний термін укладалась угода (договір). Під впливом теорії суспільного договору створювалась американська держава – США. Та політичною антропологією доведено, що реальна держава виникла не внаслідок добровільної передачі індивідуумами частини своїх прав спеціально створеному для захисту громадян суспільного порядку, а в ході тривалого природно-історичного розвитку суспільства. Звичайно ж, держава виникла не в силу однієї причини, а комплексу передумов, до яких належить і суспільний поділ праці і поява нерівності, приватної власності, і ускладнення суспільного організму, і суб’єктивні прагнення людей. А теоретичні пошуки філософів, юристів, соціологів, істориків поглиблювали розуміння проблеми, розкриваючи окремі її аспекти.
національна держава
Поняття суверенна національна держава тісно охоплює декілька взаємозв’язаних елементів — суверенні і національні, що характеризують системну сукупність якостей державного устрою. Практика світового національно-державного утворення і актів міжнаціонального співтовариства свідчить про те, що в процесі утворення національних держав формується і зміцнюється суверенітет національних, державних і особистих прав, природно, національний суверенітет – сукупність повновладдя нації та прав, що гарантують незалежність особи. Суверенітет націй здійснюється, насамперед, в можливостях вільного політичного самоуправління нації, в правах нації на територію, що склалася історично і наявність спільної економіки, природні ресурси та копалини, а також верховенство нації в законодавстві і формуванні державної влади і національної держави. Суверенітет людини передбачає реальні права на життя та незалежність світогляду, гарантії проти насилля, захист самостійності особи. Зрозуміло, суверенітет поділяється на суверенітет нації та суверенітет особи, але практично тісно зв’язані і взаємодіють: коли нація і особа вільно самовизначаються і особа не боїться за життя та незалежність світогляду.
Поєднання двох початків – верховенства та незалежності в понятті суверенітет має для держави і влади всіх рівнів такий же зміст, що і поняття свободи і права для людини. Для суверена і суверенної держави це не тільки право на незалежність і свободу від посягань і ззовні та всередині, але й право управляти, веліти, свобода приймати рішення, здійснювати всі функції верховної влади. Не випадкові тому й трактування суверенної влади як всевладдя, абсолютної або самодержавної монархічної волі та ін. В постійній боротьбі з безмежністю одноособової влади за обмеження держави на користь народу, суспільства і далі, в процесі становлення громадянських відносин і правової держави поняття суверенітет поширилось з особистої влади на владу держави, на прерогативу народу (звідси поняття суверенного, незалежного, сповненого правами та свободами народу), суспільства, нації, особи і самого права. Тому існує поняття невтручання у внутрішні справи людини. Захист суверенних прав, прав самостійно займатися своїми ділами дуже істотний у внутрішній та зовнішній політиці, особливо в період становлення національної держави, формування національних спільностей, нового суспільного, політичного або державного ладу. Проте суверенітет – об’єкт необхідних і неминучих обмежень внутрішніх, вимушених угод суверенних прав суспільних сил, що зустрічаються – держава та суспільство, уряд та народ, або особа, влада різних видів – законодавчої, виконавчої, судової тощо, зовнішніх -зустріч державних суверенітетів.
Суверенітет держави, народу або нації і навіть особи охоплює політичні, економічні, соціальні та правові основи. Матеріальною основою державного і національного суверенітету служить територія, певна власність, економіка, надбання культури, національна мова та ін., однаково як і гідність особи, здатної стати суверенною, виступає власність, знання, праця та володіння фахом, професією. Політичною основою суверенітету виступає стабільність держави, наявність досить розвинутої політичної організації та структури влади. Правовою основою суверенітету є конституція, декларації, загальновизнані принципи міжнародного права, національні традиції, звичаї та ін. Поняття державного та національного суверенітету закріплені в Статусі ООН у вигляді положень про суверенну рівність держав та права націй на самовизначення.
