Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Горлач) скачати онлайн-> 2. Єдність природно-екологічних і соціальних основ життя людини

2. Єдність природно-екологічних і соціальних основ життя людини


В процесі повсякденного життя кожної особи, в процесі розгортання індивідуального буття народжуються філософські проблеми існування. Зростаючій людині світ повсякденності пропонує більш-менш збалансований набір стереотипів поведінки і сприйняття. Але світ повсякденності ніколи не забезпечує повної безконфліктності розвитку свідомості, не створює психологічну обстановку, де можна зберегти, устерегти душу від суперечностей і ударів долі.
Суспільство для людини те природне середовище, поза яким неможливе ЇЇ життя. Але ж людина, говорив Федір Достоєвський, є таємниця. її треба розгадати, а якщо ж будеш розгадувати все життя, то не говори, що втратив, згаяв час: я займаюся цією таємницею, бо хочу бути людиною. Істотно те, що загальнолюдська мета: збереження життя на Землі створює нову систему координат для розуміння людини. її повсякденні турботи про хліб насущний, про чисте повітря для дихання, про чисту воду, своє здоров’я і здоров’я своїх дітей не можуть виключатися з сфери теорії. Загальнолюдський початок в життєдіяльності людини базується саме на тому простому факті, що всі – живі єства, живі істоти, а життя є вищою цінністю для кожного. Свідомо жертвують життям в граничних ситуаціях, коли проблема вибору стоїть настільки гостро, коли, власне, і немає вибору. Але і природний для моральної людини вчинок вимагає великої мужності, великої сили духу. В широкій історичній перспективі суспільного прогресу людина має колись набути таких соціальних умов існування, за яких життя стане абсолютом, безумовною і недоторканною, ні за яких обставин, цінністю. Поступово у буденний лексикон повертаються слова: милосердя, шляхетність, великодушність, благодійність та ін. Але це повернення не тільки слів, але й пам’яті про нетлінні цінності в системі людських відносин, стосунків, створених незліченною чередою генерацій людей, незалежно від місця і часу їх буття, від соціально-політичного ладу.
Так, колись Олександр Пушкін сказав: «Хоть каплю добра». Ці слова, як ніколи чітко відбивають «благодійність». І як добре, справді, говорилося в старовину, що це – жертвування «на страждуче і нужденне людство». Чорнобиль показав, що запас доброти народної, співчуття, причетності до чужого горя справді незнищуваний і невичерпний. Але доброта, прихильність людини до людини повинна стати повсякденністю, не спалахувати лише в трагічних екстремальних ситуаціях. Ось чому в світі повсякденності сам набір настанов, рекомендацій, пропозицій буденної свідомості включає безліч суперечливих один одному тверджень, ставлячи індивіда перед необхідністю вибору тієї або іншої позиції, ґрунту основи в конкретній ситуації. Розвиваючись і змінюючись, життя породжує нові ситуації, не передбачені життєвою мудрістю. Це характерно для переломних епох, в смугу різноманітних смут, коли старі цінності і культурні настанови руйнуються, створюючи нормативно-ціннісний хаос, а нові тільки-тільки визрівають в прихованих глибинах масової свідомості. Адже в сучасних умовах панівним психологічним типом в суспільстві стала людина збайдужіла, а ні в чому і нічим по-справжньому не зацікавлена, яка легко висловлює будь-які слова, але аж ніяк не переживає надто глибоко, розучилася соромитися і зневажати, ненавидіти, працююча без задоволення і в півсили, а іноді, через відсутність роботи, не трудиться, шукаючи, куди б докласти знання, руки; людина, в якій, разом з катастрофічним вивітрюванням громадянських почуттів, навіть і суто особисті якось обезбарвились і засохли. Суспільство, як у своєму врятуванні, потребує демократизації, що розгортається, триває, але досі ще серйозно не довело своєї здатності, спроможності до демократії. І які б не були морально психологічні «виходи», що пропонуються суспільством індивіда, все ж індивід не може прийняти їх без власного особистого відчуття і осмислення. Запас доброти, схильність до підтримки, допомоги – звідки це у людини? Чи можна рух душі вважати відображенням природи людини, її натури? Адже зла, ворожнечі, ненависті настільки ще достатньо в світі, що той чорний «диявольський» початок може бути сприйнятий за головне. Ось отут-то і виявляється, що самопочуття людини, як природної суті, таємно або явно завжди в вирішальній проблемі добра і зла. В біблійній легенді про гріхопадіння теж відображено «біологізаторство» – адже скуштувати, вкусити плід дерева пізнання навело насамперед на відкриття плотських утіх, відкриття дітородіння, як нового засобу існування. Почалося живе життя людства зі всіма його колізіями, породженими розщепленістю людини на тіло й дух. Природно, біологічне і соціальне в людині давня, як Всесвіт, як цивілізація, проблема.
