Головна Головна -> Підручники -> Підручник Право інтелектуальної власності (Підопригора О.А та ін.) скачати онлайн-> 1.6. Становлення системи правової охорони результатів інтелектуальної власності

1.6. Становлення системи правової охорони результатів інтелектуальної власності


Творчість людини виникла разом з людиною. Людина починає творити, як тільки вона усвідомлює навколишній світ і виділяє себе з середовища, у якому живе.
Без будь-якого сумніву створене людиною навіть у дуже далекі часи, як особисто нею самою, так і тими, хто її оточував, усвідомлювалося, як її власність. Уже в ті далекі часи власність визнавалася священною і недоторканною. Отже, з цього випливає, що уже в ті далекі часи існували засоби охорони своєї власності, в тому числі і результатів своєї творчості. Відомо, що в Стародавньому Римі і в Греції плагіат та літературна крадіжка досить суворо каралися. А про застосування і охорону товарних знаків відомо ще раніше. Раз існували ці об’єкти, то існувала і їх охорона.
Дослідження римських джерел засвідчують, що автори творів науки, літератури і мистецтва уже на той час мали певний зиск від своїх творів. Отже, можна припустити, що авторське право уже існувало в епоху звичаєвого права, хоча воно ще не знайшло відповідного відображення у звичаєвих нормах або ж просто нам такі норми невідомі. В ті далекі часи ні в кого не викликало сумніву щодо приналежності створеного людиною — воно визнавалося власністю його творця. І це було справедливо.
В історії розвитку науки, літератури, мистецтва, техніки тощо щодо їх охорони простежуються чотири етапи, які істотно відрізняються один від одного і які послідовно змінюють один одного. Перший етап — найдавніший — фактично нам невідомий. Його правові засади в історичній літературі не простежуються. Ми можемо лише припускати, — якщо були результати творчості, то були і засоби їх охорони. Цей етап існував приблизно до XII ст.Другий етап становлення правової охорони результатів творчої діяльності характеризується привілеями. Цей період охоплює приблизно XII—XVIII століття. Привілей надавався певній особі, як правило, наближеній до першої особи, надавав їй певне виключне право, певну перевагу перед іншими. Разом з тим привілей був монопольним правом. Він засвідчувався певною грамотою, яку видавав владика, носій вищої влади (сюзерен, король, цар, імператор, князь тощо).
Привілей міг полягати в самих різноманітних перевагах, полегшеннях, звільненнях від зборів і податків, у наданні монополії тощо.
Підставою для надання привілею також могли бути різні причини. Це могло бути винайдення нового способу вироблення певних виробів, виявлення корисних копалин, удосконалення певної системи тощо. За загальним правилом, підставою для надання привілею могла бути будь-яка новизна, що приносила певну вигоду, користь, прибуток особі, яка видає привілей, чи його державі.
Можновладці були заінтересовані в розвитку і процвітанні свого краю, землі, держави, тому сприяли будь-яким діям, які були спрямовані на розвиток виробництва, війська, зброї, пошук та добування корисних копалин тощо. Зазначені можновладці були заінтересовані в заміні привізних товарів своїми власними і т. ін.
Мудрий владика завжди підтримував автора такої новизни і передусім наданням йому привілею. Венеціанська Республіка в 1474 р. першою прийняла положення про привілеї “Парте Венеціана”.
Разом з наданням привілеїв почали складатися їх правові засади. Основними з них були: корисність новизни для держави, виключне право (монополія) на його використання особи, яка його створила; покарання порушника наданого привілею.
