Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Щерба) скачати онлайн-> 3. Екзистенціально-антропологічна філософія

3. Екзистенціально-антропологічна філософія


Якщо для позитивістського напряму головними є теоре-тико-пізнавальні і методологічні проблеми, то для екзистенціально-антропологічного центральною є проблема людини — її сутності й існування, буття в світі, можливостей і перспектив, свободи й відповідальності. На це вказує сама назва напряму: екзистенція (лат. extentia) — існування, антропос (грец. antropos) — людина. Йому властива більш або менш виражена ірраціоналістична тенденція, бо прибічники вважають ніби специфіка людського буття не може бути осягнута і виражена науково-раціоналістичними засобами. Звідси — характерний зв’язок (особливо для екзистенціалізму) швидше з мистецтвом, ніж з науковим мисленням.
Ідейними попередниками екзистенціалізму (“філософії існування”) були датський філософ і теолог
Е.Гуссерль. Серед більш віддалених його предтеч можна назвати ранньохристиянського богослова і філософа Августина (354—430), а також французького мислителя Б.Паскаля (1623— 1662). Але в основному екзистенціалізм був породженням складного і трагічного XX ст. — з його гострими суперечностями й конфліктами, катастрофічними війнами, широкомасштабним насильством надлюдьми, нестримним науково-технічним прогресом, який виявився не тільки благом, але й джерелом великих небезпек. Дві великі “хвилі” екзистенціалізму, в одній з яких відому роль відіграли німці (М.Хайдеггер, К.Яс-перс), а в другій — французи (Ж.-П.Сартр, А.Камю, Г.Марсель) не випадково пов’язані з катастрофічними подіями століття — світовими війнами.
Благодушна віра багатьох людей “класичного”, відносно “спокійного” буржуазного суспільства та його ідеологів у “світовий розум” і розумний сенс історії, в прогрес, у традиційні моральні цінності була підірвана кривавою бійнею першою світової війни 1914— 1918 рр. Одним із соціально-психологічних її наслідків було поширення серед певних верств населення цинічно-діляцького ставлення до життя, презирство до моральних норм і заборон, до вимог людяності. Другим виразом тодішніх настроїв був екзистенціалізм з його радикальним розчаруванням в історії, пошуками людиною опори в глибинах власної особистості.
Набагато страшнішою була друга світова війна, розв’язана гітлерівською терористичною диктатурою. Вона забрала життя кількох десятків мільйонів людей і супроводжувалася геноцидом — масовим знищенням цілих етнічних груп, насамперед європейського єврейства. У багатьох чесних людей, переважно з буржуазного і дрібнобуржуазного середовища, інтелігенції в умовах гітлерівської окупації склалося переконання, що миритися з торжеством грубого насильства, варварства, жорстокості неприпустимо, проти нього необхідно боротися, хоч ця боротьба по суті безперспективна. Екзистенціалізм, який ідеологічно оформив цей умонастрій, довів його до крайнього парадоксу: саме така трагічна ситуація виявила свою безмірність і абсолютність людської свободи — свободу вибору позиції, лінії поведінки всупереч силі зовнішніх обставин.
Але справа була не тільки в катастрофічних подіях.
Поширення бюрократичних методів управління і розростання відповідних державних і наддержавних форм і структур,
негативна сторона наслідків науково-технічного прогресу, розробка “техніки” маніпулювання людською поведінкою з боку певних політичних і соціальних сил як у “демократичних”, так і в “тоталітарних” суспільствах, використання могутньої сили сучасних засобів масової інформації для впливу на свідомість, тенденції стандартизації людей, перетворення їх у своєрідні “гвинтики”, нав’язування певних стереотипів потреб і споживання, думок і вчинків, усього “способу життя” і, як наслідок, ознаки “кризи людини”, “кризи особистості”. Почуття протесту проти цих явищ і тенденцій, поєднане з невірою в перспективи суспільного прогресу, створило ту соціально-психологічну атмосферу, в якій склався і набув популярності (переважно в колах європейської інтелігенції) екзистенціалізм, типова “філософія кризи”.
