Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Горлач) скачати онлайн-> 3. Моральність орієнтації на життя

3. Моральність орієнтації на життя


Організми, вступаючи у зв’язки, стосунки з неживим середовищем, один з одним, утворюють тим самим системи складніші, тобто іншу систему життя на Землі, що проходить шлях розвитку від найпростіших форм до людини. Філософ Олена Золотухіна-Аболіна пише, що теза «життя самоцінне» (природне розгортання думки «світ повсякденності єдиний») має «широке» і «вузьке» тлумачення. Широке тлумачення положення життя самоцінне полягає в тому, що за основу у визначенні змісту, суті положення життя самоцінне взята теза Фрідріха Ніцше «воля до влади», що означає «дійсну хвалебну пісню всього сильного, агресивного, живучого, як здоровий колючий бур’ян», так би мовити, гімн чортополоху, де всі культурні паростки причетні до моральності. Адже мораль заснована на природі людини і на її найважливіших дійсних інтересах, які б не були її переконання або забобони. Основою моралі є природа людей, їх потреби і інтереси. Бути моральним і сумлінним – в інтересах всякої людини. Суб’єктом пізнання виступає окремий індивід з притаманними йому пізнавальним хистом, даним від природи або від Бога – почуттями і розумом. Об’єктом пізнання виступає самосу-ща природа, а мета пізнання – відкриття універсальних і вічних законів буття. Природа людини – деяка специфічна його особливість, відмінна від іншого світу, але зумовлена природно. Природна ж данність людини настільки ж незмінна і вічна, як і природа взагалі. Суспільне життя складається з взаємодії незалежних і автономних індивідуальностей. І кожний з найвидатнішим жаром шукає своєї особистої користі і за справедливіше вважає ті закони, що необхідні для збереження і множення його надбань.
Розуміння людини як суті суспільного є вже у Арістотеля, Віко і Гердера, але тільки Георг Гегель піднісся до усвідомлення суспільно-історичної природи людини. Визнана своєрідність людини визначається тим, що людина є знаряддя духу і є найбільш досконалий організм природи. Сама ж природа взагалі і природа людини, зокрема, це – духовність. Філософ Фрідріх Ніцше ясно усвідомлював неспівпадання або неадекватний збіг мети і результатів людської діяльності в історичному процесі і робить принципові висновки: звеличення, вихваляння бездуховного, позбавленого моралі, чисто біологічного, природного буття. Але оголошуючи саме таке буття єдино реальним, Фрідріх Ніцше по-різному тлумачить ту або іншу подію, явище, свідомість людини. Якщо їй не подобаються ідеали, моральні норми, релігійні образи, людина попросту відкидає, відсіює факти, що не узгоджуються з концепцією, а потім стверджувально вказує на енергетично-вольовий залишок, вигукуючи: ось це і є життя! Може, звичайно, і життя, тільки чиє? Та, напевно, не людське, тому що такий безморальний стан у чистому вигляді ніде і ніколи не існував. Завжди у різних народів і культур існували і існують різноманітні емоції: жалість, терпимість, доброта, допомога слабкому, але вони набувають різні форми, виникаючі в різноманітних умовах. Звичайно реальне життя людини не можна зводити тільки до проявів криміналу, побутового розкладу, морального падіння, до торжества насильства і терору та ін. І не міць, сила, насильство визначають повсякденність, а самоцінність життя.
