Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Щерба) скачати онлайн-> 2. Класична доба української філософії

2. Класична доба української філософії


Подальший розвиток філософської думки пов’язаний з діяльністю Г.С.Сковороди. Ідейно-теоретичні підвалини його філософії ґрунтуються на працях давньогрецьких мислителів. Об’єктом дослідження для нього є сама філософія, проблеми людського життя, зокрема моральні.
Мислитель виходить з того, що предметом філософії є людина. Вона є ключем для розкриття всіх таємниць природи і суспільства, а філософія — це засіб, знаряддя розв’язання суспільно-практичних проблем. Філософія окреслює шляхи досягнення щастя людиною. Вона тлумачиться не як чиста теорія, а як практична філософія. На думку Сковороди, філософія організує, скеровує всі справи до тієї мети, щоб дати життя нашому духу, благородство серцю і світлість думкам. Він вважає, що з філософією ми маємо справу тоді, коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, а відтак — усе в світі світле, щасливе й бажане.
Гуманізм філософії Сковороди ґрунтується на кордоцент-ризмі. “Головою усього в людині є серце”. Воно дійсно в людині Людина. Серце є “корінь життя і обитель вогню та любові” — це зерно, що проросло і небеса і землю. Воно все в собі уміщує, утверджує мудрість і тримає “коло земне і порох нашої плоті”.
Сковорода визнає існування двох натур: видимої (зовнішньої, тіньової) — світу матеріальних об’єктів, речей, предметів, землі тощо і невидимої (внутрішньої, світлої) — духу, істини, вічності, Бога. Характерно, що Бог для нього є, з одного боку, природа в усіх її багатоманітних проявах, а з іншого — “джерело”, “сонце”, “світло”. Ці натури притаманні кожному зтрьох взаємодіючих світів: макрокосму (великому світу), в якому “живе все породжене”; мікрокосму або людині — це маленький “світик”, “світочок”, котрий глибиною не поступається великому і в певному розумінні охоплює останній, та симво-. лічного світу (Біблії).
Видима натура макрокосму є “нікчемністю”, “тінню” справжньої невидимої натури (Бога). Макрокосм, таким чином, є специфічною єдністю, що характеризується і нерозривністю, і, водночас, — “незілляністю”. Це “двоє в одному і одне в двох”. Існування матерії є “корелятором” існування Бога. Світ (всі світи) – це тінь Бога, яка ніколи не віддаляється, не зникає доти, доки існує носій (живий об’єкт, дерево тощо).
Людина (мікрокосм) також є єдністю видимої (емпіричної, тілесної) та невидимої (внутрішньої, справжньої, істинної) натур. Емпірична натура є “тінню”, “тьмою”, “тлінням” тієї дійсної, “внутрішньої” натури людини. Людина не пасивно, а активно відтворює структуру макрокосму, гармонійно взаємодіє з ним, оскільки її єством є Бог. “Діалектичне коло”, парадокс позиції Сковороди полягає в тому, що заклик “пізнай себе” означає пізнати Бога, а пізнаючи Бога, ми пізнаємо себе.
Гармонізація великого і малого світу встановлюється не автоматично, сама собою, а з допомогою творчої ініціативи людини. Засобів досягнення цієї гармонізації існує безліч, кожна людина має віднайти свій власний (“сродний”) шлях, неповторний і унікальний спосіб життя в світі. Ці способи являються людині символічно, через третій світ (світ символів) — Біблію. Тут також має місце дві натури: “видима” — предметний образ символу і “невидима” – смисл, розшифровка змісту символу. За Сковородою “видима” натура світу символів — Біблія є брехня, шал Божий, але “в цих брехнях, яку лушпинні, закрилося сім’я істини”. Через розшифровку символів видимої натури лежить шлях до “невидимої” натури третього світу (тобто до істини). Розшифровка символів не є суто теоретичною дією людини, вона охоплює всю сферу її життєдіяльності і вимагає вміння бачити за оманливою зовнішністю реаліїжит-тя, їх духовний сенс. Вона ставить за мету знайти відповідний (“сродний”) спосіб гармонійних взаємин людини з макрокосмом. Правильний вибір життєвого шляху, успіх того чи іншого пошуку полягає в “сродності праці”. “Роби те, для чого народжений” і будеш щасливим. Невміння чи небажання творчого пошуку “сродної праці” приводить людину до нещастя.