Екзистенціалізм поставив собі за мету повернути людину до самої себе, відновити “справжність” людського існування, його інтимну “самість” (від слова “сам”). При цьому риси особистості були абстраговані від об’єктивних умов, суспільних обставин, поза якими, власне, людське “я” не існує.
Поняття “екзистенція” (“існування”) у Хайдеггера — “Dasein” (“наявне буття”, “тут-буття”) не виражає якихось об’єктивних характеристик людини. Воно виражає “для-себе-буття” — переживання людиною свого справжнього, індивідуального, єдиного і неповторного, самотнього, часового і тимчасового, скінченого, приреченого на смерть існування.
Оскільки в центрі екзистенціалістського філософствування перебуває суб’єкт, особистість, “я” — його можна назвати різновидом суб’єктивного ідеалізму. Але на відміну від “класичних” форм цього напряму суб’єкт в екзистенціалізмі є суб’єктом не пізнання, діяльності, творчості, а насамперед суб ‘єкт переживання.
Радикальне розчарування в історії виразилося в тому, що конкретно-історичні обставини життя людини розглядаються не як сукупність факторів, які формують особистість, не як об’єкт пізнання і поле діяльності, а лише як “доля”. Людина “закинута” в цей чужий, абсурдний світ, якого не можна змінити, але в якому можна й треба зберегти мужню вірність самому собі і який — як долю — можна тільки внутрішньо “перемогти”. Так екзистенціалізм в інших історичних умовах відродив деякі установки давнього стоїцизму, але в суто ірраціоналістичному, песимістичному і емоційно напруженому варіанті.
Дослідження “онтологічної структури” людського буття, при якому застосовується метод гуссерлівської феноменології (розгляд феноменів свідомості, звільнення від усього емпіричного), приводить до виявлення вихідних, початкових визначень (“екзистенціалів”), які по суті є емоційно-психологічними станами: “турбота”, “тривога”, “страх” і т.п. їх коріння — у тимчасовості існування. Поняття часу в екзистенціалізмі є дуже суттєвим. Німецький екзистенціалізм заявив про себе працею М.Хайдеггера “Буття і час” (1927). Екзистенціальний час — це не зовнішній, об’єктивний (математичний, фізичний, космічний) час, це час, що переживається, це час, спрямований від народження до смерті.
Людина як часове буття орієнтована на майбутнє, вона себе вільно визначає, є проектом самої себе. її сутність не “пере-дзадана”, а самою людиною обирається і створюється (“існування передує сутності” – одна з тез цієї філософії), але ж у майбутньому в неї є одна абсолютно достовірна, невідмінима, неминуча перспектива — це смерть. За висловом Хайдеггера, буття людини – це “Sein zum Tode” — “буття до смерті”, тобто буття, спрямоване до свого кінця. Людина — єдина істота, яка знає про свою кінечність, смертність, і це знання, а точніше переживання накладає відбиток трагізму на все людське буття. Звідси — страх смерті, страх не зберегти вірності собі, не виконати свого (собою ж обраного) призначення. Цей екзистенціальний страх (нім. “Angsf) значно глибший, “фундамен-тальніший”, ніж страх чогось конкретного, часткового, визначеного (нім. “Furcht”).
Проблема смерті — ставлення до неї, моральних висновків з неодмінного факту скінченності індивідуального буття – це справжня проблема, якою повинна займатися філософія. Але висунення цієї проблеми в центр філософських роздумів, перетворення страху смерті у визначальний фокус емоційно-психологічної структури особистості є симптомом кризи людини, кризи особистості, зумовленої певними соціально-історичними обставинами. В XVII ст., в епоху прогресуючої буржуазної цивілізації видатний філософ Б.Спіноза писав: “Людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя”‘.
Нині людство перебуває на переломному етапі своєї історії, одним із наслідків якого є хворобливі соціально-психологічні явища. Коли люди починають відчувати себе самостійними,
“відчуженими”, “закинутими” в цей незатишний, а то й ворожий світ, то переживання своєї скінченності може вийти на перший план. Такі умонастрої й переживання екзистенціалізм осмислив як глибинний і невідворотний трагізм людського існування взагалі, який за певних історичних обставин може тільки виразніше проявлятися.
