Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Щерба) скачати онлайн-> 2. Філософія Стародавньої Греції і Риму

2. Філософія Стародавньої Греції і Риму


Це найбагатша, найбільш диференційована філософія стародавнього світу. її відносять до античної філософії. Філософія давньої Греції відома за численними літературними пам’ятками, написаними давньогрецькою мовою.
В цьому параграфі даємо традиційний виклад учень — водному випадку характеризується ціла школа, в іншому—окреме вчення.
а) Космоцентризм, онтологізм і атомізм давньогрецької філософії
На відміну від східної філософської парадигми, яка пояснювала світ реальних речей і явищу химерно-фантастичному дусі, західна філософська парадигма, вироблена насамперед давньогрецькими мудрецями, характеризувалася пильною увагою саме до речово-предметного світу.
Для давньогрецьких філософів світ був живим, гармонійно упорядкованим предметно-речовим цілим — Космосом, що нагадує собою грандіозний художній витвір. До речі, в давньогрецькій мові слово “космос” означало стрій, порядок, світо-порядок.
Центральне місце в давньогрецькій філософії займали онтологічні проблеми, зокрема пошуки об’єктивної основи всього сущого, яке тлумачилося або в матеріалістичному дусі (основою всього сущого є вода, повітря, вогонь, атоми), або в ідеалістичному: першоосновою всього є числа, ідеї тощо. Великим здобутком цієї філософії було атомістичне вчення Левкіпа, Демокріта, Епікура. Коротко зупинимося на матеріалістичній традиції давньогрецької філософії.
Мілетська школа. Засновниками філософії Стародавньої Греції вважають мілетських мислителіа^алеса, Анаксіманд-ра, Анаксімена та їх учнів, які жили й- працювали в VI ст. до н.е. Те, що грецька філософія виникла саме в Іонії не випадково. Мілет (західне узбережжя Малої Азії) відносився до сфери відомої кріто-мікенської культури. До того ж він перебував утіснихзв’язкахздавніми східними цивілізаціями. Інтенсивна колонізаційна практика й торговельно-ремісницький розвиток були причиною раннього пробудження інтересу до астрономії, географії, математики, метеорології тощо. Представники мілетської школи були видатними природодослідниками й натурфілософами, які включали природничі теми в широкий космографічний і космогонічний контекст.
Фалес — батько давньогрецької філософії^ один із “семи мудреців”, першим прийшов від міфологічної до понятійної картини світу, відмовившись визнавати антропоморфних богів, вдався до пошуків єдиного внутрішнього джерела життя. На його думку, такою іг£р^щ^основоіо_всь.ош сущого є вода. Фалес був знайомий з наукою Близького Сходу: вавилонською, єгипетською, фінікійською. У єгипетських жерців він навчався математики й астрономії.
Анаксімандр — не менш видатний вчений. Він створив першу геометричну модель Всесвіту, першу географічну карту, гіпотезу про походження людини, вперше висловив думку про закон збереження матерії. Його вчення про будову світу, зокрема про “всеохоплююче”, матеріальний континуум, про об’єктивну основу всього сущого (апейрон) не одержали однозначної інтерпретації.
Анаксімен учив, що всі речі — це модифікації повітря, які породжуються в результаті його згущення чи розрідження; небесні тіла утворюються із земних випарів. З його праці “Про природу” зберігся лише один уривок.
Геракліт (теж іонійський філософ) продовжував матеріалістичну лінію мілетців і зробив значний вклад у розвиток діалектичного методу. Збереглися уривки з його праці “Про природу”, або “Музи”, виключно важкі для розуміння (недарма їх автора прозвали “темним”). За Гераклітом, мудрість досягається шляхом осягнення всезагального, яке він називав логосом (іноді – богом). Пізнання єдиного, вічного логоса дає змогу керувати всіма речами. Хоча логос доступний (“загальний”) всім, проте навіть деякі мудреці (Фалес, Піфагор) його не сприймали. Останні віддавали перевагу різним видам “ба-гатоученості”, зігнорувавши “єдине знання всього”. Та, як відомо, багатоученість розуму недодає. “Щоб говорити з умом, учив Геракліт, треба спиратися на всезагальне”. Світ, за Гераклітом, є живий вогонь, що періодично розгорається і періодично згасає. Геракліт — перший грецький філософ, який зробив спробу осмислити єдину об’єктивно-логічну закономірність, що лежить в основі будь-якого процесу, розробити елементарну теорію пізнання і використати відповідні висновки для пояснення актуальних проблем.