На той час серед країн, що досягай найвищого економічного розвитку, якому сприяв розвиток технічної творчості, виділялася Англія. В Англії привілеї почали надаватися уже у XII ст. і до XV ст. надавалися королівською владою. Особливими привілеями підтримувалося заснування нових виробництв на імпортній технології. Зазначені привілеї передбачали виключне право на їх використання і, безперечно, на одержані прибутки. Привілеї встановлювали достатній строк для впровадження зазначених технологій у виробництво і, що було головним, сприяли поширенню цих технологій в Англії. Такі привілеї передбачали досить ефективну охорону виключних прав цих промисловців, незалежність і відчутні переваги перед іншими виробниками. Це була своєрідна винагорода за запровадження в Англії нових виробництв. Активізація технічної творчості в Англії зумовила зростання кількості привілеїв. Особливо їх кількість зросла у зв’язку з промисловою революцією. Зростання кількості привілеїв, які на той час набули форми патентних грамот, зумовило зростання кількості зловживань з боку королівської влади. Промисловці заявляли рішучі протести і королівська влада змушена була поступитися. Вона дозволила судам розглядати спори з приводу патентних грамот.
Подібні зловживання продовжувалися в Англії аж до 1628 p., коли було прийнято Положення про монополії, яке встановило одну досить принципову засаду охорони патентних прав. У Положенні було проголошеного, що всі монополії позбавлялися будь-яких привілеїв, а їх надання оголошувалося недійсним, за винятком “усіх патентних грамот і надання привілеїв на строк на чотирнадцять років або менший від того, які будуть вчинені пізніше, на виключне зайняття або створення нових виробництв у цьому королівстві, справжньому і першому винахідникові таких виробництв, якими не мають права користуватися інші особи на час вчинення таких патентних грамот і надання прав”.
Цим Положенням був закладений уже конкретний принцип патентного права — виключність наданих прав — і чітко визначений строк їх чинності.
Для розвитку засад патентної форми охорони промислової власності важливе значення мав судовий розгляд справ з приводу спорів, що виникали з привілеїв. По судовій справі “Сукновиробників з Іпсвіча” було постановлено: “Та якщо хтось вніс новий винахід і нове виробництво у королівстві з ризиком для свого життя і з затратою свого статку або запасів тощо, або хтось створив яке-небудь нове відкриття, то в таких випадках король за своєю прихильністю і милістю для компенсації його коштів і зусиль може встановити, що лише тільки він буде мати право користуватися таким виробництвом або торгівлею протягом певного часу, оскільки спочатку люди в королівстві не знають про нього і не мають знань і майстерності для його використання. Проте, коли патент припинить його дію, король не може видати його знову”.
Таким чином, система привілеїв, що складалася і розвивалася в усьому світі, закладала основи патентної охорони результатів творчої діяльності. При цьому слід мати на увазі, що системи привілеїв різних країнах розвивалися по-різному в залежності від їх економічного розвитку.
Так, у Росії перший нормативний акт про привілеї був прийнятий у 1723 р. під назвою “Правила выдачи привилегии на заведение фабрик”. Цим актом певною мірою було упорядочено видання привілеїв. 17 червня 1812 р. було прийнято закон Росії “О привилегиях на разные изобретения и открытия в художествах и ремеслах”. Цим законом передбачалася видача привілеїв на власні винаходи і ті, що завозилися із-за кордону, строком на три, п’ять і десять років.
Становлення системи правової охорони творів науки, літератури і мистецтва відбувалося разом із виникненням цих видів творчості. Тому не можна погодитися з думкою, що ідея охорони авторського права з’явилася з винайденням друкування. Задовго до часу виникнення друкування наука, література і мистецтво уже досягли високого розвитку. Зазначені об’єкти, безперечно, діставали певну правову охорону. Проте правова охорона зазначених творів у формі привілеїв дійсно почала складатися після виникнення друкування.