Емоції і біоритми
Повсякденне життя – це не тільки звичне, спокійне, «накатане» існування, за якого день-у-день і рік-у-рік відтворюються одні і ті ж емоційно-нейтральні ритуали (встав, вичистив зуби, поїв, пішов на роботу, почитав пресу, подивився телевізор і т. д.). Це і відкриття, і потрясіння, і розчарування, і захоплення. Все це плин повсякденності. Адже ж ще недавно багатоликі проблеми людинознавства препарувались настільки раціоналістично і соціально-політично, що ніяк не вдавалося прописати в них і поняття душа. В повсякденному житті постійно користуємось поняттям душа для самовираження {душа радується, душа вимагає, душа болить), для оцінки ставлення до інших людей і їх характеристики {душа не приймає, споріднена душа, піднесена душа, боягузлива душа і т. д.). Мабуть, тут цілісне самопочуття процесу життя, певний стан внутрішнього світу людини. Серед щоденної суєти приходять вищі життєві одкровення. Спектр філософських проблем існування ширше та багатоманітніше. Найважливіша проблема — це саме життя, її онтологічне, тобто укоріненність, що розвивається в інших вимірах дійсності, що виходять за межі повсякденного світу (Бог, Космос, потойбічне існування та ін.). Реальне життя людини квантоване насамперед біологічно: народження людини та її смерть видирають з загального буття те, що належить окремій людині. В таких межах життя безперервне в тому, що його основу становить безперервний процес взаємопроникнення біологічного і соціального і навпаки. Коли йдеться про круті повороти в житті, про душевний перелом або про переломний вік, то повсюди беруть співучасть природно-біологічні і суспільно значущі імпульси, прориви, становище. Ці імпульси, навіть неможливо чисто виділити, тому що проживаються і переживаються неподільно. Звичайно ж, життя, що складається як якась доля – шлях, що припускає питання про співвідношення у долі моментів неминучості, випадковості і вільного вибору самої людини.
Людське життя має фази розвитку: дитинство, юність, зрілість і старість, і всякий раз життя приносить людині і утіхи, і прикрість, гіркоту, жаль, смуток, горе, біль. І, мабуть, не можна погодитись з думкою, яка існує серед філософів, що знання соціальних проявів людини зовсім не обов’язкові, а досить судити вчинки по суспільно значущому продукту. Так, справді, життєдіяльність – особиста справа кожного, але вимагається пристойна поведінка в суспільстві. А якщо це дитина? Якщо її двійки і невміння, витівки в школі – результат хворобливого стану? В педагогіці, в вихованні дітей важливе знання не тільки здоров’я або нездоров’я, але й генетичної неоднорідності дітей, що випливає з відмінності і міри природної обдарованості. А до досліджень способу життя людей не доходять руки. Куди вже до вивчення генетичної різноманітності! Адже важливі соціальні джерела поведінки! Але так от і доводять люди один одного до інфаркту: соціальний тиск ситуації, підчас непорівнянної тендітності людського організму. Тому ставлення до людини як до біосоціальної істоти – питання не тільки теорії, а і практики людського спілкування. А важливо знати і сумісність один одного, знати почуття, що дозволяють слухати, чути, відчувати, сприймати. Правда, є вчені, що вважають, що людина здатна одержувати інформацію не вдаючись до використання почуття, вважають, що розум людини має деякі досі ще не розпізнаними, незрозумілими можливостями, що робить можливим сприймання інформації окрім почуття, тобто є надпочуттєвим сприйманням.