Нація на основі права, конституіруючись в державу, виступає як повноправний суб’єкт міжнародного права, а також конституційного права, якщо вона входить в федерацію або конфедерацію суверенних держав. В традиційних міжнародних системах, де панують фактично, а не юридично визнані суверенітети, характерно жорстке розмежування сфер зовнішньої, та внутрішньої політики, що не допускає втручання у власні справи є прерогативою суверенних режимів. Суверенітет визнання націй та народностей відображає тенденції розвитку епох та систем, в межах яких сила та стабільність кожної суверенної держави залежать від сили та стабільності світового співтовариства. В сучасних умовах суверенітет держав, що використовується для організації взаємовигідного співробітництва, породжує єдність, що виступає як нова рушійна сила прискорення їх розвитку, виступає необхідною умовою повнокровного використання досягнень сучасної науково-технічної революції і культури в кожній із країн, які співробітничають, що дає переваги у вирішенні національних та інтернаціональних творчих завдань.
Основні форми державного устрою: унітарна, федеративна, конфедеративна.
Більшість країн світу – унітарні держави. Унітарна держава – це єдина, спільна держава, що ділиться на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають якусь політичну самостійність. Основні ознаки унітарної держави: єдина конституція, єдина правова система, єдина система вищих органів влади та управління, єдина держава, єдина судова система та ін. В залежності від політичного режиму існують різновидності унітарних держав. При демократичних режимах в деяких державах місцеві органи влади обираються населенням, а контроль з боку центральних органів влади зберігається тільки посередній, побічний (Великобританія та ін.). Існує навіть автономія для окремих територій (Італія, Іспанія). При тоталітарних режимах виборні місцеві органи звичайно відсутні, а функції управління на місцях здійснюються призначеними представниками центру.
Федеративна держава – це союзна держава, що складається з кількох державних утворень, кожне з яких має власну компетенцію і має свою систему законодавчих, виконавчих і судових органів. Із майже 230 існуючих в світі держав в 58 діє федеративний принцип державного устрою (Австралія, Канада, Індія, США, Німеччина, Югославія та ін.). Федерацію складають державні утворення, які є її суб’єктами і мають відповідно власні повноваження: штати в США, провінції в Канаді, землі в Німеччині та ін. Поруч з загальнофедеративною конституцією і законами діють конституції та закони суб’єктів федерації, але забезпечується верховенство федеральної конституції і законів.
Між законодавчою, виконавчою та судовою владами федерації і суб’єктів федерації чітко розмежовані повноваження. У федерації існує подвійне громадянство, а за суб’єктами федерації не визнається право виходу із неї. Більшість федерацій створюється не за національно-територіальною, а за національно-адміністративно-територіальною ознакою. Виняток становили колишній Радянський Союз, Чехословач-чина, Югославія та деякі інші федеративні держави.
В конфедерації кожний її член зберігає державну самостійність, об’єднується з іншими державами в союз, в компетенцію якого передаються деякі важливі питання. В історії існували конфедерації в США (1776-1787 pp.), Німеччині (1815-1867 “рР-) та ін- в сучасних умовах чистих конфедерацій немає, хоча термін вживається стосовно окремих країн, зокрема Швейцарія, що в дійсності становить федеративну форму. Елементи конфедеративного устрою є в Співдружності незалежних держав та ін.
В процесі формування суверенної демократичної держави, що розгорнувся в Україні, важливіший принцип – верховенство закону -має таку базу, як розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову. Прерогативу прийняття законів має тільки Верховна Рада. Уже прийнято ряд законодавчих актів, що визначають функції Кабінету Міністрів, а Конституція України регламентує діяльність Президента та Верховної Ради. В суспільстві діють норми загальнолюдської моралі та моральних заповідей, що віддають пріоритет добру, соціальній справедливості, милосердю, співчуттю, добродійності. В процесі демократизації і законотворчості переборюються штучні бар’єри між людьми різних позицій, світогляду, переконань поглядів. Кожний прагне зрозуміти один одного, захищає все те, що їх об’єднує. Розвиваються політичний плюралізм, змагання і суперництво різних ідейних течій, новизна ідей. Становище в Україні в політичному та суспільному житті характеризується мітингуванням, сплеском емоцій, проявами екстремізму. Посилюється вплив корумпованих елементів, на управління дедалі більше тиснуть деструктивні процеси. Ось чому одним з важливих завдань на шляху становлення громадянського суспільства та правової держави – забезпечення погодженості в ім’я досягнення політичної стабільності, підвищення авторитету закону. Економіка, соціальна і духовна сфери зазнали немалої шкоди від непродуманих, науково не обґрунтованих правових актів, шо сковують ініціативу господарських організацій та об’єднань.