«Вузьке» тлумачення поняття життя самоцінне визначає досвід людського існування з пристрастями і духовними злетами, добром і злом, рутиною і святами, вдачами і невдачами. Суть сили людини – воля, мислення, чуттєвість – це її родовий, тобто суспільний, діяльний хист. Нормальна людина в повсякденному житті керується «найважливішими настановами»: піклується про хліб насущний, горює по померлому, забуває про вічність душі, захоплено трудитися. Життя сприймається як неминучі суперечності, де сама суперечливість не оцінюється негативно. Життя просто є зі всіма його суперечностями і відбиває весь багатоманітний спектр буття людини, всю її різноманітність, невичерпність, таємничість. І не останню роль відіграють в реальному житті людини емоції і почуття, великодушність і шляхетність, ніжність і вірність, самопожертва і терпимість, складаючи мозаїку буття. Якщо в релігії Добро і Зло -абсолютні, розірвані ніби полюси, де на одному зосереджується все мислиме і неможливе, досконалість, вся повнота буття, а на іншому полюсі – пітьма і порок, смерть, то буденне людське життя -рухоме, що пульсує, постійно мінливий початок. І вже якщо любити життя, то любити його разом зі всім його неминучим злом, зі всіма утіхами, удачами і невдачами, шкодувати, вибачати і прагнути збільшувати, накопичувати добро і доброту, великодушність і шляхетність, ніжність і вірність.
Самоцінність життя людей не передбачає заради добра підвищення власної особистості, звільнення від ближніх. Відомий французький філософ-гуманіст, лікар і теолог Альбер Швейцер в основу філософських переконань поклав не знання про світ, а сам факт життя, вважаючи, що «схилення перед життям» має стати принципом, розглядає принцип схилення перед життям як своєрідний фільтр проти негативних наслідків цивілізації, бачачи в ньому перспективу морального вдосконалення людства. Проте реальний шлях до здійснення гуманістичних ідеалів складався для Альбера Швейцера не в соціальних перетвореннях, а в особистих зусиллях окремих людей, спрямованих на вдосконалення природи людини. Оптимістичний погляд на майбутнє людства у Альбера Швейцера поєднувався з етичним тлумаченням образу Христа, проповідуючи шанобливість перед життям, глибоку повагу до існування будь-якого одухотвореного створіння. Займаючи перехідну позицію між філософією життя ніцшеанського толку і сучасним екзистенціалізмом, іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет відзначає, що життя -це космічний альтруїзм. Життя існує лише як постійне переміщення від життєвого Я до іншого. Поняття життя самоцінне орієнтує людину на послідовне, іноді терпляче переживання різних етапів життя і різних його проявів. Якщо ж людина втратила сенс життя, то шукає інше і знаходить, тому що важливий, основний сенс є саме життя: можливість бачити сонце, небо і землю, слухати говір лісів, щебет птаства і журчання води, дарувати радощі іншій людині і радуватись самій. Тоді кожний прожитий день сприймається великим даром, щастям, радощами. Гостре переживання самоцін-ності життя яскраво висловив поет Андрій Вознесенський: «Ввечері, вночі, удень і з ранку дякую, що не помер вчора!» Це радощі буття, творчості, створювання.
Смерть абсолютна
Спираючись на ідеї східної патристики, гре-коримської філософії, відомий український просвітитель Іван Вишенський в поясненні світу повсякденності виходив з того, що світ — творіння Бога, що є вічний, невичерпний Розум, абсолютна Істина. Світ і людина, життя і рух – все це творіння Бога. Але Бог не тільки творець світу, людини, всього буття. Бог – ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, досконалості. Людина має прагнути до Бога, пізнавати, готувати себе до духовного безсмертя. Іван Вишенський, захищаючи ідею звільнення людини від земного зла, стверджував її гідність, зачатки в ній добра, справедливості, утіхи, братерства. Шлях, йдучи яким можна навчити людину праведного життя, підняти її на боротьбу зі злом і неправдою за добро і щастя, справедливість і істину, формувати духовну стійкість і моральну досконалість, відвернути людину від деградації і морального падіння, Іван Вишенський бачив в освіті людини. Проблема людини, піднесення її моральних і духовних основ – центральна у творчості українського філософа Іона Ко-пистенського. Вся природа створена Богом для людини. Проте пізнання природи зовнішнього світу ще не досить, якщо людина не пізнала своєї суті і своїх потреб. Тільки пізнаючи саму себе, людина починає розуміти, що є водночас тілесна і духовна суть. Виникає дилема: чому віддати перевагу: тілесному світу, з яким зв’язане тіло або душа, розуму, безсмертному духу, що складають внутрішньо суть людини. Іон Копистенський рекомендує обрати душу, розум, безсмертя духу, тому що тільки в розумі людина бачить і пізнає саму себе і Бога, єдність з яким досягає вищого блаженства. Український філософ Кирило Ставровецький, дотримуючись нео-платонівської орієнтації, розглядає Бога як творця, премудрого архітектора і митця, іманентного, всюдисущого світового початку, розчиняє Бога в природі. На думку українського філософа Григорія Сковороди, Бога, як всемогутньої духовної суттєвості, що стоїть над Всесвітом, природою і людиною, не існує. Бог є істинна природа в природі, жива в живому, людина в. людині, закон, глас сущого. Дотримуючись взагалі положення про вічність світу як тіні вічної духовної субстанції, що визначається невидимою натурою Бога, разом з тим Григорій Сковорода відстоював ідею вічності, безмежності і несумісності матеріального світу.
