Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Щерба) скачати онлайн-> 3. Релігійна філософія

3. Релігійна філософія


Релігійною називається філософія, основоположні ідеї якої визначені релігійним світорозумінням. Це насамперед ідея Бога як надприродної особи, яка створила світ і людину, володарює над ними. Ця ідея розробляється і конкретизується в таких вченнях як креаціонізм (лат. сгеаге — творити), тобто вчення про божественне творення, провіденціалізм (лат. providentia — передбачення) — вчення про те, що Бог передбачає і передвизначає перебігусіх подій у світі, в людській історії та в житті кожної окремої людини. Це також есхатологія (грец. eschatos — останній, кінцевий) — вчення про кінцеву долю світу і людини, про кінець світу, який рано чи пізно настане.
Характерним для релігії є мислене роздвоєння світу на світ природний (матеріальний) і надприродний (духовний), який є місцеперебуванням Бога й інших “небесних” істот; вчення про безсмертя індивідуальної душі та її загробне існування. Такі, принаймні, головні ідеї найбільш поширених “аврааміч-них” релігій, чиє виникнення пов’язується з ім’ям біблійного праотця єврейського народу Авраама, — іудаїзму, християнства, ісламу. В певній мірі відмінними є ідеї буддизму.
В релігійній філософії робиться спроба осмислення названих ідей і вчень у категоріях, властивих цій формі світогляду, розробки і обгрунтування їх логічними, раціональними методами. Ця філософія має багатовікову історію.
Вона оформилася в Середні віки, спираючись не тільки на релігійно-богословську думку, але й на такі філософські вчення античного світу, як платонізм, неоплатонізм, арістотелізм.
Ця філософія склалася в різних варіантах — залежно від особливостей того чи іншого напряму християнської релігії (католицька, православна, протестантська релігійна філософія), іудейської, ісламської і т.д. На ній позначився й характер способу мислення — більш містичний (близький до богословського), або більш раціоналістичний (зближений з наукою).
В період буржуазного розвитку й бурхливого прогресу науки вплив релігії взагалі і релігійної філософії зокрема значно зменшився. Проте з кінця XIX і у XX столітті (в епоху значних зрушень у суспільному житті та соціально-психологічних ка-таклізмів), знову став пожвавлюватися інтерес до релігії як до засобу розв’язання людських проблем. Релігійно філософські доктрини, які, здавалося б, відійшли в минуле, здобули “нове дихання”, почали переосмислюватись і пристосовуватися до потреб нашого часу і менталітету сучасної науки.
Типовим у цьому відношенні можна вважати виникнення неотомізму— відновленої, модернізованої філософії Фоми Ак-вінського (Томаса Аквіната, 1225—1274), який у свій час поставив за мету поєднати релігію з наукою тієї історичної доби, примирити віру і розум. Саме така установка привернула увагу католицьких ідеологій кінця XIX ст. У 1879 році енциклікою римського папи Льва XlHAetemi Patris вчення “ангельського доктора” (як він традиційно іменується) Фоми Аквінсь-кого було проголошено офіційно філософською доктриною католицької церкви. В 1914 році за розпорядженням папи Пія X були опубліковані “24 томістські тези”, які формулювали основні положення томістської онтології (вчення про буття), космології (вчення про світ), теодицеї (вчення про “виправдання Бога” з огляду на існування зла). Томізм почав широко пропагуватися насамперед у католицьких країнах – як “вічна філософія” (“Philosopiaperennis”). У своєму оновленому вигляді він став називатися “неотомізмом”. Ця філософія розробляється і викладається в ряді католицьких університетів, зокрема в Лувенському (Бельгія), Фрібурському (Швейцарія), в університетах Риму, Парижу та інших. Найвідоміші представники неотомізму — Д.Мерс’є, Л.Сертійанж, Ж.Ма-рітен, Е.Жільсон, Г.Веттер, И.М.Блохеньськийтаінші.
Відповідно до задумів своїх авторів, неотомізм повинен охоплювати всі основні філософсько-світоглядні проблеми і широким фронтом протистояти матеріалістичним і атеїстичним вченням. Тому він включає, крім названих онтології (метафізики) і космології, також антропологію, гносеологію, соціологію, психологію.
Традиційний томізм виходив із того, що існують два види істини: “істини розуму” і “істини одкровення”. Перші доступні силам власного людського, “природного” розуму (при цьому стверджується, що сама людина з її розумом та іншими якостями створена Богом); другі не можуть бути відкриті розумом і пізнаються лише через “божественне одкровення”, яке міститься у Святому письмі (Біблії), творах “отців церкви”, авторитетнихцерковнихдокументах. “Істини одкровення” надрозумні, але не протирозумні. Розум не може їх обгрунтувати, але може довести, що йому, розуму, вони не суперечать. Це “істини” про троїстість єдиного Бога, про створення ним світу з нічого, про втілення Сина Божого і народження його як людини від Святого Духу і Діви Марії, про його смерть, воскресіння і вшестя на небо і т.д. Тобто все це — суто релігійні, містичні твердження, в які можна тільки вірити.
