Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Горлач) скачати онлайн-> 2. Класична теорія розвитку

2. Класична теорія розвитку


Важливий крок в напрямку розробки теорії зробив Іммануїл Кант, який створив картину мінливого та одухотвореного, динамічного Світу, спираючись як і до того на принципи класичної механіки: «світ має джерелом своєї побудови механічний розвиток за загальними законами природи». Формулюючи знамениту космологічну гіпотезу, що відома в науці як гіпотеза Какта-Лапласа про виникнення планет Сонячної системи із первісної газової туманності у «Загальній історії та теорії неба», стверджує, що рух починається внаслідок існування іманентних самій матерії протилежних сил притягнення та відштовхування. На думку Іммануїла Канта, під дією таких сил створюються різноманітні системи світів, що потім руйнуються під дією тих же самих сил, щоб із їх розсіяних часток знову могли створюватись все нові й нові системи. Бог ще зберігає функцію «творення світу із нічого» (теорія поштовху), але більш нічого йому не залишається. Лаплас зафіксував цю ідею, відповідаючи на питання Наполеона про те, чому імператор не знайшов Бога у книзі, присвяченій з’ясуванню космологічної теорії, «Громадянин перший консул, мені не потрібна така гіпотеза».
Стверджуючи можливість пояснення розвитку універсуму механічними законами, Іммануїл Кант змушений визнати, що органічний світ потребує іншого, «немеханічного способу пояснення» і що значно легше зрозуміти походження всієї світобудови, аніж «точно зрозуміти на основі механіки виникнення однієї тільки билинки чи гусениці». Праці Іммануїла Канта створюють передумови для усвідомлення того, що динамічний, мінливий, наповнений життєвими силами та тенденціями світ неможливо осягнути та зрозуміти генезу, якщо обмежитися тільки механічними силами. Отже, Іммануїл Кант намагався ввести в картину світобудови ідею внутрішньої активності та спонтанності.
У вигляді стрункої теоретичної системи філософська концепція розвитку – діалектика – вперше викладена в творах Георга Гегеля, який виходить з припущення, що абсолютний початок реальності споріднений характеру мислення, тому що в іншому випадку не могло б бути зафіксоване думкою. У вченні про потенційно первісну та історично актуально досягнену діалектичну тотожність суб’єкта та об’єкта, мислення та буття знайшов містифікований вираз факт об’єктивності мислення та суспільної свідомості людей у різноманітних видах соціальної діяльності (предметно-трудової, мовної, політичної, культурот-ворчої тощо). Прирівнюючи пізнавальне відтворення об’єктів у людському мисленні до онтологічного «породження» їх в дійсному світі, а практичне опредметнення людських знань – до продовження їх творення глибинами духу, Георг Гегель стверджував, що духовний розвиток людства – це особливий самостійний процес, що має свій зміст, рушійні сили та закони розвитку. Поняття, вважав «розглядати як форму, але як безмежну, творчу форму, що охоплює повноту всілякого змісту й служить разом з тим його джерелом». Узагальнивши величезний історичний матеріал, проаналізувавши поступ людської думки (загального духовного досвіду людства), висловив її цілісний закономірний розвиток в поняттях «абсолютної ідеї», «світового розуму». В «Науці логіки» Георга Гегеля є справді енциклопедичний нарис діалектики. Приведено в чітку систему понятійний апарат діалектики як теорії розвитку, сформульовано сукупність закономірностей, що відбивають універсальні зв’язки світу та його пізнання. Основними закономірностями є розуміння розвитку як єдності протилежностей; взаємозв’язку кількісних та якісних змін; діалектичного заперечення. Проголошена Георгом Гегелем теза «все розвивається», втрачає свою силу при переході від його логіки до природи. Допускалося, що природа не змінюється в тому сенсі, що «тут нема природного, фізичного процесу породження в лоні внутрішньої ідеї, що складає основу природи». «Ніщо не вічне під Місяцем, і в цьому багатоманітна гра її (природи) форм викликає нудьгу». Осягнуті розумом закономірності природи, її логос – це не що інше, за Георгом Гегелем, як сліди дрімаючого в ній Розуму. Пізнаючи їх, лише здійснюєш чисте, безпристанне кружляння в самому собі, сам себе хватаєш за хвіст, переконуєшся в тотожності думки та дійсності». Поняття в процесі залишається у самого себе і через нього нічого не покладається нового за змістом. Тріадний ритм розвитку від «в-собі-буття» до «для-себе-буття» і від нього до «в-собі-і-для-себе-буття» є розгортання того, що вже є, закладено, ідеально перетворене «в поняття» речі. Тому нічого реально нового бути не може. І в цьому полягає одна із обмеженостей гегелівського розуміння розвитку: якщо на початку розвитку лежить ідея, апріорі багатша, ніж будь-яке з її проявів, то виникнення нового в природному та історичному світі – це лише видимість.