У зв’язку з виникненням друкування появилися фахівці цієї справи — виробники друкованої продукції та торгівці нею. Друкування книг вимагало вкладення в цю справу великих коштів — потрібно було закупити устаткування, необхідне для друкування, та папір, які коштували тоді досить дорого. Немало коштувала і наймана робоча сила. Все це разом виливалося в солідні суми, які могли бути компенсовані продажем книг. Але надрукована книга легко діставалася недобросовісному конкуренту, який неправомірно використовував її для відтворення на своєму устаткуванні, не витрачаючи при ньому коштів на впровадження нового виробництва. Тому підприємці в галузі друкування і недобросовісні конкуренти виявлялися в явно нерівному становищі. Були потрібні певні правові засоби проти недобросовісних конкурентів, яким відтворення книг діставалося значно дешевше. За такої ситуації вкладення коштів у первісне друкування стало досить ризикованим. Підприємці-друкарі через неправомірне використання їх книг часто банкрутували.
Усе це зумовило необхідність створення правової охорони друкованої продукції і вона почала складатися у формі привілеїв. Зазначені привілеї в Англії та Франції надавалися королівською владою, в Німеччині — князями. Надані привілеї передбачали охорону виключних прав на друкування і поширення друкованої продукції на певний час. Охорона виключних прав досягалася шляхом штрафів, арештів, конфіскації підроблених копій. Мало місце і відшкодування заподіяних збитків.
Істотний недолік системи привілеїв як форми охорони виключних прав друкарів та розповсюджувачів книг полягав у тому, що зазначені привілеї надавали захист прав лише друкарів. Поза межами цієї охорони залишалися самі творці книг — їх автори. Весь прибуток діставався лише підприємцям-книговидавцям. Автор міг лише продати за певну ціну свій твір книговидавцеві. На одержаний ним прибуток від продажу книг автор книги права не мав. Це викликало справедливе обурення авторів творів і вони стали більш рішуче відстоювати свої права.
У 1709 р. королева Анна змушена була прийняти спеціальне положення про захист прав авторів — Статут Анни. Це був перший нормативний акт, спрямований на захист прав авторів книг. Основним положенням цього Статуту було визнання за автором книги виключного права на друкування і опублікування її протягом 14 років від дати її першої публікації. Визначений Статутом строк охорони міг бути продовжений на наступні 14 років і таким чином за життя автора строк охорони фактично надавався на 28 років. Якщо ж на час прийняття Статуту Анни книга уже була надрукована, строк охорони складав 21 рік. Статут Анни проголошував твір власністю його автора.
Безперечно, свої виключні права автор твору міг якимсь чином відчужувати. Найчастіше мав місце продаж цих прав книговидавцеві, який знову виявився у виграші — всі прибутки від опублікування книги та її продажу діставалися саме йому. Це викликало велику кількість судових спорів між авторами і книговидавцями, що свідчило про істотну недосконалість Статуту Анни. Судові справи виникали головним чином з приводу співвідношення авторського права із загальним правом і авторського права із Статутом Анни. У 1774 р. Палата лордів по справі Дональдсон проти Беккета визнала, що автор має виключне право на надрукування і опублікування своїх книг. Але як тільки книга була опублікована, права на неї регулювалися виключно Статутом. Лише Закон про авторське право 1911 р. відмінив це положення.
Система привілеїв існувала також і в інших країнах і за своїм змістом була приблизно такою ж. Велика Французька революція відмінила всі привілеї, в тому числі привілеї книговидавців. Конституційна асамблея Франції декретом 1791 р. надала автору право на публічне виконання (будь-яке опублікування твору) протягом усього його життя і 5 років після його смерті спадкоємцям та іншим правонаступникам.
Декретом 1793 р. автору було надано виключне право на відтворення його творів протягом усього його життя і 10 років після його смерті спадкоємцям та іншим правонаступникам. Цими двома декретами в Франції були закладені засади авторського права. У них уже йшла мова про права автора, а не видавців, як це було передбачено Статутом Анни.
Права авторів на твори науки, літератури і мистецтва визнавалися як права власності. Такий підхід у цих країнах зберігся і до цього часу. Німеччина також визнала право власності на літературно-мистецькі твори, на що певним чином вплинула філософія Канта.