Поняття смерть абсолютна ґрунтовно розглядається французьким філософом, представником атеїстичного екзистенціалізму Аль-бером Камю. Центральна тема філософії Альбера Камю – питання про сенс людського існування. У праці «Міф про Сізіфа» Альбер Камю заявляє, що «найважливіше філософське питання полягає в тому, чи варто життя того, щоб жити». Розглядаючи сучасного індивіда, включеного в бюрократизовану структуру сучасного суспільства, аналізуючи суперечності духовного життя інтелігента, позбавленого всяких ілюзій стосовно сенсу власного існування, Альбер Камю приходить до висновку, що існування людини абсурдно і робить категорію абсурду вхідним принципом своєї філософії. Створений в грецькій міфології образ Сізіфа, на думку Альбера Камю, уособлює безглуздість людського життя: в покарання за свою підступність Сізіф мав вічно котити на гору камінь, що, досягнувши вершини гори, тут же знов скочується вниз. Людина не витримує безглуздя, бунтує, прагне стихійно знайти вихід з свого сізіфова становища, безглуздості і безглуздості життя, позбавленого Бога, необмежності, індивідуального безсмертя. Альбер Камю пристрасно бажає і вищих див, і загробного буття, адже ніщо не святе. Адже все єдине, і плин відчуттів, що минають, миттєвостей, і зміна подвигів злочинами, і шляхетність б’ється з підлістю.
Ідея єдності і тісного взаємозв’язку між смертністю і аморальністю, пролунала ще в стародавності, стала підставою для обвинувачення в безпутності абсолютно всіх, хто визнає земне життя єдиним і кінцевим. Миротворчість, жертовність, любов властиві всім: віруючим і невіруючим в Бога. Неминучість догляду, тобто смерті людини, робить ЇЇ життя не абсурдним, а наповненим змістом, високовідповідаль-ним. «Що зобов’язує значення смерті – це значення всіх життєвих цінностей, перед якими і за дотриманням яких відповідальні всі люди. Перспектива смерті робить особливо гострим переживання добра і зла, тоді як безсмертя немовби врівноважує їх. Прагнення повнокровно жити досвідченим людським життям – не омана, а істина».
Наявність загробного, іншого світу з давніх давен затверджували духовні, релігійно-містичні течії. Визначалася вихідність загробного світу, його первинність до буденного буття. Проголошувалася необхідність такого способу життя, що весь був би спрямований до досягнення інобуття. Першопочатково це езотеричні вчення, відомі в Стародавньому Єгипті і Стародавній Греції (таїнства святилища Ізіди, Єлевенські містерії та ін.), а згодом -світові монотеїстичні релігії, що за сенсом повністю звернуті до потойбічного світу. Саме давній монотеїзм, тобто єдинобожність і езотеризм, тобто внутрішній таємничий світ, породжує уяву про зовсім іншу реальність, нічим не подібною з буденним існуванням людини, з її речовністю, з її турботами і пристрастями, з її конечністю, суперечністю. Монотеїзм, езотеризм створює буття та інобуття людини, служить джерелом всіх благ і достоїнств людини. Звичайно ж, сама ідея про вкоріненість людини в щось нескінченно більше, ніж людина сама, не викликає жодних заперечень.