Існують і біологічні ритми – періодичні зміни характеру і інтенсивності біологічних процесів і явищ в живих організмах що повторюються. І це важливо і при визначенні поведінки людини в побуті, в суспільстві, в особистому житті та ін. Біологічні ритми реалізуються в тісній взаємодії з навколишнім середовищем і відбивають особливості пристосування організму до факторів середовища, циклічно змінюються. Обертання Землі навколо Сонця (з періодом один рік), обертання Землі навколо своєї осі (з періодом в 24 години), обертання Місяця навколо Землі (з періодом 28 днів) приводять до вагань освітленості, температури, вологості, напруженості електромагнітного поля тощо, служать своєрідними датчиками часу для біологічного годинника в циклічних умовах, що змінюються, змогли вижить тільки ті організми, стан яких змінювався в такт зі змінами середовища. Так, з настанням зими в середніх широтах багато тварин впадає в сплячку, і це допомагає їм пережити несприятливий період. Ведмідь не встиг з якихось причин упасти в сплячку, або розбуджений, не доживає, як правило, до весни. Яблуня, що раптом розцвіла пізньої осені, майже завжди гине. Безладні за часом, хаотичні зовнішні впливи згубно впливають на живі організми.
Біоритми впливають і па дієздатність людини. Дієздатність має два періоди: з 10 до 12 години із 16 до 18 години. Віючі дієздатність знижується, особливо в інтервалі з 1 до 3 години ночі. Лікарі прийшли до висновку, що багато ліків ведуть себе подібно отруті. Виявляється, далеко не байдуже, коли, в які години хворий приймає прописані йому ліки. Людям, наприклад, що страждають виразковою хворобою, потрібно переносити час їжі на ніч -саме тоді їх організм краще схильний приймати їжу. Добовий ритм варто враховувати при лікуванні алергії. Дослідження показують: чутливість до такого основного алергену, як побутовий пилок, досягає свого максимуму ввечері. А краща опірність організму припадає на пізній ранок. Людям, які не можуть похвалитися здоровим серцем, варто особливо пам’ятати, що дієздатність серцевого м’яза протягом доби – двадцяті чотирьох годин -не однакова – двічі на добу, о першій годині дня і дев’яти вечора – дієздатність серцевого м’яза падає до мінімуму. Сезонні ритми у багатьох людей висловлені дуже чітко. Весною обмін речовин в організмі активніший, аніж восени і взимку. Людина йде з життя в свої несприятливі дій, існування яких допускав ще 25 століть назад стародавньогрецький лікар Гіппократ. Саме в дні зниження фізіологічної активності організму, померли російський цар Микола І і болгарський цар Борис II. В такі дні розбилися Валерій Чкалов, Юрій Гагаріп, загинули при наземних випробуваннях три американських астронавти корабля «Аполлон», французький льотчик і письменник Аптуан де Сеит-Екзюпері у свій несприятливий день не повернувся з розвідувального польоту… Розгадка вічної таємниці людських відносин, стосунківзиайшла відбиток в «законі иоосиихрошюсті організмів». Суть закону в тому, що два організми синхронні за біоритмами, тобто сумісні, якщо їх народження сталося в аналогічних факторах космічного впливу, що повторюються. Асинхронні біоритми у Сапд і Мюссе, Ахматової і Гумільова. Вони, що називається, створені один для одного, але разом бути не могли і розстались. Несумісність біоритмів Катерини II і Петра НІ стала причиною не тільки насильницької смерті Петра III, але й появи на світ їх недалекоглядного сина – Павла І. Його п’ятирічне перебування на троні спиралося па фаворитів Аракчеева і Кутайсова, що викликало незадоволення серед придворних, в результаті чого Павло І убитий. Підтверджено: ідеально синхронні біоритми організмів французького короля Людовика XV і його фаворитки, яка увійшла в історію, маркізи де Помпадур, російської цариці Аіши Іоаіювпи і її фаворита Ернста Біроиа. Ідеальна синхронність біоритмів тісно зв’язувала Джорджа Кеииеді і Мерілін Монро, Павла Ди-бенко і Анну Колонтай, Івана Тургенева і Паоліну Віардо, Сергія Єсеніна і чарівну танцюристку Айседору Дункан. Фактор сумісності зближує людей і в професійній діяльності. Синхронні біоритми Олександра Невського і Георгія Жукова та Ін. Знання про біоритми має велике значення у практичному житті людей.