Сполучені Штати Америки до 1976 p., коли був прийнятий нині чинний закон про авторське право, для охорони авторських прав використовували положення Статуту Анни. Закон США 1976 p. надавав охорону прав авторам протягом їх життя та 50 років після їх смерті. Проте в цьому Законі збереглася норма із Статуту Анни, за якою всі твори для одержання охорони підлягають державній реєстрації і депонуванню.
Норма про обов’язкову державну реєстрацію і депонуванням книг була важливою особливістю Статуту Анни. Опубліковані книги реєструвалися в Центрі книговидань, а їх копії депонувалися для використання університетами та бібліотеками.
Крім Англії і США, обов’язкової реєстрації опублікованих книг законодавство інших країн не вимагало. Ця принципова засада авторського права (необов’язковість спеціальної реєстрації та будь-якої експертизи творів) збереглася в усіх правових системах.
Становлення правової охорони товарних знаків. Слід відразу підкреслити, що поняття “товарний знак” у теперішньому значенні виникло лише в XIX ст. Проте виділення виробниками своїх виробів (товарів) спеціальними позначеннями має давню історію. Спочатку такі позначення використовувалися як зазначення походження, приналежності виробу тому чи іншому виробникові. Потреба в індивідуалізації своїх виробів, робіт чи послуг у людей виникла уже давно. Історичні джерела наводять багато прикладів стародавнього маркування виробів. Свої вироби маркували виробники цегли, шкіри, книг, зброї, кухонного посуду та інших речей ще у давніх культурах. Такі позначення мали форму окремих букв, як правило, першої букви імені виробника, або його ініціалів чи інших символічних позначень. Широко застосовувалося таврування. Але такі позначення ще не виконували функцій теперішнього товарного знака.Для споживачів товарний знак — це візитна картка, символ певного виробника, гільдії, фірми тощо. Товарний знак представляє собою певне позначення, яким виробник чи особа, що надає послуги, позначає (маркує) свої товари чи послуги з метою відрізнити їх від товарів і послуг такого ж виду, що виробляються або надаються іншими виробниками чи особами, що надають послуги чи виконують певну роботу. Позначення для відрізняння товарів виробників за допомогою певних знаків, якими ці товари позначаться виробниками чи купцями, майже завжди були свідченням високої якості товарів, послуг чи робіт. Ця ідея не нова, вона виникла ще в стародавні часи. Уже стародавні римляни, греки і єгиптяни користувалися ярликами ремісників і художників, що служили зазначеннями походження чи приналежності товарів такій-то майстерні або міста. Майже за 4000 років до н.е. майстри Асірії і Вавілона вирізали на камінні збудованих ними споруд свої фірмові знаки. Ці знаки, знайдені археологами у  XX ст., можна вважати попередниками товарних знаків. Прототипи сучасних знаків появилися в період рабовласницького ладу.
Є підстави гадати, що знайдені в Греції знаки, які відносяться до другого тисячоліття до н.е. і складаються із букв або групи букв, утворювали певні словесні позначення. Історичні джерела містять дані про те, що етруски позначали вироблений ними сир символом місяця. Ювенал писав: “Роки і бруд стирали позначення місця виробництва з багатьох пляшок”. А в Помпеї була знайдена вивіска з позначенням м’ясника, на якому було зображено окорок, вивіска молочника з зображенням кози, а також пекар на фоні млина та ін.
Ремесло і торгівля зумовлюють швидке зростання ролі і значення клеймування товарів та позначення послуг. Цьому в значній мірі сприяла також поява дворянських гербів, які були родовими позначеннями. Такі знаки ставилися на різних предметах — на зброї, меблях, одязі тощо. Такими ж знаками стали користуватися ремісники і купці. Слідом за дворянськими гербами появилися цехові позначення. Замість клейма майстра на виробах стали проставляти герб цеху або який-небудь із його елементів. У такий спосіб доход ремісників був поставлений у залежність від збуту виробленої ними продукції, а збут, у свою чергу, зумовлювався її якістю. Був встановлений суворий контроль за тим, аби клеймо не було поставлене на неякісному виробові.