Критерій щастя людини в “сродності” зі світом, природою та рідним краєм, з одного боку, є індивідуальним (особистим, унікальним і неповторним), аз іншого — загальним (спільним, “сродним”) і дає змогу “сродної праці” для всіх людей, суспільства тощо. Таким чином, життя у світі проявляється у “нерівній рівності”, “нерівна усім рівність”.
Проблеми теорії пізнання, думки про розвиток також знайшли своє висвітлення у філософії Сковороди. В соціальному плані він критикує неробство, паразитизм, свавілля поміщиків, розкриває злиденність і безправ’я трудового народу та протестує проти соціальної нерівності. Його ідеалом є “Горний Ієрусалим” або горна республіка, де взаємини між людьми будуються на основі духовної природи, високої моралі, свободи і рівності.
Оригінальні думки в цей період висловлював і Я.Козельсь-кий, що розвивав ідеї М.В.Ломоносова та французьких про-світників-матеріалістів XVIII ст. Він виходив із об’єктивного існування світу, незалежно від свідомості та надприродних сил. Вважав, що природа розвивається за об’єктивними законами. Стверджував, що матерія ніким не створюється й існує у просторі і часі. Він не тільки розмежовує, а й вивільняє науку і філософію від теології. Вирішення суспільних проблем вбачав в урядових реформах. Одним із перших засудив феодально-кріпосницький лад, тиранію і деспотизм та обгрунтував необхідність ліквідації самодержавства і побудови нового суспільства на інших соціально-економічних, політичних та моральних засадах.
Антикріпосницькі ідеї, протест проти політики царизму висловлювали також І.П.Котляревський, П.П.Гулак-Ар-темовський, Г.Ф.Квітка-Основ’яненко, Є.П.Гребінка, Л.І.Глібов та ін. Пробудженню національної самосвідомості, захисту української мови та літератури сприяли своєю творчістю Т.Вагилевич, Я.Головацький, М.Шашкевич та ін.
Для поширення та популяризації ідей німецької класичної філософії на українському грунті доклали значних зусиль С.Гогоцький, П.Лодій, О.Новицький, Я.Рубан, Й.Шад, Л.Якоб. Вони здійснили критичний аналіз філософії І.Канта, Г.Фіхте, Шеллінга, Г.Гегеля, Л.Фейербаха, перекладаючи їх праці на російську мову.
Новицький та Гогоцький відкидали раціоналізм гегелівської філософії. Нійцінніше, вважали вони, “живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму”. Послідовники И.Шада — Д.Дудрович, П.Любавський, Г.Ризький,Т.Осиповський з матеріалістичних позицій піддали критиці ідеалістичну філософію, розробляли проблеми пізнання, мислення й мови. Для їх філософії характерний деїзм і непослідовність.
Філософські аспекти соціально-політичної думки знайшли своє відображення і в творчості Т.Г.Шевченка. Проблеми людини, її прагнень і переживань, інтересів і потреб, сенсу життя та щастя розглядаються ним в контексті засудження кріпосницького ладу, монархічної влади, тиранії та сваволі панства. У своїх творах він закликає до знищення кріпацтва, до боротьби проти соціального та національного гноблення. Національному визволенню, утвердженню незалежної української держави Шевченко надавав пріоритетного значення. Ця ідея пронизує всю творчість мислителя і є “наріжним каменем” його філософствування.
Антимонархічні, антиклерикальні, просвітницькі ідеї набувають значного поширення серед учасників Південного товариства декабристів. П.І.Пестель, С.І.Муравйов-Апостол, М.П.Бестужев-Рюмін, брати П.І. та А.І.Борисови, Ю.К.Люб-лінський та інші ставили за мету повалення самодержавства і створення федерації слов’янських республік. їх ідеї вплинули на теоретичну і практичну діяльність членів Кирило- Мефоді-ївськоготовариства. М.Костомаров, П.Куліш, Т.Г.Шевченко, М.Гулак, В. Білозерський та інші захищали народну мову, вважаючи її виявом “глибини” людського єства, безпосереднім “голосом серця”. П.Куліш стверджував, що існує дві мови: “мова серця” і штучна “мова розуму”. Утверджували єдність людини з рідною землею, яка твердо, мов дуб зелений, на “своїй рідній землі стоїть”. Проповідували духовність, оскільки тільки дух оновлює, а буква (матеріальне) вбиває. Вони внесли значний доробок до скарбниці української культури, дослідження етнонаціонального менталітету.