Суть не в тому, щоб чітко зафіксувати, що в людині соціально, а що – біологічно. Якраз такі фіксації відривають одне від іншого. Прагнення звести мету філософії до створення логічно несупереч-ливих визначень обертається підтримкою існуючого розриву між двома культурами – природнонауковим і гуманітарним знанням. Ще одна проблема філософії існування – комунікація, міжособисте спілкування, що тісно переплітається з проблемою Добра і Зла, моральності і аморальності. Чи може людина правильно зрозуміти іншу людину і як скористається таким розумінням? Чи може людина співпереживати іншому, а він, в свою чергу, іншій людині? Чи вічна самітність, що надто тяжіє і чи можливо її подолати? Що ж робить можливим якесь «світле братерство» людських душ, які дружно живуть без заздрощів, ненависті і жорстокості? Світосприйняття, основане на причетності до всього живого, тяжко уявити біологічно запрограмованим. Адже світосприйняття створюється в нерозривному зв’язку з розвитком моральної свідомості. Живу природу не можна знищити не просто тому, що завдяки цьому ліквідується джерело живлення, дихання, тобто суто фізіологічне існування людей. Якщо вважати спілкування однією з найважливіших специфічних властивостей людини, то культура спілкування, його якості формуються від різноманіття зв’язків, в тому числі і зв’язків з природою. Відторгнення від себе живих істот, відсутність співчуття до них і зацікавленості в збереженні життя не дозволяють розвинутися хисту до співчуття, співучасті, співробітництва, взаєморозуміння. Людина не може розкрити, реалізувати свою родову суть, якщо відмовляється, свідомо або несвідомо, від єдності з живою природою, від належності до неї не тільки за походженням, але й за самим змістом існування. Тому широкий рух проти загрози ядерної катастрофи, проти небезпеки повного зникнення життя на Землі є справді загальнолюдським і складає основу сучасного гуманістичного світогляду.
На відзнаку від болю і інших видів страждання, що викликаються реальною дією небезпечних для існування факторів, страх виникає при його упередженні. В залежності від характеру загрози інтенсивність і специфіка переживання, страх варіює в достатньо широкому діапазоні відтінків (побоювання, боязнь, переляк, жах). У соціальному розвитку людини страх виступає як один з засобів виховання: страх осуду, що сформувався, використовується як фактор регуляції поведінки. Зважаючи на те, що в умовах суспільства індивід користується захистом правових і інших соціальних інститутів, підвищена схильність людини до страху лишитися пристосовності. Виховання стійкості до страху звичайно спрямоване не на визволення від страху людини, а на вироблення уміння володіти собою за наявності страху. Сором – емоція, що виникає в результаті усвідомлення людиною реальної або фіктивної невідповідності його вчинків або тих або інших індивідуальних проявів прийнятим в суспільстві і са -мим нормам, що поділяються ним, і вимогам моралі. Сором – повністю соціально зумовлена емоція, що формується в походженні людини, в ході соціального засвоєння етичних норм і правил поведінки конкретного суспільного ладу, конкретної культури. Але в поле зору філософії потрапляють не тільки емоції страху, сорому та ін., але й любов – велика світла творча сила, любов у всіх її проявах та іпостасях – від потягу статей до любові до Бога і Вітчизни. Однією з провідних проблем філософського існування виступає і свобода. Свобода і необхідність, свобода і заборона, свобода і обов’язок, свобода і любов – ось лише кілька ракурсів, в яких розглядається свобода людини, особи, що виступає для цивілізованого людства визнаним ідеалом соціального і індивідуального буття.
Проблеми філософії існування постійно виникали в процесі повсякденного життя, завжди цікавили філософів. Питання, зв’язані з долею індивідуального Я, його життя і після смерті, його морального шляху і меж свободи органічно включала в стародавності індуїстська ведицька традиція. Шлях до доброчесності людини і надію на рятівну роль знання ужитті людини вперше в Європі поставив в філософії Сократ,”а в філософії існування яскраво і недвозначно розкриває проблему щастя Епікур, що потім детально обговорювалася стоїками: Сенекою, Марком Аврелієм. В Середньовіччя філософія існування розглядала проблему людини в межах релігійного християнського світогляду.
Світ буденності, побачений через Бога – специфіка існування пошуку в Середньовіччя. Античну тему суттєвості людини, яка захоплюється утіхами і прикростями повсякденного життя відновлює епоха Відродження. Прогресивні уми епохи Відродження описують повсякденність як вулкан пристрастей і емоцій, що вирує. Властолюбство, жадоба, безглуздість, хтивість, пожадливість, страх, що процвітають в феодальному суспільстві, стають предметом філософського, соціального аналізу. І разом з тим філософи тоді ставили в усій величі гідність людини, що, на жаль, в багато чому забута. З XVIII ст. філософія надовго відвертається від індивідуальних проблем існування людини, зосереджуючи увагу на пошуках ідеального наукового засобу, що дозволяє проникнути далеко за межі повсякденного світу людини, наблизитися до суті речей, до логічних точних законів, що буденний світ чомусь часто ігнорує. Тоді же народжуються міркування Блеза Паскаля про убогість, нікчемність, мізерність і велич, мужність, героїзм людини. Філософ, психолог Давід Юм вивчає пристрасті, афекти, емоції людини, Жан-Жак Руссо розповідає про таємниці душі людини, про її моральність і емоції. XIX ст. приносить посилений інтерес філософії до суті і ролі людини, особистості в суспільному житті. Людвіг Фейербах, з одного боку, і Серано К’єркегор, з іншого, вивчають глибинні внутрішні переживання особистості, її емоції, страхи і надії, можливі і діаметрально протилежні шляхи виходу з стану страхів до любові і гармонії.
