Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Щерба) скачати онлайн-> 2. Позитивізм: сутність та еволюція

2. Позитивізм: сутність та еволюція


Незвичайність новітніх наукових відкриттів гостро поставила питання про природу наукових понять, співвідношення чуттєвого і раціонального моментів пізнання, емпіричного і теоретичного знання, про істину та її критерії, закономірності розвитку науки, наукової революції тощо.
З кінця XIX ст. впливовим став позитивістський напрям з його установкою на точне знання. Водночас у ньому були чітко виражені й суб’єктивно-ідеалістична та агностична тенденції. У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів. Перша його форма виникла ще в 30-40-х роках XIX ст. її засновниками були О. Конт( 1798-1857), який і запровадив термін “позитивізм”, а також Г.Спенсер (1820-1903), Дж.Ст.Мілль (1806-1873) та інші. Базою для цього напряму були успіхи емпіричних наук, які грунтувалися на даних досвіду, спостережень та експериментів. У світоглядному плані позитивізм був негативною реакцією на натурфілософські вчення, спекулятивні системи Шеллінга, Гегеля; у плані ж соціальному він виражав типову для буржуазного суспільства установку на “техніцистичне” використання даних науки, практичне оволодіння природою, коли загальносвітоглядні питання відступають на задній план або взагалі перестають бути предметом інтересу дослідника.
Згідно з пизитивістськими поглядами наука повинна бути позитивним знанням, яке спирається на дані досвіду. їй не потрібна філософія (“метафізика”), яка вдається до спекулятивних (умоглядних) розумувань про “начала речей”, “принцип буття” і т.п. Справа науки – констатувати, описувати, класифікувати факти досвіду, встановлювати зв’язки між ними, послідовність явищ, тобто виявляти закони. Наука не повинна претендувати на пізнання сутності явищ, субстанції, причинності, оскільки поняття як результат такого пізнання — “метафізичні”, тобто ненаукові.
Що ж до філософії, то єдине, чим вона може й повинна займатися, – це узагальнення висновків конкретних наук, систематизація наукового знання. Таким чином, разом з “метафізикою” позитивізмом усувалася власне філософська, загаль-носвітоглядна проблематика. З самого початку позитивізм виражав суб’єктивно-ідеалістичну, феноменалістичну, агностичну тенденцію, хоч і включав елементи природничо-наукового матеріалізму.
Друга історична форма позитивізму — це махізм (емпіріокритицизм), який набув певного поширення в кінці XIX — на початку XX століть. Його засновниками були австрійський фізик і філософ Е.Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Р.Авенаріус (1843-1896).
Ця форма позитивізму склалася тоді, коли новітня революція в природознавстві виявила обмеженість ряду понять і принципів “класичної” фізики, неспроможність метафізичного матеріалізму дати філософське тлумачення нових для науки явищ і обгрунтувати нову, нетрадиційну фізичну картину світу. На перший план у махізмі були поставлені проблеми теорії пізнання. При цьому суб’єктивно-ідеалістичні та агностичні мотиви зазвучали з повною силою.
Одне з центральних понять махізму — “досвід”, який, за Махом, є сукупність вихідних чуттєвих даних, “елементів”, нібито нейтральних стосовно фізичного й психічного. Махістська “критика досвіду” – це по суті “очищення” його від відношення до об’єктивної реальності, його суб’єктивізація. Завдання науки вбачається втому, щоб групувати, пов’язувати, впорядковувати ці “елементи досвіду”. Наукова теорія була зведена до сукупності спостережуваних фактів.
Складовою частиною цієї концепції є теорія “принципової координації” Р.Авенаріуса, яка стверджує нерозривний зв’язок суб’єкта з об’єктом (“без суб’єкта немає об’єкта, а без об’єкта немає суб’єкта”) і “реальним” визнає лише те, що ким-небудь спостерігається або принаймні може спостерігатися.
Махізм був підданий гострій критиці у філософській праці В.І.Леніна “Матеріалізм і емпіріокритицизм” (1909 p.).
Подальший розвиток науки привів до відмови прихильників позитивістської лінії від махістського психологізму і до зосередження їх уваги на проблемах логічного аналізу наукового знання.
Початок третьої форми позитивізму (неопозитивізму) був покладений діяльністю групи вчених —логіків, математиків, соціологів, філософів, які в 1922 р. створили так званий “Віденський гурток”. До нього ввійшли М.Шлік, Р.Карнап, О.Нейтраттаінші. Після вбивства Шліка (1936 р.) і захоплення Австрії гітлерівцями (1938 р.) Віденський гурток розпався, а його учасники емігрували. З того часу неопозитивізм розроблявся, головним чином, в англомовних країнах, де помітною була давня емпіристична і номіналістична традиції. Прихильниками різних проявів неопозитивізму були Л.Вітген-штейн, Б.Рассел, А.Айєр, К.Поппер, Г.Рейхенбах, представники так званої львівсько-варшавської школи А.Тарський, Я.Лукасевич, К.Айдукевич та інші.