Емпедокл. Його вчителями вважають Ксенофана, Парме-ніда і Піфагора. На думку Емпедокла, началом і основою всього сущого є чотири стихії — земля, вода, повітря і вогонь, які він називав “коренями всіх речей”. Вони незмінні; їх не можна звести одну до одної. Речі матеріального світу, як і світ в цілому, він вважав мінливим, плинним. Причину мінливості вбачав у боротьбі протилежностей, які поетичною мовою називав Любов’ю (Дружбою) і Розбратом (Ненавистю). Емпедокл намагався пояснити природними чинниками доцільність живих організмів. Він автор двох поем — “Про природу” і “Очищення”, які збереглися в уривках. Емпедокл не розрізняв чуттєве і логічне пізнання. На його думку, від об’єкта сприймання безперервно відділяються матеріальні утворення, щось подібне до випарів, які, проникаючи в органи чуття, доносять до нас образ об’єкта (так звана еманація). Авторство цієї ідеї часто приписують Демокріту.
Анаксагор — засновник афінської Філософської щшш. Його погляди склалися під впливом вчення Парменіда про буття та представників мілетської школи. Згідно з космогонічною гіпотезою Анаксагора, світ спочатку становив собою нерухому неоформлену суміш нескінченної кількості найдрі-бніших невідчутних часток різної якості — “сім’я” всіляких речовин. Пізніше ця суміш набула обертального руху завдяки нусу (уму). Так була започаткована концепція першопоштов-ху. Нус характеризувався то як “найлегша” речовина, то як те, що “містить повне знання про все і має величезну силу”. Анаксагор заперечував наявність порожнечі, визнавав нескінченність поділу речовин. У своїй праці “Про природу” він пояснював причини небесних явищ, зокрема затемнення Місяця.
Елейська школа склалася під впливом ідей Ксенофана та ранніх піфагорійців. В ній розкривається вчення про абстрактне, незмінне буття, яке осягається умом усупереч свідченням органів чуття. При цьому Парменід виходив із принципу тотожності мислимого і сущого. Елеати зробили спробу зрозуміти світ, застосовуючи До осмислення багатоманітних речей філософські поняття граничної загальності — “буття”, “небуття”, “рух”. Заперечуючи реальне існування окремих речей і відкидаючи можливість руху, Зенон вперше продемонстрував безвихідь, у яку попалає філософське пізнання, яке виходить з-під контролю достовірного знання (згадаймо хоча б сучасну проблему верифікації, яку нам подавали у спрощеному вигляді). Впливу елеатів зазнали Демокріт, Платон, Арістотель.
Атомістична школа. До цієї школи належать Левкіпп1 Де-мокріт^Ешкур. Атомістичну концепцію створив Левкіпп. Світ, на його думку, складається з атомів і порожнечі. Атоми неподільні, незмінні, безякісні; вони відрізняються один від одного лише величиною та формою і перебувають у постійному русі. Носячись у порожнечі, нескінченна множина атомів породжує вихори, з яких утворюються світи.
Запозичивши в Левкіппа основні положення атомістичної концепції, Демокріт розвинув їх і побудував на цій основі універсальну філософську систему. Крім відомого нам світу, за Демокрітом, існує безліч інших світів, які відрізняються один від одного величиною та структурою. В одних світах немає ні Сонця, ні Місяця; в інших — Сонце і Місяць більші від наших; у третіх — аналогічних небесних світил більше, ніж у нашому світі. Розвиваючи атомістичну теорію, Демокріт наблизився до механістичного світорозуміння. Джерело руху він убачав у самій матерії, а не в зовнішніх надприродних силах, хоч до ідеї саморуху, саморозвитку не дійшов. Демокріт вперше в історії античної філософії створив розгорнуту теорію пізнання, яка грунтувалася на розрізненні чуттєвого і логічного знання. Четтєвий досвід- вихідний пункт пізнання, проте сам по собі дає лише «темне» знання (неповне і недостовірне). Істинна природа речей (атоми) недоступна чуттям і осягається лише з допомогою мислення. Чуттєве сприйняття він, як і Емпедокл, пояснював так: потоки атомів відділяються від об’єкта сприймання і проникають у органи чуттів людини.
