Головна Головна -> Підручники -> Підручник Філософія (Щерба) скачати онлайн-> 4. Матеріальне і ідеальне

4. Матеріальне і ідеальне


Свідомість є не тільки породженням матерії, але й її відносною протилежністю, навіть у певному смислі її подоланням. Це виражається в тому, що за способом свого буття свідомість не матеріальна, а ідеальна. Матеріальне — це те, що існує як об’єктивна реальність. Матерія має якість субстанціональності, тобто самобуття. Вона існує в просторі й часі, перебуває в постійному русі, нескінченному процесі змін і розвитку і сама з себе породжує всю різноманітність своїх властивостей.
Свідомість — це не об’єктивна, а суб’єктивна реальність. Вона є тим “для-себе-буттям”, яке виникає на найвищому рівні розвитку матерії. Це не означає, що свідомість замкнута в собі, як це розуміє суб’єктивний ідеалізм. Навпаки, воно є тим “внутрішнім світом”, який відкритий світові зовнішньому. Вона відображає цей зовнішній світ, і в своїй творчій діяльності так чи інакше “відштовхується” від нього, саме в ньому знаходить свій вихідний матеріал. Але те, що становить зміст свідомості і є її продуктом — відчуття, сприйняття, уявлення, думки, ідеї, мрії і т.п., — саме по собі позбавлене будь-яких речовинних і взагалі матеріальних характеристик.
Для справді наукової, діалектико-матеріалістичної філософії неприйнятна позиція так званого “вульгарного матеріалізму, типовими представниками якого в XIX столітті були німецькі природодослідники Л.Бюхнер, К.Фогт, Я.Мо-лешот, які не бачили якісної відмінності ідеального від матеріального, зводили перше до другого. Звичайно, як вираз цієї позиції наводять висловлення К.Фогта: “думка знаходиться майже в такому ж відношенні до головного мозку, як жовч до печінки”1. Суть вульгарного матеріалізму полягає в тому, що відношення між матерією і свідомістю мисляться на зразок відношень між нею й іншими її властивостями — фізико-хімічними, біологічними; робляться спроби пояснити думку, спираючись тільки або головним чином на склад, структуру, функціонування мозку. Прояви такого вульгарно-матеріалістичного підходу трапляються і в наш час, коли, наприклад, людське мислення уподібнюють до операцій, що здійснюються комп’ютерною технікою. В певних, точно визначених межах, така аналогія може бути проведена, бо, як було вже сказано, можливе моделювання математичних і формально-логічних операцій, але поза цими межами аналогія між людиною і машиною є неправомірною. Адже мислить не мозок сам по собі, а людина за допомогою мозку, та й не ізольована людина, а як член суспільства. Людина ж має не тільки здатність мислити, а й різноманітні потреби, інтереси, бажання, прагнення, емоції, переживання — і все це включається в структуру її свідомості. Найскладніша машина — комп’ютер — цього позбавлена, в неї немає суб’єктивності, їй не властиві душевність і духовність. Комп’ютери – це техніка, і треба вміти правильно, ефективно нею користуватися і подбати про те, щоб ця техніка не була спрямована проти людства.
Свідомість звичайно визначається як особлива властивість високоорганізованої матерії. Як така, свідомість суттєво відрізняється від інших властивостей матерії і є навіть її (матерії) відносною протилежністю. Цю протилежність не слід зводити в абсолют, відривати свідомість від матерії. Це було б помилкою, протилежною тій, яку робить вульгарний матеріалізм, котрий ототожнює свідомість з матерією, ідеальне з матеріальним.
Ідеальне, як і свідомість, не має самобуття, не є субстанцією. Воно породжується матеріальним началом, залежить від нього, “вписується” в матеріальну єдність світу.
Залежність ідеального від матеріального виявляється в трьох відношеннях: 1) ідеальне (образи, думки, ідеї тощо) є продуктом діяльності матеріального органу (людського мозку); воно “будується” на основі нервово-фізіологічних процесів, нейродинамічних структур, які утворюються в мозку; 2) ідеальне має своїм початком відображення об’єктивного, матеріального світу; 3) ідеальне відображення дійсності виникає і функціонує на основі чуттєво-предметної, матеріально-практичної діяльності і спілкування між людьми, причому воно відіграє роль суттєвої ланки в цій діяльності.