В процесі формування державності України повніше забезпечується система залежності між Конституцією та законами різних видів, не допускаючи їх неузгодженості на основі оцінок перспектив розвитку економічної, політичної та соціальної сфер, техніки, становища навколишнього середовища, міжнародних відносин. Йде упорядкування і удосконалення законодавства, діяльності Верховної Ради, вживаються заходи проти конфронтації Президента і Верховної Ради. Окрім структурних змін у вищих органах влади змінюються і процедура і вироблення та прийняття законів. Процедура розробки і вироблення законів стала більш тривалою: спочатку закон готується в постійних комітетах, потім відбувається дворазове, а то й триразове читання законопроекту на сесії Верховної Ради, всебічно обговорюються всі інші думки та пропозиції, внесені в процесі обговорення законопроекту. Важливу роль в процесі вироблення, прийняття та реалізації закону відіграє широка гласність. Концепції законів заздалегідь готуються в комітетах та тимчасових комісіях, наукових закладах. Слабкість і неузгодженість концепцій законів про власність, про землю, про приватизацію, економічні реформи уже привели до гострих суперечностей. Сучасне суспільство охоплене масовими порушеннями законності, що тягнуть тяжкі економічні, політичні та інші наслідки. В чому ж причина? По-перше, диктат в недалекому минулому адміністративних актів, що привчали громадян до слухняності і покірливого виконання. В процесі демократизації у масовій свідомості і поведінці людей ейфорія законотворчості не привела, на жаль, до перелому у співвідношенні правомірної і неправомірної поведінки. Скорочення «минулих ідеалів» за низької правової культури сприяло не тільки зростанню правопорушень, але й масовому відчуженню громадян від нових законів. По-друге, виникли конституційні конфлікти, розширюється курс на самостійність в обстановці нехтування законністю юридичними і фізичними особами, створюється ілюзія уседозволеності. Це викликає занепокоєність, і немала частина депутатів всіх рівнів законодавчих представницьких органів, громадян закликає до використання механізмів реалізації законів, в які мають включитися всі ланки держави. Верховенство закону має торжествувати, всі політичні партії та політичні рухи, громадські об’єднання мають діяти в межах Конституції, відповідно з законами. Програми, статути, вся діяльність політичних партій, політичних структур і ланок управління не повинні суперечити законодавству Конституції.
Одним з важливих принципів, що відображає моральність у відносинах між державою і носієм політичної влади і громадянином, як учасником її здійснення, є взаємна відповідальність держави перед громадянином і громадянина перед державою. Беручи на себе виконання законів, конкретні зобов’язання перед громадянами, всіма людьми суспільства, громадськими організаціями і об’єднаннями, державами та всім світовим співтовариством, держава тим самим визначає і правові заходи відповідальності своїх офіційних представників за дії, що їх здійснюють від імені держави і її органів. Зв’язаність законом самої держави і її органів полягає в тому, що держава, що видає закони, не має права сама ж їх порушувати. Принцип взаємної відповідальності держави перед громадянином та громадянина перед державою протистоїть будь-яким формам свавілля і вседозволеності. Держава бере на себе велику відповідальність перед громадянами, але водночас в праві чекати і від громадян високої свідомості у виконанні та дотриманні законів, громадянського обов’язку.