Важливе місце у творчості Демокріта займали соціальні проблеми. Найкращою формою державного устрою він вважав демократичний поліс. Необхідною умовою збереження демократії є високі моральні якості громадян, які формуються в процесі виховання і навчання. Метою життя Демокріт вважав добре духовне самопочуття.
Епікур всі явища природи пояснював різними поєднаннями атомів, які відрізняються ще й за вагою. Прямолінійний рух атомів, на його думку, поєднується зі спонтанними (внутрішньо зумовленими) рухами. В його вченні є здогад не лише про вічність і незнищуваність матерії, а й про діалектичний характер руху. В історії пізнання Епікур, як і Емпедокл та Демокріт, дотримувався вчення про еманацію. Метою життя, на його думку, є досягнення блаженства, яке він розглядав як відсутність страждань, а не як грубі чуттєві насолоди. Чуттєвість неодмінно повинна підпорядковуватися розумові. Мудрість Епікур розумів як лікувальне мистецтво, що зцілює людей від душевних страждань.
б) Ідеалістичне тлумачення буття
Істотну роль у розвитку філософської думки давньої Греції відіграли й ідеалістичні концепції. Виявляючи слабкі місця у вченнях матеріалістів і пропонуючи свої варіанти розв’язання відповідних проблем, ідеалісти в кінцевому підсумку сприяли розвитку філософії, хоча загалом їх уявлення про світ, буття мало фантастичний, ненауковий характер. Про це переконливо свідчать концепції піфагорійців, Платона, почасти — Арістотеля.
Піфагорійська школа^(засновник Піфагор). Після завоювання Іонії персами центр античної філософської думки перемістився на захід (о. Сицилія). Першу філософську школу тут заснував виходець з Іонії Піфагор. Ця корпорація вчених була і релігійною общиною, і політичною партією. Піфагор учився математики та інших наук у Єгипті та Вавилоні, а філософії — в Анаксімандра. Піфагорійська школа відіграла важливу роль у розвитку античної науки й філософії. Досліджуючи кількісний аспектявищ природи, піфагорійці в “числі” вбачали найважливішу причину всього сущого.
Значне місце в житті цього союзу займала проблема очищення (катарсису) як вищої етичної мети, що досягалася через вегетаріанство (для тіла) та осягнення музично-числової структури космосу — для душі. Піфагору приписують численну кількість ідей (про безсмертя душі, про метемпсихоз у сполученні з пам’яттю предків, зачатки теорії анамнесиса і спорідненості всіх живих істот тощо), проте секретність цього вчення, відсутність письмових джерел і абсолютний авторитет Піфагора не дають змоги зробити достовірний висновок про реальний вклад Піфагора в скарбницю античної філософії.
Софісти. Поняття “софіст” багатозначне. Погляди софістів не відзначалися єдністю навіть з основних філософських проблем. Об’єднував їх перш за все метод філософствування та ще професія (софісти були першими платними вчителями). Скептицизм — філософський напрям, заснований Пірро-ном (кінець VI ст. до н.е.)- Виходячи з вчення Демокріта про недостовірність чуттєвого знання, зокрема можливість раціонального обґрунтування норм людської поведінки,вони заперечували також існування причин явищ, рух і виникнення, об’єктивне існування добра і зла. Оголосивши видимість єдиним критерієм істини, скептики називали філософів інших напрямків догматиками. Концепція скептиків була прийнята платонівською Середньою Академією і Новою Академією. Найбільш відомим скептиком був Секст Емпірик.