Природничо-наукові підходи до вивчення світу були властиві таким відомим вченим, як М.І.Козлов, В.І.Лапшин. М.О.Максимович, Т.Ф.Осиповський, М.В.Остроградський, А.І.Стойкович, П.М.Шумлянський та інші. Спираючись на філософські ідеї, вони показували, що ідеалізм (антиматері-алізм) гальмує розвиток природознавства.
Значний вплив на розвиток філософської думки в Україні та наближення її до західноєвропейського рівня мав П.Д.Юр-кевич. У своїх працях “Ідея”, “Матеріалізм і завдання філософії”, “Серце і його значення в духовному житті людини” та інших він виклав основи своєї “Філософії серця”. В цій філософській концепції мислитель особливого значення надавав ідеї. На його думку, ідея потрібна не лише філософському, а й природничо-науковому пізнанню. Він високо цінував природничі науки, прийоми й методи цих наук і використовував їх дослідження психологічних явищ та наук про дух.
Юркевич відкидав як філософію матеріалізму, так і філософію ідеалізму, зокрема критично-негативно ставився до Гегеля. Недолік цих систем убачав у ігноруванні індивідуального, неповторимого, конкретного тощо. Подолання крайнощів матеріалізму та ідеалізму мислитель вбачав у розробці концепції “філософіїсерця”. Серце — основа неповторності й унікальності людської особистості, тоді як розум виявляє (фіксує) загальне. В серці творяться такі події і явища історії, які неможливо раціонально вивести. Більше того, джерело явищ, що характеризують особливість людини також знаходиться в серці, вони не випливають “з жодного загального поняття чи закону”.
Розум, “голова”, зазначає Юркевич, керує, планує та диригує, але породжує — серце. Воно продукує явища душевного життя, які не можуть бути з’ясовані, виходячи із загальних закономірностей психіки. Туди, де діє правильність, загальна закономірність, — серце не втручається, алише “спостерігає”, поступово, раз від разу, розкриваючи себе в цій сфері.
Значно вплинула на розвиток філософії в Україні діяльність О.О.Потебні. У філософсько-лінгвістичних працях “Мысль и язык”, “Из лекций по теории словесности” та інших він з матеріалістичних позицій вирішує проблеми пізнання, пов’язуючи їх з мовою. Основою пізнання він вважав чуттєвий досвід. Проте останній, сам по собі, не здатен дати знання загального та необхідного, досягнення якого забезпечує раціональне мислення. Розвиток мислення без мови неможливий. Завдяки мові, на думку Потебні, людина стає творчо діяти, а її духовний розвиток він пов’язує з розвитком мови. “Мова — це засіб не стільки виражати готову істину, скільки відкривати раніше невідому”. Глибокі думки виказав у плані дослідження національних відносин, національної ідеї, в якій мислитель вбачав “масіанське начало”, рушійну силу розвитку суспільства.
Подібні думки розвивав М.Драгоманов. У працях “Рай і поступ”, “Про волю віри” та інших він проводив ідею боротьби з царським самодержавством, вважаючи його основною причиною існування соціальної нерівності та бідності в суспільстві. Лише докорінні зміни суспільного ладу дадуть змогу усунути подібні явища. Вирішення соціальних проблем пов’язував з еволюційними переконаннями, не відкидаючи революційних методів боротьби. В концепцію соціальної революції поклав ідею мирного розвитку суспільства через підняття освітнього рівня народу.
Великого значення надавав праву спілкуватися рідною мовою, захищав необхідність розвитку української культури. Національні проблеми (питання) пов’язував з досягненням політичних свобод. Вважав справу визволення трудового народу з-під соціального та національного гніту інтернаціональною, а майбутню українську державу уявляв як федеративний Союз чотирьох вільних республік.
Поширюючи ідеї розвитку природи, матеріалістичної філософії на розуміння життя суспільства та спираючись на досягнення природознавства, С.П.Подолинський обгрунтував закономірність перемоги соціальної революції. Історію суспільства він розглядає як закономірний процес зміни одного суспільного ладу на інший, прогресивніший. Перебудову суспільного життя вирішує здійснити з допомогою народної революції. На його думку, засоби виробництва у промисловості та суспільному господарстві повинні перейти до рук трудового народу, робітничих і селянських асоціацій.