В XX ст. проблеми існування людини займають значне місце в філософії: виникає напрям екзистенціалізм, що означає спосіб буття людської особи. Вперше поняття екзистенціалізму, тобто існування людини, вживає Серапо К’єркегор. Екзистенціалізм представляє те центральне ядро людського Я, завдяки якому це Я виступає не просто як окремий емпіричний індивід і не як «мислячий розум», тобто щось загальне (загальнолюдське), а саме як конкретна неповторна особистість. Екзистенціальний аналіз запропонований Лео Біпеваигером. Це засіб аналізу особистості в усій повноті і універсальності її існування (екзистенції). За методом, справжнє буття особистості виявляється завдяки заглибленню її в себе з метою вибрати незалежний ані від чого зовнішнього життєвий світ. Обговорення людського буття, що концентрує суть світового буття, але між тим докорінно відрізняється від буття речей, від відносин речових, вели соціологи Мартін Хайдеггер і Хосе Ортега-і-Гассет. У центрі їх уваги стояли проблеми соціального буття людини: пошук свого істинного Я, доля, розвиток людини в часі – все це екзистенціальні питання, що активно обговорюються. Сприйняття себе і сприйняття іншого, діалогічність спілкування, можливості і межі розуміння та ін. стали в центрі уваги досліджень і концепцій філософів Михайла Бахтіна, Мартіна Бубера, Жана Поля Сартра, який висунув ідею абсолютної свободи і абсолютної самотності людини серед людей. В сучасній протестантській філософії (Карл Гарт), в християнському персоналі (Едуард Муи’є), в російській філософії (Микола Бердяев, Сергій Франк та іи.), в українській філософії (Володимир Таичер, Олександр Лобовик) піднімається проблема людини і Бога. Психоаналітичний напрям в філософії існування людини, що утворило згодом ряд синтезів з іншими філософськими концепціями, відіграло значну роль у розробці екзистенціальних проблем людини. Філософія тісно перепліталася з психологією. Великий вклад у розробку проблем людської свободи, щастя, пошуку вищих орієнтирів та іи. внесли Еріх Фромм і Семен Франк. Та марксизм не звертався до екзистенціальних проблем. Суспільство розглядалося марксизмом як об’єктивний організм, що закономірно функціонує.
Для людини, поглибленої у повсякденність, буденна картина дійсності єдина і окрема. Світ повсякденності єдиний, тому що жодні інші світи, будь-то космічні простори або райські кущі, людину, зайняту буденними справами, просто не цікавлять. їй однаково, є вони або немає. Світ повсякденності реальний, чуттєво даний, що безпосередньо переживається: світ повсякденності вагомо тисне практичними турботами, пристрасними захопленнями і соціальними нормами, що пропонує одні дії і забороняє інші. В повсякденності, від моменту ранкового просипання до моменту виключення світла на ніч, людині нерідко ані на хвилину неможливо відволікатися від клопоту і обов’язків, перенести увагу на високі матерії, поцікавитися, чи існує ще що-небудь, окрім щоденного вставання і титанічної боротьби, що обступають зі всіх сторін турботами. Спосіб повсякденного людського буття знаменитий німецький філософ сучасності Мартін Хайдеггер від того і назвав турботою. Буденна картина світу повсякденності далека від зображення Всесвітньої місії людства і приписування йому якихось особливих обов’язків. Головне – прожити життя.
