Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Горлач) скачати онлайн-> 2. Діалектика процесу пізнання

2. Діалектика процесу пізнання


Скерованість пізнання на відкриття нового знання і різнорідність елементів, що складають його (предмета і засобів пізнання, об’єкта і суб’єкта пізнання) перешкоджає відтворенню пізнання в логічно бездоганній теорії, оскільки переходи, що відбуваються у пізнанні, суперечать законам тотожності і достатнього обґрунтування у формальній логіці. Вимога до теорії пізнання бути послідовною, логічно бездоганною заохочує лише примноження постулатів, що не можуть бути доведені. Відмова від логічного пізнання надає теоріям пізнання описового характеру, що не розкриває суть пізнання. Неповнота і недосконалість логічного уявлення пізнання служать причиною множинності логічних уявлень пізнання. У підсумку виявляється, що сам по собі науково-технічний прогрес не визначає теорію пізнання, якій слід надати перевагу, і знайомство з ним не звільняє від необхідності вивчати гносеологію. А знайомство з теорією пізнання, що претендує на очевидну бездоганність або таку, що сама собою розуміється, на універсальність не може переконати у її одинокості і відсутності інших теорій, що роблять видимими її слабкості. Не прагнучи до переказування великої кількості теорій пізнання, що суперечать, можна почати однією з таких, що видається кращою, а до інших звертатися в міру з’ясування її слабкостей. На найбільш повне охоплення ступенів і елементів пізнання претендує діалектична теорія пізнання. Претендуючи на універсальність, розглядає усі інші теорії пізнання як однобокі, спрощені уявлення про пізнання. Зі свого боку, інші теорії пізнання викривають діалектичну теорію у слабкостях. Тому, якщо почати з викладу діалектичної теорії пізнання, можна найбільш повно уявити пізнання і вказати на всі слабкості теорій уявлень про пізнання, претендують на вичерпність.
Вихідними основами діалектичної теорії пізнання, спорідненими переконанням здорового глузду, буденної свідомості, виступають твердження про існування об’єктивного світу, його пізнаваності і діалектичності (суперечливості, взаємопов’язаності сторін і поступовості) пізнання. Утверджування не можуть бути доведені теоретично, а приймаються як узагальнення усієї історії практики і пізнання. Ставлення до них можна назвати вірою, але не релігійною і не містичною, а розумною, виправданою досвідом пізнання і перетворення світу. Заперечення тверджень і віра в інші твердження суперечать здоровому глузду.
Діалектична теорія пізнання припускає, що суть пізнання полягає у відображенні дійсності свідомістю людей. Відображення свідомістю є єдністю споглядання і перетворення. Свідомість належить суб’єкту пізнання, який є єдністю матеріального та ідеального, що діє за допомогою знарядь праці, тіла і свідомості. Вказівка на матеріальність суб’єкта пізнання показує приналежність його до об’єктивного, природного, матеріального світу. Якщо суб’єкт пізнання – людина матеріальна, то і всі її властивості природні, серед них – і свідомість. Будучи природною, свідомість виявляється ланкою у ланцюгу природного, ланкою, що зв’язує людину зі світом, а не відгороджує її від світу. Свідомість, як відображення, не є від природи перешкодою пізнанню світу. Природність свідомості не заперечує специфіки відображення як відображення його відмінності від того, що відображається: те, що відображається, первинне і матеріальне, відображення вторинне й ідеальне.
Важливим у процесі пізнання вважається положення: від живого споглядання до абстрактного мислення і від абстрактного мислення до практики – такий діалектичний шлях пізнання об’єктивної реальності. Положення можна застосовувати до перших кроків пізнання людства і вказує усі необхідні етапи сучасного пізнання з можливими перестановками у їх чергуванні. Кожному етапу властива відносна відокремленість, тому що суб’єкт пізнання є єдністю практичної дії, чуття і мислення. Перестановка етапів пізнання неприпустима: стосовно кінцевого джерела пізнання і скерованості процесу пізнання до кінцевої мети. Кожний етап відіграє свою незамінну роль у пізнанні. Єдиним джерелом пізнання об’єктивного світу є чуттєве відображення у формах відчуттів, сприймань і уявлень (що приєднують до сприйнять пам’ять і уяву в наочних образах). Виправданням такого стверджування служить присутність у мисленні понять з наочним змістом, з одного боку, і відсутність мислення і керованої ним дії суб’єкта при втраті чуттєвого контакту зі світом – з іншого боку.