Традиційно форми держави виділяють форми правління і форми територіального (державного) устрою. Політичні форми сучасних держав складались протягом століть. На них впливали економічний лад, розстановка соціальних, станових, кастових, класових сил в суспільстві, історичні традиції населення, народу, міжнародне становище країни. Форма держави охоплює методи і способи правління, державного устрою, що визначають організацію верховної влади, принципи взаємовідносин державних органів та владних структур, територіальну організацію держави, співвідношення її складових частин, компонентів, а також включає політичний режим, тобто систему методів, з допомогою яких панівний клас здійснює владу. Якщо форма правління і форма державного ладу розкривають структурну сторону держави, то політичний режим – функціональну, політичну. Форма правління становить організацію верховної влади, передбачає структуру вищих державних органів, принципи їх формування, організацію, взаємовідносини (статус законодавчої, виконавчої та судової влади).
Форми правління державою діляться за способом організації влади, її формальним джерелом. В сучасних умовах відрізняють дві основні форми правління: монархія та республіка. В монархії джерело влади – одна особа – монарх (цар, король). В республіці джерело влади – парламент.
Монархія (грец. monarchia – єдиновладдя) – форма управління держави, що існувала тисячоліття, де джерелом державної влади вважається вищий мислитель – король, цар, імператор, князь та ін. Є декілька різновидностей монархії: абсолютна монархія – всевладдя глави держави (Саудівська Аравія, Катар, Оман); конституційна монархія – держава, де повноваження монарха обмежені конституцією, законодавчі функції передано парламенту, виконавчі – уряду, тобто монарх царює, але не управляє (Великобританія, Північна Ірландія, Швеція, Іспанія). Конституційна монархія ділиться на дуалістичну (тобто подвійну) – Іорданія, Кувейт, Марокко, де монарх наділений переважно виконавчою владою і лише частково – законодавчою, та парламентську, де монарх хоча і вважається главою держави, але фактично має представницькі функції і лише частково виконавчі, а іноді має також право вето на рішення парламенту, яким практично не користується. Більшість сучасних демократичних монархій – парламентські монархії. Уряд тут формується парламентом і підзвітний парламенту, а не монарху. Абсолютна монархія панувала в Росії до початку XX ст., існує в сучасних умовах в дуже обмеженій кількості країн і характеризується зосередженням в руках правителя законодавчої, виконавчої і судової влади. Такий вид монархій розглядався багатьма політичними мислителями, особливо консервативними -Нікколо Макіавеллі, Жаном Боденом, Кирилом Побєдоносцевим, Кон-стянтином Леонтьєвим та ін. як найдосконаліші форми державного життя, що забезпечують стабільність суспільства і його єдність. Переваги абсолютної монархії, на думку Жана Бодена та ін., полягають в неподільності влади, її постійності, стабільності (особливо для спадкових монархій). На відміну від республіки, монархію можна встановити в більшості країн. В дуалістичній монархії монарх здійснює переважно виконавчу владу з правом вето на закони, прийняті парламентом, право розпуску парламенту та ін. В найпоширеніших в сучасних умовах парламентарних монархіях, що за устроєм і характером політичного режиму не набагато відрізняються від республік, влада монарха символічна, часто представницька. Теократична монархія (Катар, Оман та ін.) відрізняється високою політичною роллю церкви, окремим сумісництвом у монарха вищої державної та світської влади.
В сучасних умовах найпоширенішою формою правління державою є республіканська, де суб’єкт влади – народ. Республіка – форма правління, за якої глава держави (президент) — виборний і змінюється, а його влада вважається відтворенням представницького органу або виборців. В сучасному світі республіканська форма правління має три різновидності: президентську, парламентську і змішану. Конкретна форма президентства, що містить комбінований набір певних методів і способів управління державою, існує в кожній країні, де є президентське правління. Неоднакові в кожній країні і компетенції, повноваження та функції президента. Вони індивідуальні за своєю структурою і своєрідні за функціями. Президентська влада будь-якої країни опирається на власну конституційну базу та специфічну право-регулюючу і політичну діяльність. Незважаючи на індивідуальність, неповторність і самобутність президентської влади кожної країни, все ж є і певні властивості: спосіб легітимізації, тобто визнання народом законності президентської влади.