Усвою чергу неопозитивізм пройшов ряд своїх етапів розвитку. У вихідному вигляді, якого надали йому члени Віденського гуртка, він виступив як “логічний позитивізм”, або “логічний емпіризм”. Розглядаючи справді актуальні проблеми логічного апарату науки, вихідних начал наукового знання, його структури, відношення між емпірією і теорією, неопозитивісти зробили безсумнівний внесок у їх розробку. Але їм властива була й нігілістична позиція щодо філософської “метафізики”. Філософії відводилася лише “жандармська” функція “очищення” мови науки від понять і термінів, які нібито не мають наукового смислу.
Як при цьому розумілося саме наукове знання? В ньому логічні позитивісти виділяли два головні елементи — емпіричний (фактуальний) і логічний. До першого відносили сукупність даних, чуттєвого досвіду, які можна звести до “атомарних” (тобто простих, нерозкладних) фактів, констатація яких виражається “протокольними реченнями” типу “в такий-то час, у такому-то місці, за таких-то умов спостерігалося те-то”. Питання про відношення чуттєвих даних до об’єктивної реальності вважалося при цьому “позанауковим”.
Протокольні речення пов’язувалися, впорядковувалися, зводилися в систему за допомогою логіко-математичного апарату, тобто правил і процедур сучасної логіки і математики.
Ці аксіоми і правила розглядалися як незалежні від досвіду, апріорні продукти розуму. Та або інша система аксіом і правил логічних та математичних операцій, на їх думку, може бути “конвенціальною”, тобто умовною, встановленою за погодженням учених. Від неї вимагається лише внутрішня несупе-речливість і зручність, практична ефективність.
Логічна обробка емпіричних даних не розглядалася як заглиблення від явища до сутності, бо саме поняття “сутність” розумілося як “метафізичне”. Цінність наукових концепцій полягає нібито не в тому, що вони адекватно відображають об’єктивну реальність, а в їх здатності робити прогнози, які б підтверджувалися досвідом. Таке розуміння істини було характерним і для прагматизму — вчення, близького до позитивістської традиції.
Специфічною для логічного позитивізму є процедура верифікації, тобто перевірки наукових положень через їх зіставлення з фактами, які піддаються спостереженню. Якщо безпосередньо таке зіставлення неможливе, то з верифікованого положення робляться логічні висновки аж поки не будуть одержані ті, які можна перевірити в такий спосіб. Усі можливі положення (висловлювання) поділяються на категорії: безглузді (наприклад, “Місяць примножує трикутник”),
які не підлягають верифікації; осмислені, але незіставні з чуттєвим досвідом, отже, “метафізичні” (“існує Бог”, “душа безсмертна”, “є об’єктивна закономірність” і т.п.), які теж не можуть бути верифіковані; висловлювання, які прямо або опосередковано можна зіставити з чуттєвими даними і, отже, верифікувати. Залежно від результатів верифікації такі висловлювання поділяються на істинні, якщо вони досвідом підтверджуються, і хибними, якщо вони ним не підтверджуються або йому суперечать.
Обмеженість такого розуміння верифікації невдовзі стала очевидною. Воно грунтувалося на припущенні, ніби науково-теоретичні положення в принципі можуть бути зведені до емпіричних, доступних спостереженню фактів. Проте це не так: жоден загальний закон науки чи теоретична концепція такому зведенню на піддаються. Не можна застосовувати запропоновану процедуру верифікації й до фактів, що мали місце в минулому. Щоб це зробити, треба виходити з об’єктивного причинного зв’язку між минулим і теперішнім, а визнання об’єктивної причинності позитивістською установкою виключається.
Виходячи з позитивістської традиції, але намагаючись подолати труднощі, з якими стикається логічний позитивізм, К.Поппер протиставив процедурі верифікації принцип фаль-сифікаціонізму. Згідно з останнім для розвитку теорії треба намагатися її фальсифікувати, тобто шукати факти, здатні її спростувати. Якщо теорія взагалі не піддається такому способу спростування, то вона не є науковою. Відсутність спростовуючих фактів ще не є підтвердженням безумовної істинності теорії. Питання про таку істинність завжди залишається відкритим, і розвиток теоретичного знання здійснюється через висування все нових гіпотез та їх спростування. Логічно таке розуміння веде до гносеологічного плюралізму — визнання принципово припустимими відмінних одна від одної теоретичних концепцій, які отже, є умовними і жодна не може претендувати на статус об’єктивно абсолютної істини.
Поппер став одним із засновників і представників “критичного раціоналізму”. В свою концепцію він включив об’єктивно-ідеалістичне поняття “третього світу”, розуміючи під цим знання як певну ідеальну, незалежну від суб’єкта сутність або особливий рід буття. В ході своєї еволюції неопозитивізм, першою формою якого був “логічний позитивізм”, поступово виступав у вигляді семантичного і, зрештою, лінгвістичного аналізу.