Фахівці висловили тоді немало здогадок про причини трагедії, що, певніше всього, відбулася через випадковий (викинутий з вікна недопалок?) спалах газу, що витікав з трубопроводу, який проходив вздовж залізничного полотна. Тоді не до того, щоб звернути увагу на майже неймовірну обставину: підірвалися два зустрічних поїзди Челябінськ-Новоросійськ і Новоросійськ-Челябінськ, що слідували під одним номером. Імовірність такої події майже нульова…
Непоясненні збіги зустрічаються в житті будь-якої людини і раціональному поясненню не піддаються. Зустрівши людину, яку давно не бачили, дивуєтесь: «Це ж треба! От так зустріч!». Справді, з точки зору імовірності така зустріч малоймовірна. Але, отже, в житті трапляються і куди більш дивні збіги… Ще в дитинстві Людовику XVI астролог пророкував, що йому потрібне берегтися 21 числа кожного місяця. Король прислухався до застереження. І все-таки, як говориться, від долі не втечеш. 21 червня 1791 року Людовика XVI і королеву арештували, коли вони намагалися втекти з Франції. 21 вересня 1792р: Франція скасувала королівську владу і проголосила Республіку; 21 січня 1793 р. короля Людовика XVI стратили… Відомий дуелянт Анрі Таєйн, який жив колись в Марселі за 17 років викликався на п’ять дуелей. Чотири його супротивника померли до того, як був зроблений перший постріл, а на п’ятій саме Аирі Таєйп помер від розриву серця (інфаркту).
У 1860 році Лінкольн визнаний президентом США. Рівно через 100 років президентом США обрали Джона Кеннеді. Обидва президенти стали борцями за цивільні права і дотримувались демократичних переконань. Обох вбили в п’ятницю, в присутності дружин. Причому кожна з дружин втратила по сипу тоді, коли вопи жили в Білому домі. Обидва президенти вбиті кулею, що ввійшла в голову ззаду. Лінкольна вбили в театрі Форда, а Кенпеді вбитий, коли їхав на автомобілі «Лінкольн», що був виготовлений фірмою Форда. Обох змінили на посаді віце-президенти по прізвищу Джонсон Еидрю і Джонсон Ліпдон. Обидва – були з півдня і обидва демократи, колишні сенатори. Епдрю Джонсои народився в 1808 p., а Ліпдон Джонсон народився через 100 років згодом, в 1908 p., ім’я особистого секретаря Лінкольна – Джон, так же звали і Кеннеді. А прізвище особистого секретаря Кепиеді – Лінкольн. Джон Бут, убивця Лінкольна народився в 1839 p., а убивця Кепнеді – Лі Харві – в 1939 р. Обидва знов-таки з півдня. Обидва дотримувались екстремістських поглядів. Обох убивць вбили ще до початку судового процесу над ними. Бут убив Лінкольна, в театрі, а потім переховувався на складі зерна. А Кеннеді застрелено з складу, щоправда книжкового, а вбивця переховувався потім в кінотеатрі.
Історія повторюється… Мабуть, найінтригуюча з усіх паралелей в житті президентів зв’язана з першим публічним закликом до висунення Лінкольна в президенти. В опублікованому в «Ціиціиаті газетт» листі кандидатуру Лінкольна пропонує давно забутий товариш по виборчій кампанії тодішнього віце-президента, тоді ж секретар військово-морського флоту. Ім’я секретаря – Джон Кешіеді. На початку 50-х років XX ст. два з пайшановшших мислителів, лауреат Нобелівської премії Вольфгаи Паулі і відомий психолог Карл Густав Юнг, об’єднали зусилля для створення всеохоплюючої концепції збігу, названої синхронність. Для них будь-які збіги, що явно виходять за межі звичних кореляцій періоду, місця та обставин, стали свідченням іспувагаїя єдиного силового поля, що вічно лежить в основі життя людей, намагаючись накласти свою власну структуру на спільне переплетіння щоденних подій. Така сила, якщо існує, повністю підходить в якомусь розумінні для пояснення дивного зв’язку між вбивствами Абрахама Лінкольна і Джона Кеннеді, і можна її розглядати як прокляття, що переслідує иайвідомішу сім’ю американських політиків. Коли хтось говорить про прокляття Кенпеді, то тут же згадують постріли в Джека і Роберта. Але найдавніший очевидний зв’язок прокляття з подорожами. Старший брат президента Джона Кешіеді і його сестра – обоє загинули в 40-і роки від вибуху в повітрі літака, а сам Джон Кешіеді по дорозі в Даллас. Молодший брат Едвард знову опинився перед смертю, коли автомобіль злетів з мосту в океан, потопивши його супутницю Мері Джо Копечне, що надто підмочило його репутацію. В кіпці 60-х років в період передвиборчої кампанії в партії демократів, Роберт Кешіеді