Діалектика Гегеля – це широко розроблена система взаємозв’язків та взаємопереходів категорій, що внаслідок органічного злиття онтологічного та гносеологічного моментів в його філософії (тотожності мислення та дійсності) виступають загальними формами не тільки пізнання, але й об’єктивного світу. Всю природу, суспільне життя, все мислення, всю історію зображує через ланцюжки силогізмів, що наділяються повнотою дійсного життя. Якщо Розум розвивається діалектично, то і дійсність, внаслідок тотожності мислення і дійсності, повинна розвиватися діалектично. Світ повинен підпорядковуватися законам діалектичної логіки. Та «містифікація, якої зазнала діалектика в руках Гегеля, зовсім не завадила тому, що саме Гегель перший дав узагальнене та свідоме зображення її загальних форм руху. Та Карл Маркс вважав, що у Гегеля діалектика стоїть на голові. Потрібно поставити її на ноги, щоб виявити під містичною оболонкою раціональне зерно.
Подолавши гегелівський ідеалізм в розумінні суспільства, Карл Маркс зберіг та розвинув його історичну діалектику. На її основі обґрунтовується концепція діалектико-матеріалістичного розуміння історії – процесів розвитку людського суспільства. Орієнтуючись на узагальнення висновків науки та практики, матеріалістична діалектика намагається сформувати філософський образ динамічного світу, що перебуває в постійному розвитку, сформулювати філософські закономірності, які втілювали б в собі знання про універсальні зв’язки та закономірності буття. Фрідріх Енгельс розглядав діалектику як вчення про найзагальніші закони руху, загальні закони розвитку природи, суспільства та мислення, а Володимир Ленін – як вчення про розвиток в його найповнішому, вільному від односторонності вигляді. Матеріалістична діалектика розглядається ще і як напрям думки, сукупність таких пізнавальних засобів та методів, що дозволяють зрозуміти складну, суперечливу дійсність, яка постійно змінюється.
Діалектико-матеріалістична концепція розвитку виходить з того, що розвиток є вічним та нескінченним процесом заміни старого новим на основі внутрішніх джерел саморозвитку матерії. Діалектичний розвиток світу є його саморухом, шляхом взаємного переходу кількісних змін в якісні, шляхом діалектичних стрибків, поступальність змін та їх прогресивну направленість, спадкоємність старого та нового. В творах Фрідріха Енгельса «Анти-Дюрінг», «Діалектика природи», Володимира Леніна «Карл Маркс», «Філософські зошити» сформульовані основні принципи та закони розвитку. Ці закони характеризують розвиток з трьох різних аспектів: закон єдності та боротьби протилежностей розкриває джерело саморуху, саморозвитку; закон взаємного переходу кількісних змін в якісні – механізм виникнення нових якостей, закон заперечення заперечення – форму прогресивно спрямованих змін. Розвиток тлумачиться як процес виникнення, розгортання та розв’язання внутрішніх суперечностей, що властиві об’єкту. Ці закони створюють систему визначення об’єктів, що розвиваються, та служать принципами, на основі яких формується система категорій матеріалістичної діалектики, що відбиває різноманітність інших закономірностей процесу розвитку: співвідношення необхідності та випадковості, можливості та дійсності, суті та явища, форми та змісту.