Платон (427—347) — засновник об’єктивного ідеалізму. Якщо його вчитель Сократ висловлював думки усно, то Пла-тон писав свої твори і до того ж у високохудожній формі. Основним його методом була діалектика, яку він розумів як мистецтво вести суперечку. Тому він і вдався до діалектичної форми викладу думок, яка перебуває в нерозривному зв’язку зі стихією живого мислення, — це той, хто вміє ставити питання і влучно на них відповідати, хто вміє із плинної течії розміркувань вилучити стійке, суттєве, яке й містить справжнє знання. Великого значення він надавав математиці як методу, оскільки вона, будучи відокремленою від чуттєвого світу, давала йому можливість зміцнити свої переконання в існування ідеальних сутностей. До подібних висновків приводив його аналіз понять (спочатку переважно етичних), метою якого було виявлення їх родової сутності. Якщо на перших порах у творчості Платонадомінували проблеми етики (під впливом Сократа), то пізніше він перейшов до аналізу багатьох інших філософських проблем: політики, психології, педагогіки, натурфілософії, гносеології, логіки, що проявилося зокрема в критиці софістів. Важко переоцінити вплив Платона на всю історію європейської філософії, зокрема й на українську філософську думку.
Арістотель (384—322 до н.е.) — видатний філософ і вчений енциклопедист, засновник перипатетичної школи. Суворо науковим методом вважав аналітику (теорію доказового силогізму), а діалектику Платона розглядав як допоміжний метод. Предметом науки є загальне, яке досягається розумом. Знання загального не вроджене, воно набувається. При цьому пізнання проходить через такі ступені: відчуття — пам’ять — досвід (емпірія) — наука. Арістотель розрізняв два варіанти метафізики: загальну й окрему метафізику (“теологічну філософію”), яка аналізує особливий вид буття — “нерухому субстанцію”, або “нерухомий першодвигун”. “Фізична філософія”, або “наука про природу” Арістотеля є найбільшою за обсягом і найдетальнішою за викладом: від абстрактних “принципів природи” і теорії руху через космологію, теорію елементів до психологічного трактату “Про душу” і біологічних праць у космології він дотримувався геоцентричного принципу.
В основі онтології Арістотеля лежать:
категоріальний аналіз сущого, або вчення про “буттячим”; каузальний аналіз субстанції;
вчення про можливість і дійсність, або теорія щенебутгя.
Він визнавав чотири принципи сущого: форму, завдяки якій дана річ є саме такою; матерію, або пасивну можливість буття речі; спонукальну причину; мету.
Матерія, за Арістотелем, існує вічно, проте в ній вбачався лише пасивний принцип буття. Активність же він приписував формі, яку тлумачив як першооснову руху і мети. Кінцевою причиною руху є “форма форм” — бог. Логіка розглядалася ним як знаряддя пізнання, тісно пов’язане з онтологією і гносеологією. Його логіка, будучи загалом формальною, включала елементи діалектичної. Так, категорії він розумів не лише як форми мислення (поняття), а й як найзагальніші види буття. Етика і політика Арістотеля утворювали комплексне вчення — “філософію про людське”, яка мала досліджувати сферу практичної діяльності і поведінки людини. Найвищими благами людини, на його думку, є мудрість і доблесть, фізичне здоров’я і щаслива доля.
Арістотель — найвидатніший мислитель давньої Греції. Правда, систематизм і енциклопедичне охоплення дійсності у його вченні поєднуються з нерозв’язними суперечностями в поглядах цього філософа. Загалом же Арістотель поступово еволюціонував від ідеалізму до матеріалізму.
в) Проблеми людини, суспільства, держави
Питання про природу людини, її сутність, походження і призначення — одне з основних у філософії давньої Греції. Традиційно вважається, ніби “поворот до людини” здійснили софісти, проте й до них увага до проблеми людини давала про себе знати. Так, існує думка, ніби вислів “пізнай самого себе_” належав одному з перших грецьких філософів — Фале-су. Його учень Анаксіандр створив гіпотезу про походження людини, згідно з якою, перші люди виникли із тварин типу риб. Демокріт, якому дорікають у тому, що він розглядав людину як своєрідний атом суспільного космосу, цікавився проблемою самопочування людини, про що свідчить його вислів “щастя і нещастя – в душі”.