Чуттєве відображення – продукт еволюції людини у процесі пристосування до світу і пізнання його. Здатність відображати і кількість органів чуття достатні для чуттєвого пізнання всього різноманіття явищ дійсності. У сучасному пізнанні навіть ті п’ять органів чуття, що є, далеко не завжди знаходять застосування усі, а більш за все використовуються органи зору і слуху. За допомогою органів чуття сприймаються індивідуальні особливості предметів, їх поява суб’єкта в формі просторових конфігурацій, кольорів, зв’язків, запахів, смаків та ін. Органи чуття засвідчують залежність властивостей предметів, що сприймаються, від умов сприймання – навколишніх явищ і стану органів чуття. Існує своєрідний зв’язок прояву органів чуття з інтенсивністю і кольором освітлення, ступенем віддаленості спостереження відтінків кольорів, запахів, смаків та ін. Органи чуття відображають усю різноманітність властивостей предметів у конкретних умовах, що змінюються. Але саме залежність властивостей, що сприймаються, від умов сприймання вказує на те, що чуттєвому відображенню доступні лише зовнішні, змінні, несуттєві, випадкові ознаки предметів, тобто їх явища, а не суть.
Діалектична теорія пізнання характеризує чуттєві дані як відображення об’єктивного світу у вигляді копій, фотографій, відображень і відкидає уявлення їх у формі знаків або символів речей. Такого роду ставлення вважається таким, що привносить елемент недовіри до чуттєвих даних, веде до заперечення пізнання світу, а в підсумку – до агностицизму. На докір прихильників знаково-символічного уявлення того, що відчуття кольорів, запахів, смаків та ін. позбавлені подібності властивостей предметів, дається відповідь, що такі відчуття – необхідні наслідки причинної дії предметів на органи чуття, тоді як знаки або символи пропонують випадкові зв’язки з предметами. Діалектичний підхід до пізнання, і до чуттєвого пізнання, зокрема, дозволяє вважати чуттєві дані єдиним джерелом знання, але не зводити усе знання до сукупності чуттєвих даних. Чуттєві дані – це явище предметів, і словесне вираження їх виявляється знанням явищ, зовнішнім описом предметів. У явищах дана суть предметів, але не сама по собі, а у властивостях органів чуття, у їх станах, ідеальна сторона яких виражена у відчуттях, сприйняттях і уявленнях. Хоча в кожному уявленні суть дана тільки окремою стороною, даність її сторони слід вважати повною, а не частковою, що дозволяє існувати залишкові, який, за висловом Іммануїла Канта, не є ні в яких відносинах, непізнаній «речі у собі». Повнота даності сторін суті явищ робить достатніми чуттєві дані як джерело знань. Свідомості ж, мисленню, з погляду діалектичного матеріалізму, недоступне зіткнення з матеріальним світом своїми власними засобами, оминаючи тіло людини, її органи чуття, тому що людина не має власного матеріального носія, відмінного від мозку і здатного вступити у контакт з матеріальним світом. Звідси – одинокість чуттєвих джерел знання.
Раціональне пізнання здійснюється шляхом абстрагування, ідеалізації, екстраполяції і конструювання (або засобами, еквівалентними в сукупності). Абстрагування – відволікання від несуттєвих і відділення суттєвих властивостей предмета. Ідеалізація – це мислене введення об’єктів з гранично розвинутими (абсолютними, суттєвими) властивостями, що заміщують дійсний об’єкт пізнання. Екстраполяція – це поширення відділених мисленням властивостей і тенденцій в одній сфері предмета на інші його сфери; частковим випадком екстраполяції служить інтерполяція. Конструювання – це з’єднання абстракцій, ідеалізацій і екстраполяцій в абстрактно-логічний образ, мислено відтворюючий об’єкт пізнання. Створення абстрактно-логічного образа, який у сукупності понять, суджень і умовиводів (логічно вивідних суджень) відтворює суттєві, внутрішні, стійкі і необхідні якості предметів, мету і результат раціонального пізнання. За устремлінням до відтворюючого знання критики діалектичної теорії пізнання відносять її до розряду реп-резентативістських теорій пізнання.