Психолог Юнг (1875-1961 pp.) стверджував, що в кожній людині «сидить ще хтось, з ким говорить увісні, хто може вказати шлях істинний і підказати вихід з тяжкого становища». Деякі вчені пояснюють віру в ангелів потребою набути сенсу в потойбічних явищах. В міфології Індії ангели небесні — захисники людини, в персидській міфології – феї, які навчали мешканців раю екзотичним насолодам. Давні греки називали їх хорами (богині часів року), давні германці валькіріями, українці – посланцями Всевишнього. Посланці небес відомі в Ассирії і Месопотамії. Існування посланців небес визнається християнством, іудейством, ісламом. Християни і мусульмани бачать в ангелах чисто духовний початок. Асоціації, зв’язані з ангелами, навіяні, в основному, текстами Євангеліє. Але в Біблії згадувались і інші небожителі – зовсім не з ангельським характером. Так, владні посланці Ієгови, небесні месники знищили Содом і Гоморру. Люцифер – один з наймогутніших ангелів, якого назвали «прекрасним сином ранкової зорі», певно тому, що Бог сотворив його зі сходом сонця і тільки потім – на шостий день – Адама і Єву. Коли ж архангел Михаїл рекомендував Адама іншим ангелам, як того велів Господь, Люцифер відмовив першій людині в честі і був вигнаний з раю на землю. З метою помститись, Люцифер переконав Єву покуштувати забороненого плоду. В сучасних умовах більшість людей, які вірять в ангелів, вже не вважають їх посланцями Бога.
Смерть хвилює усіх і завжди. Смерть дуже різна. Бог дасть легку смерть праведнику. Відомо, що Вінцет Ван Гог (1853-1890 pp.) страждав приступами безумства, один з яких навіть призвів до того, що він відрізав у себе частину вуха. За рік до смерті Ban Гог самохіть вирішив оселитися у притулку для душевнохворих. Тут йому виділили окрему кімнату, де мав можливість писати пейзажі. 29 липня 1890 р. Ван Гог без служителя пішов з притулку і згодом, знаходячись на волі, вистрелив собі в серце. Куля влучила в реберную кістку і пройшла мимо. Затискаючи рану рукою, митець повернувся в притулок і зліг в ліжко. Та рана не завдала Ban Гогу великих страждань, він не відчував фізичного болю, коли прийшла поліція і лікарі, спокійно курив трубку. Вночі Ван Гог помер.
Сучасники Миколи Гоголя (1809-1852 pp.) відзначали, що останні рік-півтора життя його мучив страх смерті. За десять днів до фатального дня Микола Гоголь, знаходячись в муках душевної кризи, спалив рукопис другого тому поеми «Мертвые души» та ряд інших паперів. «Треба вже помирати, – сказав після спалення, – я вже готовий і помру…». Муки, страждання Гоголя перед смертю – муки людини, якої не розуміли, яку оточували люди, які вважали, що Микола Гоголь втратив розум, що він морить себе голодом. Не змогли повірити в те, що дух настільки керує ним, що його розпорядження достатньо, щоб тіло підкорялося. Лікарі губилися в здогадках про діагноз: говорили, що у Гоголя запалення кишечника, інші – що тиф, треті – називали нервову лихоманку, інші не приховували підозри божевілля. Вранці 21 лютого 1852 р. Микола Гоголь помер в ясному розумі і добрій пам’яті. Його поховали в Даииловому* монастирі.Але потім виявилося: йому довелося померти вдруге, і вдруге справді страшенно – під землею. При перезахованиі праху Гоголя виявили, що обшивка труни зсередини вся порвана. Його поховали в стані летаргічного сну. Саме летаргічного сну і боявся Микола Гоголь все життя і не раз попереджав про те, щоб його не хоронили поспішно.