Типовим для давньогрецької філософії є розуміння людини як “мікрокосму”, який є відображенням, своєрідною копією “макрокосму” – Всесвіту, який у свою чергу тлумачився антропоморфно — як живий одухотворений організм. При цьому вважалося, що людина містить у собі всі елементи (стихії) космосу, складається з душі й тіла.
Перше визначення людини (людина — це двонога істота, яка має пір’я) належить Сократу. Арістотель визначав людину як живу істоту, наділену духом, розумом, “розумною душею” (на відміну від сенситивної і вегетативної душі) і здатністю до суспільного життя.
У софістів людина стає спеціальним предметом “філософствування”, про що свідчить уже відомий вислів Протатора: “Людина є мірою всіх речей — існування існуючих і неісну-вання неіснуючих”. Предметний світ вони індивідуалізували, підкреслюючи в ньому одиничне, неповторне, випадкове, плинне, що дало можливість пояснити неповторність, унікальність людських індивідів. Правда, все це вони використовували для аргументації непізнаванності світу, точніше — того, ніби кожна людина має свою істину.
Важко переоцінити роль Сократа в постановці проблеми людини, людських стосунків, людської суб’єктивності.
Проблеми людини, суспільства і держави ставилися і по-своєму розв’язувалися Платоном і Арістотелем. Великого значення Платон надавав проблемі справедливості. Оскільки ж справедливість і несправедливість найбільш виразно проявляються не в окремій людині, а в державі, то Платон запропонував нарис ідеальної держави. Причиною виникнення держави, на його думку, є багатоманітність матеріальних потреб людини і неможливість їх задовольнити поодинці.
У своєму творі “Держава” (“Про справедливість”) Платон виклав своє вчення про суспільство і державу, розкрив свої етичні, психологічні та педагогічні погляди.
В Арістотеля такі науки, як етика і політика становлять собою єдиний комплекс — “філософію про людське”, в центрі якої діяльність і поведінка людини. Вищим благом людини, як зазначав Арістотель у ‘”Нікомаховій етиці”, є щастя. Останнє полягає в діяльності душі по реалізації чеснот. Для безперешкодної реалізації чеснот необхідні (хоч і недостатні) певні зовнішні блага — здоров’я, багатство, соціальне становище тощо. Чесноти, які реалізуються в розумній діяльності, Арістотель поділяє на етичні і діаноетичні (інтелектуальні). Етичні чесноти становлять собою середину між двома протилежними пороками: мужність – між відчайдушністю і боягузтвом; самовладання — між розбещеністю і бездушністю (нечулістю); лагідність — між гнівливістю і незворушністю та ін. Сутність же інтелектуальних чеснот полягає, за Арістотелем, або у відшуканні істини ради неї самої, або у встановленні норм поведінки.
Політичні погляди Арістотеля відрізняються від аналогічних поглядів Платона більшою гнучкістю, реалістичністю, оскільки він орієнтувався на форми соціально-політичного життя, які історично склалися в Давній Греції. На думку Арістотеля, поліс належить до природних утворень, і люди від природи є політичними тваринами. Він виступав проти радикальних штучних змін суспільства. Основним завданням держави, за Арістотелем, є виховання у громадян моральних чеснот. Замість станової диференціації соціальних функцій громадян Арістотель пропонує вікову: молоді виконують військову функцію, а старі — дорадчу, власне політичну. Фізична ж праця і торгівля — це справа рабів. Арістотель виступав за такий державний устрій, який є чимось середнім між олігархією і демократією, за державу, в якій поляризація бідних і багатих знімалася б переважанням заможних середніх класів.