Залежність психіки, включаючи найвищий її прояв -свідомість, від центральної нервової системи, від процесів вищої нервової діяльності неспростовно доводиться величезною сукупністю фактів,.даних спостережень і експериментів. Ґрунтовні дослідження закономірностей і механізмів вищої нервової діяльності тварин і людини провели відомі вчені І.М.Сеченов, І.П.Павлов, О.О.Ухтомський, М.О.Бернштейн, І.С.Беріташвілі й інші. Вивчення структури й діяльності головного мозку триває, відкриваючи все нові й нові їх сторони.
За сучасними уявленнями, найвищий відділ головного мозку людини, який безпосередньо “завідує” психічною діяльністю і свідомістю, — це кора великих півкуль, яка складається з 13-15 мільярдів нервових клітин — нейронів, кожний з яких має кілька тисяч контактів (синапсів) з іншими нейронами і може знаходитись у кількох різних станах. “Інформаційна місткість” людського мозку, його пізнавальні можливості надзвичайно великі. Навіть найздібніша і ерудо-вана людина, яка засвоїла колосальну кількість інформації, використовує лише невелику частину (кілька відсотків) можливостей свого мозку; вони практично безмежні.
У корі великих півкуль є спеціалізовані центри й ділянки, але в той же час мозок працює як цілісна динамічна система, яка визначається надзвичайною пластичністю і широкими можливостями компенсації ділянок, котрі з якихось причин випали. В її енергетичному забезпеченні, напевно, велика роль належить так званій ретикулярній (сіткоподібній) формації, яка розташована в стовбуровій частині мозку. Повнота, різноманітність, інтегральний характер психічної діяльності, взаємодія інтелектуальних і емоційних процесів залежить від узгодженої діяльності кори, підкірки, стовбурових структур.
Залежність свідомості від стану й діяльності мозку не залишає сумнівів у тому, що зі смертю і розпадом мозку зникає й свідомість і що домисли про “безсмертя душі” позбавлені будь-якої підстави.
Визнаючи безумовно мозок органом мислення і, отже, свідомості, треба знову підкреслити, що мислить мозок не сам по собі, а людина, органом якої є мозок. І людина — це не “думаючий пристрій”, а жива істота, вершина біологічної еволюції, член суспільства, суб’єкт практичної діяльності, пізнання, спілкування, моральних і інших відносин.
Людина не народжується з “душею”, свідомістю. Не можна погодитися ні з вченням Р. Декарта про “природжені ідеї”, ні з твердженням Дж.Локка, що у вихідному стані душа – це “чиста дошка”. Душа не передує своєму певному змісту, а формується разом з ним1. Людина успадковує не душу, не свідомість, а лише можливість стати мислячою істотою; стає вона такою, оволодіваючи людськими формами і способами предметноїдіяльності, вступаючи в спілкування з іншими людьми, засвоюючи історично вироблені форми і зміст культури.
У тварин є психіка, “суб’єктивність”, але навряд чи правильно приписувати їм здатність ідеального відображення дійсності. Ідеальне характеризується тими особливостями, які були вже відмічені при аналізі сутності і структури свідомості: воно має предметну віднесеність і саме являє собою “ідеальну предметність”: людина володіє і оперує своїми ідеальними образами, поняттями і т.д. як своєю власністю, своїм надбанням, духовним багатством. Для розуміння ідеального як специфічно людської форми відображення важливо взяти до уваги таку обставину: воно є не тільки відображенням наявного, даного, а й виявленням тих можливостей, які криються в цьому наявному, передбаченням того, що має з’явитися внаслідок цілеспрямованої людської діяльності. Тобто в формі ідеального — образів, понять, задумів, планів, ідей і т.д. — відображується не тільки суще, але й належне, дійсність — не тільки такою, якою вона є, але й такою, якою вона може й повинна стати. Таке розуміння ідеального розкриває той аспект цього поняття, витоки якого можна знайти уже у філософії Платона: ідеальне як уявлення про той зразок, якому повинна відповідати дійсність, про повну досконалість.