До “істини розуму” відносяться умоглядні положення про “метафізичну структуру буття”, про існування Бога. Вважається, що розум сам по собі не може встановити що є Бог. Про його якості можна судити, тільки проводячи аналогію із створеним світом (неосхоластичний принцип аналогії сущого). Але ж розум може довести, що Бог є, існує. “Докази” буття Бога (онтологічний, космологічний, теологічний і інші) створювалися богословами ще до Фоми Аквінського, розроблялися самим Фомою. Продовжують цим займатись і сучасні богослови й релігійні філософи. Треба згадати, що ще І.Кант показав логічну неспроможність цих “доказів”. Сама постановка цього питання є парадоксом: якщо Бог безсумнівно існує і без нього було б неможливе самобуття світу, то навіщо це існування доводити? Відомо, що для невіруючого ці доведення не мають сили, вони просто непереконливі.
Деякі впливові сучасні релігійні мислителі відмовляються від “раціональних” доведень і переносять акцент на екзистенціально-антропологічні мотиви віри в Бога — в тому розумінні, що ця віра, ідея Бога як абсолютного буття, розумного й морального першоначала світу виражає фундаментальну потребу й установку людини, дає їй правильну орієнтацію для розв’язання своїх життєвих проблем, забезпечує гуманістичний вимір сучасного науково-технічного і соціального прогресу. Такі пошуки релігійної думки, характерні для сучасного етапу еволюції, наявні, зокрема, у творчості видатних представників неотомістського напряму — Ж.Марітена, К.Ранера.
Інші богослови і філософи продовжують лінію Фоми Аквінського на “раціоналізацію” релігійного вчення і звертаються при цьому до понять і проблем сучасної науки, яка нібито приводить до висновку про існування Бога.
Створюючи свою систему, Фома запозичив ряд категорій з вчення найуніверсальнішого й найавторитетнішого мислителя античної доби – Арістотеля. Це такі категорії, як буття, сутність і існування, можливість і дійсність, форма і матерія та інші. Томістська “система знання” включає такі рівні: теологію, що трактує думку про “істини одкровення”; філософію (метафізику), яку розуміють як позадосвідне, умоглядне осягнення сутності речей; часткові думки, які грунтуються на емпіричному дослідженні, чуттєвому досвіді і глибинної сутності речей не розкривають. До цих рівнів на протилежних полюсах додаються: на верхньому- “блаженне бачення”, доступне святим, на нижньому – звичайний, буденний досвід.
Категорія буття лежить в основі томістської метафізики. Ця категорія не тотожна поняттю об’єктивно реального буття, матерії: будь-якому буттю конкретному і обмеженому передує буття абсолютне, яким є Бог.
Згідно з вченням томізму про “ієрархію буття”, на вершині ієрархії знаходиться Бог — буття чисто духовне, безмовне, вічне; в ньому немає відмінності між сутністю і існуванням, можливістю і дійсністю.
Другий ступінь — це буття духовне, але створене, похідне, представлене ангелами — істотами безплотними, а також (якщо зберігати ці середньовічні уявлення) дияволами, бісами, нечистою силою.
Третій ступінь – створене природне, матеріальне буття, в якому крім названих відмінностей сутності й існування, можливості і дійсності, наявна ще відмінність матерії і форми. Слідом за Арістотелем, традиційним томізмом матерія мис-лилася як начало пасивне, інертне, саме по собі невизначене, яке служить основою просторово-часового існування, індивідуалізації, тобто відокремлення речей і явищ одних від інших. Проте для існування різноманітних конкретно визначених речей необхідно, щоб матерія була поєднана з формою — активним визначальним началом. Форма — це ідея певної речі (або роду речей), істоти. Форми всіх речей одвічно містяться в божественному розумі, і коли якась річ виникає, це означає, що творчим актом Бога ідеї, сутності цієї речі надано реальне існування, можливість переведена в дійсність; форма поєднана з матерією. При цьому, на відміну від Арістотеля, томюти також вважали матерію не вічною, а створеною Богом з нічого. Таким чином, метафізична структура речей частковим наукам недоступна, цеїхскладеністьз матерії і форми (таке вчення називається “гілеморфізм”, від грец. hyle – речовина, матерія і morfe — форма).
Природні причини явищ і подій томізм визнає вторинними, похідними стосовно першої причини всього сущого, якою є творча воля й діяльність Бога. Принцип креаціонізму (божого творіння) по суті протистоїть принципу еволюції, природного саморозвитку, в процесі якого з’являються нові якості. Але оскільки ідея еволюції увійшла в сучасну науку, релігійні філософи змушені визнавати її припустимість у конкретно-науковому знанні, хоч ті з них, хто дотримується традиційних позицій, заперечують принципове світоглядне значення цієї ідеї. Людину традиційний томізм розглядає як істоту, яка займає особливе місце в ієрархії буття, оскільки вона (людина) тілом своїм належить до природного, матеріального, просторово-часового світу, але має “духовну душу” — безтілесну і безсмертну, хоч при житті людини душа і тіло утворюють субстанціальну єдність. Душа — це і є “форма” тіла, вона твориться Богом індивідуально для кожної людини ще на початку ембріонального розвитку, тобто при зачатті.