міркував про невезіння в сім’ї як безперечну реальність: «Удача – це те, чого ви добиваєтесь самі, а невдача – те, що іноді добиває вас». Через два тижні його вбили. Хоча в такому випадку вбивство аж ніяк не зв’язано з пересуванням, але прокляття сім’ї проявилось і помстилось згодом, коли поїзд, в якому везли гроб з його тілом, збив кількох присутніх на похоронах, перерізав одну людину пополам. В 70-х роках наступні покоління Кеннеді вражені пристрастю до наркотиків, скандалами і серйозними недугами, трапилось декілька автомобільних аварій. Після однієї Пам Келлі, внучка патріарха сім’ї Джозефа Кешіеді, залишилась паралізованою на все життя. Іншу машину, за рулем якої сидів Боббі Кеннеді-молодший, який подорожував в Центральній Америці, занесло на обочину і вбило малюка-мексиканця. В середині 70-х років Девіда, другого сипа Боббі Кениеді-старшого, в громадському туалеті вокзалу ударив ножем чорний торговець наркотиками. Вій вижив, але через два роки його знайшли мертвим в номері готелю Палм-Біч – він в період канікул подорожував у Флориді. Клан Кешіеді, який зазнав назойливого прокляття, не проявляє ознак зупинки, і тому можна лише пошкодувати про долю тих, хто має прізвище Кешіеді.
Одним з пайдивпіших прикладів фатального збігу служить зустріч італійського короля Умберто І з господарем ресторану в місті Монза, що сталася 28 липня 1900 р. Здивований король дізнався, що господар ресторану є його абсолютним двійником і носить ім’я Умберто. Мало того, скромний господар ресторану народився, як і король, в Туріні і в один і той же день, що й монарх. Дружину господаря, як і королеву, звали Маргарита, а вінчались, що й двійники – в один день. І ще. Того ж дня, коли одного Умберто коронували на престол, то другий Умберто придбав ресторан. Король Умберто І наступного ранку запросив двійника у свій екіпаж, щоб разом поїхати на спортивне свято. Та виявилося, що вдосвіта господаря ресторану Умберто застрелено невідомим грабіжником. Десь через дві години у людському натовпі і самого короля Італії Умберто І було вбито анархістом.
Якщо вже мова зайшла про Італію, якій так уже везе на нез’ясовані збіги в повсякденному житті, можна згадати видатного філософа епохи Реиесапса Піко Делла Мірандола, який твердив, що світом управляє принцип цілісності, а збіги можуть бути з’ясовані як парні події, що знайшли один одного. Ще одна філософська версія висунута Артуром Шопенгауе-ром, який вважав збіги відбиттям «дивної гармонії, закладеної в основі Всесвіту». Філософ відзначав, що «причинно незв’язані події йдуть за якимись паралельними лініями» і при зіткненні двох подій «герой однієї драми, незалежно від того, фігурує і в іншій». У XX ст. збіги стали предметом дослідження точних наук. У спеціальний розділ математики сформувалася теорія ймовірності, що багато з’ясувала в теорії повсякденності. Фізик, лауреат Нобелівської премії Вольфганг Паулі сформував концепцію принципу заборони, а психолог Карл Густав Юнг доповнив концепцію. За їх думкою, збіги є «видимими проявами невідомих принципів природи». Принципи загальні в усьому Всесвіті і сучасною наукою не розгадані. Телепатія, передбачення, збіг – весь прояв загадкових див Всесвіту, що прагне підпорядкувати недосяжному порядку хаос людського життя.
Після тривалого періоду гонінь церква відроджується. І як завжди у смутні періоди в житті народів церква бере в свої руки духовне кермо. Преса, радіо, телебачення, письменники, політичні коментатори дедалі частіше, вранці і ввечері пристрасно, зворушливо і схвильовано твердять: «Людина прагне до Бога», поступово створюють ілюзію нібито народ, що тривалий період живе в атмосфері безвірс-тва, а в дійсності палко релігійний. Створюється враження: в кінці XX ст. нібито українці, росіяни, білоруси та інші народи тільки і думають про потойбічний загробний світ, а їх найулюбленіше проведення часу – піст і молитва, покора і смирення. Побожна ж духовна прихильність Господу просто вимушено таїлась і переховувалася під покровом наукового атеїзму. Звичайно ж, все бачиться ефектно, тим більш, що руйнує звичну набридлу думку. І все ж, якщо не гнатися за «злобою дня», то варто визнати: масова свідомість справді у більшості безбожна, безрелігіозна, і її «обмиряність» має значно глибші причини, аніж політичне насильство і атеїстичне виховання.