Знання, здобуті шляхом раціонального засвоєння чуттєвих даних, виправдані чуттєвими даними, але претендують на виправданість будь-якими чуттєвими даними, де проявляється пізнане внутрішнє, стійке, суттєве і необхідне. Правомірність такої претензії перевіряється втіленням раціонального знання у нових явищах. Першим кроком у правомірності служить відтворення причин, пояснення нових явищ. Поясненням задовольняється пасивний суб’єкт пізнання. Активний суб’єкт пізнання зацікавлений у практичному застосуванні знання для перетворення світу. Для цього самого по собі пояснення недостатньо, тому що пояснення залишається частиною свідомості, не реалізуючись у перетворюючій діяльності суб’єкта.
Перетворююча діяльність суб’єкта має потребу в знанні, що виходить за межі опису явищ, тобто у знанні суті. Знання суті не може бути достатньо виправдано лише існуючим, природним рядом явищ -старих, що послужили даними для створення мисленням знання суті, і нових, до яких це знання застосовано у поясненнях. Зрозуміло, рядом явищ виправдовується будь-яке знання, від неупередже-ного опису їх до релігійно-містичних учень, виправдовуються тому, що знання не зміцнює ряд явищ, не втручається у дійсність. Претензія на знання суті передбачає здатність суб’єкта втрутитися у дійсність, змінити черговість явищ. Таке втручання включає вибір початкових явищ і предметів, використання перетворюючого процесу, частиною якого служить діяльність тіла людини, і отримання кінцевих явищ як очікуваних результатів втручання. Всі ці дії суб’єкта пізнання здійснюються під керівництвом знання сутностей явищ у полі дії. У перетворюючій діяльності суб’єкта, у практиці знання суті одержує матеріальне втілення і їм самим виявляє свою належність до світу поза свідомістю, свою поцюсторонність. Практика як матеріальна конкретно-чуттєва діяльність є метою пізнання.
У практиці найбільш повно проявляється активна, діяльна природа суб’єкта пізнання. Це відбивається на походженні предмета ‘і даних живого споглядання: найбільш значимі з них виникають із практики. У практиці – основа пізнання. З позиції діалектичної теорії пізнання, практика – основа і мета пізнання.
Знання чуттєві і раціональні, проявляються різновидами суб’єктивних образів об’єктивного світу. Об’єктивні вони за джерелом і предметом віднесення, тобто за змістом; суб’єктивні – за своєю залежністю від властивостей тіла і свідомості людини, за належністю суб’єкта, тобто за формою. Відповідність знання суттєвим властивостям предмета означає його невідповідність несуттєвим властивостям предмета, і навпаки, відповідність об’єктивному – означає невідповідність суб’єктивному, і навпаки, тощо. Усяке знання має сферу пояснення, що не відкидається дальшим розвитком пізнання і в такому сенсі абсолютне; але межі сфери пояснення завжди можуть змінюватися, розширюватися або звужуватися з розвитком пізнання, і в такому розумінні будь-яке знання відносне.