Президентська влада поділяється на ряд форм. По-перше, форма президентства, що визначається безпосереднім обранням президента скритими загальними виборами. Тут-то реалізується принцип волевиявлення народу, внаслідок чого забезпечується досить високий рівень демократизму, тому що обрання президента залежить від максимально можливого прямого волевиявлення людей; гарантується обрання президентом найпопулярнішого і авторитетнішого політичного лідера; реалізується незалежність завоювання посади президента від інститутів законодавчої влади, що посилює міцність поділу влади, забезпечує авторитет президентської влади. Але в таких умовах виконавча влада набуває не тільки незалежність, але й певні переваги над законодавчою владою і створюється прецедент домінування глави держави в системі державного управління. По-друге, форма президентського правління, що передбачає обрання президента в декілька етапів. На початковому етапі загальними виборами обираються виборщики (електори), а потім висловлюється компетентна думка виборщиків про того або іншого кандидата в президенти. Така форма президентства дещо ускладнює процедуру обрання самого президента, але оберігає президентство від випадкового емоційного вибору. Нарешті остаточне рішення за компетентними виборщиками. По-третє, форма президентського правління, що передбачає обрання президента опосередкованими виборами. В одних випадках вони відбуваються з участю парламенту, як в Швейцарії, Туреччині і ряді незалежних держав співдружності. Є й інші форми президентського правління. Вони встановлюються недемократичним шляхом, зв’язані з позаконститу-ційними методами завоювання президентської посади (військові перевороти, двірцеві інтриги, змови та ін.), коли використовуються політична нестабільність та інші обставини, що складаються в країні. Саме в ряді країн Африки, Латинської Америки президентська влада встановлюється недемократично. Президент кожної країни має певний обсяг компетенцій та повноважень, здійснює управлінську діяльність, виконує специфічні функції тощо. Серед форм помірної президентської влади є система президентства в Україні. Для форми помірної президентської влади характерно: президент є глава держави, головнокомандуючий збройними силами, призначає за згодою парламенту і зміщує главу уряду, призначає міністрів тощо. Проте президенту доводиться рахуватися з незалежністю і автономією регіональної виконавчої влади, яка може самостійно вирішувати багато питань і проблем господарської і соціальної діяльності. Система президентства в Україні введена на початку 90-х років.
Такий підхід до визначення поняття громадянське суспільство і політична держава зберігся практично до XVIII ст. Проте з переходом від Середньовіччя до нової історії почалося формування громадянського суспільства. Починаючи з XVIII ст. поняття громадянське суспільство визначали суспільні, а в вузькому розумінні, майнові відносини, що визначали сукупність суспільних зв’язків як щось зовнішнє у ставленні до індивідів, як середовище, де розгортається їх діяльність. В античну епоху філософи Сократ, Платон та ін. висунули ідею природного права, тобто ідеального, незалежного від держави права, що випливає нібито з розуму і природи людини. В XVII-XVIII стст. прихильники вчення про природне право – Гроцій, Спіноза, Локк, Руссо, Монтеск’є, Гольбах, Кант, Радищев та ін. використовували його для критики феодалізму при обґрунтуванні природності та розумності буржуазного суспільства. Ставилось питання про свободу осо-би як громадянина суспільства, незалежно від держави, від суспільства, що існувало уже у природному стані і передувало державі, вважали, що громадянське суспільство – сукупність відносин громадян до держави. Природно, вважалось, що в громадянському суспільстві людині, індивіду законом гарантується вільний вибір форм його економічного і суспільного буття, утверджуються загальні права і тут немає монополії одного світогляду, панує свобода совісті та ін.