Томас Мор (1478-1535 pp.) – великий мислитель Середньовіччя, канцлер Англії в 1530-1532 pp. Король Генріх VIII зажадав, щоб Мор склав йому присягу як главі англіканської церкви. Але, будучи католиком, Мор відмовився. Тоді його кинули до в’язниці в Тауер і звинуватили в державній зраді і засудили до смертної кари. Навіть вороги відзначали силу духу і мужність, з якими Мор готувався до смерті, знайшов сили жартувати і перед побаченням з плахою. Підійшовши до ешафоту, Мор попросив одного з тюремників: «Будь ласка, допоможи мені зійти, а вже спуститися я постараюсь як-небудь і сам». Йому заборонили перед смертю звертатися до народу. Мабуть, король боявся, що всі зрозуміють страхітливу кривду – страту Томаса Мора. І в найостаїшішу хвилину, ставши на коліна і поклавши голову па плаху, Томас Мор сказав: «Почекай трохи, дай мені прибрати бороду, адже вона ніколи не вчиняла жодної зради». Та миттю голова Томаса Мора покотилась по помосту.
Звичайно ж, мета життя людини – обожнення, рух до вічного життя. Сенс смерті і безсмертя, однаково як і шляхи його досягнення – це зворотний бік проблеми змісту і суті життя. Без усвідомлення земне життя перетворюється в сон, в порожню і святкову мрію. В суттєвості земне життя є тільки приготуванням до життя вічного, що не за горами для кожного. Тому і сказано в Євангеліє: «Будьте готові, бо в яку годину не думаєте, прийде Син Людський». А щоб життя не перетворилося, висловом Михайла Лєрмонтова «в порожній і дурний жарт», необхідно завжди пам’ятати про смертну годину. Це «не трагедія, а перехід у світ іншій, де вже оселились міріади душ, добрих і злих, і де кожна нова входить на радість і муки. Людина, яка помирає – заходяче світило, зоря якого вже блищить над іншим світом». Смерть руйнує не тіло, а тлінність його і тому смерть — не кінець, а початок життя вічного. Помічено, що мудрість людини часто висловлюється у спокійному ставленні до життя і смерті. Смерть визначена для народженого, а народження неминуче для померлого. Адже планети, комети та інші космічні тіла у такому розумінні не зникають.
Людина – частина величезного Всесвіту, елемент і дійсність, що живить його своїми джерелами енергії, пронизана невидимими полями, багато що є для людини незбагненне. Люди і досі не знають головного: звідки виникла і прийшла в життя людина і куди піде після смерті: стане прахом або буде блукати по адових каньйонам, блаженствувати в райських садах або розчиниться в понад-свідомості, що породила її. Так, мабуть, лише один з пластів багатошарового пирога дійсності і є самий найматеріальніший астрономічний Всесвіт, і над ним виростає складна ієрархія духовних сил. Але визнавши, що людина частка Всесвіту, чи варто відмовлятися від тлінного світу повсякденності, від вогнища, що тут і тепер зігріває бідні смертні людські тіла, від недосконалого людського співжиття, що не завжди є братерство? Чи треба любити світ повсякденності, світ життя людини, що вважався тимчасовою оселею, перевалочним пунктом на шляху астральних мандрів? Монотеїстичні релігії – християнство, індуїзм, теософії та езотеричні вчення осуджують світ інший, закликають людину відвернутися від нього. В реальному житті, реальній історії багато зла, жорстокості, лукавства і підступності. І в сучасності, і тисячоліття тому, страждають невинні, відсутня справедливість, ллються потоки людської крові. Біблія проголошує: світ повсякденності не може бути іншим: світ повсякденності грішний, забув Бога і лежить у злі. Коран повторює: повсякденний світ не істинний, а морок, ілюзія, осереддя безплідних бажань, що тягнуть за собою лише страждання. Для монотеїстичної свідомості цінності буденного повсякденного життя неправдиві, брудні, що захоплюють в обійми диявола, згубний самообман.