Стадії пізнання
Етапи пізнання взаємопов’язані, їх відокремленість і самостійність відносні. Однак тією мірою, якою вони відокремлюються, правомірні переходи між ними і характер переходів. Діалектико-матеріалістична теорія пізнання вважає, що переходи мають характер стрибка, перервного перетворення однієї якості в іншу’. Кожна стадія пізнання спирається на інші, але такі, що не зводяться до них, ні окремо, ні в сукупності. Таке уявлення взаємозв’язку стадій пізнання дозволяє розглядати сенсуалізм, емпіризм, раціоналізм і прагматизм у пізнанні як спрощуванні, і недозволенні зведення складного, що проходить декілька стадій пізнання, до одного з них, відповідно до чуттєвого споглядання, мислення або практики. Діалектизація пізнання дає можливість розглядати будь-яку теорію пізнання, що відрізняється від діалектичної теорії пізнання як учення, що має основою абсолютизацію однієї з рис, сторін, ступенів або стадій пізнання на шкоду іншим. Від початку свого створення діалектична теорія пізнання зазнала змін, доповнена за рахунок запозичень із окремих фундаментальних наук і філософії. Але зміни торкнулися деталей чуттєвої і раціональної стадій пізнання. Основні, загальні положення її залишилися непорушними. Так що критична оцінка її зосереджується на загальних положеннях.
Критична оцінка можлива з позицій якої-небудь суперницької теорії пізнання або освіченого здорового глузду. У першому випадку позиція вказується, у другому випадку, як правило, ні, що створює видимість неупередженості й опори на незаперечені свідчення. У дійсності здоровий глузд – суміш запозичень з різних теорій пізнання і відображення досвіду пізнання свого та найближчого оточення. Джерела запозичень звичайно забуті або не усвідомлюються. Однак така безтурботність здорового глузду цінна тим, що обриває регрес джерел, позбавляє людину від виявлення потенційно неосяжного кола виправдання переконань. Забезпечується можливість відносно самостійно оцінювати інші знання. Кожна людина володіє певним здоровим глуздом, супутнім будь-яким вибраним ученням. Критична оцінка з позицій будь-якого обраного вчення має явне або приховане звернення до здорового глузду, ретельне розмежування позицій певних учень і, як правило, достатньо загальної переконливості обраної позиції. Діалектичній теорії пізнання притаманні загальні положення.
Перше. Відчуття – єдине джерело знання, але зміст знання не зводиться до сукупності відчуттів. Якщо відчуття – джерело почуттєве, то все знання, що живиться ним, може бути тільки чуттєвим. Раціональне знання (абстрактно-логічне, що включає чуттєвий зміст, який не сприймається) – неможливе. Якщо відчуття – джерело надчуттєве, то знання не може бути відчуттям, або, що те саме, відчуття не єдине джерело знання. Так розмірковує освічений здоровий глузд, який уникає суперечностей у визначеннях і висновках. Але діалектика показує примітивність, метафізичність мислення за принципом виключеного третього («так або ні, третього не дано»).
Діалектика проголошує, в ідеалістичному варіанті, єдність почуттєвого інобуття, тобто загальна ідея виявляється (так само і приховується) своїми окремими явищами, що сприймаються чуттєво. У матеріалістичному варіанті – єдність об’єктивного загального і одиничного, у якому загальне виступає у протилежному йому одиничному, що чуттєво сприймається. В обох варіантах відчуття є відображення явищ, що чуттєво сприймаються суттю, що чуттєво не сприймаються, тобто відображенням явищ і суті одночасно. Якщо пізнання стосується тільки явищ і суті об’єктивного світу (причини і наслідки, необхідності і випадковості та всі інші сторони світу виражаються у відносинах між явищами і суттю), а явища і суті дані у відчуттях, то відчуття служать достатнім і єдиним джерелом знання.
З точки зору здорового глузду, даність суті в відчуттях не у власному вигляді, а в іншому, у явищі, означає її невідомість. Якщо джерелом знання вважати вмістилище відомого, тобто відображеного свідомістю, то відчуття не можна вважати джерелом знання суті. Визнання відчуття єдиним джерелом знання забороняє знання суті, відмінних від явищ, а допущення знання таких сутностей відмовляє відчуттям у претензії бути єдиним джерелом знання і вимагає визнання раціонального джерела. Вибір того чи іншого припущення лежить в основі теорії пізнання традиційних учень сенсуалізмі/, емпіризму або раціоналізму і сучасних учень типу логічного емпіризму, інтуїтивізму або феноменології. Прихильники діалектичної теорії пізнання відкидають таку оцінку чуттєвого джерела знання. На їх думку, нарікати на відмінність суті від явища, на її невідомість у відчуттях, означає припускати тотожність, співпадіння суті і явища, що робить непотрібним пізнання. Разом з тим, щоб уникнути висновку про неіснування і непізнаваність суті, слід вважати, що між явищем і суттю нема принципової різниці, відмінність є тільки між тим, що пізнано, і тим, що ще не пізнано.