Людині, вважають екзистенціалісти, властиве бажання сховатися, “втекти” від усвідомлення своєї скінченності і від відповідальності за своє життя, яка звідси випливає. Зрештою, йдеться про вибір між життям і смертю (“бути чи не бути?”). Як пише в своєму “Міфі про Сізіфа” А.Камю, “є лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема — проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити, — означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Все інше — чи має світтри виміри, чи керується розум дев’ятьма чи дванадцятьма категоріями —другорядне. Такі умови гри: насамперед треба дати відповідь”‘. Подібні думки не нові. Вони є і вЛ.М.Толстого, іуФ.М.Достоєвсько-го. Але те, що в цих великих письменників-мислителів було однією з граней їх глибоких роздумів, екзистенціалізм перетворив у центральну проблему буття.
Вибір, який кожна людина повинна зробити і так або інакше робить, – це вибір між “несправжнім” і “справжнім” існуванням. “Несправжнє” полягає у спробах втекти від самої себе, від свідомості свої конечності, від своєї “приреченості на свободу”, відповідальності для чого слід поринути у повсякденність, бути “як усі”, “іншим серед інших” і іншим для самого себе — “усередненою” людиною, людино-річчю. Цей стан Хайдеггер позначає словом “Das man”, де “man” безособовий займенник, як от у виразі “man sagt” — “кажуть”.
Для “справжнього” існування, яке вільна обрати людина, треба відгукнутися на поклик своєї екзистенції (а не ховатися від нього), звернутися до себе, повністю усвідомити свою самотність в абсурдному світі, трагізм свого тимчасового, нестійкого, скінченного буття і при цьому зберегти стійкість перед лицем долі, вірність собі, тій меті, якій можеш віддати своє життя.
В цьому, здається, є щось імпонуюче, приваблююче. Але, оскільки екзистенціалізмом людська сутність, її самовизначення відриваються від суспільних умов і процесів, то цілі, які обирає людина, виявляються позбавленими об’єктивної детермінації. Ігнорується міра їх суспільної цінності. Свобода може перетворитися у сваволю, а вірність собі – виражати індивідуалістичну позицію.
Власне, “вибір” може залишатись на рівні внутрішнього рішення, визначення свого особистого ставлення до зовнішніх обставин і до самого себе — не зобов’язуючим до яких-небудь суспільно-значуших дій. Якщо ж прийняте рішення виражається в певній соціально-політичній і моральній позиції, то ця позиція, що визначається суб’єктивними критеріями і установками, може бути зовсім різною. Про це свідчать самі біографії представників екзистенціалізму: це і тимчасове визнання гітлерівського режиму (Хайдеггер), і пасивний протест проти нього (Ясперс), і участь у русі опору під час окупації гітлерівцями Франції (Сартр, Камю), і анархічне бунтарство в дусі “нових лівих” (той же Сартр в 60-х роках).
Ідейні передумови такої строкатості позицій можна знайти вже у вченні К’єркегора про суб’єктивність істини, визнаного екзистенціалістами. Виступивши як критик і опонент Гегеля, К’єркегор у принципі відкинув поняття об’єктивної істини (включаючи її об’єктивно-ідеалістичне тлумачення). На його думку, загальне, позаособистісне не може бути істиною. Істина — це те, що має глибоко особистісне значення. Вона “людська”, а не відчужена від людини, і тому завжди суб’єктивна.
Тутдійсноєтой нюанс, що ставлення людини досвіту активно-практичне і в цьому розумінні суб’єктивне. Передові ідеї, які виражають прогресивні історичні тенденції, стаючи переконаннями людей, спонукають їх до активної суспільної діяльності. Але в екзистенціалізмі особистісний смисл істини виявляється відірваним від її об’єктивного змісту і суспільного значення. Звідси — тенденції до суб’єктивізму, волюнтаризму і морального релятивізму.
Індивідуалістична установка екзистенціалізму пом’якшується (але не усувається) визнанням цінності міжособисті-сних групових зв’язків. Ці зв’язки мисляться як емоційно-психологічні. Вони протиставляються безособистісним, об’єктивним суспільним відносинам, за якими така соціально-історична теорія, як марксизм, бачить визначальну роль. Таке протиставлення виражає і дійсну суперечність (навіть антагонізм) між особою і суспільством за певних історичних умов, і протест проти цього відчуження й антагонізму, прагнення зберегти особистісну свободу і “самоідентичність”.