Із закликом до радикальних змін суспільного ладу, усвідомлення людьми свого становища звертався М.І.Павлик. Він вважав, що завдяки просвітництву можна вирішити наявні проблеми. Розум, наука і філософія завжди виводили й надалі ви-водитимуть людство із темряви й біди. Шкідливу роль ідеалістичної філософії та релігії для народу й прогресу суспільства відмічав Ф. Ніцше.
Значний пласт філософсько-соціологічної думки пов’язаний з діяльністю І.Франка. З матеріалістичних позицій та ідеї розвитку (природи, суспільства) тлумачить, обґрунтовує і вирішує проблеми український мислитель. Визнає вічність, не-знищуваність і нестворюваність матерії, всезагальність змін, руху і обміну в світі. Пізнання розглядає як процес відображення людською свідомістю предметів об’єктивного світу. Тому поза природою не існує пізнання.
Франко на відміну від Драгоманова, Подолинського та інших, популяризуючи марксизм на україномовному терені, критичніше, тверезо ставився до ідей Маркса й Енгельса. Для нього марксизм не був догмою, він виробив своє власне розуміння сутності суспільного розвитку. У вільній праці, щасті, житті і свободі вбачає він вищий ідеал людини. В разі неефективності мирних засобів, вимагав революційного перетворення суспільства на основі праці, правди і науки. Не виключав можливість застосування сили для зміни існуючих порядків.
Значних зусиль докладав Франко для утвердження української мови, формування національної свідомості та самосвідомості. Поставив собі та українській інтелігенції дійове завдання — витворити із величезної, аморфної етнічної маси народу українську націю, соціокультурний організм, здатний до самостійного політико-державногожиття. Він вважав, що ці завдання можна вирішити на грунті пріоритету загальнолюдських цінностей та гуманістичних принципів життя над національними, утверджуючи освітні традиції, відкриваючи нові навчальні заклади, створюючи власну пресу, розвиваючи мову, письменство тощо.
Подальший розвиток філософської думки в Україні пов’язаний з діяльністю філософствуючих літераторів. М.Коцюбинський досліджував проблеми відчуження людини, втрати органічного зв’язку з матір’ю-природою, землею. Причинута-кого стану він вбачав у “завойовницькому” ставленні людини до природи. “Перемога” людини над природою в кінцевому підсумку обертається для неї поразкою. Вихід з такого становища вбачається у встановленні постійного діалогу з природою як із своїм, “внутрішнім” — “Я”. Любов до природного буття детермінується “серцем”, звідси і “побожне” ставлення до довкілля (природи, землі тощо).
Активне, перетворююче ставлення до дійсності пропагувала Л.Українка. Вона глибоко вірила в пізнавальні можливості людини, закликала до знищення монархічного ладу і встановлення демократичного суспільства. Нищівно критикувала ідеалістичну філософію (неокантіанство, містицизм, спіритуалізм тощо) і релігію. Відкидала спроби представити раннє християнство як комуністичну течію. В народі вбачала могутню силу суспільного розвитку, творця всіх матеріальних і духовних благ та цінностей. її творчість глибоко патріотична і водночас пронизана ідеями дружби народів.
Прихильником національно-комуністичних ідей був В.Винниченко. У своїй праці “Відродження нації” негативно оцінює злуку з Росією, твердить, що Україна та її народ багато втратили від цього “об’єднання”. “Денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку зумовили зубожіння, здичавіння колись квітучого краю та людності”‘.
Багато в чому погоджуючись з марксизмом, Винниченко під впливом змін та інших факторів поступово переходить на позиції “конкордизму”. Згідно з цією позицією людина має жити в “згоді” сама з собою, з природою, з іншими людьми. В соціально-політичному плані Винниченко під кінець життя, активно проповідував ідею зближення (“конвергенції”) соціалізму і капіталізму, яка найповніше проявилася в романі “Слово за тобою, Сталіне!”. Багато розмірковує над проблемою сенсу цивілізації. Екстенціальні мотиви (біль, переживання, оптимізм) властиві в цілому творчості В.Винниченка.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Щерба)