Для здорового глузду із міркувань випливає одне: у відчуттях суть дана, але не пізнана, тобто людина володіє чимось невідомим. Якщо нема принципової різниці між явищем і суттю і пізнання лише долає різницю між пізнаним і непізнаним, то пізнання суті не обіцяє виявлення ще якоїсь відмінності її явища. Навпаки, оскільки даність, володіння суттю до її пізнання має характер, що сприймається чуттєво, оскільки пізнання суті обіцяє відкриття, швидше навіть упізнання чогось однорідного явищу. Але такий висновок категорично відкидається діалектичною теорією пізнання і підкреслюється відмінність знання суті від знання явища. Відмінність може набути характеру несумісності висловлювань здорового глузду і науки, тому що висловлювання науки виглядають парадоксальними з точки зору здорового глузду.
Друге. Знання суті досягається на абстрактно-логічній стадії пізнання, мислення виявляє суть явища, необхідність у випадковому, загальне в одиничному, стійке у змінному. Мислення застосовуване до дійсності, що його зміст черпається з дійсності. Навіть такі абстраговані розділи його, як логіка і математика, маніпулюють аналогіями дійсного світу: логіка відображає практику отримання наслідків з вихідних умов, математика практику вимірювань тіл і структур якісно однорідних явищ. Намагання поєднати специфіку абстрактно-логічного відображення (його незвідність до чуттєвого відображення) і його породженність відносинами матеріального світу, які дані суб’єкту у відчуттях, веде до скептичної оцінки можливостей абстрактно-логічного пізнання. Твердження про здобуття нового знання, що виходить за межі конкретно-чуттєвого, спонукає до потреби вказати його джерело. Вважати таким чуттєві дані – означає не уникнути двозначності, що не виправдовує виникнення знання, відмінного від конкретно-чуттєвого. Визнати таким позачуттєве джерело, розум, означає опинитися перед необхідністю обґрунтувати позачуттєвий контакт із зовнішнім світом або, на випадок відсутності такого контакту, виправдати віднесеність раціонального знання до зовнішнього світу. Свідчення про позачуттєвий контакт із зовнішнім світом поки не витримують перевірки загальнозначимими процедурами (спостереженням відтворю-ваності явищ у різних просторово-часових умовах) і тому виправдане його заперечення. Коли джерелом знання визнається розум, не зрозуміло, яке ставлення до зовнішнього світу може мати раціональне знання, що виникло не із контакту з ним. Доводиться звертатися до наперед установленої згори гармонії розуму з зовнішнім світом, до вроджених ідей або до інтуїтивного, позачуттєвого осягнення зовнішнього світу. Усі подібні припущення не підтверджуються загальнозначимими процедурами.
Примирення універсальності чуттєвого джерела знання і специфіки раціонального знання досягається не тільки шляхом двозначних діалектичних визначень кожної із сторін, але визнанням різних сфер віднесення чуттєвого і раціонального знань. Чуттєве знання можна віднести до зовнішнього світу, що сприймається, раціональне знання – до світу розуму. Раціональне знання виявляється знаково-символічним описом чуттєвих даних, засобом їх систематизації і передбачення нових даних на основі тих, що є у наявності. Чуттєве знання може бути логічно досконалим (суперечливим, аксіоматично повним і розв’язним), загальним і необхідним, однак завжди залишається беззмістовним, тобто позбавленим чуттєвого і досвідного змісту, і служить зручним прийомом для утримання чуттєвого знання. Хоча людське пізнання виглядає єдністю чуттєвого і раціонального, змістовність і об’єктивна значимість притаманні лише чуттєвому знанню.