Семантичний (від грецького semantikos — позначаючий) аналіз — це процедура встановлення значення висловлювань у формальному смислі — відношення між реченнями “предметної мови” і “метамови”, між елементами “семантичного трикутника”: ім’я (словесний вираз, позначення) — концент (мислимий зміст, поняття) — денотат (предмет, те, що позначається ім’ям). Уточнення смислу висловлювань необхідне в науці, але не пов’язане безпосередньо з філософською проблематикою.
У 50—60-х роках XX ст. переважаючою формою позитивізму став лінгвістичний аналіз, засновником якого був Л.Вітгенштейн. Предметом дослідження в ньому стає вже не наукова, а повсякденна мова. Ставиться “терапевтичне” завдання “очищення” мови від таких слів і виразів, які, маючи “метафізичний” зміст, нібито призводять до перекрученого сприйняття і осмислення явищ, навіть до непорозумінь та конфліктів, утому числі й соціальних. Унаслідок такого “очищення” правомірними залишаються лише такі вирази, які фіксують і описують дані безпосереднього чуттєвого сприймання.
Мова розуміється як “первинне явище”, яке визначає осмислення дійсності. Досить усунути деякі вирази, щоб зникли самі явища, які ними позначаються, і проблеми, що викликають суперечки.
Уточнення, “пояснення” смислу слів і виразів, безперечно, буває корисним, а то й необхідним, але слід мати на увазі, що саме слововживання є похідним від предметно-практичної діяльності і реальних відносин між людьми в суспільстві. Соціальні конфлікти, які мають об’єктивну основу, не можна розв’язати лише зміною мовних виразів, а ось розвивати таку культуру мовного спілкування, яка б полегшувала досягнення взаєморозуміння і сприяла спільному пошуку шляхів розумного й мирного розв’язання проблем у наш час, дуже важливо.
Новітні концепції науки (наукознавства) виходять за межі типових для неопозитивізму проблем. Якщо неопозитивізм займався аналізом “готового” знання (такого, що вже склалося) і робив своїм безпосереднім предметом мовний вираз цього знання, то в концепціях, які прийшли йому на зміну, ставляться і обговорюються питання: як розвивається наука? Які чинники впливають на цей розвиток? Як відбувається зміна наукових теорій? Яке співвідношення між старою і новою теоріями? і т.п. Саме ці питання розглядаються в працях Т.Куна, І.Лакатоса, П.Фейєрбенда та інших. Науку при цьому намагаються внести в контекст суспільного життя й культури. Робиться ряд цікавих спостережень і висновків, які стосуються закономірностей розвитку науки, зокрема наукових революцій1 . Названі дослідники оперують поняттям “парадигма” (грец. parageigma — приклад, зразок) — прийнята модель, зразок постановки і розв’язання наукових проблем; “зміна парадигм”, яка й означає наукову революцію, наприклад, перехід від геоцентризму до геліоцентризму, від фізики Галілея — Ньютона до фізики Ейнштейна; “науково-дослідницькі програми” і їх зміна (Лакатос); “наукове співтовариство”, тобто група (спільнота) вчених-однодумців, яка створює і розробляє певну парадигму або здійснює зміну парадигми. Сучасні концепції розвитку науки виявляють ряд справді існуючих особливостей і закономірностей цього процесу, але тоді в них перебільшуються деякі його моменти, скажімо, принципова відмінність нової парадигми від старої.
Близькими до позитивістської традиції є вчення прагматизму (грец. pragma — справа, дія), зокрема інструменталізму, їх засновниками були американські (США) мислителі кінця XIX – початку XX ст. Ч.Пірс, У.Джемс, Дж.Дьюї, ДжТ.Мід. Прагматизм правомірно розглядати як концептуальне (понятійно-теоретичне) оформлення такої риси американського менталітету, як практицизм, діловитість прагнення до життєвого успіху, до корисного ефекту будь-якої діяльності.
Оперуючи традиційним для позитивістського напряму поняттям “досвід”, прагматисти розглядають його (досвід) як ряд ситуацій, які ставлять перед людиною проблеми, що вимагають розв’язання. Смисл понять, концепцій, на їх думку, полягає в тому, що вони вказують способи і правила розв’язання проблем, досягнення бажаного ефекту, тобто виконують “інструментальну” функцію. “Істинними” є ті поняття і теорії, які дають найбільший ефект, “працюють”, приносячи користь. Таким чином, істинність — це практична користь. Наприклад, релігія – істина, бо вона виконує корисну, потрібну людині “психотерапевтичну” функцію.
При такому розумінні відношення істинності (відповідності наших думок, понять, концепцій об’єктивній дійсності) і практичної ефективності ототожнюється; поняття істини суб’єктивізується.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Щерба)