З поширенням виробництва паперу постала необхідність також певним чином позначати папір певного виробника. У XIII ст. уже появляються перші позначення паперовиробників — ними стали водяні знаки, які, між іншим, застосовуються й до цього часу. Певна форма водяного знака індивідуалізувала його виробника, що спонукало до підвищення якості паперу.
Стародавні германці певними знаками позначали збудовані ними будинки і двори, цими знаками позначали також товари, що вироблялися в цих будинках чи дворах або якими велася торгівля.
У середні віки широкого розвитку набули гільдії, які стали основною формою ремісницького виробництва. Гільдії і окремі майстри користувались різними позначеннями для виділення своїх виробів. Ці позначення часто були у формі печаток, що прикріплювалися до матеріалу, а також пробірних клейм для виробів із дорогоцінних металів. Такі позначення мали своєю функцією не тільки відрізняння виробів даного майстра чи гільдії від виробів інших майстрів чи гільдій. Вони покладали також на виробників сувору відповідальність за якість виробу. Функції товарних знаків таким позначенням були ще мало властиві.
Ці знаки уже чітко зазначали походження товарів, що знаходило закріплення в правових нормах. Статути гільдій уже містили приписи, за якими золотих і олов’яних справ майстри зобов’язані були застосовувати особисті клейма, які заносилися до спеціальних реєстрів, проте користуватися такими позначеннями могли тільки члени гільдій.
Наприкінці XVIII ст. роль гільдій помітно падає. У Франції вони були ліквідовані Законом від 17 березня 1791 р. Привілеї гільдій в Англії були припинені в 1835 р.
Підробка знаків або зловживання ними суворо каралися. Люди, що користувалися чужими позначеннями, піддавалися суворим покаранням. Таким же покаранням піддавалися також і ті, хто своїм тавром позначав чужу худобу. Едиктом короля Карла П’ятого 1544 р. передбачалося виключення з професії чи гільдії, відсікання правої руки, а французький Королівський Едикт 1564 р. встановив смертну кару за підробку маркування.
Отже, в порівнянні з іншими окремими об’єктами промислової власності (корисними моделями, промисловими зразками тощо) товарні знаки мають найдавнішу історію, їх виникнення можна віднести до часів рабовласницького ладу. А перші привілеї на винаходи історія відносить лише до XII ст.
Проте найкращі умови для маркування товарів були створені ринковою економікою. Бурхливий розвиток промисловості та інших галузей господарювання сприяли появі на ринку великої кількості товарів різних виробників. Покупець (споживач) опинився в складному становищі — як в масі товарів, що заполонила ринок, вибрати найкращий, той, який йому потрібний. Гостра конкуренція виробників зумовила необхідність шукати свого споживача, свого покупця. Для цього треба було підвищити якість свого товару, виникла необхідність його позначення певними знаками. Таким чином, зазначені позначення товару вказували на його виробника, виконували рекламну функцію і, безумовно, свідчили про високу якість товару. Цим почали зловживати недобросовісні виробники, які для позначення своїх не дуже якісних товарів стали використовувати чужі позначення. Виникла гостра необхідність у правовій охороні позначень товарів. Виникли перші закони, метою яких була державна охорона товарних знаків. Спочатку появилися закони, які встановлювали сувору кримінальну відповідальність за підробку товарних знаків, а згодом дістала поширення і цивільно-правова охорона товарних знаків. Перші закони, що встановлювали цивільно-правову охорону товарних знаків, були прийняті в другій половині XIX ст.: у Франції — в 1857 р., в США — в 1881 p., у Великобританії — в 1883 p., Німеччині — в 1884 р.