Здатність ідеального відображення виникла й розвинулася в процесі праці, який включає цілепокладання, планування, передбачення результатів діяльності. Ідеальне як таке (не кажучи про його матеріальні втілення) існує лише в людській голові, тобто суб’єктивно, але воно невідривне від людської предметної діяльності, від її предметів. Воно виникає, існує, функціонує в двоєдиному процесі опредмечування і розпредмечуван-ня. Цей процес включає і перетворення матеріального в ідеальне (в розумінні відображення об’єктивних предметів, їх властивостей, відношень і т.д. в людській голові) і перетворення ідеального в матеріальне, тобто втілення, реалізацію, матеріалізацію ідеальних цілей, прообразів, задумів, знань людини. Він включає і зворотний перехід цього матеріалізованого ідеального у свою власну, суб’єктивну форму — коли люди, оволодіваючи предметами, створеними людиною для людини, знов розкривають для себе те, що було вкладено в них їх творцями, — певні знання, задуми, ідеї тощо; в цьомуі полягає “роз-предмечування”.
Ідеальне втілюється, набуває зовнішнього, ніби незалежного від людини існування не тільки в предметах, у світі матеріальної культури, але й у різних суспільних установах, відносинах, а також у знакових системах, які грунтуються насамперед на використанні мови як найбільш універсальної, базової знакової системи. Книги, твори мистецтва — це втілення ідеального у сфері духовної культури. Звичайно, самі по собі, крім своєї включеності в процес життєдіяльності суспільства в ході пізнання, спілкування предмети будь-якого роду, створені людиною, — це просто матеріальні об’єкти. Ідеальне, втілюючись, матеріалізуючись у тому або іншому предметі, ніби “згасає” в ньому . Але воно знов “спалахує”, оскільки відбувається його включення в процес життєдіяльності. Лише в цьому русі, перетвореннях, переходах від суб’єктивного до об’єктивного і навпаки існує ідеальне. Спроби мислити його як щось “дане”, “застигле”, таке, що “сидить” у мозку, ведуть або до ідеалізму, або до вульгарного матеріалізму.
Ідеальне є продуктом не ізольованої свідомості окремої людини (таке взагалі неможливо), а діалектичної взаємодії індивідуальної і суспільної свідомості. Ідеальні утворення — поняття, ідеї, вчення, теорії, художні образи, правові й моральні норми тощо набувають своєрідного надінди-відуального буття, незалежного від кожної окремої людини. Вони фіксуються, передаються від покоління до покоління за допомогою мови і всіх втілень матеріальної і духовної культури. Перш ніж створювати щось своє окрема людина повинна оволодіти цим ідеальним багатством духовної культури — шляхом освіти й виховання, спілкування з іншими людьми, практичного оперування предметами, системами, в яких втілений певний ідеальний зміст.
Розглядаючи свідомість, традиційно вживають такі поняття, як “душа”, “дух”. У християнському релігійному вченні людину розуміють як таку істоту , що має тіло, душу й дух. Чи мають ці поняття науково-філософське значення? Так, мають.
Слово “душа” етимологічно пов’язане з таким, як “дихання”, “дихати”. Отже, в найширшому розумінні — це начало життєвості, те, що робить людину живою істотою і притому саме з людськими якісними ознаками. До “душі” відносяться всі життєві прояви людини, оскільки вона має психіку, свідомість і особливо — емоційно-моральну сферу, здатність співчуття, співпереживання. Саме в цьому розумінні кажуть про “душевність”, якості душі і навпаки – про “бездушність”, якщо людині бракує цих якостей.
“Дух”, “духовність” з наукової точки зору — це не прояв свідомості – той, на якому найбільше і найповніше проявляється її відносна самостійність, її “зворотний вплив” на матерію, її творча свобода, подолання інертної сторони матеріального буття. Отже, духовність — це єдність інди-відуально-особистісного і соціального начала. Створювані суспільством пізнавальні (знання, наука), морально-етичні, естетичні цінності переломлюються крізь власну свідому активність особистості, її здатність вільного самовизначення, творчого ставлення до дійсності.
Людина, як духовна істота — не пасивний продукт природних і суспільних обставин, а творець, який робить ці обставини предметом свого розуму і своєї волі. Поняття духовності невіддільне від понять свободи, творчої активності, осо-бистісного начала, самовизначення, людської гідності. Як носій духовного начала людина є відповідальною за інших людей, і як свідчать сучасні екологічні проблеми, за всю живу природу і навіть за світ у цілому.
Дух не терпить ніякого деспотизму, бо його стихія — це свобода. Духовне начало треба в собі підтримувати і розвивати.



Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Філософія (Щерба)