Особлива заслуга в розробленні теорії громадянського суспільства належить Георгу Гегелю, який вважав громадянське суспільство системою потреб, що базується на приватній власності, майнові і станові відносини, систему правових відносин. Георг Гегель розглядав громадянське суспільство як сферу матеріального, економічного життя та діяльності людей, вважав громадянське суспільство взаємозв’язаною системою соціальних спільностей людей, інститутів, приватних осіб, вплив яких регулюється громадянським правом і яке прямо не залежить від політики держави. Громадянське суспільство внутрішньо суперечливо. Багаточисельні його складові часто неспівставимі, не порівнювальні, нестійкі, зазнають конфліктів. Йде постійне протистояння, зіткнення приватних інтересів. Вирішення суперечностей можливе лише з допомогою держави. Держава є виразником абсолютної ідеї, світового духу. Якщо ж держава є відображенням загального духу, то держава і є вищою і найбільш загальною формою людського співжиття, а тому всі інші форми суспільної організації підкоряються їй. Ідеалізм Георга Гегеля проявляється тут у визнанні залежності громадянського суспільства від держави, що вважалась істинною формою об’єктивного духу, тоді як громадянське суспільство є лише кінцевою формою духу. Поняття громадянське суспільство використовує і Карл Маркс. На думку Карла Маркса, під громадянським суспільством розуміється організація сім’ї, станів, класів, соціальних спільностей, відносин власності і розподілу, взагалі форми і способи існування і функціонування суспільства, справжнього життя і діяльності людини. На відміну від Георга Гегеля, який основою всього розвитку вважав світовий дух, абсолютну ідею, а до громадянського суспільства ставився як до кінцевої форми духу, Карл Маркс доводить, що саме громадянське суспільство становить першооснову будови людського співжиття і життєдіяльність громадянського суспільства є головною рушійною силою історичного прогресу. У листі до Анненкова (28 грудня 1846 р.) Маркс писав: «Візьміть певну ступінь розвитку виробництва, обміну та потреб, одержите певний суспільний лад, певну організацію сім’ї, станів або класів — словом, певне громадянське суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство і ви одержите певний політичний лад, що є лише офіційне відображення громадянського суспільства». Згодом не досить чіткий термін громадянське суспільство Карл Маркс замінює чіткими поняттями: економічна структура суспільства, економічна база, спосіб виробництва та ін. Структура громадянського суспільства, історично обумовлена загальною об’єктивною закономірністю, охоплює особливі форми та відносини виробництва, класовий поділ, правові механізми, що захищають власне політику. Громадянське суспільство, за Марксом, належить до сфери матеріальної, тоді як держава є елемент надбудови. Природно, громадянське суспільство – це сукупність суспільних відносин і політичних, соціальних інститутів поза межами політичної структури держави. Звичайно ж, громадянське суспільство – це таке суспільство, де головною діючою особою, суб’єктом розвитку є людина з усією її системою потреб та інтересів, що відповідають структурі цінностей. Громадянське суспільство, торкаючись сукупності суспільних відносин, відображає взаємозв’язок всіх сфер суспільного життя людини. Маючи різноманітні потреби та інтереси (матеріальні та нематеріальні), людина як індивід, особа задовольняє в процесі власного розвитку і через відповідні суспільні відносини та політичні, соціальні інститути, що становлять структурні елементи громадянського суспільства. Спільно з концепцією громадянського суспільства, теорією природного права, суспільного договору формується і поняття правова держава.
Громадянське суспільство – багатоманітні, не опосередковані державою взаємовідносини вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і демократичної правової державності. Це сфера вільної гри окремих інтересів та індивідуалізму. Громадянське суспільство -продукт буржуазної епохи і формується переважно знизу, спонтанно, як результат розкріпачення індивідів, їх перетворення з підданих держави у вільних громадян-власників, які мають почуття особистої гідності, готових взяти на себе господарську та політичну відповідальність. Громадянське суспільство має складну структуру, включає економічні, господарські, сімейно-родинні, етнічні, релігійні, правові відносини, а також опосередковані державою політичні відносини між індивідами, як первинними суб’єктами політичного життя та ін.
Громадянське суспільство становить першооснову людської цивілізації, а її головні суб’єкти – особа, громадянин. їм відповідають багатоманітні, що протистоять або збігаються інтереси і потреби, задоволення яких – невід’ємна передумова їх власного розвитку та розвитку суспільства. Інтереси особи, спільностей людей, ї


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Горлач)