Проте в царській Росії такий закон був прийнятий ще раніше — в 1830 р. За цим законом власники певних виробництв (суконних, шляпних, паперових та інших фабрик) зобов’язані були мати спеціальні клейма, якими вони мали позначати свої вироби. В 1838 р. в Росії був прийнятий закон про товарні знаки. Цим законом встановлювалася кримінальна відповідальність за підробку товарного знака. Останнім законом царської Росії про товарні знаки був Закон про товарні знаки від 26 лютого 1896 р. Характерною рисою законодавства країн з розвиненою ринковою економікою минулого століття є те, що воно виділило товарні знаки із загального поняття клейм. Товарні знаки були визнані об’єктами промислової власності з виключними правами на них. Клеймам як особливим позначенням було надано більш вузьке значення, наприклад, гарантійні, пробірні клейма, клейма якості тощо.
В умовах ринкової економіки товарні знаки виконують багато функцій, спрямованих на певне правове забезпечення ефективності товарного ринку. Вони стали необхідним елементом товарообміну, своєрідним правовим інструментом, який певним способом регулює товарообіг. Уявити собі товарний ринок у сучасних умовах без товарного знака просто неможливо. Це був би хаос, нагромадження товарів, їх знеособлення.
У кінці XVIII ст. система охорони промислової власності у формі привілеїв почала помітно втрачати своє значення і масштаби. Вона ще не відмерла повністю, але в економічно розвинених на той час країнах рішуче вступає в силу патентна система. Перший патентний закон у 1790 р. приймають Сполучені Штати Америки. Наступного 1791 р. такий же закон приймає Франція. Французький патентний закон заклав принципово важливу засаду. Стаття 1 французького патентного закону від 7 січня 1791 р. проголосила: “Будь-яке відкриття або новий винахід у будь-якому виді виробництва є власність його автора; внаслідок цього закон повинен гарантувати йому всебічне і повне використання ним відповідно до умов і на строк, які будуть встановлені далі”. У вступній частині цього закону підкреслювалося: “Будь-яка нова ідея, проголошення і здійснення якої може бути корисним для суспільства, належить тому, хто її створив, і було б обмеженням прав людини не розглядати промисловий винахід як власність його творця. Ідея визнання за творцем права власності на його творчий результат була ще раніше проголошена в США — в законі штату Масачусетс від 17 березня 1789 р. зазначалося, що “немає власності, що належить людині більше, ніж та, яка є результатом її розумової праці”. Цей пропрієтарний принцип знайшов своє визнання також у законодавстві Саксонії, Прусії, Данії, Норвегії та інших країн.
З принципу, закладеному у французькому патентному законі 1791 p., випливало кілька важливих засад: 1) будь-який творчий результат визнавався об’єктом права власності; 2) винаходом визнавався творчий результат у будь-якому виді доцільної діяльності людини за умови його відповідності вимогам закону; 3) держава гарантувала охорону прав творця шляхом видачі охоронного документа — патенту; 4) вводилася обов’язкова державна реєстрація винаходів попередньою експертизою заявки по суті. Проте патентні закони тих часів були далеко не ідеальними. Та новела 1793 p., що була внесена до патентного закону США, встановила правило, за яким патенти видавалися лише громадянам США. Французький патентний закон визнавав патент, виданий у Франції, недійсним, якщо цей же запатентований у Франції винахід після цього патентувався в зарубіжній країні. Винахідниками визнавалися й ті особи, які лише запозичували зарубіжну техніку.
Промислова революція, що відбулася в ряді країн наприкінці XIX ст. та на початку XX ст. зумовила різке зростання винахідницької активності. Кількість виданих патентів також невпинно збільшується. У період 1815—1820 pp. США, Франція, Британія видавали по 100 патентів на рік, а у період 1850—1854 pp. кожна з названих країн уже видавала більше 1000 патентів на рік.
Патентна система охорони промислової власності все більше поширюється у світі і одночасно удосконалюється. Промисловці, що просто завозили зарубіжну техніку і впроваджували в себе на батьківщині, перестали визнаватися винахідниками. У цей же час розробляється і впроваджується принцип новизни винаходу. Все ж патентування одного і того ж винаходу в кількох країнах здійснюється ще досить рідко.