Карл Маркс та Фрідріх Енгельс вперше чітко поставили питання стосовно співвідношення руху та розвитку, прогресу та регресу в процесі розвитку, про різнонаправленість процесу. Якщо в античних філософів домінуючим є поняття циклічних змін, якщо французькі просвітники і Георг Гегель абсолютизували прогрес, то марксизм стверджував, що всупереч претензіям прогресу, постійно трапляються випадки регресу та кругового руху. Матеріалістична діалектика фіксує властивості процесу розвитку: спрямованість змін, їх незворотність, спадковість (наступність у розвитку), виникнення нового – саме це, на думку прихильників концепції, відрізняє розвиток від руху. Розробка основних законів і категорій матеріалістичної діалектики як загальної теорії розвитку спиралась, по суті, на матеріалістичне тлумачення діалектики Гегеля та узагальнення результатів наукових досліджень середини XIX – початку XX ст. – еволюційної теорії Дарві-на; відкриття кліткової будови організмів, завдяки якому встановлена єдність всього живого; відкриття закону збереження та перетворення енергії. Класична діалектико-матеріалістична концепція розвитку є дійсно всебічне та глибоке вчення про процеси розвитку і вигідно відрізнялась від багатьох спрощених (так званих метафізичних) тлумачень такого процесу на початку XX ст.: від плоскоеволюційного підходу Герберта Спенсера, який вважав, що розвиток має винятково зовнішнє джерело і є лише процес поступового нагромадження кількісних змін («природа не робить стрибків»), або так званої емерджентної концепції, головною особливістю якої є абсолютизація стрибків у розвитку, а також з’єднувальних вибухових стрибків. Коротко суттєву відмінність діалектико-матеріалістичного розуміння процесу розвитку від метафізичного підходу (зокрема спенсерівської концепції розвитку, що досить поширена) сформулював Володимир Ленін у фрагменті «До питання про діалектику»: «Дві основні (або дві можливі? або дві, що спостерігаються в історії?) концепції розвитку (еволюції) суть: розвиток як зменшення і збільшення, як повторення, і розвиток як єдність суперечностей (роздвоювання єдиного на взаємовиключаючі протилежності та взаємовідносини між ними)».
З погляду метафізичного концепції руху залишають в затінку саморух, його рушійна сила, його джерело, його мотив (або це джерело переноситься назовні – Бог, суб’єкт тощо). З погляду діалектико-мате-ріалістичної концепції головна увага спрямовується на пізнання джерела саморуху. Метафізична концепція бліда, мертва, суха. Діалекти-ко-матеріалістична концепція – життєва. Тільки матеріалістична концепція дає ключ до саморуху всього сущого; дає ключ до стрибків, до розриву поступовості, до перетворення в протилежність, до знищення старого та виникнення нового. На початку XX ст. діалектико-мате-ріалістичне тлумачення розвитку стало адекватним, методологічною та світоглядною основою розуміння процесів, що відбуваються в природі, суспільстві, пізнавальній діяльності людини. Але в 30-70-х роках догматизація та канонізація самої ідеї діалектики, що мала місце в офіційному діалектичному матеріалізмі, завдала шкоди діалектиці як загальній теорії розвитку. Згортання філософських дискусій, ігнорування фактів та тенденцій, що не повністю відповідали абсолютизованим та догматизованим законам діалектики, поступово вели до їх схематизації. Закони діалектики перетворювались в щось «безумовно вірне» і тому банальне і практично безпорадне (непотрібне). Діалектика перетворювалась, по суті, в систему вірувань.
Раціональний підхід до матеріалістичної діалектики мав виходити з того, що її значення не слід ні надмірно перебільшувати, ні надмірно применшувати. Адекватна оцінка її реального значення в філософській культурі передбачає, насамперед, відмову від будь-яких ідеологічних упередженостей, з одного боку, та усвідомлення того, що в сучасних умовах матеріалістична діалектика не може претендувати на роль універсальної онтологічної концепції – з другого. І це обумовлено, насамперед, тим, що в межах класичної концепції діалектики – і ідеалістичної, і матеріалістичної – розвиток тлумачиться як поступальний та безальтернативний. Вважається, що пройдене є лише історичний інтерес. Якщо і є повернення до минулого, то діалектичне зняття попереднього стану і є нова основа. Якщо і є альтернативи, то лише випадкові відхилення від магістральної течії, підпорядковуються їй, що визначається об’єктивними законами універсуму. Всі альтернативи кінець-кін-цем знаходяться, зливаються, поглинаються основною течією подій. Розвиток розуміється як процес, що здійснюється за законами залізної необхідності, проходячи певні стадії та здійснюючись поза людиною.
В другій половині XX ст. наука вносить суттєві корективи в розуміння процесу розвитку, і це з необхідністю передбачає розробку сучасної філософської концепції розвитку. Та, звичайно, нема сенсу повністю відкидати діалектичну традицію в філософії: діалектика має досить тривалу і цікаву історію та здобутки. Багато дечого в змісті класичної діалектичної теорії розвитку не втратило конструктивного значення й в сучасності. Не можна заперечувати плідності деяких ідей, що розвиваються в руслі діалектичної традиції, наприклад, ідею взаємозв’язку кількісних та якісних змін, еволюції та революції, недоцільно відкидати конструктивну ідею розгляду об’єктивних суперечностей як стимулів розвитку в власне діалектичному сенсі. Всі ці, безумов-новажливі ідеї конструктивно розглядаються в межах сучасної філософської концепції розвитку.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Горлач)