г) Еллінізм. Антична філософія Риму
За часом елліністична філософія збігається з післяарістоте-лівською. Для неї характерна виключна увага до проблем людини, морально-етичних проблем, до суб’єктивної тематики. Свідченням цього може бути аналіз провідних напрямів елліністичної філософії — епікуреїзму, стоїцизму, скептицизму, і
Епікур всі явища природи пояснював різними поєднаннями атомів, які відрізняються ще й за вагою. Прямолінійний рух атомів, на його думку, поєднується із спонтанними (внутрішньо зумовленими) в бік від прямої лінії рухами. В його вченні є здогад не лише про вічність і незнищуваність матерії, а й про діалектичний характер руху. В історії пізнання Епікурс, як і Емпедокл та Демокріт, дотримувався вчення про еманацію. Метою життя, на його думку, є досягнення блаженства, яке він розглядав як відсутність страждань, а не як грубі чуттєві насолоди. Чуттєвість неодмінно повинна підпорядковуватися розумові. Мудрість Епікур розумів як лікувальне мистецтво, що зцілює людей від душевних страждань.
Стоїцизм — філософська школа, заснована Зеноном із Кітіона на початку III ст. до н.е. У стоїцизмі центральне місце займає етика, а натурфілософія і логіка відігравали допоміжну роль. Світ-космос, на думку стоїків, — це живе сферичне тіло, розумна істота, яка організовує свої частини в доцільно упорядковане ціле, що перебуває в нескінченній пустоті. В усьому існуючому стоїки розрізняли два начала (пасивне й активне): безякісна речовина, або субстанція і всепроникаю-чий логос, або бог. Розвиток світу відбувається циклічно. Логос є промисел і доля, яка розглядалася як послідовність подій, або як ланцюг сукупностей усіх причин. Долю окремого тіла визначає його природа, доцільно включена у всезагальну природу. Душа людини — частина світової розумної душі. Вона тілесна і пронизує все тіло, а після смерті відокремлюється від тіла і перестає бути носієм індивідуальних якостей. Перша природна спонука людини — прагнення до самозбереження. Через розумну природу людини ця “прихильність до себе” поширюється й на інших людей. Завдяки причетності всіх людей до логосу вони є громадянами єдиної світової держави — Космополісу. Разом з тим, на думку стоїків, необхідно брати участь у суспільному житті своєї держави, якщо це не веде до аморальних вчинків. Кінцева мета життя людини — щастя, яке визначалося як життя, що відповідає природі, логосу. Певний внесок внесли стоїки й у розв’язання проблем гносеології, логіки, космології. Видними стоїками були Зенон, Клеанф, Хрісіпп, Посідоній, Сенека, Епіктет, МаркАврелій.
Процес еллінізації Риму відбувався у всіх сферах культури. Перебуваючи в органічному зв’язку з грецькою, римська філософія відрізнялася своєю практичністю, яка розкривається в таких рисах римської етнічної ментальності, як “експансіонізм” (прагнення домінувати над природою), “місіонерство” (прагнення поширювати свої ідеї і вірування серед інших народів), “комфортність”, “індивідуалізм” (точніше — “при-ватизм”), дисципліна (в первісному значенні цього латинського слова— “вишкіл”). Практичність (у такому її тлумаченні) дає про себе знати в римському варіанті епікуреїзму, стоїцизму та скептицизму. Так, для римського епікурейця Лукреція Кара атомістична будова природи виступає об’єктивною основою практичних (етичних) рекомендацій.
Лукрецій Кар високо цінував ідею Епікура про “відхилення” атомів (щоправда, термін “атом” він не використовував). Завдяки відхиленню атоми випадково, “руйнуючи долі закони”, зіштовхуються й зв’язуються один з одним, утворюючи всю багатоманітність речей і явищ природи. Ідея відхилення необхідна Лукрецію і для обгрунтування свободи волі людини. Цікаво, що цей видатний мислитель приходить до висновку, згідно з яким ніякого часу не існує “поза рухом тіл і спокоєм”. Оригінальною є його гіпотеза про виникнення живого. Очевидно, з метою популяризації епікуреїзму Лукрецій часто звертається до порівнянь, аналогій, метафор, намагаючись зробити доступнішими складні філософські ідеї Епікура. Великого значення надавав він проблемам атеїзму. Релігія, на думку Лукреція, — це суєвір’я і забобон, продукт неуцтва і страху, підтримуючи які, вона стала джерелом багатьох бід, несправедливості й злочинів.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Щерба)