Екзистенціалізм є ірраціональним засобом постановки і осмислення проблеми місця людини в світі. Ірраціоналістичним (“позарозумним”) є і розуміння світу як абсурдного, темного “в собі буття”, і розуміння історії (позбавленої смислу), і розуміння самої екзистенції — “кореня”, “справжньості людського буття”.
Екзистенція, на їх думку, не може стати об’єктом пізнання як “річ”, вона в принципі не може бути об’єктивна. Не піддається вона і розгляду традиційно-психологічним методом інтроспекції, тобто емпіричному, хоч і звернутому на своє “я” спостереженню. Екзистенція “висвітлює” себе, і це відбувається в станах “осяяння”, які виникають переважно в “по-граничних ситуаціях” (Ясперс). Це критичні моменти буття: нестерпне страждання, почуття безмірної провини, переживання неминучості смерті. В таких ситуаціях екзистенція — це моє буття, яким воно є насправді, як воно виявляється; відкривається людині не як зовнішній об’єкт, а як її власне “я”, її самотність, тимчасовість, скінченність, смертність.
Трагічне світо- і самовідчування не долаються не тільки в безрелігійних, “атеїстичних” (М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр, А.Ка-мю), але і в релігійних (К.Ясперс, Г.Марсель, М.Бубер) варіантах екзистенціалізму. Бог- “трансценденція” (лат. transcendens -“такий, що виходить за межі”) в Ясперса, Бог як абсолютне “Ти”, спілкування з яким є “таїнством” у Марселя, Бубера — це по суті форма уявного задоволення потреб у повноті буття; в розриві межвузькоособистісного “мікрокосму”, яким є “відчужена” людина, “закинута” в чужий для неї світ.
Заглиблюючись у внутрішній світ людини, в її переживання, екзистенціалісти проявили певну психологічну проникливість, привернули увагу до справжніх людських потреб. Проте, вириваючи особистість із сукупності соціальних відносин, ці проблеми розв’язувати не можна. Трагізм індивідуального, зосередженого на собі буття залишається не “знятим”.
До антропологічного напряму сучасної філософії відносяться також філософська антропологія (у спеціальному значенні терміна), персоналізм, фрейдизм.
Філософська антропологія – це напрям, який виник у 20—х роках XX ст., тобто приблизно в той же час, що й екзистенціалізм, і, подібно до останнього, пов’язаний ідейною наступністю з “філософією життя”. Засновниками і представниками філософської антропології були М.Шелер, Г.Плеснер, А.Гелен, Е.Ротхаккер, М.Ландман, Е.Хенгстенбергтаінші.
Це вчення прагне до цілісного осягнення людини в усій специфіці її буття, її місця в Космосі, поєднуючи при цьому філософський підхід із конкретно-науковим. Проголошена М.Шелером програма цілісного вивчення людини залишалася не реалізованою. З самого початку філософська антропологія розпалася на ряд течій, кожна з яких виділяла яку-небудь одну із специфічних особливостей і властивостей людини – біологічну, психічну, культурну, релігійну і т.д. Так, Шелер, продовжуючи традицію, яка йшла ще від Августина, вважав, що найсуттєвішою рисою людини є надприродний дух, орієнтований на абсолютні цінності. Гелен бачив першопричину специфіки людини в її “біологічній недосконалості”, відсутності природженої пристосованості до певних умов існування, яка властива тваринам, внаслідок чого людина змушена створювати свій особливий, відмінний від тваринного світ, спосіб життя і є “відкритою світові”, діяльною істотою. Це продовження думки Ф.Ніцше, що людина — це тварина, яка ще не визначилася, тому й містить у собі необмежені можливості. У Ландмана і Ротхаккера людина — це істота, яка є продуктом певної культури, її “об’єктивного духу”, яка й сама творить культуру.