Проте патентування мало і негативні наслідки. Воно певною мірою обмежувало свободу торгівлі, адже запатентовані вироби, в яких було використано запатентований винахід, не можна було ввозити в країну патентування без дозволу патентовласника.
Так поступово виникали і складалися передумови ідеї міжнародної охорони винаходів. Спочатку німецькі країни ще до об’єднання і створення імперії утворили Митний союз німецьких держав. Відповідно до статуту цього союзу патентовласник втрачав право забороняти імпорт товарів, у яких використано його винахід, за умови, що ці товари були виготовлені в одній із країн зазначеного Митного союзу. Ідея міжнародної охорони винаходів вступила в гостру суперечки з принципом свободи міжнародної торгівлі. Здавалося, патентна система охорони промислової власності рухне, не витримавши натиску торгівців із Англії та інших країн. Рішучий опір цьому натиску організували промисловці разом із винахідниками, висунувши і стверджуючи ідею міжнародної охорони промислової власності. Зазначена ідея була реалізована 20 березня 1883 р. у формі Паризької конвенції, якою було засновано Союз з промислової власності.
Наступний етап у розвитку системи правової охорони промислової власності характеризується її інтернаціоналізацією. Початок етапу був покладений названою Паризькою конвенцією. Принциповими засадами Конвенції є національний режим, право пріоритету, загальні правила.
Відповідно до положень про національний режим прирівнення Конвенція передбачає, що стосовно охорони промислової власності кожна із країн, що вступила до цього Союзу, зобов’язана надавати громадянам інших країн, що приєдналися чи є членами цього Союзу, таку ж саму охорону, яку ця країна надає власним громадянам. Зазначене правило поширюється також і на тих осіб, які не є громадянами країни-члена Союзу, але мають постійне місце проживання або дійсне і неефективне промислове чи торговельне підприємство в країні-члені Союзу.
Право пріоритету — принцип, закладений Паризькою конвенцією, полягає в тому, що заявка, подана в одній із країн-членів Паризького Союзу, надає заявникові право подати цю ж заявку на цей же винахід протягом 12 місяців від дати подання першої заявки до будь-якої країни-члена Паризького Союзу з пріоритетом по першій заявці. Це правило стосується також усіх інших об’єктів промислової власності, але строки, протягом якого зберігається право пріоритету, різні — 12 місяців для винаходів, 6 місяців для промислових зразків і товарних знаків.
Загальні правила, встановлені Конвенцією. їх кілька. Стосовно патентів діє правило, за яким патент, виданий в одній із країн — 47 членів Союзу, має чинність тільки в межах цієї країни. Патенти, видані в різних країнах Союзу на один і той же винахід, незалежні один від одного. Факт видачі патенту в одній країні-члені Союзу, не зобов’язує інші країни-члени Союзу, видавати патент на цей же винахід. Так само відмова у видачі патенту в одній із країн Союзу, визнання його недійсним або таким, у якого закінчився строк охорони, не може бути підставою для відмови у видачі патенту в іншій країні-члені Союзу або для визнання його недійсним чи таким, у якого закінчився строк охорони.
Винахідник має право бути названим як такий в патенті. У видачі патенту не може бути відмовлено чи патент визнано недійсним на тій підставі, що продаж запатентованого виробу чи виробу, виготовленого запатентованим способом, підпадає під заборону чи обмеження, які випливають із національного законодавства.
Конвенція передбачає певні обмеження і щодо інших об’єктів промислової власності.
Інтернаціоналізація, безперечно, поширилася і на сферу літературно-мистецької діяльності. У 1886 р. було підписано Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів, якою був заснований Міжнародний союз по охороні літературних і художніх творів.
Бернська конвенція набула чинності на території України 25 жовтня 1995 р. Станом на 15 січня 2001 р. учасницями цієї Конвенції були 147 держав.