Дослідження повсякденної масової свідомості людей не тільки як історичного, але й як онтологічного соціального явища показує, що в свідомості завжди, в усі історичні періоди існує деяка мирська неосвіченість, убогість, викривлення. Це думки, почуття і переживання людей, безпосередньо зв’язані з їх повсякденним буттям, з фізичним і соціальним виживанням, з буденними турботами і земними утіхами. Мирська неосвіченість включає всіх: від культурних форм забезпечення фізіологічних потреб до високих міжособистих і суспільних переживань (любов, дружба, патріотизм, політичні пристрасті і т. д.). Бог входить в повсякденне життя віруючих людей порадником, який допомагає позбавитись від обтяжливого становища, полегшити страждання людини. Якщо ж віруючий чесно виконує обряди, залишає за собою повну свободу в мирських справах і в їх оцінці, то звернення до Бога буває буденним. А іноді, якщо людина вважає себе прихильницею тієї або іншої віри, то нерідко на практиці вважається як атеїст, чисто по-людськи відокремлюючись від запредільності покаянною молитвою і дрібним житейським жертвоприношенням. Таке суто мирське ставлення до потойбічного світу відбивається у повсякденності, в прислів’ях: «На Бога надійся, а сам не плохуй», «Богу – богово, кесарю – кесарево», «Не согрішиш – не покаєшся, не покаєшся не врятуєшся», «Твої слова та Богу в вуха», «На світу і смерть красна» і т. п. Характерний для XX ст. процес секуляризації (тобто світської, мирської) багато в чому віддав просто широкій гласності у реальній свідомості і поведінці багатьох людей, які щиро називаються віруючими. Реальний же вплив, віру в Бога і потойбічний світ має лише надто вузьке коло людей: подвижники, аскети, пустельники, монахи, святі. Від того вони і святі, що до хибкої павутинки стоншили пласт повсякденних мирських турбот та інтересів.
Дуже різні моральні і житейські висновки
В сучасній практиці поведінки людина діє, виходячи з єдності світу повсякденності, де для виживання потрібні матеріальні блага, де практично неможливо ігнорувати вимоги відчуття, а людина смертна і помирає назавжди. Та обставина, що суспільство є складна система, що розвивається на своїй власній основі, не відкидалась і не відкидається практично ніким з мислителів. І одним з теоретичних досягнень науки XX ст. вважається уявлення про соціальну систему. Соціальна система – сукупність різноманітних соціальних спільностей, шарів і груп, зв’язаних різноманітними відносинами, стосунками. За будь-яких форм соціальності людина залишається часткою природи і Космосу, специфічним проявом життя. І на рубежі XX і XXI ст. всі мислимі проекти устрою і перебудови життя мільйонів людей мають ґрунтуватися, насамперед, на необхідності підтримання життя всієї біосфери і можливостей існування і розвитку кожної людської суті. Це не прекраснодушна мрія про царство загальної любові і гуманізму, а сувора дійсність.
Сувора дійсність вимагає, щоб вітальність, як імперативна настанова на підтримання самого життя, стала стержневою, визначальною цінністю суспільного розвитку. В повсякденному житті людина піклується про хліб насущний не намагаючись бути як птах небесний, горює за померлим, забуваючи про вічність душі, захоплено трудиться, не вважаючи свою працю розплатою за гріх Адама і Єви і навіть в молитвах просить житейського – доброго, дорідного урожаю, здоров’я, земної, чуттєвої любові. Жива людина, за устроєм свого внутрішнього світу, темпераменту, зрадлива, неабсолютна, навіть якщо в помислах відкрито тяжіє до Божественного, то неминучо поглиблена в життя з її гріхами, огріхами, плинністю та ін. У свідомості людини земний, мирський світ переважає над світом небесним, владно диктує свої норми, принципи в поведінці і життєдіяльності. Звернуті до земного, матеріального помисли і почуття виступають непереборною умовою і самого виживання людини. Настанова на життя для багатьох людей стає свідомою, продуманою, до того ж настанова на життя активно підкріпляється авторитетом природознавства. Звідси випливає необхідність усвідомлення важливості глобальних проблем людства саме як проблем життя і смерті.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Горлач)