Тому особа має онтологічну, сутнісну першість щодо суспільства. Суспільство — це поєднання особистостей, які у своїх глибинних основах конституйовані не ним (суспільством), а Богом.
Середньовічна схоластика не відповідає запитам нашого часу і втратила свою колишню авторитетність. Відбувається подальша модернізація як томізму, так і інших напрямів релігійної філософії. Робляться спроби знайти шляхи примирення і зближення релігії з наукою. Церква визнає свої колишні “помилки” в цьому відношенні; переслідування вчених (зокрема Бруно, Галілея) тлумачить як непорозуміння, в якому винні обидві сторони. Висувається теза, що наука XVIII-XIX ст. набула антирелігійного характеру, а сучасна, навпаки, підтверджує основні положення релігійного вчення — про початок існування світу (і отже, вважають його створеним), про наступний кінець цього світу, про духовне першоначало, індивідуальне безсмертя (“життя після життя”) і т. п.
Своєрідним і по-своєму симпатичним явищем була концепція, створена видатним французьким вченим-палеонтологом і антропологом, членом ордена єзуїтів П. Тейяром де Шар-деном (1882 — 1955), автором книги “Феномен людини”.
В цій концепції робиться спроба поєднати релігійну ідею бога-творця і наукове поняття еволюції. Космос, на його думку, перебуває в процесі еволюції, відбувається закономірний перехід від “переджиття” до життя, виникає людина, яка і стає центром подальшої еволюції, єднання людей. їх спільна інтелектуальна енергія спричиняє перетворення біосфери (живої оболонки Землі) в ноосферу, охоплену розумом1.
Рушійною силою спрямованої, прогресивної еволюції є “радіальнаенергія”, яка має психічний характер і відрізняється від “тангенціальної енергії”, що зумовлює взаємодію між явищами одного рівня. Космічна еволюція іде від первинного, вихідного стану, який позначається як “точка альфа”, до кінцевої мети — “точки омеги”; це, власне, науковий еквівалент релігійного поняття “Бог”; наближенням до цієї мети є стан “наджиття”. Таке уявлення про однозначну спрямованість еволюції, про її наперед визначене завершення в певному кінцевому стані називається фіналізмом (від лат. finis — кінець).
У теоретичній діяльності Тейяра, незважаючи на теологічні елементи, відступи від суворо наукового аналізу, вчений-при-рододослідник, еволюціоніст виступає на перший план, відсуваючи богослова-католика. Тейярдизм був спочатку засуджений церквою, Тейяру де Шардену було заборонено друкувати і пропагувати свої твори. Але незабаром після його смерті, у зв’язку з узятим католицькою церквою курсом на “аджерна-менто” (італ. — “поворот до сьогоднішнього дня”), який був визначений II Ватиканським собором (1962—1965), ставлення до ідей Тейяра змінилося на більш зацікавлене.
Головний напрям еволюції сучасної релігійної філософії – це її “антропологізація” — висунення на перший план проблеми людини в світі, підкреслення гуманістичного змісту релігійного вчення, яке, як вважається, може стати дороговказам для розв’язання проблем духовно-морального і соціального життя. У визначальному для релігійного світорозуміння відношенні “людина – Бог” акцент переноситься на людину, її життя, потреби, прагнення й перспективи.
Внаслідок такої орієнтації навіть у католицькому світі томізм втратив своє монопольне становище. Католицькі й протестантські ідеологи звертаються до таких філософських напрямів, як екзистенціалізм, персоналізм, антропологічні концепції. З ними добре знайомий папа Іоан-Павло II. Ряд його енциклік має філософське забарвлення в трактуванні проблеми сучасної людини.
Характерне звернення церкви до соціальних питань, вироблення рекомендацій і програм, спрямованих на поліпшення життя широких мас населення (зокрема в країнах, що розвиваються), на збереження миру і забезпечення суспільного прогресу. Вважається, що головною передумовою і визначальним чинником цього прогресу повинна стати “євангелізація” людства (в християнському світі), утвердження релігійно-моральних засад у свідомості й поведінці людей. Така орієнтація позначається на змісті філософських і соціологічних концепцій, використовується для їх обгрунтування.
Тенденція гуманізації й соціологізації релігійної думки, зокрема її філософського рівня, наявні і в країнах традиційного впливу православ’я (тут широко використовується спадщина В.Соловйова, С.Булгакова, М.Бердяева, С.Франка, П.Флоренського та інших відомих філософів і богословів), а також в ісламі та іудаїзмі.
“Поворот до людини” – знамення часу. Не стосується як філософської, так і релігійної думки.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Щерба)