Третє положення теорії пізнання. Проти розуміння раціонального пізнання повстають його пояснювальні і непередбачувальні можливості. Найбільш виправдано представити їх наслідком осягання суті у раціональному пізнанні, яке дозволяє вийти за межі чуттєвих даних у сферу її причин і виникнення нових явищ в умовах, що змінилися. Якщо приписувати раціональному знанню власну змістовність і об’єктивну значимість, відмінно від змістовності і об’єктивної значимості чуттєвих даних, доведеться відповісти на запитання: звідки виникають позачуттєвий зміст і об’єктивна значимість раціонального знання. Відповідь на нього повертає до труднощів встановлення джерела раціонального знання. Коли мислення вичерпує можливість розрізняння об’єктивно змістовного і беззмістовного знання, треба переходити до практики. Практика поєднує позитивні якості одиничного і загального, конкретно-чуттєвого і раціонального, має позитивну якість не тільки загальності, але й безпосередньої дійсності. На відміну від інстинктивної діяльності далеких предків, практика сучасної людини є свідоме втілення у дійсність досягнень раціонального знання. Але будь-яка практика має конкретно-чуттєвий характер і припускає втілення лише змісту раціонального знання, що сприймається чуттєво, або, що те саме, інтерпретацій, що чуттєво сприймаються і наслідки його. Заперечуючи зведеність раціонального знання до чуттєвих даних, важко вирішити, чи втілюється у практиці частина раціонального знання, що не зводиться до них, особливо на фоні втілення в одних і тих же предметах, що чуттєво сприймаються, багатьох суперничаючих раціональних знань. Твердження про втілення частини в основах, зв’язках та ін. елементів практичної ситуації на основі раціонального знання, можливість пристосувати практику до бажаного результату позбавляють практику ореола неупередженого світу втілення раціонального знання. Неспроможність практики служить строгим засобом оцінки об’єктивної значимості раціонального знання, виступає причиною, за якою багато філософів заперечують її як стадію пізнання. Однак при такому запереченні втрачаються джерело пізнання, його основа і мета.
Критичний аналіз уявлень пізнання показує, що можливо описати пізнання на підставі різного роду припущень і в різних поняттях, але не вдається представити пізнання у логічно несуперечливій системі, позбавленій несумісних припущень, пов’язаних з ними стрибкоподібних переходів та умовиводів. Уявлення пізнання у вигляді дедукції із загальних засновків суперечить зміні змісту знання при переходах у пізнання від чуттєвого до раціонального і навпаки. Уявлене знання у вигляді сукупності індукцій раціонального із чуттєвого можна вважати повним лише для перших кроків історії пізнання людства. Далі, особливо у сучасному пізнанні, індукція займає скромне місце. Дедукція неспроможна відтворити переходи від того, що чуттєво сприймається до того, що не сприймається, і, навпаки, у відносинах між чуттєвим і раціональним у пізнанні. У логічній невід-творюваності пізнання можна вбачати відображення неповноти знання потенційно безкінечного пізнання. Суть пізнання не підлягає логічному відтворенню, залишається її визначення і опис. За визначенням, суть пізнання полягає у відображенні об’єктивного світу в суб’єктивних образах. За описом, суть пізнання полягає у чуттєвому сприйнятті об’єкта, в такій, що базується на даних сприйняття, діяльності мислення по виявленню необхідного, загального і стійкого в об’єкті, в оцінці теоретике-пізнавального, логічного і практичного значення раціонального знання, у підтвердженні або спростуванні знання. У різних теоріях пізнання опис суті пізнання виглядає коротшим або довшим.
Опис ряду прийомів мислення по виявленню необхідного, загального і стійкого в об’єкті, тобто його суті, набув загальноприйнят-ного характеру і зафіксований у підручниках, словниках і енциклопедіях як методи пізнання: аналіз, синтез, індукція, дедукція, висновок по аналогії, теоретичне моделювання і т.п. У сфері пізнання, де мислення зобов’язане підкорятися чуттєвому сприйняттю, виділяють такі методи пізнання: спостереження, експеримент, вимірювання, матеріальне моделювання та ін. Сукупність методів з найбільшою точністю відтворює суть пізнання.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Горлач)