Бернська конвенція грунтується на трьох принципах:
– на принципі “національного режиму”, відповідно до якого створені в одній із країн-учасниць цього Союзу твори повинні отримувати в усіх інших країнах-учасницях Союзу таку ж охорону, яку ця країна надає своїм громадянам;
– на принципі “автоматичної охорони”, відповідно до якого національний режим не залежить від яких-небудь формальних умов, охорона надається в силу факту створення твору і не обумовлюється реєстрацією, депонуванням тощо;
– на принципі “незалежності охорони”, відповідно до якого володіння наданими правами та їх реалізація не залежать від надання охорони в країні походження твору.
У 1952 р. в Женеві була підписана ще одна конвенція — Всесвітня конвенція про авторське право. В 1971 р. в Парижі на засіданні Міжнародної конференції держав-членів ЮНЕСКО прийнята нова редакція цієї Конвенції, яка набула чинності в 1974 р. Постановою Верховної Ради України від 23 грудня 1993 р. Україна підтвердила своє членство у Всесвітній конвенції про авторське право 1952 р.
Більш ефективній міжнарбдній творчій діяльності сприяють багато інших міжнародних угод. Для координації їх діяльності з метою посилення міжнародного співробітництва у сфері інтелектуальної, творчої діяльності в 1967 р. у Стокгольмі була підписана Конвенція про утворення Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ), яка набула чинності з 1970 p., а з 1974 р. одержала статус спеціалізованої установи Організації Об’єднаних Націй.
ВОІВ своїм завданням ставить:
– поліпшення взаєморозуміння і розвиток співробітництва між державами в інтересах їх взаємної користі на основі поваги до суверенітету і рівності;
– заохочення творчої діяльності, сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі;
– модернізацію і підвищення ефективності адміністративної діяльності Союзів договорів, створених у сфері охорони промислової власності, а також охорони літературних і художніх творів за умови повної поваги до самостійності кожного із Союзів.
Конвенція про утворення ВОІВ у поняття інтелектуальної власності включає дві основні сфери прав: промислову власність, яка охоплює головним чином винаходи і товарні знаки, і авторське право, що стосується літературних, музикальних, художніх і аудіовізуальних творів.
За станом на травень 1998 р. членами ВОІВ були 169 держав, у тому числі і Україна.
Інтернаціоналізація правової охорони товарних знаків була започаткована Паризькою конвенцією про охорону промислової власності, адже товарний знак вважався одним із об’єктів останньої. Трохи пізніше була підписана Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків (1891 p.), якою був утворений спеціальний союз для країн-членів Паризької конвенції.
Зазначена Угода передбачає міжнародну реєстрацію товарних знаків у Міжнародному бюро ВОІВ у Женеві. За цією Угодою таку реєстрацію може здійснити лише громадянин країни-члена Паризької конвенції або заявник, який має місце проживання чи дійсне і нефіктивне промислове або торговельне підприємство на території країни-члена Конвенції. Заявник спочатку повинен заявити свій знак у національному чи регіональному (Бенілюкс) відомстві по товарних знаках у країні походження. Лише після цього заявка на міжнародну реєстрацію може бути подана через національне відомство.
Міжнародна реєстрація публікується органом, що її здійснює (Міжнародне бюро ВОІВ), і про це повідомляються країни, в яких заявник бажає одержати охорону свого знака. Протягом року від дати реєстрації кожна з цих країн має право відмовити в наданні такої охорони, відповідним чином обгрунтувавши свою відмову. Якщо протягом року така відмова не буде заявлена Міжнародному бюро ВОІВ, реєстрація набуває чинності національної реєстрації в тих країнах, які були зазначені в заявці.
Міжнародна реєстрація надає власнику знака ряд переваг. Замість заявок, які мав би подати заявник у кожну із країн, у яких він бажає одержати охорону своєму знаку, він подає лише одну заявку (французькою мовою), сплачуючи мито тільки по одній заявці. Міжнародна реєстрація може бути продовжена за таких же умов на 20 років.


Загрузка...

Популярні глави цього підручника:



Всі глави цього підручника:

Право інтелектуальної власності (Підопригора О.А та ін.)