Прагнучи облагородити сам повсякденний світ життя людини, великі світові релігії виступають моральною силою, сприяють поширенню милосердя, терпимості, любові до ближнього, тобто намагаються удосконалювати життєву реальність. І все ж релігія — вторинна. Все, що стосується посюстороннього світу, має підпорядковуватися досягненню світу іншого. Позбутися вериг майї, що змушує любити смертні і мінливі речі, тобто врятувати безсмертну душу – ось головне. Головне і те, щоб змінитися настільки, щоб перестати бути людиною. Це і є основний пафос усіх провідних релігій і езотерики.
ЛЮДИНА, справді стала на шлях, що веде від людського до божественного, від банальної смертності до гріха – до безсмертя і блаженства, нехтуючи згубні утіхи і спокуси, принадливості звичайного життя, ЇЇ душа, все єство звернуте до лику Господнього, до потойбічного світу. ЛЮДИНА приречена в буденному житті на муки, страждання і покірність. Основними, постійно діючими джерелами гріховності, повсякденного світу, його скверні релігії і езо-терії вважають, по-перше, земне самозамкнуте людське Я; по-друге, випливаючі з його приватного бажання і волі до їх задоволення. Саме, відзначає Олена Золотухіна-Аболіна, «наявність Я, усвідомлення людиною своєї особистості, окремості, інаковості у ставленні до інших єств і суттєвості, є коріння його онтологічної вини і супутніх їй нещасть. З позиції індуїзму і буддизму кожний, який бажає порятунку, має зрозуміти, що його Я – лише ілюзія, і тому всі уподобання, прихильності – тлін, прах. Християнство, що визнає цілісність душевної монади і її безсмертя, між тим чітко поділяє неістинне земне Я людини і те високе Я, що може дати Христос. Але щоб Христос дав це нове прекрасне Я – свою божественну природу – то віруючий повинен добровільно, самохіть відмовитися від власної земної особистості, що сповнена, роздирається потребами і суперечностями. Треба вбити повсякденне Я, щоб прилучитися, приєднатися до Абсолюту. Стати ніщо, відкритою можливістю, порожньою посудою, в яку Христос віллє трансцендентну духовність».
Філософ-проповідник Клайв Люїс підкреслює, що «вірна ознака дійсної присутності Бога в житті людини – це або повне забування себе, або відчуття себе грудкою бруду. Краще забути про себе». Адже всі види зла випливають з богоборчої гордині, що породжується приватним, земним Я і зв’язана з ним спроможність до свободи, свавілля, самоправства. Людське Я викликає до життя бажання, могутні сили, що змушують зберегти, оберігати, продовжувати шалене мирське буття. Світ бажань людини – це і світ її страждань. Без бажань не буває і страждань. У християнській традиції суєтні мирські бажання ведуть до страждання і гріха, стають пороками і пристрастями: властолюбства, користолюбства, сластолюбства, лінощі, заздрість та ін. Відмова від земних потреб і пристрастей приносить людині блаженство, вічні абсолютні радощі.
Твердження, що земне життя суцільне страждання – спотворене сприйняття повсякденності. У дійсності, в реальному повсякденному житті людини поряд зі стражданнями і труднощами є і безліч утіх: духовних і плотських, миттєвих і тривалих. Світ, де живе людина, не можна не любити. Адже світ повсякденності це батьківщина людини, її життєве середовище. Спроможність, здатність любити світ і бачити його ясним, яскравим, сяючим поглядом це таке становище, в якому особистість повністю налаштована на реальність поза і всередині себе, становище, що людина повністю збагне і повністю розуміє. Для людини повсякденний світ – єдине, гармонійне ціле, де немає жорстокого поділу суб’єкту і об’єкта. Визнання єдності Надсвідомості і матеріальності веде і до ідеї про необхідність збереження людського Я, його індивідуальності. Настанова на єдність буття, на світ як на тотальність знімає жорстокість суперечностей між Світом повсякденності і Світом іншим.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Горлач)