Проблема людини, специфіки людського буття є також предметом уваги марксистської філософії. Вона розглядається, зокрема, К.Марксом у “Економічно-філософських рукописах 1844 р.”. Визначальною основою людського буття марксизм вважає процес матеріального виробництва і ті об’єктивні суспільні відносини, які складаються в цьому процесі. Тому людина розглядається не з точки зору якихось одвічних, постійних (біологічних або технологічних) характеристик, а як конкретно-історична, соціальна, практично-діюча істота. Все багатство духовного життя людини розуміється як таке, що в останньому підсумку розгортається на об’єктивній соціальній основі.
Персоналізм можна віднести до релігійно-антропологічних учень кінця ХІХ-ХХ ст. Серед авторів персоналістичних концепцій — американці У.Хокінг, Е.Брайтмен, Р.Т.Флюеллінг, французи Е.Муньє, Ж.Лакруа, М.Недонсель, П.Рікьор, росіяни М.Бердяев, Л.Шестов, М.Лоський та інші.
Основна категорія цієї філософії – “персона”, “особистість”, яка визнається первинною стосовно матеріального буття. Світ уявляється як сукупність “персон”, що нагадує монадологію Лейбніца. Вищим, вихідним особистісним началом є Бог. Особа людини співвіднесена з ви їдою особою — Богом-творцем. Особа (особистість) проявляє себе не тільки в пізнанні, а насамперед у вільному самовизначенні, в активній творчій діяльності, зокрема митців у мистецтві, до якого в персоналізмі особливий інтерес.
У французькому персоналізмі є елементи критичного ставлення до буржуазного суспільства, установка на перетворення суспільних відносин шляхом одночасних економічної і духовної революцій. Ідеал суспільного устрою мислиться як сукупність общин, що складаються з вільних, але поєднаних між собою особистостей. При цьому виключаються яктоталітаризм, який поневолює особу, так і індивідуалізм, що роз’єднує людей.
Фрейдизм — вчення, засновником якого був австрійський вчений і мислитель 3.Фрейд (1856—1939). Як лікар-психіатр Фрейд досліджував причини і методи лікування неврозів. Для цього він розробив метод психоаналізу, та, зрештою, прийшов до дуже широких філософських узагальнень.
Згідно з фрейдівською концепцією в структурі особистості виділяються три елементи: “воно” (лат. id) — неусвідомлена і “передсвідома” сфера психіки; “я” {Ego) — її свідомий рівень і “над-я” (Super-Ego), в якому виражаються вимоги суспільства до людини, що обмежують або забороняють її інстинктивні потяги та бажання. Внаслідок дії цих вимог і заборон виникають психологічні механізми “цензури”, “витіснення” та інші, якими забороняються потяги, інстинкти не допускаються у свідомість, а витісняються у сферу несвідомого. Проте вони не зникають, а проявляються у вигляді сновидів, обмовок, описок, неврозів, а також у “сублімованих” (лат. sublimatio — возгонка, піднесення), облагороджених формах, таких, як художня творчість. Головним і визначальним інстинктивним потягом людини Фрейд вважав сексуальний, а пізніше розвинув вчення про два протилежні потяги — до життя (ерос) і до смерті (танатос).
Фрейд, напевно, без достатньої підстави виходив з думки про визначальну роль неусвідомленого стосовно свідомості. Свої уявлення про динаміку людської психіки він намагався застосувати до пояснення соціальної психології і культурно-історичних явищ. Як різновид колективного неврозу, він розглядав релігію.
Його послідовники К.Г.Юнг, А.Адлер, О.Ранк, В.Рейх, Е. Фромм, К.Хорні, Г.Салліван, Г.Маркузе (неофрейдисти) вносили істотні корективи у вчення основоположника фрейдизму. Так, Юнг (1875—1961) розробив вчення про “колективне несвідоме”, яке становить глибший рівень психіки, ніж індивідуально несвідоме і в якому зберігаються “архетипи” — першо-образи, що склалися ще в період становлення людської культури. Фромм (1900—1980) досліджував взаємодію між психічними і соціальними факторами, пропонував методи “соціальної терапії” для “оздоровлення” суспільства. Як у самого З.Фрейда, так і в його послідовників (фрейдистів і неофрейдистів) наявна тенденція психолізаціїлюдської сутності і відповідне трактування співвідношення психологічного і соціального.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Щерба)